У 2020 р. наказом Міністерства культури України № 2008 елемент «Технологія виготовлення «воскових» вінків на Вінниччині» було взято під охорону держави та внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (охоронний номер 021.нкс) [URL: https://mcip.gov.ua/wp-content/uploads/2024/01/zatverdzheno_1.pdf].
Історична довідка. Вінницька область розташована у центральній частині Правобережної України. На південному-заході межує із Молдовою, на заході – з Чернівецькою та Хмельницькою областями, на півночі – з Житомирською областю, на сході – з Київською, Черкаською, Кіровоградською областями, на півдні – з Одеською областю. Це єдиний регіон, що межує з такою великою кількістю суб’єктів. В області густа мережа річок, які належать до басейнів Південного Бугу, Дністра та Дніпра.
Територія сучасної області почала заселятися уже в добу неоліту. Протягом 1 тисячоліття н. е. сучасна Вінниччина була щільно заселена землеробськими слов’янськими племенами. У Х-ХІІ ст. входила до складу Київської Русі, з початку ХІІІ ст. – до Галицько-Волинського князівства. У 1362 р. увійшла до Великого князівства Литовського. За Люблінською унією 1569 р. територія відійшла до Корони Польської. За другим поділом Польщі 1793 р. у складі Правобережної України приєднана до Російської імперії. Упродовж 1793-1796 рр. входила до Брацлавського намісництва, з 1797 р. ця територія увійшла до складу Подільської губернії, а північно-східна її частина – до Київської губернії [5, С. 565-567]. За часів Речі Посполитої низка населених пунктів на землях сучасної Вінницької області мала магдебурзьке право, зокрема, Вінниця (1640), Тульчин (1787) та ін. На Подільську землю припали чи не найважчі битви. Визвольна війна не принесла жаданої волі Поділлю. Воно перебувало то під турецьким, то під польським та російським ярмом. Жахливий злочин комуністичного режиму знищив велику кількість людей у 1937-1938 рр. Під час Другої світової війни область була окупована гітлерівцями. Попри Голодомор, репресії, війну, Поділля жило і розвивалось.
Вінницька область створена 27 лютого 1932 р. з обласним центром – містом Вінницею. За період радянської влади кілька разів змінювалась кількість округів, районів, населених пунктів цього територіального утворення. Нині Вінницька область має у своєму складі 63 громади, які згруповані в 6 районів [1].
На території Поділля здавна розвивались різні види ремесел. Майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок, рушників, а також весільний вінок. Розмаїття українських вінків просто вражає, адже, як старовинна етнічна прикраса, вінок є основою національної самосвідомості українців. Оспіваний у піснях та овіяний легендами, український віночок має багатовікову історію. Наші предки розуміли, що головною частиною тіла людини, за допомогою якої вона пізнає світ і впливає на нього, є голова, тому створювали для неї вінки-обереги. У різних регіонах ця дівоча прикраса мала свою назву (на Поділлі – коробуля, лубок), а також у кожному регіоні весільні вінки виготовляли з різного матеріалу. Більше про вінки можна прочитати у Г. Стельмащук «Українські народні головні убори» [21], а про обряди та традиції українського весілля кінця ХІХ – 20-40 років ХХ ст. – у зібранні архівних записів «Традиційне весілля українців» [22].
На Вінниччині «воскові» вінки з’явилися наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. «Прийшли вони до нас із Західної Європи…, де в той час були модними вінки з білих квітів флердоранжу, перлів, перламутру тощо. Коли ця мода дійшла до українського села, наші дівчата навчилися творити схожу красу – спочатку з воску, а пізніше з парафіну. З часом восковий (парафіновий) вінок став улюбленим і обов’язковим весільним атрибутом» [20].
Фото початку ХХ ст. з книги «Традиційне весілля українців: Унікальні записи кінця XIX - 20-40-х років XX століття», Подільське весілля [22, С. 128, 136].
До віночка додавали «вельон» (фата), який був «запозичений з міської моди селянами-поляками десь у середини ХІХ ст. «…вельон з парафіновими вінками поширився в усіх польських селах, частково – і в українсько-польських, причому не тільки серед поляків, а й серед українців, а на початку ХХ ст., на відміну від Лівобережної України, – майже по всьому Поділлю. Виняток становили окремі райони Західного Поділля, де зберігалося традиційне українське вбрання молодих» [2, С. 223].
«Виготовляли їх з різних матеріалів: віск (парафін, стеарин, лой), дріт (різного діаметра), папір (однотонний чи кольоровий), фольга, деревна стружка, тканина, намистини, нитки, вовна, клей. За колірною гамою вінки були кольоровими і однотонними: від жовто-коричневого (залежить від природнього кольору воску, стеарину, лою) до білого (парафін). Весільні віночки на Східному Поділлі виготовляли з різних матеріалів та різної форми, але об’єднує їх спільна ознака – вишуканість. На відміну від весільних вінків інших регіонів, східноподільський є більш стриманим та філігранним у виконанні. Окрім самого обручевидного вінка, на голові нареченої утворюють цілий комплекс складних прикрас та зачісок. Як додатковий елемент до вінка вдягали «квітку» чи «букетики». Часто з боків вінка вздовж грудей звисають «берізки» чи «батіжки». Вінки робили дво-, три-, інколи й чотириярусні. За формою вони теж різнилися: могли бути скромними, невеликими за розміром, побудованими на єдиній основі, з небагатьма елементами, проте вирізнятися особливою вишуканістю, простотою форм, естетикою елементів та кольорової гами. Були вінки і з кількох поєднаних основ (двох, трьох, рідше − чотирьох). Разом з віночком робили пару букетиків – квіток для молодого і молодої, які чіпляли їм на груди з правої сторони» [див.: Електрон. джерела. – № 3].
Весільні гості Дмитра та Надії Гречанюків. 1948 р. Весілля у Корабелівці Вінницької області. 1958 р.
З хлібом-сіллю зустрічають молодих Драгомирецьких-Годованюків. 1957 р. Родина Карпачових в день одруження. Квітень 1966 р.
Фото з книги «Карабелівка: земля наших предків – земля наших нащадків» [11]
Подолянки полюбляли велику кількість восковиць (воскових чи парафінових «крапельок» на нитках або дротиках) на весільних віночках. Є багато вцілілих зразків, зроблених майже повністю з одного воску. Після весілля віночки разом із весільними букетами ставили в образи на видному місці і зберігали як святиню. Тому ці зразки дійшли до нас у дуже хорошому стані, попри на досить крихкий матеріал.
«Воскові» вінки на Поділлі побутували приблизно до 80-х років ХХ ст., пізніше виготовлення їх маже зникло. Але в останнє десятиліття ХХІ ст. на Вінниччині цей вид воскових прикрас відроджується молодими майстрами: почали записувати технологію виготовлення віночків від бабусь, вивчати, реконструювати за старими фото. Адже на сьогодні це є актуальною формою збереження та популяризації традиційної культури Поділля.
Ареал сучасного побутування технології виготовлення «воскових» вінків: м. Вінниця, м. Тульчин, с. Чагів Оратівського району та ін.
У багатотомному виданні «Етнографічний образ сучасної України: корпус експедиційних фольклорно-етнографічних матеріалів. Т. 4. Весільна обрядовість» зафіксовані записи польових матеріалів обрядовості весільного циклу, зібрані під час експедицій працівниками наукових установ, вищих навчальних закладів України.
Весільний обряд, в якому описано віночок з парафіну у весільному вбранні молодих, у травні 2008 р. І. Батирєва записала у с. Павлівка Вінницької обл. від Гуменчук (Осавуленко) Марії Федорівни, 1928 р. н. [8, С. 25].
Опис весільного обряду, весільних атрибутів та весільного вбрання зафіксував М. Пилипак 24 липня 2007 р. у с. Буша Вінницької обл. від Пташнік Ольги Терентіївни, 1935 р. н., яка розповіла про весільний вінок з парафіну з вельоном [8, С. 51].
На Вінниччині в селищі Городківка проживає майстриня, яка виготовляє воскові весільні віночки, – Віра Багнат. За свої 83 роки її вправні руки зробили кілька сотень різноманітних віночків – справжніх витворів мистецтва [див.: Електрон. джерела. – № 5].
У журналі «Світлиця» Вінницького обласного центру народної творчості можна ознайомитись з майстер-класом «Виготовлення воскового весільного віночка» [20, С. 69-70].
Список літератури з фонду Національної історичної бібліотеки України
Зі змісту: Сімейна обрядовість. – С.110-135.
Т. 12 : Винославие–Волан. – 1892. – IV, 489-946, II с. : 13 л. ил., 2 л. карт.–- Загл. тома на тит. листе : Т. 6-А.
Зі змісту: Винница. – С. 425-426.
Т. 67 : Трумп–Углеродистый кальций. – 1902. – 484 с. : 3 л. ил., 2 л. карт. – Загл. тома на тит. листе : Т. 34.
Зі змісту: Тульчинъ. – С. 55-56.
Т. 13 : Волапюк—Выговские. - 1892. - 484 с. : 6 л. ил., 3 л. карт. - Загл. тома на тит. листе : Т. 7
Зі змісту: Воскъ. – С. 263 (опис виготовлення квітів з воску).
Зі змісту: Вийся, віночку, гладко… Дівочі вінки. – С. 298-300.
Зі змісту: Вінницька обл. Калинівський район, с. Павлівка. Весільне вбрання. – С. 25; Ямпільський район, с. Дорошівка. – С. 51.
Зі змісту: С. 99.
Зі змісту: Чагів. – С. 95-97.
Електронні джерела
Підготували: О. Нестеренко, Л. Снігирьова,
відділ довідково-бібліографічної та науково-інформаційної роботи
Докладніше про рубрику:
Нематеріальна культурна спадщина в документних джерелах