ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
27.07.2024
Танець «Аркан» у виконанні Національного академічного Гуцульського ансамблю пісні і танцю «Гуцулія»
У 2020 році наказом Міністерства культури України № 2008 елемент «Звичай виконувати танець Аркан з Ковалівкою в Печеніжинській ОТГ» було взято під охорону держави та внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (охоронний номер 019н.к.с.) [https://mcip.gov.ua/wp-content/uploads/2024/01/zatverdzheno_1.pdf].
Історична довідка. Гуцульщина займає найвищу південно-східну частину Українських Карпат від річок Ломниця і Торець на південному сході до державного кордону з Румунією у межах Івано-Франківської (Косівський та Надвірнянський райони на півдні, а також Верховинський район), Чернівецької (південну частину Вижницького району і Путильський район) та Закарпатської області (Рахівський район) [Гуцули. Українська етнокультурологічна енциклопедія : у 5-ти т. / ред. рада : В.А. Бітаєв (відп. ред.), Ю. П. Богуцький, А. В. Чебикін, В. Г. Чернець та ін. / НАМ України, Нац. акад. керівних кадрів культури і мистецтв, Ін-т культурології НАМ України. Київ : НАКККіМ, 2013. Т. 1. А–Е. – С.193 – 194].
Печеніжинська селищна громада – територіальна громада в Україні, в Коломийському районі Івано-Франківської області. Утворена 23 липня 2015 року шляхом об'єднання Печеніжинської селищної ради і Княждвірської, Малоключівської, Марківської, Молодятинської, Рунгурської, Слобідської, Сопівської сільських рад Коломийського району. До складу громади входять населені пункти: Печеніжин, Княждвір, Кийданці (Кіданч), Малий Ключів, Марківка, Молодятин, Рунгури, Слобода, Сопів. Кожне село, що входить до громади, має свою невеличку історію. Ми зупинимося на селищі Печеніжині, що об’єднує всі ці села, адже воно є адміністративним центром.
Історія Печеніжина бере свій початок з епохи неоліту, також на території селища було знайдено вироби епохи бронзи. Печеніжин – одне з найстародавніших поселень Прикарпаття, відоме з часів Київської Русі. Легенд про походження назви селища декілька: деякі дослідники пов’язують назву з кочовим племенем – печенігами, що їх селили руські князі як полонених, за іншими – топонім походить від прізвища чи особистого імені Печеніга.
Воно віддалене за 10 км на захід від м. Коломиї. Печеніжин межує на сході з Вижним Вербіжом і Соповом, на півдні лучиться з селом Рунгури, а за 2 км на південь є Слобода Рунгурська, на заході межує з селами Марківкою і Молодятином, а на півночі з Княждвором (Нижнє). Печеніжин лежить над потоком Лузка, допливом річки Прут. Через місто проходить дорога, що веде з Коломиї до Слободи Рунгурської. Місто оточене горами.
У письмових документах Печеніжин згадується в актах 1443 як село, що належало «галицькому каштеляну Іоанну Колі із Делеїва, він був великим поселенням, центром волости» [Цитується за: Печеніжин – місто (селище міського типу з 1940 р.) / Микола Домашевський // Історія Гуцульщини. – 1986. – Т. ІІІ. – С. 31].
У 1637–1787 рр. – Печеніжин у власності магнатів Потоцьких. Протягом кінця ХV – поч. ХVІІ ст. потерпав від татарських нападів. З 1766 р. Печеніжин, як йдеться у документах, користувався магдебурським правом з дозволом проводити щомісячні ярмарки, мав міську ратушу, а в стародавньому замку-фортеці містилася королівська адміністрація, що здійснювала нагляд за численними солеварнями та гутами, а також замок мав і оборонне значення для захисту від опришків під керівництвом печеніжинця Олекси Довбуша. Замок був зруйнований під час національної війни 1648 р. і більше не відбудовувався, його руїни збереглися до наших днів. Печеніжин і довколишні села була ареною активних дій опришків.
Впродовж декількох століть від ХV ст. Печеніжин належав Польщі, від другої половини XVII ст. – до Австро-Угорщині, протягом 1918 – 1919 рр. входив до складу Західноукраїнської Народної Республіки, від 1919 р. знов до Польщі, а з 1939 року приєднаний до УРСР. Із 1940 став селищем міського типу. Під час Другої світової війни селище було під окупацією мадяр та німців, за радянської влади там активно діяли загони УПА. Із пам’яток історії та архітектури з середини XVIII ст. в Печеніжині згадуються дві дерев’яні церкви: святого Дмитра, зведену у 1871 р. та дерев'яна церква Воскресіння Христового (1775 р.), втрачена під час Другої світової війни. Є пам’ятник Олексі Довбушу (1971 р.) скульптора В. Н. Борисенка та Історико-меморіальний музей Олекси Довбуша (1971 р.), а також сучасний меморіальний комплекс воїнам УПА.
Попри те, що упродовж 1387–1772 рр. Гуцульщина перебувала під владою Польщі, частково Туреччини, Молдавії та Угорщини, у 1772–1919 рр. – Австріо-Угорщини, а протягом 1920–1939 рр. – Польщі, Румунії та Чехословаччини, завдяки географічному розселенню, гуцули зазнали порівняно незначного впливу інших культур і зберегли автентичні риси у фольклорі, міфології, побуті, календарній обрядовості [Гуцули. Українська етнокультурологічна енциклопедія : у 5-ти т. / ред. рада : В.А. Бітаєв (відп. ред.), Ю. П. Богуцький, А. В. Чебикін, В. Г. Чернець та ін. / НАМ України, Нац. акад. керівних кадрів культури і мистецтв, Ін-т культурології НАМ України. Київ : НАКККіМ, 2013. Т. 1. А–Е. – С. 193].
Як відомо, в Карпатському регіоні сонце (образ кола) було на чільному місці в релігійних віруваннях. Донедавна гуцули називали сонце образом Божим. Подекуди ще дотепер старші люди зранку моляться до схід сонця. Модель кола як захисту була притаманна первісним людям, які намагалися своїми діями впливати на сили природи. Тут і зародилися танці – елемент синкретичної структури поряд з одягом, піснею, і звертанням до божества. Більшість народних танців гуцулів у своїй основі мають образ кола. Своєрідність танцю «аркан» полягає у швидкій зміні та різноманітності танцювальних рухів і ритмів, виконавці майже весь час перебувають у колі. Кількість виконавців цього танцю може бути яка завгодно.
Писемні відомості про гуцулів до кінця ХІХ. ст. дуже скупі, тому і згадки про хореографічне мистецтво Гуцульщини та окремі описи танців можна, знайти в окремих публікаціях тільки на початку ХХ ст. Перші спроби опису танцювального мистецтва Гуцульщини зробив визначний український етнограф, фольклорист, педагог, культурно-освітній та громадський діяч В. О. Шухевич. У своїй п’ятитомній монографії «Гуцульщина» у розділі «Гуцульські танці» автор досліджує матеріальну та духовну культуру цього регіону, описує зразки традиційного танцювального мистецтва, розповідає про місце, причини, зміст та форму деяких гуцульських танців. Дослідник наводить також приклади та структуру окремих танцювальних рухів Гуцульщини, зазначаючи що: «В гуцульськім таньци добачаємо чотири рухи: тропата, гайдука, голубці (щібають) і перекручуваннє. 1. Тропата ідуть в той спосіб, що парубок ударяє три рази одною ногою об землю, потім другою так само, при чім посуває ся легко в бік або на перед. 2. Гайдука йдуть двома способами: а) парубок підносить одну ногу високо до гори і так викрутиться у воздусі, присідає до землі, піднесе ся і тупне ногою – або б) парубок то присідає, то піднимає ся. 3. Голубці щабають – танцюють так, що вибивають одним обцасом до другого то в бік то в перед. 4. Перекручує ся – знов тодї як обертає ся на однім обцасі» [Шухевич В.О. Гуцульщина. ч. 3 : монографія: у 5-и ч. / В.О. Шухевич // Гуцульщина : журн. – Верховина, 1999 – ч. 3. – 2-е вид. – С. 89]. Саме в цій праці, поряд з іншими танцями, подано опис аркану.
Гуцульський танець «Аркан» є чоловічим танцем, найбільш поширеним на гуцульській території серед танців з румунськими елементами, має войовничий характер, в якому хлопці демонструють свою силу, спритність, завзяття, хоробрість, дисциплінованість – є одним зі старовинних гуцульських танців, котрий за музичною і хореографічною структурою становить окремий твір, що «прожив» довгі роки на Гуцульщині. Цей танок вважається елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця в леґені. Цікавим є те, що хлопців в опришки посвячували саме через цей танець, і деякі дослідники вважають його бойовим. Після участі у ньому хлопець має право здійснювати обрядові танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися широким паском. Аркан танцюють зімкнутим колом або півколом з топірцями в руках. Танець може тривати достатньо довго і жоден порядний гуцул не припинить завчасно рухатись. Окрім території Гуцульщини, поширений на Бойківщині, Покутті, Західному Поділлі й на дещо ширших теренах Галичини [Якименко Н. Аркан / Н. Якименко, М. Хай // Українська музична енциклопедія. Т. 1. А – Д / НАН України. Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського ; ред. кол.: Г. Скрипник (голова), А. Калениченко, Г. Степанченко [та ін]. – Київ, 2006. – С. 89].
Сама назва танцю походить з латині, вірніше з етруського слова, запозиченого у них римлянами: arcano, arcanum, arcanus – «таємно, таємниця, прихований, потайний, мовчазний» [Литвинов В. Д. Латинсько-український словник : антична, середньовічна й ренесансна лексика : у 4 т. / В. Д. Литвинов ; НАН України. Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди, НАН України. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. – Київ : Наук. думка, 2018. – Пер. загл. : Латинсько-український словник. Т. 1 : A – B – C. - 2018. - 1045, [2] с. : табл. С. 338 – 339]. У різних словниках українських говірок Закарпаття, Гуцульщини можна знайти різні назви цього танця: «аркан», «гаркан», «архан», «арган», «орган» [Див. словникові статті зі списку літератури: 14, 15, 26, 33, 34, 42].
Як зауважив Роман Гарасимчук у монографії «Tańce Huculskie» (Танці гуцульські, опублікована польською в 1939 р. у Львові), старі гуцули кажуть, що аркан у них існує віддавна. Але на якийсь час танець зник через те, що під час Першої світової війни чоловіків-гуцулів не було вдома. Він відродився «з покращанням умов життя (роботи в лісі) в 1925-1928 роках». Тепер, стверджує автор (на момент написання розвідки), його танцює виключно молодь, що навчилася аркану в повоєнні часи. Далі, описуючи танець, поряд зазначає фактичну місцевість походження та популярність, наводить приклади основних танцювальних елементів, фігур, хореографічних малюнків, подає в нотному записі і музичний матеріал [Гарасимчук Р. Народні танці українців Карпат. Кн. 1 : Гуцульські танці / авт. вступ. ст.: Роман Кирчів, Степан Павлів ; наук. ред. Роман Кирчів. – Львів, 2008. – 607 с. : іл. [Електронний ресурс]. – URL: http://surl.li/tzidx. – Назва з екрана. – Дата перегляду: 24.05.2024].
Дослідник танців В. Авраменко найдостовірніше описав «Коломийський Аркан». «Танок чоловічий; танцювати може не менше вісім мущин; однак, чим більше танцюючих, тим ліпше виходить танок. Веде танок отаман, який подає команду, що за чим слідує; отаман тримає в правій руці топірець. Також всі можуть тримати топірці. Коло може бути замкнене або незамкнене, – це залежить від того, де ведуть танок – на сцені чи на селі; однак, при кінці танку коло замикається завше на селі, а на сцені то під час зміни узорів. Замикання роблять під час походу арканового. По кожнім зробленім узорі слідує похід аркановий». Техніка виконання цього танцю: Узір 1. Всі хлопці стають в коло при поставі багатократній аркановій; починають гойдатися з лівої ноги, перше «раз» – в ліво, «два» – в право й на команду «Три пішов» – в ліво й одночасно з правої ноги йдуть кругом в право походом основним аркановим. Узір 2. «Раз прибий», «Той самий», «А за тата», «А за маму», «За дівчину мою красну», «Ще поправ», – це виконується по команді не більше, як чотири рази по разу). Узір 3. «З тропаком», всі роблять правою ногою у поході цілу мельодію. Узір 4. «Гайдук раз» – роблять присідку, а по «Гайдукові раз» бють «Два великі, три малі», все по команді. Узір 5. «Раз підківка». Бють один раз й зразу переходять на подвійну потрійну підківку. Як ту, і другу роблять по одному разові, а після цього слідує «безконечна підківка», яку роблять пів або й цілу мелодію [Авраменко В. К. Танки, музика і стрій / В. К. Авраменко. – Нью-Йорк ; Вінніпег ; Київ ; Львів, 1947. – С. 53 – 54].
Авраменко В. К. Танки, музика і стрій / В. К. Авраменко. – Нью-Йорк ; Вінніпег ; Київ ; Львів, 1947. – С. 53 – 54.
Танцюючи «Аркан», чоловіки утворювали замкнуте магічне коло, як відомо воно має захисні властивості не пропускати зло. Цікавим є те, що хлопців в опришки посвячували саме через цей танець, коли їм виповнювалося двадцять років. Цей ритуальний танець зберігся до наших днів і виконується по селах. Незважаючи на чоловічий характер танцю, у поодиноких випадках в аркані брали участь і жінки, які мали гарну фізичну форму і витривалість [Курінна М. З історії танцювальної культури Гуцульщини: друга половина ХХ – поч. ХХІ ст. // Народна творчість та етнологія. – 2014. – №1. – С. 119].
Танець «аркан» «супроводжується інструментальною мелодією у виконанні скрипки соло або троїстої музики та вигуками провідного соліста …, що вказують на зміну танцювальної фігури й допомагають зрозуміти зміст танцю… Типова структура – заспів з приспівом» [Якименко Н. Аркан / Н. Якименко, М. Хай // Укр. муз. енциклопедія. Т. 1. А – Д / НАН України. Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського ; ред. кол.: Г. Скрипник (голова), А. Калениченко, Г. Степанченко [та ін]. – Київ, 2006. – С. 89].
Зубатов С. Л. Методика викладання українського народного танцю : підручник / С. Л. Зубатов ; М-во освіти і науки України, М-во культури України, Київський нац. ун-т культури і мистецтв. – Київ : Ліра-К, 2018. – С. 284 – 285.
Великий внесок у вивчення танців, у тому числі і танку «аркан», зробили й інші видатні етнографи та мистецтвознавці: А. Гуменюк, В. Верховинець, К. Василенко, В. Грабовецький тощо. А робота відомих хореографів України В. Петрика, Д. Демків, Я. Чуперчука допомогла популяризувати гуцульські танці не тільки в Україні, але й далеко за її межами.
Гуцульська хореографічна культура є чи не найбільш яскравою в загальному пласті українського танцювального мистецтва, і тому завжди привертала до себе увагу істориків, етнографів, фольклористів, письменників. Захоплення арканом ілюструє література кінця ХХ ст. Наприклад, у «гуцульській» п’єсі «Непросте» Г. Хоткевич подає детальний опис цього «леґінського» танцю з бартками: «Чвірка проти чвірки. Починають танец на місци, потім зіходять ся, крешут бартками і розіходять ся. Зміняють коліно і так само. Потім подають через плече бартки дівкам, ловлять ся в коло і швидко крутять ся. Четверо падуть навзнак, упираючи ся одно в одного ногами, а четверо їх крутять. Потім друга партия лягає. Потім рух вправо, правою рукою ловлять ся за спину товариша, ліва висить свобідно. Рух вліво, ліва рука ловить за шию товарища. Коло тісне і шалено вертить ся. Рух вправо, права за спину, коло більшає, рух вліво, ловлять ся за руки, коло велике. Рух вправо. На попереднику коло перебиваєть ся, леґіні ловлять ся за плечі і вужем, побераючи бартки від дівок, ідуть кілька разів по сцені. Потім вирівнюють ся в лінію на заднім пляні і лиш тихо-тихонько притупують, рухаючи ся цілою стіною […]» [Хоткевич Г. Непросте / Г. Хоткевич // Неопубліковані гуцульські п’єси. — Луцьк: ВМА «Терен», 2005. – С. 199 – 240].
Поезія В. Герасим’юка «Чоловічий танець» зображує цей шалений танок, позначений діонісійською стихійністю, уможливлює вихід у смерть. Відтак реанімується середньовічна семантика танцю смерті, учасниками якого були чоловіки. Кінцівка поезії «Чоловічий танець» В. Герасим’юка «тільки раз» виказує важливість одноразового виконання ритуального танцю, значущість ініціації. Ніхто не зможе уникнути духовного дорослішання, бо це конденсує наказова форма дієслова: «Ти мусиш танцювати аркан», «ти повинен відчути, / як тяжко рветься міфоритуальна семантика аркану в українській літературі [Герасим’юк В. Була така земля: Вибране. – Київ: Факт, 2003. – С. 105].
У романі «Орда» Р. Іваничука головний герой споглядає за езотеричним дійством «танець аркан у виконанні опришків»: […] «велетні в довгих сардаках, виквітчаних на комірах волічковими барасунками, у постолах і вишиваних камашах, у чорних крисанях з голубими павами і з крісами на плечах. Вони підняли ген до неба довгі труби, притулили денця до уст – і затремтіло над горами тужливе курликання, довго воно не змовкало, а коли вщухло, запала над долиною святкова тиша, і люди заніміли в очікуванні несподіванки. Й вона сталася. Велетні, поклавши долі трембіти, зійшли з горбів, поскладали в курені кріси, вихопили з-за чересів бартки, зчепили їх лезами над головами, дзенькнули ними, аж іскри посипалися, а тоді вдарила музика до танцю. Велетні побралися за плечі, почали розганяти коло: задуднів притуп, затіпала танцюристами трасунка, й барвистий людський обруч закрутився в шалених обертах то ліворуч, то праворуч, і не стало видно постатей; обруч стиснув музикантів, і тільки чутно було вигуки: «Раз-два, а прибий, раз-два, ще такий!». По суті, Єпіфаній стає свідком здійснення ритуалу ініціації: «Довго крутився розшалілий аркан — чи то втоми велетні не знають? — та враз утихла музика, ніби струни обірвалися, сопілки потріскали від натуги, а бубновий квач зламався; поставали легіні, піт градом котився з їхніх лиць, бартки за череси позакладали, розбирали кріси з куренів й вирушали з базару, не чекаючи дяки, ніби виконали тут свій обов’язок, потішивши танцем народ, а далі в них важливіша справа — йдуть воювати з ворогами» [Іваничук Р. І. Орда: історичний роман / Р. І. Іваничук. – Київ : Український центр духовної культури, 1994. – С.180].
Танець «аркан» побутує не лише в Україні, але й там, де за кордоном мешкають українці. Завдяки дослідженню «Побутові танці канадських українців» Андрія Нагачевського, ми знайомимось з танцями українців-емігрантів у Канаді, які «…відзеркалюють не тільки процеси асиміляції, а, часом, і тривале збереження та виникнення нових українських якостей». У роботі про танець «аркан» автор зазначає, що на початку ХХ століття «У Сван Плейні та Смокі Лейку його також називали «гаркан». Знало його покоління мігрантів в обох містечках. Танець виконували на весіллях і під час інших подій» [Нагачевський А. Побутові танці канадських українців / А. Нагачевський. – Київ : Родовід, 2001. – С. 11, 101 – 106].
Нагачевський А. Побутові танці канадських українців / А. Нагачевський. – Київ : Родовід, 2001. – С. 101, 102, 105.
Танцем «аркан» захоплюються і художники, створюючи ілюстрації до книг. Наприклад, художник-графік Георгій Якутович, який створив свій «аркан» після річної роботи над ілюстраціями до книги М. Білого і В. Грабовецького «Як Довбуш карав панів». Образи героїв-опришків та їх легендарного ватажка Олекси Довбуша, край вікових лісів, мужніх людей і їх самобутнє мистецтво захопили художника. Гравюра «Аркан» емоційна, художник зафіксував на полотні чудову мить танцю. Він підсилює експресію рухів, зіштовхує чорні маси фігур і кидає їх у єдиний потік, зміщуючи обриси силуетів, створюючи вихороподібний кругообіг ліній навколо танцюючих. У цьому стрімкому русі, драматичність боротьби чорного й білого – засоби розкриття змісту образу. Він сам охоплений вихором танцю. Герої його не індивідуалізовані, немає портретних характеристик, вони – складова частина єдиного спільного образу. Аркан – танець перемоги, внутрішня зосередженість танцюючих підкреслюється значущістю отриманої перемоги. Г. Якутович досягає надзвичайного ефекту співучасті – змушує глядача зосередитися, пережити драматичність ситуації, проникнути у зміст образу.
Сьогодні танець «Аркан із Ковалівкою» поширений у Печеніжинській ОТГ та має свою особливість, бо складається з двох частин, які відрізняються за хореографією та музикою. «Аркан» танцюють у колі, кладучи руки на рамена. Автентичний «Аркан» танцюють так, як провадить поводир. Поводир імпровізаційно комбінує відомі йому та танцюристам команди, заздалегідь вигукуючи їх. Музики слухають поводиря. Перша частина танцю – відома мелодія «Аркану», яка в Печеніжинській ОТГ має особливість у вигляді включення ще однієї музичної теми. Друга частина – «Ковалівка» – починається з вигуку поводиря – «Ковалівка», який є сигналом для музик змінити мелодію. За командою «А рісна на місци» чоловіки, трохи відпочивши, знову кладуть руки на рамена і починають дубасувати – сильно вибивати ногами на місці. На початку «Ковалівки», за командою «Співай», чоловіки приспівують. Після закінчення «Ковалівки» танець може переходити в популярну на Гуцульщині «Гуцулку», яку чоловіки й жінки виконують у парах. «Аркан з Ковалівкою» танцюють на великих родинних святах: весіллях, днях народження, хрестинах. Окремо «Аркан» як показовий номер виконують під час свят у громаді [«Аркан з Ковалівкою» визнано культурною спадщиною [Електронний ресурс] / Збруч. – Дата опублікування: 11.08.2020. – URL: https://zbruc.eu/node/99600 . – Назва з екрана. – Дата перегляду: 24.05.2024 ].
В Україні встановлюють рекорди з традиційного гуцульського танцю «Аркан». Так, 28-29 липня 2018 року відбувся XXV Міжнародний гуцульський фестиваль у с. Татарові, на якому за участю троїстих музик та понад 60 учасників мистецьких колективів встановлено рекорд України з найтривалішого виконання танцю «Аркан» – одна година і 5 хвилин [Мішуровська І. Яремче у фестивальних шатах / І. Мішуровська, М. Ігнатьєва, А. Мокій // Писанка : літ.-мистецький альманах. – 2019. – № 3(21). – С. 48-51 : фот. кол.].
Мішуровська І. Яремче у фестивальних шатах / І. Мішуровська, М. Ігнатьєва, А. Мокій // Писанка : літ.-мистецький альманах. – Чернівці, 2019. – № 3(21). – С. 48, 51.
Отже, широка популярність українського народного танцю пояснюється його самобутністю, різновидами та багатством хореографічних засобів, красою малюнка, глибиною образів, сюжетів та емоцій. Народний танець ліг в основу сучасного хореографічного мистецтва, він став одним із найяскравіших явищ, яке привертає увагу вже декілька століть багатьох дослідників. Аркан називають символом життя, адже гуцули кажуть, що спочатку в танці потрібно «народитись», а наприкінці разом з мелодією «померти».
Запрошуємо перегорнути сторінки окремих видань віртуальної книжкової виставки
Список літератури з фонду Національної історичної бібліотеки України
Електронні джерела
Підготували: О. Нестеренко, Л. Снігирьова,
відділ довідково-бібліографічної та науково-інформаційної роботи
Докладніше про рубрику:
Нематеріальна культурна спадщина в документних джерелах
