ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
06.05.2024
.
У 2018 році наказом Міністерства культури України № 995 елемент «Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області» було взято під охорону держави та внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (охоронний номер 014.нкс).
Історична довідка. Сварицевичі – село у Дубровицькій міській громаді Сарненського району Рівненської області. Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 722-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Рівненської області» увійшло до складу Дубровицької міської громади [http://surl.li/mitgi]. Розташоване над річкою Стублею, правою притокою Стиру (басейн Прип'яті).
Волинь та Волинське Полісся з їх різноманітними ґрунтами, численними річками, потоками, болотами були благодатним краєм для первісних людей з давніх часів, який приваблював тваринними й рослинними багатствами. Археологічні знахідки, що проводились на всій території Дубровицького району, так і у селі Сварицевичі, виявили сліди найдавніших первісних поселень, що відносяться до пізньопалеолітичної доби (35 тис. – 12 тис. років). «Притягальна сила цього регіону гідна подиву. Це можна пояснити лише наявністю всього необхідного для життєдіяльності людини. Значна кількість різноманітної мисливської здобичі…, невичерпні запаси різних видів риб в озерах та річках, наявність покладів плиткового та жовтого каменю…, родовища базальту…, зручне для заселення, захищених водоймами та болотами, недоступних для зайд місць – усе це зумовлювало строкатість етнічного складу…» [Охріменко Г. В. Населення Волині в праісторичні часи: Розвиток матеріальної та духовної культури / Г. В. Охріменко ; Волинське обл. тов. краєзнавців, Волинський краєзнавчий музей. – 2-е вид. доповн. – Луцьк : [б. в.], 2004. – С. 31 – 32]. Поліську глибинку навпіл ділять між собою Україна та Білорусь, територія якої починається вже неподалік Сварицевичів. Відомостей про село дуже мало, але історію села Сварицевичі можна починати досліджувати з даного періоду, бо люди жили тут з незапам’ятних часів.
Село Сварицевичі, яке в силу своєї віддаленості від центрів, було несправедливо забуте історією. Перші письмові згадки про село належать до 1450 року [Історія міст і сіл УРСР: в 26 т. / АН УРСР. Ін-т історії; голов. ред. П. Т. Тронько. – Київ: Голов. ред. Укр. рад. енциклопедії АН УРСР, 1967 Ровенська область / ред. кол. А. В. Мяловицький. – Київ, 1973.– С. 291]. (що звичайно не відповідає справжньому віку села, а тільки зумовлена поганим станом архівних та історичних документів, більшість з яких не дійшли до нашого часу, і також слабким рівнем їх вивчення).
Цікаві факти про село Сварицевичі можна прочитати у Олександера Цинкаловського в його краєзнавчому словнику – від найдавніших часів до 1914 року «Стара Волинь і Волинське Полісся» [Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: (краєзнавчий словник - від найдавніших часів до 1914 року). Т. 2 / О. Цинкаловський. – Вінніпег : Накладом Т-ва «Волинь», 1986. – 578 с. : іл., фот. – С. 342 – 343.].
У 1921 році за Ризьким мирним договором під владою Польщі опинилась Західна Україна, в тому числі село Сварицевичі. За покажчиком «Покажчик населених пунктів Республіки Польща, підготовлений за результатами першого загального перепису населення 30 вересня 1921 р. та інші офіційні джерела» село Сварицевичі (пол. Swarycewicze) ввійшло до складу Волинського воєводства Пінського повіту Вичовської ґміни.
[Skorowidz miejscowości Rzeczypospolitej Polskiej opracowany na podstawie wyników pierwszego powszechnego spisu ludności z dn. 30 września 1921 r. i innych źródeł urzędowych. Tom VIII, Województwo poleskie. Warszawa: Główny Urząd Statystyczny. 1924. С 50. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/4/41/Woj.poleskie_miejscowo%C5%9Bci_1921.pdf. – Назва з екрана. – Дата перегляду: 25.10.2023].
Звідки походить назва села Сварицевичі є багато легенд. За однією з легенд можливо село Сварицевичі походить від імені язичницького бога Сварога [Федорчук О. Що в імені твоєму Вараш? // Успадкування та популяризація історико-культурного надбання Волинського Полісся: матеріали науково-практичної конференції. – Кузнецовськ : Волинські обереги, 2016. – 58 с. : іл. – С. 12].
Через складний географічний рельєф, віддаленість села й певна законсервованість у минулі епохи сприяло збереженню й донині обряду «Водіння Куста» під час Зелених свят, який має понад тисячолітню історію й сягає корінням у дохристиянську епоху.
Перші згадки про обожнювання Куста нашими предками-язичниками, зберегли до наших днів літописи, але християнське вірування з осудом ставилося до звичаю вшанування Куста. «Софійський перший літопис» [під роком 6753]: «…ни поклонися кусту ни идоламъ ихъ…» [Полное собрание русских летописей, изданное по высочайшему повелению Археографическою комиссиею. – Санкт-Петербург : Тип. Э. Праца, 1851. – Т. 5, [Вып.] 6 : Псковская и Софийская летописи. – Санкт-Петербург : Тип. Эдуарда Праца, 1851. – VI, 275 с. : 1 табл. – С. 183.]. «Іпатьївський літопис» [під роком 6758]: «…приходяшія цари, и князи и вельможѣ, солнцю і лунѣ иземли, дияволу и умершимъ въ адѣ отцемъ ихъ и дѣдомъ и матеремъ, водящее около куста поклонятися имъ» [Полное собрание русских летописей, изданное по высочайшему повелению Археографическою комиссией. – Санкт-Петербург : [б. и.], 1843. – Т. 2, [Вып.] 3 : Ипатьевская летопись. – Санкт-Петербург : Тип. Эдуарда Праца, 1843. – VIII, II, 377 с. : табл. – С. 184.]. Вислів «водіння Куста» «через століття дійшов до наших днів разом із самим звичаєм, нерозривно пов’язаним зі святом зеленої (клечальної, гряної) неділі, одним із елементів якого й досі в багатьох місцях України є поминання померлих» [Кітова С. «Водіння Куста» на Поліссі // Нар. творчість та етнографія / НАН України, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, Міжнародна асоціація етнологів. – Київ : Наукова думка, 1972. – № 3. – С. 67. Шифр: Н6/05/Н301/1972/3].
З глибокої давнини Зелені свята позначають кінець весни та початок літа, пов’язані з троїцько-русальною обрядовістю, в основі якої знаходилися поклоніння предкам, магічне заклинання врожаю та культ рослинності. Це свято розмаю дерев,
буяння зелені, початок літа. Зеленню квітчали оселі, і все вбирали зеленим гіллям. Клечання мало відганяти від господи духів зла. Нинішні зелені свята, маючи багато язичницького, перейняли традиції християнської віри і все це тісно переплелося (Додатково див.: Зелені свята: традиції святкування українців). Святкове вбирання людини у віття дерев відоме у багатьох народів: болгар, словенів, хорватів. Основа ритуального дійства таких обрядів корінням своїм сягає в глиб історії, коли люди уподібнювали себе тотему, яким у даному випадку було дерево, бо дерево для людини мало особливо велике значення.
У селі Сварицевичі Зелені свята розпочинаються богослужінням у місцевому храмі, потім старші люди йдуть «голосити» на кладовище, потім громада збирається до дійства наряжання та водіння Куста. «Обряд проводять лише жінки та дівчата на 50-й день після Великодня на свято Трійці, триває він три дні. В перший день йдуть на цвинтар, прикрашають могилки лепехою та кленовим гiллям. Старші жiнки у формi плачу-речитативу «викликають на розмову» своїх родичiв, розповiдають їм про події минулого року – «голосять». Потім збираються в лiсi й вбирають (клечають) найвродливiшу дівчину. За крайку затикають гiлля дерев, лепеху, а на голову одягають пишний вінок, сплетений з кленового листя та квітiв. Кустовий гурт обходить оселі, співаючи величальні кустові пісні, а наприкінці виголошує побажання: «Вийди, господаре, з нового покоя. Винесь Кусту хоч да пувзолотого», «Водимо Куста, щоб другого року дождаті і поспiваті», «Щоб ішов дощ і все було зелене!». Завершується обряд на полі, де зелень дівчини-«Куста» розбирається, розривається на частини та, як символ родючості, викидається «на врожай». Окремі гілочки з «Куста» приносять додому й розкидають по городу» [Елементи Нематеріальної Культурної Спадщини України = Intangible Cultural Heritage Elements of Ukraine / М-во культури України, Український культурний фонд ; наук. ред.: В. В. Телеуця, Л. М. Снігирьова. – Вінниця : Твори, 2018. – 145, [6] с. : іл. – С. 138].
Кустові пісні співаються на один голос, що говорить про давність кустового звичаю:
|
[Кітова С. «Водіння Куста» на Поліссі // Нар. творчість та етнографія. – Київ : Наукова думка, 1972. – № 3. – С. 68]. |
Ми були у великому лісі, Нарядили Куста із зеленого кльону. - Вийди, господарю, з нового покою. Винесь кусту хоч по золотому. А в нашого Куста та ноженьки невеличкі, Треба Кусту панчішки да черевички, Бо Куст поїде да до батенька в гості – Треба Кусту черевички на помості.
[Скуратівський В. Т. Скільки століть Кусту? // Нар. творчість та етнографія. – Київ : Наукова думка, 1988. – № 5. – С. 62]. |
Нині у селі Сварицевичі, носієм елементу є місцеві жителі та народний аматорський колектив родини Чудиновичів, який зберігає, популяризує і передає теперішньому поколінню обряд «Водіння Куста».
Звичайно, обряд залишився виключно автентичною культурною традицією, яка включає в себе глибокий етнографічний регіональний зміст: села Зарічненського та частково Дубровицького і Любешівського районів, проте, на сьогодні обряд повноцінно відтворюється лише у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області, та кілька сіл Пінського району Брестської області, Білорусь. Полтавський варіант «Водити тополю», як чернігівський – «Водити Вербу», досить близький до поліського «Водіння Куста».
Протягом останніх десятиліть поліське село Сварицевичі стало центром уваги дослідників народної творчості. Польський етнограф Ягда Кніттель, побувавши у Сварицевичах, навіть зняла короткометражний документальний фільм про «Село Сварицевичі» (Wieś Swarycewicze) з проєкту «Україна архаїчна та сучасна» (Ukraina Archaiczna i Współczesna) [«Сварицевичі» – фільм про народних співаків с. Сварицевичі Дубровицького р-ну Рівненської обл. / Олексій Нагорнюк // YouTube. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=3-a31Rg3ZPw . – Назва з екрана. – Дата перегляду: 26..10.2023].
На сьогодні маємо унікальний осередок, де зберігається колективне дійство, дійшовши до нас у більш-менш цілісній формі древньої культури, явище унікальне, що є висловом естетичного єднання людини з відвічною красою природи, зв’язку поколінь – місцеві жителі досі зберігають музично-поетичні пам’ятки давнини, дохристиянські звичаї, повір’я та народні свята, які віками передавались із вуст в уста.
Список літератури з фонду Національної історичної бібліотеки України
Книжкові видання
Електронні джерела
Укладачі: фахівці відділу довідково-бібліографічної та
науково-інформаційної роботи
О. В. Нестеренко, Л. М. Снігирьова
Докладніше про рубрику:
Нематеріальна культурну спадщину в документних джерелах
