ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
06.05.2024
У 2019 році наказом Міністерства культури України № 978 елемент «Гуцульська коляда та плєси Верховинського району Івано-Франківської області» було взято під охорону держави та внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (охоронний номер 018.нкс) [http://surl.li/qmdpu].
Історична довідка. Верховинський район є одним з шести адміністративних районів Івано-Франківської області, утворених відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 714-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області». Район утворено в межах Верховинського району (куди входять 43 населених пункти), який за попереднім адміністративно-територіальним устроєм був створений у 1939 році, а відновлений у 1966 році [Про утворення Верховинського району з адміністративним центром у місті Верховина у Івано-Франківській області: Постанова Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів» № 807- IX від 17 липня 2020 року // Офіційний вісник України. – 2020. – № 59. – Ст. 1851]. Район розташований на півдні області в самому центрі великої Карпатської дуги, у найвищій частині Українських Карпат. На території району знаходиться ряд найвищих вершин Східних Карпат. Славиться Верховинський район своїми пасовищами-полонинами, де випасається велика рогата худоба, вівці і коні. Верховинський – єдиний адміністративний район області, який повністю розташований на території карпатської гірської системи. На заході район межує з Рахівським районом Закарпатської області, на північному заході – з Надвірнянським районом та на півночі із Косівським районом Івано-Франківської області, на сході з Вижницьким районом Чернівецької області, на півдні та на південному заході межі району збігаються з ділянкою державного кордону України з Румунією. Селище Верховина – адміністративний центр Верховинського району [Пониполяк П. М. Верховина / П. М. Пониполяк // Енциклопедія Сучасної України. Т. 4. В – Вог / НАН України, Ін-т енциклопедичних досліджень; ред. О. Романів. – Київ: Ін-т енциклопедичних досліджень НАНУ, 2005. – С. 290].
Селище Верховина розташоване на висоті 620 м над рівнем моря, на березі річки Чорний Черемош, за 150 км від Івано-Франківська і за 31 км від залізничної станції Ворохта. Стара назва Жаб’є. Перша писемна згадка про нього датується 1424 роком: Жаб’є згадане у грамоті великого князя Свидригайла, коли воно разом з монастирем у Косові на річці Рибниця, Березово на річці Черемоши було передане в дар Владу Драгосимовичу [Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.]. – СПб.: Тип. Эдуарда Праца, 1863. – Т. 1: 1361–1598. – С. 8 – 9].
У XVIII – початку XIX ст. в с. Жаб'єму все більше популярним стає рух опришків – «народних месників». Багато жителів села Жаб'є діяли в загонах Олекси Довбуша, І. Пискливого, Пинті, Бойчука, Баюрака. Деякий час Жаб’є було у складі Австрії, Польщі.
У книзі В. Шухевича «Гуцульщина» записана версія, що першим поселенцем в долині Чорного Черемоша був Жабка, від якого і одержало назву колишнє Жаб'є. За іншою версією, тут в заболоченій долині річки водилося багато жаб, звідки і пішла назва поселення.
У 1962 році с. Жаб'є було перейменовано в Верховину. Селище назву свою повністю виправдовує, бо тільки низинна його частина розташована на висоті 620-640 метрів над рівнем моря, а більша його частина – в горах, значно вище. Найвисокогірніший присілок Верховини розташувався на високому перевалі на висоті 1250 метрів. Селище Верховина вважається одним з найвищих гірських населених пунктів України [Вербиленко Г. А. Верховина / Г. А. Вербиленко // Енциклопедія історії України: В 5 т. Т. 1 (А – В) / Ред. В. А. Смолій. – Київ: Наукова думка, 2005. – С. 488 – 489].
Колись у селищах Верховинського району гостювало багато відомих людей: Іван Франко, Михайло Грушевський, а відомий кінорежисер Сергій Параджанов у селищах Верховина та Криворівня знімав «Тіні забутих предків». Цю частину в народі називають «Голлівудом», такий собі гуцульський Голлівуд. У цій частині знімали багато фільмів, в яких грали місцеві жителі.
Іван Франко особливо яскраво змалював у прозових творах образ карпатського краю, а саме в оповіданнях «Терен у нозі», «Як Юра Шикманюк брів Черемош»: оповіданні «Терен у нозі» – Кути, Верховина (Жаб'є), Ясенів, Вижниця, Устеріки, Сучава (в однойменній поемі ще й Дземброня і Рабинець), а в оповіданні «Як Юра Шикманюк брів Черемош» – Косів, Старий Косів, Кути, Верховина (Жаб'є), Монастирське. Усе це – карпатські села, у яких мав змогу перебувати Іван Франко. Невід'ємними компонентами карпатського етносвіту є також звичаєві подробиці: символічні атрибути похорону (трембіти, прощання) й весілля (танці, частування), традиції відзначення церковних свят – «Різдва з північною Службою Божою, колядками й вертепом, Водохреща на Черемоші, Великодня зі свяченням пасок, гагілками й веснянками [Григорчук Ю. М. Гуцульщина у прозі Івана Франка та Віри Вовк // Літературознавчі студії. – Київ: КНУ ім. Т. Шевченка, 2017. – Вип. 49. – С. 112 – 127]. Село Жаб'є хотіли назвати на честь письменника Івана Франка. Зрештою, для назви вибрали ту, яка характеризувала розміщення населеного пункту.
Завдяки важкодоступності гір, протягом багатьох віків на територію, де проживають гуцули, не змогла вплинути урбанізація. У багатьох селах Верховинського району Івано-Франківської області збереглося багато цікавих звичаїв, традицій, легенд, ремесел, які в інших регіонах повністю зникли. Гуцульська коляда та плєси, якраз один з елементів НКС, який зберігся у незміненому вигляді і побутує у селах Віпче, Криворівня, Бистрець, Ільці, Замагора, Буковець, Волова, Зелене, Кривополе, Верхній Ясенів, Дземброня, Красник, Білоберізка, Стебні, Устеріки, присілках Плай, Підмагора, селищі Верховина тощо. Про традиційний обряд коляди писали Софрон Витвицький, Володимир Шухевич, Володимир Гнатюк, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Станіслав Вінцена, Петро Шекерик-Доників, Параска Плитка-Горицвіт та багато інших.
Краяни починають колядувати на Різдво і закінчують на Водохреща (Видорші). Обряд колядування на Верховинщині розпочинається на другий день Різдвяних свят, коли усі сходяться до церкви. Після Служби Божої усіх колядників благословляє священник. У гуцульській коляді беруть участь різні вікові групи дітей і дорослі колядники. Наймолодші колядники – це «вертепники» («ангелики»), трохи старші – це «пастушки», де колядують разом і хлопчики і дівчатка, молоді юнаки – «королі», колядують без дівчат. А дорослі чоловіки – найповажніші господарі та молоді легені, які організовуються у «колідницькі партії» по 10 – 15 чоловіків. У колядницьких партій є вибірця» і «береза». Колядницький «береза» – це та людина, яка в колядницькому гурті повинна добре знати коляди, плєси, звичаї, традиції, відповідає за зміст проведення коляд. «Вибірця» – людина, яій у церкві видають колядницький хрест (на який дають повісмо (волокна із льону) і дерев’яну скарбничку (скарбонку) для пожертв. Він відповідає за дисципліну, бо гуцульський колядник повинен поводитись стримано, ґречно, не залицятись до жінок. «Кінь» – так називають у коледниках чоловіка, що зібрану колєду носить на плечах. Музиканти (скрипаль, тримбар, дудар) обов’язково супроводжують колядників. Музичні інструменти гуцулів грунтовно аналізуються Ігором Мацієвським у роботі «Музичні інструменти гуцулів» [Мацієвський І. В. Музичні інструменти гуцулів / І. В. Мацієвський. – Вінниця: Нова книга, 2012. – 464 с.: ноти, рис., 4 л. фот.].
У кожній групі колядуючих, крім «коня» (міхоноші) і музикантів, є й танцюристи – «плесаки», «плесачі», «плесарі», «плесанники» (назва у різних селищах). Плєс є важливою частиною коляди ще з язичницьких часів. Це своєрідний зимовий ритуальний танець. Колядники пританцьовують навколо церкви, а потім – біля хат, під хатами, інколи і у хатах, за дозволом господарів, вітаючи в такий спосіб хати і людей, які там живуть. Зайшовши до хати, вони можуть колядувати там чотири години або й довше. «Плєсом» починається й закінчується кожна коляда. Мелодія складається з чотирьох тактів, які повторюються під час танцювання. Чим довше виконується танець, тим довшими виростуть коноплі. Більше про сам танець «плєс» можна прочитати у Богдана Стасько та Наталії Марусик «Роман Гарасимчук та його автентичні «Танці гуцульські» [Стасько Б. Роман Гарасимчук та його автентичні «Танці гуцульські»: Навчально-методичний посібник / Б. Стасько, Н. Марусик. – Івано-Франківськ, 2010. – С. 153 – 162]. Другим стародавнім танцем, який відігрє важливу роль в обряді колядування, є «кругляк» (круглєк). Колядники творять коло, тримаючись за топірці або руки, до середини кола ставлять господаря, господиню чи обох разом, під музику виводять легеньким козачковим кроком кругляка «за сонцем». Танцюють кругляка переважно на подвір’ї, заворожуючи цим танцем господарям урожай.
Колядники одягаються у традиційне вбрання гуцулів: «баранкова чорна шапка, вишивана сорочка, широкий ремінний пас з металевими прикрасами, кептар з багатоколірними аплікаціями, сердак з китицями, штани (гачі) з червоного або чорного сукна і чоботи або постоли з червоними суконними онучами. У руках тримали колядники топірці, прикрашені різьбленими орнаментами та обкуті мосяжною орнаментованою бляхою. До топірців або до правої руки прив’язували собі колядники мосяжні дзвіночки» [Сеньків І. Гуцульська спадщина [праці з життя і творчості гуцулів] / І. Сеньків; упоряд. Д. Ватаманюк. – Вид. 2-е, допов. – Чернівці: Друк Арт; Верховина: Гуцульщина, 2014. – C. 211].
У дворі церкви колядники формують коло, як універсальний символ сонця, всередині шикуються «берези» та скрипалі. І починається дійство, на яке всі чекають цілий рік. Чоловіки ритмічно здіймають в гору бартки (гостра вузьконоса сокира) і пританцьовують на місці, крисані (гуцульський капелюх) переливаються різними кольорами і пір’ями на зимовому сонці. Кожен їх рух супроводжує перегук дзвоників. Усе разом – скрипка, голоси, переливи дзвіночків, стогін трембіти, супроводжувані танцювальними рухами чоловіків.
Репертуар колядок дуже різноманітний. Перше місце займають церковні різдвяні величальні, для господаря, господині, їх дочок, синів. Є колядки з мотивами мітологічними, казково-фантастичними, морально-повчальними, військовими, хліборобськими тощо [Сеньків І. Гуцульська спадщина [праці з життя і творчості гуцулів] / І. Сеньків; упоряд. Д. Ватаманюк. – Вид. 2-е, допов. – Чернівці: Друк Арт; Верховина: Гуцульщина, 2014. – С. 217]. Є й таке, як «Уме́рла коляда», після кількагодинної коляди за столом і гостин чоловіки встають і співають колядку усім померлим цього дому. У кожній хаті колядують по-різному. Все залежить від побажань господарів. Можуть колядувати всій родині загалом або ж кожному члену родини окремо, навіть кожній дитині й тварині, а коли в ґазди є пасіка, колядують спеціальну пісню і бджолам. Слова колядок відрізняються в кожному селі й навіть можуть різнитися між гуртами.
Коляда триває приблизно два тижні й чоловіків не буде вдома весь цей період. Закінчення коляд припадає на Водохреща, і називають його «розплес», «розпліс». Колядники влаштовують завершальне колядування, дякуючи один одному, колядують своєму «березі» і його родині.
Коляду, як обряд, намагались заборонити декілька разів. У ХVІІІ ст. під час окупації Галичини Австрією вперше заборонили гуцулам сходитися разом і справляти коляду, бо боялися, що колядницькі гурти – це опришківські загони. На початку ХХ ст. коляду почали називати поганим ритуалом, коли на Гуцульщині церковна влада заборонила колядувати по старосвітськи. Місцеві священники домагалися, щоб гуцули справляли коляду по церковному, без музики, танців та коломийок [Шекерик-Доників П. Як відбуваються коляди у гуцулів // Етнографічний збірник. Львів, 1014. Т. 35. – С. ХV – ХХХІV]. У радянський період забороняли церкву, а разом із нею й коляду. Були тексти антирадянські: і про сорок сьомий рік, коли тутешніх людей вивозили до Сибіру, Соловків, були коляди про УПА – вони були заборонені. Відтак, гуцули робили все таємно. Під час перебудови, повернулися на вулиці міст і сіл свята та обряди, серед них і коляда, які були совєтськими окупантами суворо заборонені.
У проведенні обряду беруть участь як молоді люди віком від 17 до 30 років, так і старші чоловіки (вік 60-75 років), які передають свої знання щодо традиції молодшому поколінню. Участь у святкуваннях беруть усі жителі сіл, де побутує елемент, всіх вікових категорій (близько 9000 осіб). У селах Віпче, Криворівня, Бистрець, Ільці, Замагора, Буковець, Волова, Зелене, Кривополе, Верхній Ясенів, Дземброня, Красник, Білоберізка, Стебні, Устеріки, присілках Плай, Підмагора, смт. Верховина Верховинського району до війни (прим. – авт.) налічувалося 74 колядницьких партій в яких брало участь 1032 особи. Гуцульська коляда передається із покоління в покоління впродовж багатьох століть, діти вчаться колядувати від своїх батьків, дідусів. У колядницькій партії присілку Підмагора, де березою є Михайло Ванджурак, колядують два його сини, онуки також вже знають всі коляди та плєси. У такій формі гуцульська коляда та плєси побутують тільки в селах Верховинського району в інших районах не зустрічаються [Традиції колядування на Верховинщині [Електронний ресурс] / Верховинська райдержадмін. – Дата опублікування 13.01.2020. – URL: http://surl.li/rudge. – Назва з екрана. – Дата перегляду: 21.03.2024]. З метою збереження та популяризації обряду колядування з 1996 року щорічно проводиться районне свято «Гуцульська коляда», колядницькі партії Верховинщини є учасниками обласного свята «Розколяда», фестивалю «Різдво в Карпатах» фестивалей як українських так і за кордоном. Вони виступають в Українському музеї Нью-Йорка, Українському освітньо-культурному центрі в Дженкінтавні та у Виппані (штат Нью-Джерсі, США) [Боруш К. Гуцульська коляда над Америкою [Електронний ресурс] / NOVA газета. 2015. – № 47. – С. 16. URL: http://novagazeta.info/archives_pdf/2015/NG_355.pdf. – Назва з екрана. – Дата перегляду: 22.03.2024].
Гуцульська коляда з плєсом є унікальним прикладом безперервної співочої традиції у Карпатах. На жаль, через війну кількість гуртів скоротилася. За гуцульською традицією потрібно обов’язково віддячити колядників чимось матеріальним. У час війни, вилучені від коляди кошти – колядницькі гурти скеровують на підтримку ЗСУ.
Гуцули виявили себе пильними носіями та зберігачами українських колядницьких традицій навіть у засланні за радянські часи. Навіть серед гуцульських переселенців у США й Канаді практикується досі обряд колядування. Вони вміють відчувати і перейматися духом Різдва; не просто співати і гоститися, а намагатися зрозуміти суть і важливість коляди, як можливості вкотре відкрити для себе це свято. Щороку гурти збираються з тих самих людей і колядують у тих самих господарів. Головне у цій традиції – бути разом в коляді, і тоді вона відбувається.
Список літератури з фонду Національної історичної бібліотеки України
Електронні джерела
Підготували: О. Нестеренко, Л. Снігирьова,
відділ довідково-бібліографічної та науково-інформаційної роботи
Докладніше про рубрику:
Нематеріальна культурна спадщина в документних джерелах
