Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934)

Нарис у рамках проєкту «Неповторні риси книг» на відзначення 160-річчя від дня народження видатного українського історика

Десять років тому до 150-річного ювілею М. С. Грушевського в Національній історичній бібліотеці України було започатковано серію нарисів «Неповторні риси книг».

Перший нарис проєкту був присвячений популяризаторському хисту видатного історика. Михайло Сергійович шляхетно просив читачів свого «Очерка истории украинского народа» (Санкт-Петербург, 1904) про виправлення можливих помилок; і читачі, вперше читаючи історію народу, а не історію династичного правління і територіальних завоювань, дивувалися яскравому викладу подій та виправляли українізми [1, с. 8-15]. «[…] популяризатор, організатор, дослідник української історії, соціолог, історик літератури і історик світової історії», – саме в такому порядку Борис Крупницький (1894–1956) перелічив наукові заслуги Михайла Грушевського у передмові до Нью-Йоркського перевидання «Історії України-Руси» 1954 року.

«В 1905 році, після […]  війни з Японією почалися в цілій російській державі розрухи, що перейшли в революцію. Грушевський використав цей час на те, щоб підняти українську справу на ввесь зріст. У російських часописах помістив він цілу низку гарячих статей, де змальовував той […] гніт, […] під яким жила Україна. Він освідомлював несвідомих про український рух, старався приєднати для українства союзників. Сам він часто заїздив тепер на Наддніпрянщину, організував наукову, культурну й письменницьку працю […]  А як царський уряд покликав до життя російський парламент (Державна Дума) і туди вибрано доволі українських послів, він давав їм свої поради, так само ознайомлював із українською справою […] російських послів. Крім того, відвідував українські колонії в Москві та в Петербурзі – і скрізь підіймав українське життя» [2].

Нещодавно у фонді НІБУ виявлено дорогоцінні рукописні артефакти, а саме: дарчий напис Михайла Грушевського на примірнику його книги «Киевская Русь» та інскрипт Павла Тутковського на подарованому М. С. Грушевському відбитку його статті, які дали надихаючий імпульс для нарису, присвяченого 160-річчю від дня народження М. С. Грушевського.

Видання «Киевская Русь» являє собою переклад з української мови 4-х розділів 1-го тому «Історії України-Руси». «[…] многие из моих ученых друзей издавна понуждали меня к изданию русского перевода этих томов [первых томов моей «Історії України-Руси»]. В своем украинском оригинале, даже и после того, как с него снято было запрещение […] эти томы не могли получить распространения вне тесного круга специалистов […]», – пояснював у передмові мету цього видання автор. Як і в «Очерке истории украинского народа» 1904 року, Михайло Сергійович перепросив за мовні помилки, а також висловив подяку «[…] многоуважаемому акад. Ф. Ф. Фортунатову, любезно просмотревшему для настоящего издания лингвистический материал оригинала». У 1904–1905 роках Михайло Сергійович Грушевський і Пилип Федорович Фортунатов (1848–1914) плідно співпрацювали у питанні захисту української мови. Прихильник об'єктивного наукового підходу до слов'янських мов Пилип Фортунатов працював у складі спеціальної академічної комісії для підготовки доповіді «Про скасування утисків малоросійського друкованого слова». Завдяки його принциповій позиції Академія офіційно визнала українську мову самостійною слов'янською мовою, а не «наріччям», і виступила за повне зняття цензурних обмежень. Грушевський згодом згадував Фортунатова в той короткий період, коли ліберальна частина російської професури солідаризувалася з вимогами українського національного руху.

М. С. Грушевський сподівався видати ще чотири томи перекладеної російською «Історії України-Руси»: «[…] в полном составе [извлечения из украинского оригинала] должны были образовать […] такую серию: [«Образование Киевского государства»; «Разложение Киевского государства»; «Общественный строй государства»; «Галицко-Волынское государство 13-14 вв. как непосредственное продолжение Киевского»].

Але йшов 1911 рік. Чорносотенські організації в Україні агресивно вимагали повної заборони української мови в школах та пресі. «[…] обстоятельства сложились так неблагоприятно, что я должен был ограничиться пока выпуском лишь первого тома […]», – резюмував М. С. Грушевський.

На титульному аркуші раритетного примірника бачимо напис рукою Михайла Грушевського: «Многоуважаемому Павлу Николаевичу [–] автор».

Відсутність прізвища в інскрипті свідчить, що адресат був настільки відомий і настільки обізнаний в матеріалі, що двох думок щодо його особи бути не могло. Книга, безсумнівно, була подарована М. С. Грушевським Павлу Миколайовичу Мілюкову (1859–1943). Михайло Грушевський та Павло Мілюков були істориками критичного (позитивістського) напряму, але на Київську Русь мали, звісно ж, різні погляди. Порівняння їх позицій – один з найцікавіших сюжетів в історіографії кінця 19-го – початку 20-го ст.

Для російського історика П. Мілюкова Київська Русь була «недорозвиненою» політичною формою, яка трималася лише на контролі над торговими шляхами («із варяг у греки») та зборі данини.

Для М. Грушевського період Русі був розквітом вічевого, демократичного устрою українських племен, який пізніше був знищений монгольською навалою та деспотичним впливом майбутньої Московії.

Варто визнати: Павло Мілюков першим з-поміж російських істориків скептично поставився до тези про безперервну спадкоємність між Києвом і Москвою. Державний і суспільний побут Придніпров'я (Києва) та Володимиро–Суздальського краю розвивався за абсолютно різними моделями, – вважав науковець.

Михайло Грушевський зробив наступний логічний крок: якщо це різні історичні процеси, то й народи, які їх створили – різні. Мілюков був солідарний з Грушевським у тому, що «великоруський історичний процес потребує власного генетичного початку, відокремленого від київського». Ці його висновки М. Грушевський використав для обґрунтування своєї знаменитої схеми української історії, де Київська Русь визнавалася спадщиною саме українського народу. У вересні 1903 року М. Грушевський завершив, а 1904-му опублікував свою епохальну статтю «Звичайна схема „руської“ історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». В ній замість «звичайної» схеми представлення російської минувшини  було запропоновано репрезентувати  минуле східного слов’янства як три окремі національні історії.

Реакція Павла Мілюкова на статтю Михайла Грушевського «Звичайна схема «руської» історії […]» була стриманою, але загалом позитивною у науковому вимірі. Як представник ліберального крила російської професури та прихильник об'єктивного історичного аналізу, Мілюков не міг ігнорувати залізну логіку Грушевського. Стара офіційна тріада (Київ – Володимир – Москва) є штучною, еклектичною та ненауковою, – погодився з Грушевським Мілюков, і тим доклався до руйнування офіційної імперської схеми Карамзіна-Погодіна [3].

При цьому лідер російських кадетів Мілюков вважав, що Грушевський занадто радикально відкидав державні чинники на користь «історії народу»; навіть якщо Київська Русь не була предком Московії етнічно чи інституційно, вона все одно залишила спільну релігійну та культурну спадщину; повністю ізолювати історію України від історії Росії, на думку Мілюкова, неможливо через тривалий синхронний розвиток і взаємовпливи. Він був згоден на широку культурну автономію українців у складі оновленої, демократичної Російської імперії. Проте, коли М. С. Грушевський у 1917–1918 роках перейшов від культурних вимог до політичного самовизначення України, Мілюков, який на той момент остаточно перетворився на російського державника, зайняв жорстку централістичну позицію і критикував український рух за «сепаратизм».

Тутковський, Павло Аполлонович. Причини так званих «наступів азійських варварів» на Европу / П. А. Тутковський. – Київ, 1926. – 28 с. – [Відбитка з вид.:] Первісне громадянство та його пережитки на Україні : Примітивна культура та її пережитки на Україні, соціяльна преісторія, народна творчість в соціологічному освітленню : науковий щорічник. 1926. Вип. 3 / Всеукраїнська академія наук, Культурно-історична комісія ; за ред. К. Грушевської. – Київ : Державне видавництво України, 1926. – 206, [2] с. : іл. Текст інскрипту: «Високошановному Михайлу Сергієвичу Грушевському від автора П. Тутковського. 21/VIII. 1927».

Засновник української геологічної школи, вчений-енциклопедист, академік Академії наук України Павло Аполлонович Тутковський (1858–1930) у період створення Української Народної Республіки брав активну участь у роботі Комісії з підготовки до заснування Української академії наук, був одним з перших її дійсних членів. Він очолив фізико-математичний відділ УАН, а 1919 р. організував кафедру геології. У квітні 1918 р. П. Тутковський очолив Природничу секцію Українського наукового товариства у Києві. Взаємодія засновника і голови УНТ Михайла Грушевського та Павла Тутковського у рамках цієї секції була зразком інституційної підтримки. Починаючи з 1924 року, після повернення М. С. Грушевського до Києва, ця підтримка переросла у постійну співпрацю і взаємодопомогу в академічних структурах.

Яскравим прикладом взаємоповаги двох науковців став 70-річний ювілей Павла Аполлоновича Тутковського, що відбувся (через рік після дня народження ювіляра) виключно завдяки наполяганню та авторитету академіка Михайла Грушевського. Очолюючи історичні установи УАН/ВУАН, М. С. Грушевський знав, що публічне святкування ювілею – єдиний спосіб створити «живий щит» навколо Тутковського, забезпечити його недоторканність та світове визнання перед загрозою арешту зі звинуваченням у націоналізмі.

Головна теза П. Тутковського як автора статті «Причини так званих «наступів азійських варварів» на Европу» була такою: періодичні хвилі кочівників рухалися на Захід (зокрема, через територію України) не через «вроджену руїнницьку агресію» чи прагнення наживи, а через катастрофічні циклічні посухи в Центральній та Передній Азії. Наступи номадів (кочівників) збігалися з періодичними пульсаціями клімату. В азійських степах наставали тривалі періоди жорстоких посух, пасовища висихали, що ставило під загрозу виживання отар худоби – єдиного джерела існування кочових народів. За нормальних умов життя номадів було забезпеченим. Проте зникнення трави й води виштовхувало цілі етноси з їхніх первісних територій у пошуках нових життєвих просторів.

Географічне розташування українського степу робило його головним транзитним коридором для цих міграційних хвиль. Це мало руйнівний вплив на формування осілого землеробства та на антропологічний тип населення.

Павло Тутковський закликав відійти від погляду на ці події як на прояв чистого варварства, натомість дивитися на міграції як на глобальний біогеографічний процес. У своїй статті він зазначав: «[...] не всі номади виявляли себе войовничими»; «чорні клобуки були приятелями Слов’ян і захищали їх межі супроти нападів інших номадів (М. С. Грушевський. Історія України-Руси, т. 1)». Автор переконливо доводив, що не вулкани, землетруси чи горотворчі процеси ставали причинами «для масових втручань [пастуших народів] до чужих, далеких країн», а саме посушливі періоди.

Названа праця Павла Тутковського була блискуче проаналізована у статті М. Грушевського «Степ і море в історії України. Кілька слів щодо пляну і перспектив сього досліду», опублікованій в 2016 р. в «Українському історичному журналі» (рубрика «Історіографічна класика»): «Ак[адемік] Тутківський в своїй статті, вміщеній у нас («Первісне громадянство»): «Причини [так званих] «наступів азійських варварів» на Европу», пояснив чисто фізичні причини сих періодичних міграцій скотарських кочових племен на Захід, для яких наш степ був єдиним шляхом, що не якісь руїнні інстинкти, не пожадливість здобичі, а кліматичні зміни, що викликали посухи на пастівнях середньої і передньої Азії, викликали сі наступи. Досі се здавалось як одне велике історичне нещастя східнєєвропейської культури і економіки – отсі пересуви кочової людности, що руйнували сільсько-господарську колонізацію, підривали міське життя, торгівлю, комунікацію. А східне слов’янство, спеціяльно Український нарід покладав се за великий подвиг і заслугу перед людською цивілізацією, що се він на собі виносив львину долю боротьби з сею азійською навалою, і його протиставлення нейтралізували рухову, руїнну силу сих кочових орд, так що вони або навіки застрягали в наших степах, або значно ослаблені, одомашнені, окультурені пересувалися далі на захід» [4, с.189].

Проте в 21 столітті варварське населення північного сходу так регресувало, що саме «руїнні інстинкти, пожадливість здобичі» спонукали його до вторгнення й безжального терору щодо Українського народу. І цей великий народ сьогодні знов здійснює подвиг, «нейтралізуючи руїнну силу сих орд, [змушуючи їх уже не] «застрягати в наших степах», а навіки залишатися в степових ґрунтах.

Джерела

1. Неповторні риси книг. Нариси про видання з автографами видатних українців: (з колекції Національної історичної бібліотеки України) / М-во культури та стратегічних комунікацій України, Нац. іст. б-ка України ; уклад. Н. О. Горська ; ред.: С. М. Смирнова, Н. О. Волошінська, І. С. Однопозов ; відп. за вип. І. Е. Дяченко. – Київ, 2025. – 212 с. : іл. 

2. Крип'якевич, Іван. Михайло Грушевський. Життя й діяльність / І. Крип'якевич // Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – Львів, 2001. – С.233-255.

3. Грушевський, М.С. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства / М. С. Грушевський // Український історичний журнал. – 2014. – №5. – С. 199- 208. – [Автор вступної статті – О. В. Ясь].

4. М. С. Грушевський. Степ і море в історії України. Кілька слів щодо пляну і перспектив сього досліду / М. С. Грушевський // Український історичний журнал. – 2016. – №1. – С. 176-194. – [Автор вступної статті – О. В. Ясь].

Уклала Н. О. Горська

Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань