ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
22.06.2026
Археологи свідчать, що територія нинішньої Гуляйпільської міської громади Запорізької області була заселена ще з давніх часів. Тут виявлено кургани та залишки поселень доби бронзи (ІІ-І тис. до н. е.). З початку ХІІІ ст. у степах між Дніпром і Азовським морем кочували ногайці – нащадки Золотої Орди, які грабували, спустошували землі та забирали людей у полон. Чималу роль у розвитку Гуляйполя зіграли чумаки, торгові каравани яких проходили через тамтешні землі.
У розпал російсько-турецької війни 1768-1774 рр. почалося будівництво Дніпровської укріпленої лінії. Тоді долина річки Гайчур була заселена втікачами від кріпосної неволі, повстанцями-гайдамаками, козаками. Офіційна історія Гуляйполя бере початок з 1785 р., коли катеринославський намісник своїм указом зобов’язав Новомосковський земський суд заснувати на правому березі річки Гайчур при балці Калмичці державну військову слободу. На виконання даного указу Новомосковський суд постановив: «Создать воинскую слободу на балке Калмычка под названим Гуляй-Поле». Це рішення було реалізоване вже 1786 р. [1].
Існує декілька легенд щодо появи назви Гуляйполя. Згідно з першою цю назву дав урядовець, який побачив широкі поля навкруги і вигукнув: «Хай буде Гуляй-поле!». Відповідно до ще одної версії, перші поселенці, опинившись серед безмежного степу захоплено вигукнули: «Гуляй, поле, собі на втіху, а людям – на радість. Гуляй і слави собі наживай». Є і така – назву принесли переселенці з села Гуляйпіль (у 1959 р. його приєднано до міста Новомиргород, тепер Новоукраїнського району Кіровоградської області) [2].
У ті часи Гуляйполе поділялося не на вулиці, а на сотні, що з часом перетворилися на адміністративні одиниці – громади, на чолі яких стояли старости. Такий устрій нагадував козацький і був зумовлений прикордонним станом населеного пункту [3].
У 1798 р. Гуляйполе стало волосним центром Новомосковського повіту, що означало отримання містом цивільного статусу.
У ХІХ ст. в Гуляйполі з’являються перші промислові підприємства – чавуноливарний завод Крігера, завод сільськогосподарських машин Кернера та паровий млин Шредера, гуральня тощо.
У 1868 р., за ініціативи училищної ради Олександрівського повіту барона Миколи Олександровича Корфа, в Гуляйполі відкривають першу земську школу, а наприкінці ХІХ ст. за рішенням земських зборів у місті з’являється безоплатна народна бібліотека.
Напередодні Першої світової війни, в 1913 р., у Гуляйполі існувало 140 дворів, де проживало 16151 мешканців (8157 чоловіків і 7994 жінок). В селі було дві церкви, єврейський молитовний будинок, п’ять земських, по одній церковнопарафіяльній, німецькій, фабричній і двох єврейських школи, поштово-телеграфна і нотаріальна контори, волосне правління, земська лікарня для тварин, дві аптеки, земська і дві приватні лікарні, два парових млини, земська поштова станція тощо. Щонеділі проводилися базари [2].
У 1918-1921 рр. Гуляйполе стало центром селянського повстанського руху Півдня України, 
очолюваного військовим і політичним діячем, командувачем Революційної повстанської армії України, Нестором Махном (26.10 (07.11).1888 - 25.07.1934 рр.). Махно з дитинства працював у наймах, отримав лише початкову освіту. Неповнолітнім, під впливом революційних подій 1905 р., долучився до політичної діяльності, захоплювався ідеями різних політичних партій, врешті увійшов до гуляйпільської групи «хліборобів анархістів-комуністів». Був тричі заарештований. У березні 1917 р., звільнений з ув’язнення повернувся в Гуляйполе, де розгорнув політичну діяльність, очолив кілька революційних організацій. Восени 1918 р. в Україні Махно організував повстанський загін та розпочав боротьбу проти влади гетьмана П. Скоропадського, місцевих поміщиків та чинив опір австро-німецьким окупаційним військам. У серпні 1919 р. він проголосив створення Революційної повстанської армії України (махновців). Її зусилля були спрямовані насамперед на боротьбу з денікінцями, які в цей час захопили більшу частину України. У вересні Махно, уклав короткотривалий союзний договір з армією Української Народної Республіки про спільні дії проти денікінців [5]. Так, у ті роки армія Махна була єдиною реальною альтернативою більшовикам, під його орудою була 50-тисячна армія, основу якої складали українські селяни. Разом з ними у повстанській армії воювали загони кубанських і донських козаків, сибірських партизанів, німецьких колоністів, грецький полк і навіть єврейська чота. Армія добровольців Махна нагадувала козацьке військо, а сам він являв собою яскравий типаж козацького отамана, чия влада спиралася не на статут, а на особистий авторитет [6].
У березні 1919-го махновці вибили більшовиків з Маріуполя, у квітні вже билися під Юзівкою ( нині м. Донецьк) та Волновахою, а у вересні того ж року проголосили в Катеринославі (нині м. Дніпро) власну селянську республіку. Крім цього, махновці захопили міста Бердянськ, Олександрівськ, Нікополь, Мелітополь.
Харизматичному Несторові Івановичу симпатизували і в лавах Червоної армії, яка здебільшого складалася з мобілізованих селян. Після падіння УНР Махно намагався захистити свою республіку і від радянської влади, з якою все ж восени 1920-го уклав угоду. Згідно з домовленостями, повстанська армія мала допомогти більшовикам у боротьбі з Врангелем, а радянська влада зобов’язувалася визнати махновську республіку на правах федеративного суб’єкта УСРР. Її центром мало стати місто Старобільськ на Луганщині. Більшовики угоду підписали, але після розгрому «білих» оголосили Махна і його соратників поза законом [5]. Нестору Махну вдавалося, попри розгорнуту операцію більшовиків зі знищення махновців, вести боротьбу до серпня 1921 р. Однак, не в змозі продовжувати збройний опір, він з дружиною, донькою і загоном соратників пробився зі Старобільська до Румунії. Згодом через Польщу перебрався до Франції та останні свої роки прожив у Парижі [4]. Історики та дослідники вважають постать Нестора Махна досить суперечливою, адже, з одного боку, своїми діями він спричиняв бандитизм та терор проти мирного населення, а з іншого – додав труднощів у боротьбу між різними ідейними угрупованнями, що змагалися в той час за вплив на українців.
У березні 1923 року у зв’язку з новим адміністративно-територіальним поділом було утворено Гуляйпільський район з центром у Гуляйполі. У 1931-1934 рр. територія Гуляйпільського району входила до Пологівського району. 17 січня 1935 р. постановою ВУЦВК знову створений Гуляйпільський район з центром у селі Гуляйполе. 22 жовтня 1938 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР село Гуляйполе віднесено до категорії міст [1, C. 140-141].
У період Другої світової війни місто перебувало в німецькій окупації від 05.10.1941 до 15.09.1943. У післявоєнні роки Гуляйполе розвивалося як промислове місто, з’явилися підприємства з сільськогосподарського машинобудування, хімічної, легкої, харчової промисловості тощо.
З 70-80 роки минулого століття Гуляйполе перетворилось в індустріально-аграрне місто. На початку 90-х, з різних причин, припинили своє існування завод лакофарбових виробів, взуттєва фабрика, ВАТ «Гуляйпільський завод «Сільмаш»».
Після проголошення Незалежності України сільське господарство поступово стає провідною галуззю Гуляйпільського району. Внаслідок сучасної адміністративно-територіальної реформи, у 2018 р. створено Гуляйпільську міську територіальну громаду, у 2020 р. ліквідовано Гуляйпільський район, а Гуляйпільська міська територіальна громада увійшла до новоствореного Пологівського району Запорізької області.
Наразі Гуляйполе знаходиться під постійними обстрілами російської армії: «місто стало напівзруйнованим, у ньому практично не залишилося вцілілих будівель» [6]. Внаслідок російського обстрілу Гуляйполя руйнувань зазнала одна з візитівок міста – споруда парового млину «Надія», збудована у 1894 р. купцем ІІ-ої гільдії Самсоном Йосиповичеч Саксаганським, у 1907 р. він продав млин меноніту Давіду Шредеру.
 |
 |
Паровий млин "Надія".
Також суттєво пошкоджений історичний будинок Гуляйполя — Музей-садиба родини підприємців Крігерів – німців-лютеранів, у власності яких був завод сільськогосподарської техніки. Садиба зведена у 1892 р., а саме напередодні повномасштабного вторгнення завершувалися роботи з її відновлення та реставрації, які розпочалися ще у 2019 р. [7].
У ніч на 24 серпня 2024 р. російською армією знищено Гуляйпільський краєзнавчий музей – від влучання ворожого снаряду споруда повністю згоріла [8]. Експонати на той час були евакуйовані до Запорізького краєзнавчого музею. Будівля музею споруджена у 1901 р. для банку Товариство взаємного кредиту «Кернер і сини».
|
|
 |
Гуляйпільський краєзнавчий музей
Крім того, на руїни перетворились бібліотека, спортивний зал і кінотеатр міста. Попри те, що Гуляйполе вважається прифронтовим містом, у ньому залишаються люди, переважно літні, які не хочуть полишати, хоч і зруйновані, та понівечені, але рідні домівки.
Дивись також Краєзнавчі Ресурси НІБУ: "Історія міст і сіл України", "Адміністративно-територіальний устрій України. Зміни і доповнення" , Проєкт «Міста і села України, втрати воєнного часу».
Література:
Підготувала: О. В. Покропивна
19 березня 2025 р.
