ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!

Місто майстрів: розквіт київської фотографії на початку 20-го століття

Шановні читачі й відвідувачі сайту Національної історичної бібліотеки України, у рамках проєкту «Неповторні риси книг» ми продовжуємо знайомити вас із раритетами з фондової колекції науково-дослідного відділу стародруків, цінних та рідкісних видань.

На початку минулого століття Київ справедливо вважався одним із центрів європейської фотографії.

Сьогодні ми відзначаємо ювілейні дати, пов’язані з цим високим статусом нашого міста.

У січні 2021 року минає 110 років від часу проведення в Києві Міжнародного салону художнього світлопису; одночасно вийшов друком каталог виставки, що демонструвалася в рамках Салону; організатор Салону 1911 року – Київське товариство фотографів-аматорів «Даґер» – присвятило цей форум 10-річчю з дати заснування Товариства (30 листопада 1901 року).

Про всі ці дати та події нам нагадав особливий екземпляр видання:

Общество фотографов любителей «Дагерр» в Киеве [1901-1911 годы] : [Каталог выставки] : Международный салон художественной светописи. 1911 год. - Киев : Фототип. и тип. С. В. Кульженко, 1911. - 37 с. : 20 л. фот. – На титульному аркуші наявний інскрипт Ф. Л. Ернста.

 

Напис засновника українського мистецтвознавства Федора Людвіговича Ернста (28.10 / 9.11.1891 — 28.10.1942) на презентованому екземплярі надає каталогу, й без того рідкісному, справжньої унікальності.

У листопаді нинішнього року відзначатимемо 130-річчя від дня народження Ф. Л. Ернста. Нашою розповіддю про інскрипт видатного науковця долучаємось до відзначення цієї дати.

На початку коротко окреслимо віхи історії Київського товариства фотографів-аматорів «Даґер» (1901–1917). Назване на честь Луї-Жака-Манде Даґера (1787–1851) – французького художника-декоратора, винахідника першого способу фотографії (даґеротипії),  Товариство об'єднало фотографів Києва і Київської губернії, щоб сприяти розвиткові й поширенню художньої, технічної та наукової фотографії. У його Статуті було наголошено на популяризації фотографії для «збирання матеріалів до вивчення батьківщини». У Товариства була фотолабораторія і бібліотека; тут проводилися щотижневі бесіди й консультації, організовувалися виставки. Товариство долучилося також до досліджень у галузі рентгенології.

Першим головою правління був інженер Михайло Олександрович Щукін, секретарем – фотограф-пейзажист Микола Ілліч Бобир.

Упродовж 1906–1911 років Товариством керував видатний майстер художнього фотопортрету, популяризатор нових світових тенденцій в галузі фотографії Микола Олександрович Петров (1875 [за ін. даними, 1876]–1940); далі ми детальніше розповімо про його діяльність.

Київський фотограф Олександр Михайлович Губчевський став останнім керівником «Даґера» (1912–1917).

Перший Міжнародний конкурс світлових картин у Києві, організований «Даґером», пройшов у 1905 році. Його переможцями стали члени Товариства брати Андрій та Володимир Гудшони. У грудні 1908 р. у Києві відбувся 2-й з'їзд фотографічних діячів; водночас тріумфально пройшла 2-га Міжнародна фотовиставка, на якій експонувалося понад 500 фоторобіт видатних майстрів з усього світу. Переможців визначала комісія у складі фотографів Миколи Петрова, Миколи Бобиря, Олександра Губчевського, видавця Василя Кульженка, художників Михайла Нестерова та Миколи Пимоненка, науковців Миколи Біляшівського, Георгія де Метца та ін. У тому ж 1908 році на виставці у Москві Гран-прі отримали Микола Петров та «Даґер» – за колективну участь. У 1910-му журнал «Искусство и печатное дело» повідомляв: «Работы Киевского Общества фотолюбителей «Дагерр», судя по отзывам специальной прессы Германии, Англии и Италии, имели в 1909 году выдающийся успех на Международной выставке в Дрездене» (ця виставка була наймасштабнішою в світі з часу винаходу фотографії) [1]. У 1910 році в Будапешті у Миколи Петрова – золота медаль. На фотовиставці у рамках Київського Міжнародного салону 1911 року (за участі відомих фотографів України, Австрії, Франції, Великої Британії, США) член правління «Даґера» Михайло Тарновський удостоївся великої срібної медалі. 1912 рік, Міжнародний конкурс фірми Л. Геверт у Антверпені:  медалі, дипломи й грошові премії – знов у майстрів Києва.

Повний перелік виставок, салонів, конкурсів, призи на яких отримували фотохудожники-кияни, у короткому нарисі подати неможливо. Головне, що після низки гучних успіхів на престижних фотографічних форумах європейська мистецька спільнота визнала: Київ став одним із центрів художньої фотографії.

А тепер уявімо атмосферу всередині «Даґера» у січні 1911 року.

Майже у всіх статтях і дописах про київський Міжнародний салон 1911 року наголошувалося, що його успіх - це заслуга Товариства «Даґер».

Однак із листів Миколи Олександровича Петрова до відомого фотохудожника Сергія Олександровича Лобовикова (члена журі та дипломанта Київського Салону 1911 р.) дізнаємось, що майже всю підготовчу роботу з організації Міжнародного салону Микола Олександрович здійснив сам-один. Ось уривок з його листа від 31 березня 1911 року: «Вот и Салон наш закрылся. Мне очень жаль, что Вы не видели его. Я думаю, Вы бы его оценили. Каталог Вы, конечно, получили и из него могли бы составить некоторое представление о Салоне. […] мне удалось все же показать лучшее, что есть в Европе (а если принять во внимание и репродукции, большей частью в гелиогравюрах, — то и в Америке). А между тем […] в обществе «Дагерр» Салон успеха не имел. Его не поняли и не оценили […] я слышу кругом шипенье. Все не так: 1. Русских работ слишком мало. 2. Жюри слишком односторонне и несправедливо. 3. Подбор экспонатов декадентский. 4. К чему затеяли этот Салон? 5. Надо было принимать всякие снимки и рентгенограммы. […] Шипение это мне до того надоело, интриги до того измучили меня, что я, кажется, порву с обществом «Дагерр». Из всего общества (120 человек), быть может только 2-3 человека оценили Салон. […] 10 месяцев упорной работы. […] все, начиная от поездки за границу, всей переписки (русской и иностранной) до составления каталога, выбора для него бумаги, корректуры и, наконец, возни с упаковкой и рассылкой экспонатов я один вынес на своих плечах. […] Оказалось, что я разметал бисер и только…» [2].

Причиною таких непорозумінь були, напевно, різні підходи членів Товариства до шляхів розвитку фотографії, зокрема, неприйняття частиною з них пікторіалізму (напряму художньої фотографії, концептуально близькому до живопису імпресіоністів). Микола Петров натомість був уже знаним у Європі фотографом-пікторіалістом та палким популяризатором цього напряму.

Зіткнення протилежних підходів в решті решт призвело до становлення гармонійної фотографічної мови. І внесок М. О. Петрова у це становлення є беззаперечним, як і його ключова роль в історії успіху «Даґера».

1. Микола Петров. 1902 р. Фото невідомого майстра.

2. Микола Петров. Автопортрет. 1925 р. Після 1917 року професор Н. О. Петров викладав фотографію  у Киівському Політехнічному інституті (до 1920), Фотографічному інституті (від 1920) та Кіноінституті (від 1930 р.).

3. Микола Петров. Пані К. П. Нестерова. 1910-ті рр.

4. Микола Петров. О. О. Красовитова (Петрова) у бальному платті. 1910 р.

Після довгих років забуття Петрова (згадки про Миколу Олександровича на пострадянських теренах почали з’являтися лише у 1990-х роках) гідна оцінка його творчості «прозвучала» у 1984 році: американська дослідниця Наомі Розенблюм у фундаментальній праці «Всесвітня історія фотографії», виданій у Нью-Йорку,* писала, що на початку 20-го століття на фотографічному небосхилі «не було більш яскравої фігури, ніж Микола Олександрович Петров».

*У 2019 році у видавництві Abbeville Press вийшло вже 5-те видання «Всесвітньої історії фотографії». Наомі Розенблюм хронологічно та тематично простежила еволюцію цього молодого виду мистецтва, приділяючи особливу увагу фотопортрету. Текст ілюструють 860 вдало розташованих зображень. Книга містить вагомий довідковий апарат.

На переконання більшості фахівців, фотопортретів роботи Миколи Петрова в Києві не збереглося. Сподіваємося все ж на щасливі знахідки творчого доробку майстра у родинних архівах та приватних зібраннях киян.

Більшість портретів М. О. Петрова завдяки особливій художній виразності (їх називали «світлотописом настрою») викликали у глядачів враження загадковості, навіть нереальності. «Потрясающе красив портрет Е[катерины] П[етровны] Нестеровой, жены художника М. В. Нестерова, с которым Николай Александрович был дружен. Ольга Александровна Красовитова (урожд. Петрова) рассказывала, что осень и Рождество 1910 года она провела в Киеве у дяди Коли. Он много снимал ее, считая фотогеничной. В лаборатории […] помогала ему, наблюдая, как он руками доводил броммасляный отпечаток и получал работу в светлой гамме, похожую на легкий рисунок или отмывку акварелью: «О. А. Красовитова в бальном платье» [3].

Фотохудожник та педагог Микола Петров ішов обраним шляхом – «міцний, упертий і активний».*** Його зусилля заради перетворення провінційного Києва на європейське мистецьке місто важко переоцінити.

*** Еллан [Блакитний] Василь. Твори. Т.1. – Київ, 1958. – С. 96.

Звернімося до ювілейного видання – каталогу виставки 1911 року, автором якого знов-таки був М. О. Петров.

Розглянемо провенієнції нашого екземпляра. Це, перш за все, інскрипт: «В Библиотеку К.А.И. [–] Ф. Эрнст».

К.А.І. – абревіатура Київського Археологічного інституту (1917-1924). На сайті Інституту археології НАН України повідомляється: «Діяльність Київського археологічного інституту […] кілька разів призупинялася. Та, незважаючи на це, на 1924 р. на трьох його відділах – етнології, мистецтвознавства й археології – навчалося 242 студенти. Однак Київська губпрофосвіта побачила в діях його викладачів намагання у «[…] неприхованому вигляді реставрувати тип старого університету» і в серпні 1924 р. тимчасово закрила Інститут. Одним з варіантів реорганізації закладу було відкриття на його базі довготермінових курсів ВУАК, але того не сталося, і 1925 р. питання […] остаточно закрили» [див.: https://bit.ly/3sQBt37].  На цьому ж сайті, у розділі: «Історія Наукової бібліотеки» – знаходимо відомості про рішення 22 серпня 1921 року створити при Археологічній комісії (структурі, яка передувала створенню Інституту) бібліотеку; з часу її утворення книжковий фонд поповнювався, зокрема, за рахунок дарунків [див.: https://bit.ly/2Y963GY].

Викладачі й професори Інституту, за традицією, були чи не найпершими, хто поповнював фонд примірниками своїх праць та раритетними виданнями.
З 1922 р. Ф. Л. Ернст читав у Київському археологічному інституті курс «Українська архітектура 17-20 ст.», пізніше керував «Семінаром з українського мистецтва». У 1923 р. став професором Інституту. У серпні 1924 року навчальний заклад (і його бібліотека) були закриті, тож зрозуміло, що напис на каталозі міг бути здійснений Ф. Ернстом до цього періоду.

Другою особливістю екземпляра каталогу є печатка на титульному аркуші видання: «Українська Академія наук у Київі. Археологічний Комітет», яка свідчить про те, що книга могла надійти до бібліотеки між початком лютого 1922 р. (саме тоді Археологічну секцію АН реорганізовано в Археологічний Комітет) і кінцем липня 1924, коли був заснований ВУАК, який, звісно, використовував нову печатку.

Відомо, що наукова, викладацька та пам’яткоохоронна діяльність Ф. Л. Ернста була тісно пов’язана з українськими археологічними інституціями початку 1920-х років (зокрема, що він був вченим секретарем Археологічної секції Академії наук).

Однак ми ще поставити собі за мету дізнатися, чи пов’язувало щось Федора Людвіговича з діячами «Даґера». І ось що з’ясували.

На звороті титульного аркуша каталогу серед імен членів правління «Даґера» зазначено Г. Ернста, секретаря Товариства.

Із джерел відомо, що з 1901 р. секретарем «Даґера» був М. І. Бобир. Згадок про те, що в 1911 р. обов’язки секретаря виконував Г. Ернст, нами не виявлено. Найімовірніше, це – Георгій, старший брат Федора Ернста. Пошуки біографічних відомостей про Георгія Людвіговича Ернста наразі безрезультатні: відомий лише рік його народження (приблизно) – 1883. Відомо також, що всі шестеро дітей  Людвіга Ернста отримали гарну освіту. Можна припустити, що секретарство старшого брата в «Даґері» вплинуло і на інтерес Федора (тоді - студента Університету св. Володимира) до діяльності Товариства, і на факт дарування ним через десять (або більше) років екземпляра каталогу бібліотеці КАІ.

Сподіваємося, знайдуться у нас наполегливі біографісти, яким поталанить натрапити на нові документи щодо родини Ернстів, дослідити життєвий шлях Георгія Людвіговича, і, можливо, вписати ще одну цікаву сторінку в історію товариства «Даґер», досі недостатньо досліджену.

Від кого ще, крім брата, Федір Людвігович міг отримати  екземпляр каталогу виставки?

Вірогідно, від Миколи Федотовича Біляшівського (1867–1926), дійсного члена «Даґера», члена журі організованих Товариством конкурсів та автора кількох доповідей, виголошених на його засіданнях (зокрема: «О пользе любительской светописи при изучении памятников отечественной старины»). Додамо, що очолюваний Миколою Федотовичем Міський музей був довічним членом «Даґера».

Упродовж 1919–1926 рр. М. Біляшівський та Ф. Ернст спільно працювали і в археологічних  інституціях, і в щойно згаданому Музеї, і в галузі охорони пам’яток.

На користь нашого припущення про отримання Ф. Ернстом раритету з рук Миколи Федотовича свідчить ілюстрація у публікації Л. Амеліної – титульний аркуш примірника каталогу, який зберігається у бібліотеці НХМУ, з власницьким написом М. Ф. Біляшівського [4, с. 31].

Не можна не згадати й про Михайла Володимировича Тарновського (1865–1943), племінника В. В. Тарновського, різнобічно обдаровану людину.

Від середини 1880-х він перебував за кордоном, вищу освіту отримав у Швейцарії (1889–1894). З 1902 р. служив чиновником з особливих доручень при Київському генерал-губернаторі М. І. Драгомирові (до речі, почесному членові товариства «Даґер»). Фотографією Михайло захопився ще юнаком; у 1902-му став членом «Даґера», згодом – членом його правління. «М. В. Тарновський спеціалізувався на фотографуванні пейзажів та інтер’єрів садиб.

Про це свідчать його фото садиби Качанівка […].

З М. Ф. Біляшівським він добре знався з дореволюційних часів, а у роки революції познайомився з […] Ф. Л. Ернстом, який з березня 1919 р. входив до складу надзвичайної об’єднаної комісії з обліку, охорони та реквізиції пам’яток мистецтва Київської губернії. Це допомогло Михайлу Володимировичу зберегти від реквізиції частину цінного майна і картини» [5].

Влітку 1920 р. Ф. Ернст знов намагався (та вже марно) відстояти реквізовані у М. Тарновського старовинні речі.

Можливо, саме Михайло Володимирович передав Ф. Л. Ернсту екземпляр каталогу (у нього як у члена правління «Даґера» та учасника Міжнародного салону могло бути кілька примірників видання).

У фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського зберігаються близько 50 пейзажних фотознімків з авторськими підписами М. В. Тарновського, що надзвичайно радує прихильників та дослідників українського фотомистецтва.

Сподіваємось на спільні пошукові зусилля істориків, архівістів, бібліографів та мистецтвознавців, що неодмінно призведуть до нових знахідок оригіналів фоторобіт членів товариства «Даґер».

«Феномен 19-го ст., документальне свідчення історії, фотографія зайняла гідне місце в культурі й науці у процесі національного відродження в Україні.

На початку 20-го ст. вона вийшла на світову арену, але її розвиток був перерваний подальшими соціально-політичними реаліями.» [4, с. 33].

Список цитованих джерел

1.Трачун А. И. Золотой век украинской фотографии / Александр Трачун. – Режим доступу: http://primetour.ua/ru/company/articles/1.html.

2. Фотограф Сергей Александрович Лобовиков в переписке / [Блог Александра Рашковского] // Семь искусств : журнал. – 2015. – 10 июня.  – Режим доступу:  http://blogs.7iskusstv.com/?p=46137.

3. Красовитова Нина. Русский пикториалист Николай Петров : фотографии из семейного архива / Нина Красовитова // Наше наследие. – 2013. – № 105. – Режим доступу: http://www.nasledie-rus.ru/podshivka/10516.php.

4. Амеліна Лариса. Золота доба київської фотографії : за архівними матеріалами Національного художнього музею України / Лариса Амеліна // Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини : збірник наук. праць. Вип. 11. – Київ : Фенікс, 2015. – С. 19-35. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Spdr_2015_11_5.

5. Товстоляк Надія. Михайло Тарновський – перший дослідник історії родини Тарновських / Надія Товстоляк // Київські історичні студії. – 2020. - № 1(10). -  C. 158-161.

 

Уклала редактор Н. Горська