М’яка сила етнічної стійкості: Осип Бодянський та Ян Смолер

Новий нарис у рамках проєкту «Неповторні риси книг» присвячений 175- річчю з дати видання відомої праці польського славіста Лаврентія Суровецького. В нарисі розглядається екземпляр книги з написом О. М. Бодянського на адресу діяча серболужицького Відродження Я. А. Смолера.

«…і народу твого спокійну шляхетність славити…»

Якуб Барт-Цішинський

(в-луж. Jakub Bart-Ćišinski).

Serbskej zemi

1846 рік виявився знаковим для українського джерелознавства. 175 років тому українці отримали «Історію Русів», «Літопис самовидця» та Міллерові «Исторические сочинения о Малороссии […]», видані Осипом Максимовичем Бодянським (1808, м. Варва Полтавської губ. – 1877, м. Москва).

У 1845 році «Общество истории и древностей российских при Московском университете» переживало певний занепад. Новообраний секретар Товариства, вже відомий славіст О. М. Бодянський упродовж неповних трьох років (1846–1848) фактично «реанімував» його, розпочавши серію «Чтений в Обществе истории и древностей российских […]». «Чтения […]» були першим  російським періодичним  виданням, в якому завдяки зусиллям О. М. Бодянського систематично публікувалися пам’ятки української писемності. Майже всі джерела української історії, підготовлені Осипом Максимовичем та вперше опубліковані у «Чтениях […]», стали «бестселерами» і вийшли окремими відбитками.

«Переглядаючи перші книжки «Чтеній», коли їх заповняв майже виключно сам Бодянський, ми ясно бачимо тут сполученнє слов’янських і українських інтересів видавця» – писав про цей феномен Олександр Грушевський.

І ще про українські інтереси Осипа Максимовича: П. О. Куліш називав його ученим мужем, що «тихим робом своїм і щоденною науковою працею вславляють рідну Україну краще, ніж великомовні патріоти». Нагадаємо, що саме Куліш надав Бодянському для публікації рукопис «Летописи самовидца о войнах Богдана Хмельницкого […]».

Зупинимось тепер на загальнослов’янських інтересах Осипа Бодянського. Однією з численних його заслуг було налагоджування у кінці 1830-х та в 1840–х роках особистих і наукових контактів із діячами чеського, словацького, польського, серболужицького національних рухів; серед них – П. Шафарик, Л. Суровецький, Я. Смолер.

«Пам’яткою зусиль й енергії Бодянського» (за висловом О. Грушевського) можна назвати опубліковану 1846 року в «Чтениях […]» працю славіста Л. Суровецького, яку невтомний Осип Максимович підготував до друку і до якої написав передмову.

«Предлагая это сочинение в русском переводе […], – повідомляв він у передмові, […] я думаю сделать этим приятный подарок моим соотечественникам, занимающимся славянской историей. Оно весьма замечательно […] как плод свободного исследования по пути, совершенно новому […]».

Польський славіст, письменник, публіцист Леонтій Суровецький (Lorenz Surowecki, 1769–1827), посідаючи посади генерального секретаря міністерства освіти та радника у справах освітнього фонду, гостро критикував тогочасні принципи виховання польської молоді («O wadach wychowania młodziezy polskiej», Варшава, 1806) та піклувався про освіту сільського люду. Як славіст Л. Суровецький окреслив нові шляхи дослідження слов’янства дохристиянської доби: у 1809 році виголосив у Варшавському Товаристві  друзів наук доповідь, в якій висловив таку думку: «[…] добродетелями древних славян  компромиссно по отношению к Гердеру признавались  мужественность и гуманность в чудесном соединении друг с другом». Свої новаторські ідеї учений розвинув у праці «Sledzenie początków narodow słowianskich» ( «Дослідження початків  народів слов’янських», Варшава, 1824). У 1828 р. П. Й. Шафарик – видатний діяч словацького відродження – відгукнувся  на публікацію цього твору своєю книгою (Über die Abkunft der Slawen nach Lorenz Surowiecki («Про походження слов’ян за Лоренцом Суровецьким»).

Суровецкий, Лаврентий. Исследование начала народов славянских : рассуждение, читанное в торжественном заседании Варшавского Общества любителей наук, 24 генваря 1824 года, действительным членом его, Лаврентием Суровецким ; перевод с польского Юстина Белявского / Л. Суровецкий ; авт. предисл. О. М. Бодянский ; издание императ. О-ва истории и древностей рос. при Моск. ун-те. – Москва : Университет. тип., 1846. – [2], ІІ, 82 с. –  Библиогр. в примеч. – Оттиск  из «Чтений в О-ве истории и древностей рос. при Моск. ун-те». – 1846. – № 1.

Розібрати автограф було непросто, адже йому майже 174 роки, і чорнило на обкладинці вицвіло.

Та цей напис – жива історія двох народів, і ми спробуємо скласти маленьку новелу про українського й лужицького подвижників науки та про легендарне місто Будишин.

Осипа Бодянського вважають одним із перших професійних учених – сорабістів (сорабістика – наука про історію, мову, літературу та культуру лужичан).

Західнослов'янський народ лужицькі серби (сорби, лужичани, венди) здавна живе у Центральній Європі. Нині це територія німецьких земель Саксонія та Бранденбург. Досі збереглися дві лужицькі мови: верхня, поширена в Саксонії, та нижня – у Бранденбурзі. Верхня Лужиця (в.-луж. Hornja Łužica, нім. Oberlausitz) входить до складу Саксонії, за винятком малої частини на березі річки Ниса-Лужицька, що 1945 р. відійшла до Польщі.

Історичною столицею Верхньої Лужиці є місто Бауцен (Баутцен), розташоване на берегах річки Шпрее.

Це місто в 7-му ст. заснували мільчани (одне з племен лужицьких сербів) і назвали його: Будишин (Budyšin). До середини 10-го ст. слов’яни були скорені германськими князями, і з того часу перебували у колі впливу західної цивілізації. Найдавніша документальна згадка про місто датується 1002 роком. Цікаво прослідкувати, як із часом змінювалися германізовані варіанти слов’янської назви міста: Bucen (1450), Boytzen (1512), Pautzen (1519). З 1868 р. єдина офіційна назва міста – Бауцен (Баутцен).

Будишин / Бауцен майже не постраждав під час світових воєн. Це казково гарне місто з переважно готичною архітектурою.

Ще під час своєї першої, майже п’ятирічної, наукової подорожі слов’янськими землями молодий Осип Бодянський «у травні – червні 1842 р. у супроводі Я. Смолера встиг відвідати Лужицю, де пробув шість тижнів, протягом яких записав серболужицькі пісні, познайомився із багатьма членами місцевого хорового гуртка. […] у Будишині контактував із патріотично налаштованими сербами-лужичанами. Я. Смолер використав приїзд О. Бодянського з користю для себе – «усовершенствовался в русском правописании», а той, у свою чергу, завдяки спілкуванню з Я. Смолером, оволодів серболужицькою мовою». Згодом у  Вроцлаві Осип Бодянський зустрівся з Ізмаїлом Івановичем Срезневським (який ще раніше здружився зі Смолером), і на початку вересня 1842 року вони разом повернулися до Росії. Принагідно зазначимо, що наукова спільнота одностайно віддає пріоритет у вітчизняній сорабістиці професору-славісту Харківського, а пізніше – Санкт-Петербурзького університету І. І. Срезневському (1812—1880). Ізмаїл Іванович згадував: «Жили ми [з О. Бодянським] в одній кімнаті і працювали в Познані, а у Варшаві і у Вільно, живучи стіна в стіну, бачились дуже часто. Кругом, де б ми не зупинялись, він знаходив собі роботу і працював кожен день, встаючи рано і лягаючи пізно. Особливо займався він виписками із рукописів, які ми тримали вдома: що він виписував, я більшою мірою не знав, але виписував він цілими зошитами». (Срезневский И. На память о Бодянском, Григоровиче и Прейсе – первых преподавателях славянской филологии. – СПб. : Тип. Императ. Академии наук, 1878. – С. 35).

Обидва дослідники зібрали багатий матеріал для подальшого дослідження лужицьких писемних пам’яток; і, якщо Ізмаїл Срезневський знайшов можливість написати й видати «Історичний огляд  сербо-лужицької літератури» (1844),то Осип Бодянський, поринувши у викладацьку й редакторську діяльність, не маючи часу проаналізувати зібрані старожитності, передав усі виписки й нотатки своєму учню Є. П. Новикову. 1849 р. вийшла друком підготовлена виключно на матеріалах О. М. Бодянського магістерська дисертація Є. П. Новикова «О важнейших особенностях лужицких наречий». Фахівці назвали працю важливим джерелом відомостей про серболужицькі мови. Імені професора Бодянського як редактора в книзі зазначено не було. На той час Осип Максимович  уже рік як був звільнений з усіх посад, а допомогли  йому пережити важкі часи Пантелеймон Куліш та Ганна Барвінок.

Цю частину нашого нарису варто почати зі слів І. І. Срезневського: «О, если бы каждый европейский народ имел по одному Смолеру на такое количество народа, какое живет в сербских Лужицах, и если бы […] такие люди имели средства давать знать свету о своих наблюдениях, другая бы раскрылась дорога истории, филологии, философии европейской!»

У 2021 році слов’янський світ відзначає 205-річчя від дня народження серболужицького філолога, просвітника, публіциста, видавця Яна Арношта Смолера (Jan Arnošt Smoler, 1816, Мерцдорф –1884,  Бауцен).

Народився Ян Арношт у родині протестанського кантора. У будишинській школі вивчав німецьку мову та брав приватні уроки  верхньолужицької мови. У 1836–1840 рр. навчався на богословському факультеті, а впродовж 1840–1845 – на філологічному факультеті університету Бреслау. З юності збирав пісні сербських лужичан, вважаючи, що «в народних піснях мова збереглася в найбільшій чистоті». У 1838 р. він заснував «Академічне товариство лужицької історії та мови».

Повернімося на східнослов’янські терени. У своїй блискучій магістерській дисертації «Про народну поезію слов’янських племен» (Москва, 1837) О. М. Бодянський розглянув пісенну творчість чехів, морав’ян, словаків, поляків, сербів, росіян та українців. Розгляду народної поезії інших слов’янських народів (білорусів, болгар, словенців, лужичан) завадила, за словами автора, відсутність опрацювань і видань текстів. Та саме в цей час у Будишині йшла потужна робота по впорядкуванню  збірки «Пісні верхніх і нижніх лужицьких сербів», яка була видана упродовж  1841—1843 рр. Я. Смолером спільно з німецьким  етнографом Л. Гауптом. Це видання стало визначним явищем культури Лужиці, воно не має аналогів за обсягом зібраних творів і фаховим рівнем коментарів. У 1840 р. Я. Смолер відкрив у Будишині власне видавництво. У 1847 за його ініціативи було створено культурно-просвітницьку організацію Матиця серболужицька (в.- луж. Maćica Serbska).

Із 1848 до 1852 рр. Ян Арношт був головним редактором альманаху «Часопис Матиці серболужицької» («Časopis Maćicy Serbskeje», виходив до 1937 р., поки його не закрили нацисти). У 1849-му Я. Смолер став редактором (з 1850 до 1854 – також і видавцем) газети «Тижневі новини». Упродовж 20-ти років редагував «Щорічник слов'янської літератури, культури і науки». Реформатор серболужицького правопису, Я. А. Смолер уклав кілька підручників як верхньолужицької, так і нижньолужицької  мови, великий «Німецько-серболужицький словник» та німецько-серболужицький розмовник. У другій половині 1840-х років  серед освічених кіл західних і південних  слов'ян набули поширення ідеї слов'янської єдності й культурної спільності.

Я. А. Смолер був прихильником культурного панславізму. Згадаймо ще раз слова І. Срезневського, написані в 1840-му році: «[…]если бы  такие люди имели средства […]». Розуміючи свою місію будителя народу,  знаючи, що є серед російських слов'янофілів безкорисливі люди,  люди ідеї, Смолер неодноразово їздив до Росії, де отримував допомогу на  просування своїх видавничих проєктів і на будівництво лужицького «Матичного дому» (відкрився у 1904 р.). Все своє життя Я. Смолер підносив престиж лужицької науки на міжнародній арені та водночас демонстрував своїм землякам здобутки рідної культури.

У лужицького та українського народів багато спільного (іноді й напрочуд  подібного): пісні, що зберегли живу мову й багатство мелодій; писанки з їхніми сакральними символами, і навіть троїсті музики! Українця Осипа Бодянського та лужичанина Яна Смолера об’єднував насамперед етнічний патріотизм, що ґрунтувався на відчутті причетності до  своїх народів, любові до них. Без сумніву, була в них  і щира особиста  симпатія. Обидва з юності збирали народні пісні та старожитності. Ставши науковцями, обидва усвідомили необхідність визначення етнічних територій своїх народів. Осип Максимович, маючи хист до картографування, чи не першим у 1843 р. здійснив спробу окреслити українські етнічні території: «Малоруссы живут громадою, как преобладающий, главный народ по своему числу и старине, от Дона и Донца до Сана и Попрада, от Судости и Припети до Черного моря и Черемоша». Ян Арношт Смолер також був першим, хто зібрав відомості про межі розселення лужичан і чисельності їх населення у Пруссії та Саксонії.

Російська дослідниця М. Досталь, що тяжіє до наукової об’єктивності,  згадуючи  про українське походження О. М. Бодянського, пише:  «Именно поэтому ему […] в большей степени, чем великороссу, могли  быть ближе и понятнее идеи борьбы за национальную самобытность малых славянских народов […]». Важливою частиною наукових зв’язків Осипа Бодянського з діячами Матиці  серболужицької, насамперед, з Яном Смолером, був постійний обмін книжками. От і презентована нами книга Л. Суровецького була,найвірогідніше, призначена для книгообміну. Через це напис на раритеті – цілком діловий, позбавлений звичної для дарчих написів шанобливості. Екземпляр, крім інскрипту, не містить провенієнцій, тож невідомо, чи надійшла книга до адресата. Можливо, що й ні: потрапивши до Будишина, видання навряд би повернулося на наші терени.

Нині лужичани мають беззастережні права головної національної меншини Землі Саксонія і широкі можливості для розвитку своєї етнічної самобутності. У 19-му ст. лужицькі ідеологи не бачили об’єктивних перспектив створення державності сербів-лужичан; їхньою метою був поступовий  перехід до більш м’якого політичного режиму. 1849 року (після подачі 1848 р. петиції з підписами 5-ти тисяч серболужичан про рівність серболужицької мови з німецькою), вийшов Указ саксонського короля  про те, що навчання лужичан читанню, письму та Закону Божому у нижчих школах має проводитися їхньою рідною мовою. Королівський указ став основою для законодавчих актів наступного століття: у 1948 р. Саксонським ландтагом був прийнятий прогресивний закон про «Дотримання прав сербів та їх підтримку» (зазначимо, що у 1937–1945 рр. політичне, освітнє і культурне життя в Лужиці було повністю придушене). У 1999 р. парламент Вільної Землі Саксонії ухвалив «Лужицький закон», в якому були модернізовані положення закону 1948 року».

Матиця серболужицька, дітище Яна Арношта Смолера,  сьогодні успішно функціонує, і щорічно в першу суботу після Великодня в Будишині / Бауцені проводить загальні збори.

Українці ж сьогодні готуються відзначити тридцятиріччя своєї Незалежності.

175 років тому українські патріоти не могли навіть мріяти про це.

Список використаної та цитованої літератури

1.      Бевзюк Євген Володимирович. Гарантії прав національних меншин у ФРН : лужицькі серби / Є. Бевзюк ; О. Котляр // Регіональні студії. – Ужгород, 2001. – Вип. 3. – С.80-88.

2.      Бевзюк Євген Володимирович. Лужицький етнозберігаючий рух в революції 1848-1849 рр. // «Інститут всесвітньої історії НАН України». Проблеми всесвітньої історії: науковий журнал. 2018. – № 2(6) – С. 80-94.

3.      Бевзюк Євген Володимирович. Сорабістика в сучасній Україні / Є. В. Бевзюк // Carpatica–Карпатика / ред. кол.: Е.А. Балагурі, М.М. Вегеш (відп. ред.), Д.Д. Данилюк та ін. – Ужгород : УжНУ, 2001. – Вип.12 : Проблеми вітчизняної та зарубіжної історії. – С. 122-133. – Бібліогр. : с.131-133 (21 назв).

4.      Грушевський Олександр Сергійович. З українського культурного і наукового життя в середині XIX в. / подав Олександр Грушевський. – Львів, 1906. – С. 11-12. – [Окр. відб. із «Записок Наукового Т-ва ім. Шевченка». Т. LXXIV].

5.      Досталь Марина Юрьевна. О. М. Бодянский в кругу идей Я. Коллара / М. Ю.Досталь // Науковий вісник Ужгородського університету.Серія : історія. Вип. 8. –  2003. – С. 79-85.

6.      Куліш Пантелеймон Олександрович. Жизнь Куліша / Пантелеймон Куліш // Куліш П. О. Твори. В 2-х т. Т. 1. – Київ, 1994. – С. 254.

7.      Плачинда В. П. Бодянський Осип Максимович / В. П. Плачинда // Українська мова : енциклопедія / редкол. : В. М. Русанівський ; О. О. Тараненко та ін. – 2-е вид. випр. і доп. – К.: Українська енциклопедія, 2004. – С. 53.

8.      Смолер Ян Арношт // Шевченківська енциклопедія. Т. 5 / гол. ред. М. Г. Жулинський. – Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. – С. 867.

9.      Срезневский Измаил Иванович. Исторический очерк серболужицкой литературы / И. И. Срезневский // Журнал Министерства народного просвещения. – 1844. –  № 7 (июль). – С. 26-60.

Уклала Н. Горська