ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
01.10.2026
У 2022 році наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 06.07.2022 № 228 до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України внесено елемент «Знання і практика приготування Сахновщинського короваю» (охоронний номер 029н.к.с.) [Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини / Мінкульт. – URL: https://mincult.gov.ua/wp-content/uploads/2026/03/naczionalnyj-perelik-elementiv-nks.pdf (дата перегляду: 05.06.2026)].
Історична довідка. Територія сучасної Сахновщинської громади, Красноградського району Харківської області історично належить до Приорілля і розташована переважно в басейні ріки Орелі та її притоках. Цей край тривалий час функціонував як пограниччя між степом і лісостепом. Книга Олега Яцина «Приорілля: Сахновщинський край» висвітлює історію території Сахновщинського району з найдавніших часів до сьогодення. На основі різноманітних джерел у тому числі архівних матеріалів докладно описується період заселення краю, появу населених пунктів, історія адміністративного устрою тощо. Археологічні розкопки показали, що на цій території жили люди з часів палеоліту. В епоху Великого переселення народів Сахновщинський край опинився на межі контакту різних етнічних племен: кіммерійців, скіфів, сарматів, антів, булгар, хаза
р, угрів, печенігів. Саме в цей час відбулося становлення давньоукраїнських племен. За часів Київської Русі та пізніше, у XV–XVII ст., долина річки Оріль слугувала природним бар’єром, через який проходили татарські шляхи (зокрема Муравський шлях), де постійно відбувалися військові сутички, і початком так званого Дикого поля. У літописах річка Оріль відома під назвами Угла (Угол) та Єрель. У Іпатіївському літописі зафіксовано, що у 1152 році князь Мстислав Ізяславович переміг половців «на Оуглѣ и на Самарѣ»
Активне освоєння та заселення Приорілля значно посилилося у ХVІІІ ст., у період Нової Січі (1734-1775). Території в басейні Орелі входили до складу Вольностей Війська Запорозького Низового. Важливим чинником освоєння прилеглих територій стало спорудження Української оборонної лінії на лівобережній межі Гетьманщини. Монографічне дослідження Григорія Заїки «Українська лінія» доводить, що поява лінії кардинально змінила безпекову ситуацію в регіоні. Лінія локалізувала татарські набіги, що дозволило розпочати масштабну цивільну колонізацію Поорілля та межиріччя Орелі. Описується процес виникнення цивільних поселень (слобід, сіл, хуторів) [Заїка Г. П. Українська лінія: [монограф. дослід.], 2001. – 86 с. : іл., карт.].
Існування хуторів по берегам річки Оріллі підтверджується картографічними джерелами.
За доби Гетьманщини, у ХVІІІ ст., документальні згадки пов’язують із територією сучасної Сахновщини, зокрема, із землями Дубових Гряд та Великої Бучки, які розташовані на берегах річки Оріль. Сюди масово втікали люди з Правобережної України від польських панів і селилися тут добровільно. Вперше назва «Дубовіе Гряди» фіксується у царській грамоті від 30 серпня 1718 року «…особливо там же на Орелѣ будучіе, Герциковскіе, помянутой умершой Искриной за разграбленіе Герцикомъ на сколко десятъ тисячъ, імѣнія ей доставшїяся грунтъ займицкий Таволжное, Дубовіе Гряди и Терны, сеножати при Тагамлику зостаючіе…» [Грамота Петра І Іванові Скоропадському про підтвердження за Кочубеями наданих їм маєтностей. 1718, серпня 30 // Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729–1730. – С. 71-72]. Перша письмова згадка про село Великі Бучки датується 1777 р. У матеріалах за 8 грудня 1777 р. зафіксовано допит священника каплиці слободи Великі Бучки С. Дарагана, який звітував перед Самарським духовним правлінням щодо ненадісланих вчасно сповідних розписів; у документі також зазначено, що 1777 р. його було переведено до Великих Бучків із Дубових Гряд [Православна церква на півдні України (1775–1781): джерела з історії південної України. Т. 4. – С. 379]. Сучасне село Тавежня виникло у 1887 році на місці колишнього хутіра Таволочний, який історично належав до Костянтиноградського повіту Полтавської губернії [Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. – Харківська обл., 1967. – С. 849].
Найбільше заселення Приорілля відбувалося у ХІХ – поч. ХХ ст. Село Катеринівка Сахновщинського району Харківської області існувала вже у першій половині ХІХ ст. [Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. – Харківська обл., 1967. – С. 848]. У 1886 р. до села було перевезено дерев’яну церкву з Панасівки «Дерев’яну церкву сюди привезено із с. Панасівка Новомосковськрго району. Вона була збудована у 1784 на кошти запорізького старшини Опанаса Ковпака на тереторії заснованого ним села. Його нащадки збудували нову церкву Успіння Богородиці, стару дерев’яну у 1886 р. перевезли до с. Катеринівки Костянтиноградського повіту» [Приступа О. Криниця духовності // Матеріали обл. етапу Всеукр. краєзнав. експедиції учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна». – Харків, 2021. – С. 153–154. – URL: https://st.kharkov.ua/wp-content/uploads/2022/01/Moia-Batkivshchyna-Ukraina.pdf?utm_source=chatgpt.com]. Село Новодмитрівка колишнього Сахновщинського району (тепер – Берестинського району) Харківської області згадується в енциклопедії «Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область» у статті про населений пункт Новоолександрівку «Сільраді підпорядковані населені пункти Андріївка, Касянівка, Ленінське, Надеждине, Нова Балка, Новодмитрівка, Новоіванівка, Петрівка, П'ятирічка, Степанівка, Улянівка, Юр'ївка та залізнична станція Кузьминівка» [Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. – Харківська обл., 1967. – C. 849]. Єдиним відкритим текстовим джерелом, де зафіксовано рік заснування 1875 для села Новодмитрівка (Сахновщинського району), є проєкт «Вікіпедія» (Картка населеного пункту) [Новодмитрівка (Берестинський район) / Вікіпедія. – URL: https://lnk.ua/CCBKHXSGN]. За даними енциклопедії «Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область» , село Володимирівка засноване 1914 року [Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. – Харківська обл., 1967. – C. 848]. Село Лебедівка виникло в 1902 році як хутір, де оселилися переселенці переважно з села Ганебного Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, які придбали землі вздовж Куцої балки. Тому поселення і дістало назву Куцо-Ганебнівських хуторів [Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. – Харківська область, 1967. – С. 829]. У 1917 році поселення мало назву хутір Куцо-Ганебне, а у 1045 р. було перейменоване на Лебедівку [Указ Президії Верховної Ради УРСР від 12 вересня 1945 року «Про збереження історичних найменувань та уточнення назв районів, сільрад і населених пунктів Харківської області». – URL: https://lnk.ua/20SVjkFzG]. Початок заснуванню села Огіївка поклало переселення сюди у 1924 році семи бідняцьких господарств із села Нехворощі Полтавської округи [Історія міст і сіл Української РСР. Харківська обл., 1967. – С. 838]. Село Шевченкове (Шевченківський старостинський округ) – одне з наймолодших сіл Сахновщини, засноване у XIX столітті. Назву отримало на честь родини Шевченків, які першими почали заселяти територію села. Селище Сахновщина засноване на початку 90-х рр. ХІХ ст. як хутір Кобилячин (Кобилячка) переселенцями з Кобиляцького повіту Полтавської губернії. Під час будівництва залізниці Лозова – Костянтиноград (1897-1900) на місці хутора виросло пристанційне селище. Сахновщина стає важливим пунктом вивозу зерна, інших сільськогосподарських продуктів. Воно дістало назву від прізвища козацько-старшинської родини Сахновських, на землях якого була збудована залізнична станція. Селище розташоване в місці витоків річок Вошива і Сугарь на південний захід від Харкова. [Історія міст і сіл Української РСР. Харківська обл., 1967. – С. 807]. Сьогодні селище є адміністративним центром Сахновщинської селищної громади Берестинського району Харківської області. Усі ці села пережили трагічні сторінки історії України: примусову колективізацію, розкуркулення, сталінський Голодомор 1932–1933 років (найбільше зафіксованих жертв було в Дубових Грядах та Великих Бучках) та Другу світову війну.
Етнологічні дослідження доводять, що хліборобство на українських землях має тисячолітню історію, яка сформувала унікальний світогляд та матеріальну культуру нашого народу. Праці таких видатних українських етнологів та істориків культури, як Степан Павлюк «Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект», Хведір Вовк «Студії з української етнографії та антропології», Михайло Максимович «Дні та місяці українського селянина» та інші детально описують кожен етап селянського життя. З найдавніших часів головною працею на Приоріллі було хліборобство. Родючі землі долини Орелі та прилеглих територій сприяли вирощуванню зернових культур. Традиційно селяни сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо. Вирощене зерно після жнив сушили, очищали та зберігали в коморах, засіках і спеціальних зерносховищах. Основним знаряддям для підготовки приорільських чорноземів до сівби здавна слугував традиційний дерев’яний плуг із залізним лемешем та череслом (ножем, що розрізав ґрунт), а на легших або вже розроблених землях використовували рало або соху. Наприкінці XIX – на початку XX століття на заміну дерев’яним знаряддям прийшли міцніші залізні фабричні плуги (зокрема, популярні на Півдні та Сході України плуги типу «сакк»). Тягловою силою на Приоріллі традиційно виступали воли, які ідеально підходили для важких місцевих ґрунтів, хоча заможніші селяни та козаки також запрягали в плуг коней. Після завершення жнив розпочинався один із найвідповідальніших етапів – молотьба (обмолот), завданням якої було вилущити зерно з колосків. На Приоріллі цей процес відбувався на току – спеціально підготовленому, очищеному та щільно утрамбованому майданчику просто неба біля комори або посеред поля. Залежно від статку господарства та обсягів урожаю, обмолот здійснювали кількома традиційними способами: молотьба ціпами та худобою (коньми або волами). На великих за обсягом нивах Приорілля практикували обмолот за допомогою тяглової сили. Для ефективності худобу могли запрягати у гармани – важкі кам’яні або дерев’яні зубчасті котки (ролики), які, перекочуючись по снопах, швидко вилущували колосся. Потім очищали та віяли від соломи та землі. Лише після цього чисте, добірне збіжжя засипали в мішки та перевозили до комор і засіків на зберігання або везли до млинів на переробку. Частину збіжжя залишали як насіннєвий матеріал для наступного року, а зерно для харчування перемелювали на борошно. Про провідну роль землеробства в господарстві Полтавської губернії наприкінці XVIII – на початку XIX ст. свідчить тогочасний опис «Описи Лівобережної України кінця XVIII – початку XIX ст.» [Описи Лівобережної України кінця XVIII – початку XIX ст.1997 – С. 206], у якому зазначено, що місцеві жителі виробляли хліба в такій кількості, що не лише забезпечували власні потреби, а й вивозили значні його обсяги до інших губерній. Про значні обсяги переробки збіжжя свідчать тогочасні статистичні відомості: станом на 1911 рік у Костянтиноградському повіті Полтавської губернії функціонувало 70 млинів [Обзор Полтавской губернии за 1911 год].
Хліб супроводжував людину від народження до поховання. Хліб здебільшого випікали з житнього або пшеничного борошна, часто використовуючи суміш різних видів борошна. Тісто замішували в дерев’яних або глиняних діжах, а випікали в традиційних українських печах, які були важливою частиною селянського житла. Для заквашування тіста використовували хлібну закваску, що передавалася в родині та зберігалася для наступного випікання. Дослідник Андрій Зюбровський у своїх працях виокремлює понад десятки регіональних весільних хлібів, кожен з яких мав глибоку символіку [Зюбровський А. В. Народні традиції випікання хліба в українців наприкінці XIX – на початку XXI століття, 2018]. Хліб вважався основою добробуту родини, символом праці, достатку, гостинності та родючості землі. Особливого значення набували обрядові хліби – короваї, калачі, хлібини, пампушки, які випікали до весілля, родинних свят, Різдва, Великодня та інших календарних і сімейних обрядів. Короваю, зокрема, надавали особливого значення як символу продовження роду, достатку та єдності родини. Таким чином, традиційне хліборобство на Приоріллі охоплювало весь цикл – від підготовки землі та сівби зерна до жнив, його зберігання, помелу зерна на борошно й випікання хліба. Цей господарський цикл формував не лише матеріальну основу життя населення, а й цілий комплекс трудових звичаїв, родинних традицій та обрядової культури, частина яких зберіглася в народній пам’яті до сьогодні.
Традиція сахновщинського короваю характеризується певними локальними рисами. Традиційний виріб переважно круглої форми, одноярусний, із добре випеченою рум’яною скоринкою та оздобленням із тіста. У декорі переважають рослинні мотиви, що формуються за допомогою різноманітних елементів із тіста. Для виготовлення короваю місцеві майстрині застосовують кілька способів формування: з одного суцільного шматка тіста, з основного та менших шматків, із косичок, а також шляхом поєднання різних декоративних елементів. Важливою рисою цієї традиції є передача знань і навичок від старших жінок до молодших поколінь. Технологію замішування тіста, формування та оздоблення короваю опановували безпосередньо в процесі спільної роботи, спостерігаючи за досвідченими коровайницями та поступово переймаючи їхні практичні вміння. Такий спосіб передачі забезпечував збереження не лише рецептури й технологічних прийомів, а й локальної системи уявлень про символіку короваю, його оформлення та місце в обрядовій практиці громади.
Важливим джерелом для реконструкції цієї локальної традиції є публікація О. Яриніча «Сахновщинський хліб: відродження слави», у якій поєднано опис традиційної технології з усними свідченнями місцевих жителів. Автор також зафіксував у статті «Сахновщинський хліб: відродження слави» – оцифрований номер «Культури і життя» за 2019 р. рецептуру хліба на домашніх хмелевих дріжджах, записану від мешканки Сахновщини Раїси Лісниченко, 1948 р. н. [Яриніч О. Сахновщинський хліб: відродження слави // Культура і життя. 2019. № 44–52, листопад–грудень. – С. 12–13].
Однією з характерних особливостей місцевої традиції було використання домашніх хмелевих дріжджів. За матеріалами О. Яриніча, у минулому для їх приготування господині заготовляли листя, стебла та шишки хмелю. Тісто готували на хмелевій заквасці, опарі із залишків тіста від попередньої випічки, сухих хмелевих дріжджах, а також на заквасці з житнього борошна та тертої картоплі. Такі способи засвідчують різноманітність традиційних технологій ферментації тіста та пристосування хлібопечення до доступної місцевої сировини.
Хлібопечення супроводжувалося використанням спеціального домашнього начиння. Тісто замішували в макітрах або дерев’яних ночовках, хмелеву закваску розмішували дерев’яною ложкою, а сухі дріжджі зберігали в полотняних торбинках. Для формування та посадки паляниць у піч використовували подушку, застелену рушником, і хлібну лопату. Випікали хліб на капустяному листі або безпосередньо на черіні печі. Після випікання паляниці змащували водою за допомогою пера з крила гуски чи качки та накривали рушником.
Відомимі коровайниці Сахновщинського району є Т. Третяк (с. Лигівка), Г. Довгаль (с. Лебедівка), Л. Шикіт ка (с. Тавежня), Т. Стрельченко і Н. Кравченко (с. Катеринівка), Р. Філатова (с. Володимирівка), Т. Проценко (с. Новодмитрівка), С. Дробот (с. Дубові Гряди), Н. Оса да (с. Шевченкове) та інші жінки, які відіграють важливу роль у збереженні, а почасти й відродженні історико-культурної спадщини району.
Господиня Терещенко Любов Олександрівна, 19.02.1947 р. н. із села Огіївка ділиться своїм рецептом приготування короваю.
Важливим свідченням збереження традиції домашнього хлібопечення на Сахновщині є матеріали, зафіксовані від Раїси Миколаївни Лісниченко, 1948 р. нар., жительки смт Сахновщина Берестинського (колишнього Красноградського) району Харківської області. Вона зберегла у пам’яті рецепти та способи приготування стра
в, які використовувала її мати Марія, і продовжує передавати ці кулінарні знання дітям та онукам. Особливий інтерес становить родинний рецепт хліба, який Раїса Лісниченко випікає на домашніх хмелевих дріжджах. Цей спосіб приготування є прикладом збереження традиційної технології хлібопечення та її передачі в межах родини. 28 серпня 2021 року Раїса Лісниченко взяла участь як носій традиції, а Олег Яриніч – як збирач традиції у Харківському обласному фестивалі-конкурсі традиційних страв, випічки та напоїв «Смачного». У межах заходу було представлено хліб, випечений Раїсою Лісниченко за родинним рецептом на домашніх хмелевих дріжджах. Матеріали фестивалю, зокрема відеофіксація процесу та розповідь носійки, становлять цінне джерело для документування локальної традиції домашнього хлібопечення Сахновщини [Сахновщинський хліб на домашніх хмелевих дріжджах / YaOl. URL: – https://www.youtube.com/watch?v=XTW4cWJuurg].
Збереження таких родинних рецептів і практичних навичок має значення для документування локальної гастрономічної спадщини. 
Усна передача знань від старших поколінь до молодших дає змогу зберігати не лише рецептуру, а й технологічні прийоми, пов’язані з підготовкою закваски, замішуванням тіста та випіканням хліба. Фіксація цих практик у письмових, аудіовізуальних та інших формах сприяє їх подальшому дослідженню та популяризації як складової культурної спадщини Сахновщини.
Отже, традиція сахновщинського хлібопечення є складовою локальної гастрономічної культури, у якій поєдналися землеробські практики, знання про властивості рослинної сировини, технологія приготування заквасок, традиційне кухонне начиння та навички роботи з піччю. Збережені усні свідчення й рецепти дають змогу простежити спадкоємність цієї традиції та її побутування в окремих родинах Сахновщинської громади.
Список літератури з фонду НІБУ
Зі змісу: 4. Хліборобство. – С. 50-58.
Електронні джерела
Список літератури з фонду НІБУ не є вичерпним.
Більше документів по даній темі Ви можете знайти в Електронному каталозі та базах даних НІБУ.
Підготували: Снігирьова Л., Нестеренко О.
відділ довідково-бібліографічної та науково-інформаційної роботи
Докладніше про рубрику:
Нематеріальна культурна спадщина в документних джерелах
