ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
22.06.2026
Автори Звізди Б. Новак і М. Швець, оздоблення – Ю. Гризлюк
У 2022 році наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 06.07.2022 № 228 до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України внесено елемент «Створення об’ємної сферичної різдвяної звізди села Мацьковичі» (охоронний номер 028н.к.с.) [Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини / Мінкульт. – URL: https://mincult.gov.ua/wp-content/uploads/2026/03/naczionalnyj-perelik-elementiv-nks.pdf (дата перегляду: 05.06.2026)].
Історична довідка. Мацьковичі (пол. Maćkowice) – село в Польщі, у гміні Журавиця Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства. Розташоване за 9 км на північний захід від Пе
ремишля і за 8 км від Журавиці, над річкою Радою, лівою притокою Сяну.
Із «Географічного словника Польського королівства та інших слов’янських країн» дізнаємось про історію села Мацьковичі. Давніше село мало назву Macikowice, Manczikowice. Перша письмова згадка про Мацьковичі датується 1464 р.
«За польських часів село належало коронному маєтку. Згідно з інвентарем 1768 року, село належало Антонію та Зофії, князям Любомирським, із землею вартістю 7347 злотих 26 грошів та чвертю і вартістю 1336 злотих 29 грошів; воно було продане в 1775 році за 53 475 злотих 10 грошів як частковий еквівалент за маєток Добромиль. Його придбав у княгині Любомирської Антоній Дершняк з Рокетниці, який був останнім зі свого роду і помер тут у 1775 році. У 1798 році (Ossol. n. 1825) на місцевих полях було знайдено різні старожитності, такі як фрагменти стародавньої зброї, наконечники стріл тощо. У 1865 році було виявлено велику свинцеву посудину (оb. Mittheil. der k. k. Central-Commission zur Erforschung des Baudenkm. 1866). У метричних книгах (Lit. C. fol. 245. A. 1456–1466) є підтвердження кордону між Рушеницею та Мацьковицями. У 1464 році Казимир IV Ягеллончик наказав Якубу Конєцпольському, перемишльському старості, викликати Добєслава Жиравського, Пйотра Ваповського та Хаброго з Кривецької Волі за шкоду, завдану в лісах, що належали йому (Акти грозькі, т. I, с. 31)» [Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T. 5: [Kutowa Wola - Malczyce] / Red.: Chlebowski Bronisław, Sulimierski Filip, Walewski Władysław. – Warszawa, 1884. – S. 888-889. – URL: https://lnk.ua/QMHLAUvlG http://mbc.malopolska.pl/publication/113 (дата перегляду: 11.06.2026)].
Більшість населення Мацьковичів становили українці, греко-католики. У селі Мацьковичі «у 1880 р. … було коло 980 греко-католиків і 63 римо-католики, була церква» [Пшепюрська-Овчаренко М. Мова українців Надсяння // «Перемиська бібліотека» Перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі. Перемишль 2007. – Том ХІ. – С. 37. – URL: https://www.apokryfruski.org/wp-content/uploads/2010/11/Przepjurska_Owczarenko_Dialekt_nadsania.pdf (дата перегляду: 11.06.2026)].
Українським селом воно було в Перемишльському повіті до 1947 року. У 1939 році в ньому проживало 1980 осіб: 1620 українців, 220 поляків (включаючи 150 новоприбулих колоністів), 120 україномовних римо-католиків та 20 євреїв. Інформацію про національний склад населення Перемишльського повіту подає Володимир Кубійович у виданні «Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939» (1983), ця робота містить також відомості про історію населених пунктів Перемишльського повіту, нариси про села українського Надсяння, спогади мешканців та документи [Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939 / В. Кубійович = Ethnіc groups of the South-Western Ukraine (Halycyna - Galicia) on 01.01.1939 / V. Kubijovyč : національна статистика і етнографічна карта. – Wiesbaden : Otto Harrassowitz, 1983. – XXXII. – С. 56. Шифр: 902.7/К881].
Починаючи з 1944 р. відбулося найбільше за масштабами, цілеспрямованістю та комплексністю примусове переселення, яке пережив на власному досвіді український народ. За сталінського режиму частина українських земель (Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Південне Підляшшя), а це смуга шириною 50-100 км від с. Берестя до району Сокаля-Белза-Угнева, відійшла до Польщі. Кінцеве зачищення території здійснила військова акція під гаслом «Вісла» в 1947 р. Тисячі українців змушені були залишити свої етнічні землі, і переселитися до різних областей УРСР, польські та більшовицькі тоталітарні режими брутальними методами позбавили права жити на землі своїх предків. Про цю трагедію можна прочитати у виданнях, які зберігаються у фонді НІБУ: Бадяк В. «Вирвані з материнської землі» (2020), Кривуцький І. «Добровільне» переселення українців з Надсяння (1944-1946 рр.) (2003), Кабачі Р. «Вигнані на степи» (депортація українців із Польщі на південь України в 1944-1946 роках) (2019) та ін.
Після переселення, більшість мешканців с. Мацьковичи опинились переважно у м. Дубляни та по селам Львівської області [Пульо М. Мацьковичі – повернення з потойбіччя / Наше слово. – URL: https://nasze-slowo.pl/maczkovichi-povernennya-z-potojbichchya/ (дата перегляду: 11.06.2026)]. Вони принесли свої традиції, звичаї та обряди, ремесла, ритуали на нове місце проживання та відродили свою традицію виготовлення різдвяних звізд.
«Один із атрибутів зимових свят – це Р
іздвяна зірка, що має неповторну і величну назву – Звізда. Зірки в народно-християнському світогляді – це небесні тіла, що впливають на земні події тісно пов’язані з людськими долями. Вважалося, що зірок на небі стільки, скільки людей на землі. Перша зірка на небі напередодні Святої вечері стала праобразом зірки Віфлеємської, яку на небо винесли ангели в час н
ародження Ісуса Христа. Зірка перед Святвечором засвідчує наближення святочної хвилини. Ритуальні різдвяні зірки ставали справжнім витвором мистецтва. Однак мало залишилося майстрів із виготовлення таких робіт» [Творці різдвяних звізд / Музей народної архітектури та побуту у Львові ім. Климентія Шептицького, Регіональний Доброчинний Фонд Святого Володимира ; авт.-упоряд. Д. Б. Ковальчук [та ін.]. – Львів : Растр-7, 2021. – 431 с. : іл. – С.50].
Сьогодні створення об’ємної сферичної різдвяної звізди села Мацьковичі або звіздарство з Надсяння, яке представляє галузь нематеріальної культурної спадщини, продовжують майстри Микола Грицевич, Євген Фамуляк, Ярослав Посіко, Ілько Пись, Петро і Богдан Новаки та інші. Традиції своїх предків виготовляють звізди за стародавнім методом на дерев’яних конструкціях. Кожен майстер має свої секрети виготовлення.
Ареал сучасного побутування цього елемента нематеріальної культурної спадщини – Львівська область м. Дубляни та с. Гамаліївка. Вік наймолодшого носія елемента 35 років, найстаршого – 75 років. Творчі біографії майстрів різдвяних звізд можна прочитати у книзі «Творці різдвяних звізд» (С. 189-288).
Особливістю звізд із села Мацьковичі є те, що «…вони крутяться навколо власної осі,… а в центрі зірка має купол, що є символом неба. Усередині ставили свічку, а зараз простіше – лампочку з батарейками. Звізда світиться, а через змащений олією папір або пропарафінену та розмальовану тканину просвічується світло. Це надає звізді більшого ефекту» [Творці різдвяних звізд / Музей народної архітектури та побуту у Львові ім. Климентія Шептицького, Регіональний Доброчинний Фонд Святого Володимира ; авт.-упоряд. Д. Б. Ковальчук [та ін.]. – Львів : Растр-7, 2021. – 431 с. : іл. – С. 51]. Зі спогадів Мирослава Бардахівського дізнаємося, що «….у п’ятдесятих роках минулого століття переселенці з Мацьковичі у с. Дубліни, що біля Львова, щороку робили звізди. Найбільша звізда була виготовлена у 1958 році і мала 29 рогів» [Творці різдвяних звізд / Музей народної архітектури та побуту у Львові ім. Климентія Шептицького, Регіональний Доброчинний Фонд Святого Володимира ; авт.-упоряд. Д. Б. Ковальчук [та ін.]. – Львів : Растр-7, 2021. – 431 с. : іл. – С. 71]. Технологічні процеси виготовлення різдвяних звізд різних конструкцій поданий у книзі «Творці різдвяних звізд», а методика виготовлення каркасної різдвяної звізди записані від Петра та Богдана Новаків.
Різдвяні коляди із звіздою були заборонені приблизно з 60-х р. до 1991 р. ХХ ст., і лише у 90-х роках Богдан Новак, уродженець с. Мацьковичі, започаткував виготовлення різдвяних звізд у м. Дубляни Львівської області. І помандрували вони по всій Україні, а згодом до Риму (Італія) і Ватикану, щорічно прославляючи народження Христа.
У церквах на Різдво служба починалася з коляди «Бог предвічний» та внесенням звізди на середину церкви, де вона залишалася на весь період свят. У минулому на Водохреща звізду ставили під церковний хрест та розбивали, а молодь підбирала уламки як символ спільного щастя й злагоди. Сьогодні вважають за краще подарувати її церкві чи музею, дбаючи про збереження цієї традиції.
У 2006 р. за ініціативою Львівського музею народної архітектури і побуту вперше відбувся конкурс-фестиваль під назвою «Спалах різдвяної звізди», в якому взяли участь не тільки львів’яни, а й жителі Дублян. Кожний рік фестиваль об’єднує ще більше майстрів та умільців, які конструюють та виготовляють різдвяні зірки. Учасники ходи рухаються вулицями Львова до Ратуші, де за традицією їх зустрічає львівський міський голова. Далі з колядою, різдвяними дзвіночками хода рухається до центру міста, до центральної міської ялинки, де відбувається нагородження учасників фестивалю.
Передача традиції створення об’ємної сферичної різдвяної звізди села Мацьковичі здійснюється шляхом проведення майстер-класів у закладах освіти, творчих товариствах, музеях, храмах та приватних оселях. До пана Богдана Новака по різдвяні звізди та для навчання приїжджають люди з різних куточків України – з Хмельниччини, Чернігівщини, Вінниччини та інших регіонів. Його учні й учениці продовжують традицію у Львові, Києві та інших містах. Виготовлені майстром звізди прикрашають оселі й храми не лише в Україні, а й за її межами – у Німеччині, Польщі, Італії, Португалії та багатьох інших країнах світу. Разом з тим обмежене коло носіїв традиції та їхня локалізація в межах одного населеного пункту зумовлюють ризики для збереження та безперервності побутування цього елементу нематеріальної культурної спадщини в майбутньому.
«Певно, ніде пам’ять Різдва не закорінена так міцно, як у серцях тих, для кого земля предків навіки втрачена. Минуле напливає настільки докладно – в запахах, звуках і навіть тактильних почуваннях, що спомини сіл, які стерті з лиця землі на території сучасної Польщі, виглядають не тінями, а самим життям. Згадки затримують такі деталі, які для недепортованих є звичним, а тому не зауважуються і легко відмирають. Тим-то і обумовлена численна присутність у споминах депортованих Різдвяних звізд – витворів сезонних, які виготовлялися щорічно, а по святах спалювалися. Для колишніх мешканців сіл Надсяння звізди з театралізованого реквізиту набули символічного значення» [Творці різдвяних звізд / Музей народної архітектури та побуту у Львові ім. Климентія Шептицького, Регіональний Доброчинний Фонд Святого Володимира ; авт.-упоряд. Д. Б. Ковальчук [та ін.]. – Львів : Растр-7, 2021. – С. 114-115].
Отже, різдвяна звізда є одним із найважливіших символічних атрибутів колядницької та вертепної традиції, поширеної серед східних і західних слов’ян. Попри регіональні відмінності у формі, розмірах, кількості променів, способах виготовлення та оздоблення, вона зберегла своє сакральне значення й упродовж часу набула різноманітних художніх форм. Численні свідчення краєзнавців, істориків, етнографів, фольклористів, художників і письменників підтверджують глибоку вкоріненість звичаю колядування та ходіння зі звіздою в народній культурі. Багатопроменева звізда виступає не лише впізнаваним символом колядників-вертепників, а й уособлює духовний дороговказ, а постать Звіздаря символізує провідника Божої дороги та ватажка усієї громади.
Список літератури з фонду НІБУ
Електронні джерела
Список літератури з фонду НІБУ не є вичерпним.
Більше документів по даній темі Ви можете знайти в Електронному каталозі та базах даних НІБУ.
Підготували: Снігирьова Л., Нестеренко О.
відділ довідково-бібліографічної та науково-інформаційної роботи
Докладніше про рубрику:
Нематеріальна культурна спадщина в документних джерелах
