ЗАБОРОНЕНИЙ «КОБЗАР». ФЕНОМЕН НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

До 150-річчя празького видання 1876 року

Вип. 5 в межах книгознавчого проєкту «Ювілей історичної книги»

«Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в нім. І наша доба, як і кожна попередня, прагне наблизитись до розуміння Шевченка. Та, щоб краще збагнути його як нашого сучасника, треба повніше збагнути його як сучасника людей, проблем, суспільства середини XIX ст. Шевченко сам приходить у наш час. Але й ми повинні йти в його час. Тільки так між нами й ним глибшатиме взаєморозуміння»

Іван Дзюба

«Не пропадуть ті перли слова українського»

Олександр Русов

Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) – центральна постать українського національного канону, символ духовного відродження українського народу. Його творчість сформувалася на перетині кількох культурних і світоглядних традицій: народнопісенної поетики, ідей європейського романтизму та глибокої соціально-політичної критики імперської дійсності. Саме ця синтетичність зробила Шевченка не лише поетом, а й митцем, здатним осмислити історичну долю України в загальноєвропейському контексті.

Його знаменитий «Кобзар», вперше виданий у 1840 році, став не просто поетичною збіркою, але й провісником українського національного відродження, справжнім явищем, тісно пов’язаним з історією свого народу, надбанням світової культури.

З кожним наступним перевиданням він розширювався тематично та ідейно, перетворюючись на своєрідну «духовну конституцію» нації. Як зауважує І. Дзюба, «для українців ХІХ століття “Кобзар” був не стільки літературою, скільки формою історичної пам’яті та морального самозахисту» [6, с. 38]. Через художнє слово Шевченко повертав народові пам’ять про власну історію, яку росія намагалася зруйнувати імперською політикою асиміляції.

Відомий шевченкознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, історик літератури і літературний критик Григорій Грабович зауважив, що «Шевченко створив модель поета, слово якого стає формою дії» [8, с. 52], адже його поезія не обмежується естетичною функцією, а виконує роль ідеологічного та мобілізаційного чинника.

Неабияку роль відіграв «Кобзар» у становленні української літературної мови. Живу народну мову Шевченко підніс до рівня високої літератури, проілюструвавши її здатність передавати складні філософські та політичні ідеї. Саме через «Кобзар» українська мова набула статусу повноцінного засобу національного самовираження.

Тож значення «Кобзаря» в українській культурі виходить далеко за межі літературного процесу. Ця книга стала провідником національної пам’яті, моральним орієнтиром і духовною опорою українського суспільства.

За період, що пройшов з часу першого видання книги, бібліотека «Кобзарів» значно зросла. Різноманітні за обсягом та художнім оформленням, з широкою географією місць видання, надруковані як мовою оригіналу так і в перекладах, - ці видання зберігались в колекціях, заповідались нащадкам як найцінніший оберіг.

Чітко виражена національно-визвольна спрямованість збірки лякала імперську владу, вона сприймала шевченківське слово як потенційно небезпечне саме через його здатність пробуджувати історичну свідомість та національну ідентичність. «З усіх кривд, яких зазнало українське слово, найтяжчою, безперечно, була кривда, заподіяна творам Шевченка російською цензурою. Український народ мав геніального поета, так тісно зв’язаного з життям народної маси, як, може, ні один поет на світі, але між поетом та народом непорушною стіною стала цензура, і до читача доходили лише покалічені, знекровлені та обездушені уривки Шевченкової поезії. І так було не лише за життя поета, але й мало не півстоліття ще й по його смерті – аж до 1907 р., коли появилося врешті перше на Україні повне видання «Кобзаря» [5, с. 210]. Отже, єдиною можливістю зберегти повноту шевченківської спадщини, інтегрувати українське слово в європейський інтелектуальний простір, стало перенесення видавничої діяльності за межі російської імперії. І в цьому контексті видання «Кобзаря» за кордоном, зокрема у Празі, набуло не лише літературного, але й політичного змісту.

150 років тому (1876), завдяки сміливому проекту просвітителів, громадських активістів - подружжя Софії та Олександра Русових, історика і археолога Федора Вовка, чеського політика і журналіста Едварда Ґреґра у празькій друкарні Ґреґра та Фердінанда Даттла вийшов «Кобзар», якому в умовах жорсткої заборони українського слова судилося стати символом опору імперській цензурі.

Історію втілення своїх задумів в життя згадують, зокрема Олександр і Софія Русови. Рукопис «Кобзаря», розділений на дві частини (цензурну і нецензурну) київським цензором Пузиревським привіз О. Русову в Петербург Федір Вовк.

Необхідність виїзду за кордон обґрунтовувалась тим, що звідти легше було б представити цензурний том у «Главное управление по делам печати» і отримати дозвіл на його поширення в росії. У цьому управлінні служив тоді товариш О. Русова – поет Я. Полонський, який «дуже високо ставив поетичний геній Шевченка». Він, до речі, слушно застерігав про можливе запровадження у найближчий час законів, які «обкарнають в росії волю печатного слова взагалі, а українського – особливо» [4, с. 128].

У травні 1875 року Русов з дружиною вирушили до Праги.

Чому містом для закордонного видання «Кобзаря» обрали саме чеську столицю? Прага у другій половині XIX століття посідала особливе місце на культурній мапі Європи як один із провідних осередків слов’янського інтелектуального життя. У цей період місто стало центром наукових і просвітницьких ініціатив, пов’язаних із розвитком національних культур народів Австро-Угорської та російської імперій. Тут активно діяли ліберальні друкарні, наукові товариства, які підтримували ідеї культурної автономії та свободи слова. І сам Шевченко, під впливом свого друга – відомого славіста, історика, етнографа, письменника Осипа Бодянського, неодноразово звертався у своїх творах до чеської тематики: у 1845 році він написав поему «Єретик», присвячену Яну Гусу – релігійному реформаторові та проповіднику, який став символом боротьби за правду і справедливість; Яна Коллара, Вацлава Ганку, Павела Йозефа Шафарика він згадав у своїй відомій поемі «І мертвим, і живим, і ненародженим…».

Олександр Русов прагнув прослухати лекції празького лінгвіста Гаттали, який викладав порівняльну граматику слов’янських мов, збирав по празьких бібліотеках матеріали для своєї магістерської дисертації «Ян Жижка», постать якого його дуже захоплювала. Ще одним завданням було розшукати у родини відомого славіста, археолога, філолога П. Шафарика закінчення поеми «Єретик» («Ян Гус»), яку Шевченко присвятив Шафарику. Розбираючи рукописи Шевченка у київській квартирі професора Університету св. Володимира, активного учасника київської Старої громади Федора Герасимовича Міщенка, Ф. Вовк виявив пропуски слів і, навіть, цілих фраз, які, можливо, не пропустила цензура, або переписувачі, редактори пізніших видань не розібрали і замінили крапками). Тож була надія, що у сина Шафарика знайдеться оригінал Шевченкового послання до його батька. На жаль, як з’ясувалось пізніше, у паперах батька син П. Шафарика знайшов цю поему без закінчення.

«Ми влучили саме в розпал національної боротьби чехів і в добу внутрішніх незгод, коли вся чеська інтелігенція поділилася на два табори», - згадувала Софія Русова. «Старочехи йшли під проводом Палацького і Рігера, а младочехи мали політичний орган «Народні Лісти» під редакцією Ґреґра. Це був час, коли празький університет уже придбав кілька катедр із чеською викладовою» [3, с. 67]. «Русов якось відразу ввійшов у гурток младочехів. Як ми захоплювались їх боротьбою за національну незалежність! Як раділи разом із ними кожною їхньою перемогою, кожнім придбанням національної культури! Разом із ними обурювалися проти системи „trpny odpor“ пасивного опору з нехтуванням ворога – системи, що її трималася партія старочехів! Друкарня «Народніх Листів» ласкаво згодилася друкувати «Кобзаря» і Олександер заходився впорядкувати матеріяли, зібрані Вовком, чисто написані на маленьких шматках паперу, деякі вірші знайдено в кількох варіянтах, із різними змінами, що відрізняли їх від авторського оригіналу. До цього треба було додати спомини про самого поета» [3, с. 68]. Спеціально для цього видання про Шевченка написали спогади І. Тургенєв, Я. Полонський (вміщено у 1-му томі), М. Костомаров, М. Микешин (у 2-му томі).

Звернулись до редактора прогресивної газети «Narodni Listy» Едварда Грегра. Під його управлінням була найбільша місцева типографія, найкраща книготоргівля, при типографії – словолитня, що дозволяло зробити літери для українського тексту, візерунки до перших літер кожного віршу. З метою конспірації Грегр зголосився взяти на себе повноваження видавця «Кобзаря», О. Русова працівникам типографії він представив як «редактора і коректора, що знає українську мову» [4, с. 128]. Спочатку почали друкувати перший, «цензурний» том (5000 примірників) [4, с. 129].

Коли перший том був готовий, Грегр надіслав його до «Главного управления по делам печати», прохаючи дозволу на продаж книги в росії. Нелегко було добитися дозволу на перевезення книги через кордон, а пізніше «місяців через 3-4 після того вийшов неопублікований закон, яким трохи не зовсім заборонялося видання українських книжок» [4, с. 130].

Мова йде про сумнозвісний Емський указ, підписаний Олександром ІІ 18 (30) травня 1876 року. Цей документ був спрямований на системне обмеження функціонування української мови в публічному просторі: він забороняв друкування оригінальних художніх і наукових творів українською мовою, перевидання раніше надрукованих книжок, а також їхнє ввезення з-за кордону.

Окрім видавничих заборон, указ містив положення, що повністю витісняли українську мову з культурного простору: обмежував її використання в театральних виставах, публічних читаннях та освітніх заходах. Як слушно зауважив українсько-канадський історик, доктор філософії Орест Субтельний, після ухвалення Емського указу «українська література в російській імперії була фактично поставлена поза законом» [7, с. 122]. Було припинено роботу українських видавничих осередків, згорнуто діяльність літературних гуртків, значна частина рукописів так і не дійшла до читача. В умовах тотальної цензури навіть уже відомі твори Тараса Шевченка підлягали вилученню або ж друкувалися в значно скороченому вигляді. Як підкреслюють дослідники, імперська влада усвідомлювала особливу небезпеку шевченківського слова, адже воно формувало історичну пам’ять і політичну чутливість українського суспільства.

Перший том було надіслано у київський магазин Л. Ільницького. Другий том, виготовлений весною 1876 року, в одному примірнику Русов надіслав Я. Полонському, як чиновнику цензурного відомства. Усі інші примірники 2-го тому і частина примірників 1-го тому залишились у книгарні Gregra і Dattla для продажу за кордоном.

Для більшого зацікавлення іноземних читачів празьким «Кобзарем», Софія Русова переклала французькою мовою поезії Шевченка, його коротку біографію і надіслала ці матеріали до «Revue des deux mondes”.

Центральне місце в першому томі празького видання «Кобзаря» (1876) [1] посідає поема «Гайдамаки», яку можна визначити як трагічний епос народного повстання. Варіанти тексту, примітки та передмову Шевченка до поеми надруковано на с. 132-137.

Частину творів надруковано з присвятами: Є П. Гребінці [«Перебендя»], В. І. Григоровичу [«Гайдамаки»], В. А. Жуковському [«Катерина»], П. О. Кулішу [«Чернець»], Я. [Г.] Кухаренку ([Москалева криниця» (1857)], А. О. Лазаревській [«Вечір» («Садок вишневий коло хати…»)], Ф. М. Лазаревському [«На Різдво» («Не додому вночі йдучи…)], М. О. Марковичці [Марку Вовчку] [«Сон» («На панщині пшеницю жала…»)], П. С. Петровській [«Тополя»], Ф. І. Черненку [«Пісня» («Ой по горі роман цвіте…»)], В. І. Штернбергу [«Іван Підкова»], М. С. Щепкіну [«Пустка» («Заворожи мені, волхве…»)].

Фронтиспис: портрет Т. Шевченка в смушковій шапці – «літогр[афія] Фарского у Празі. Текст надруковано з ініціалами.

Поезію «Буває, в неволі іноді згадаю…» розділено на дві частини: першу (рядки 1-49) під власною назвою надруковано на с. 324-325; другу (рядки 50-134) під назвою «Не знаю, як тепер ляхи живуть…» - на с. 242-244. Книга вийшла друком в обкладинці.

1-ий том видання призачався для легального поширення. З’явився наприкінці 1875 року, виданий за редакцією О. О. Русова та Ф. К. Вовка коштом київської Старої Громади. За даними М. Комара наклад складав 4000 примірників [9, с. 121] [О. Русов називає цифру 5000].

В Національній історичній бібліотеці зберігається 2-ий том празького видання «Кобзаря» 1876 року, в якому зібрано твори, що репрезентують найвищий рівень політичної радикалізації творчості Тараса Шевченка. У цих поезіях поет остаточно відходить від завуальованої критики соціального ладу й переходить до відкритого викриття імперської ідеології та колоніальної політики Російської імперії. Саме цей пласт шевченківської спадщини був визнаний владою найбільш небезпечним і тому підлягав повній забороні.

Кобзарь : з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. – Прага : Nakladem knihkupectvi dra Gregra a F. Dattla, 1876 (Друк. Е. Грегра). – XXIII, 275 с., 1 арк. портр.

Зміст: Од видавництва / Ред. – С. III-V; Споминки про Шевченка Н. Костомарова [рос.]. – С. VI-XII; Споминки про Шевченка М. Микешина [рос.]. – С. XIII-XXIII; [70 поетичних творів та уривків]. – С. 1-263; Додаток до «Кобзаря» : «Псалми Давидові». – С. 264-272; Оглав. – С. 273-275.

До видання вміщено поезії «Гарно твоя кобза грає…», «В альбом», «Полуботок», що не належать Т. Г. Шевченку.

У підрядкових примітках подано варіанти поетичних текстів за попередніми виданнями «Кобзаря» та рукописами Т. Шевченка.

Частину творів надруковано з присвятами: Броніславу Залеському [«Ляхам» (Полякам)], П. О. Кулішу [«Чернець»], П. І. Мартосу [«Тарасова ніч»], Шафарикові [«Єретик»], М. С. Щепкіну [«Неофіти»].

Фронтиспис: портрет Т. Шевченка в смушковій шапці, факсиміле підпису поета «з розчерком».

Текст надруковано з ініціалами.

Книга вийшла друком у паперовій обкладинці світло-бежевого кольору. Примірник, що зберігається в НІБУ, належав до особової бібліотеки І. М. Різенка (1851-1931) . Має оправу темно-зеленого кольору, яку зробив, ймовірно власник. На корінці оправи – суперекслібрис «И. Р.» На с. 1 - шрифтовий екслібрис.

Іван Миколайович Різенко (1851, с. Хорішки Кобеляцького пов. Полтавської губ., нині Кременчуцького р-ну Полтавської обл. – 30. 11. 1931, Полтава) – хоровий диригент, педагог, громадський діяч. У 1873 році закінчив Полтавські духовне училище і семінарію, музичну освіту здобув на самодіяльних регентських курсах, заснованих у Полтаві на початку 1870-х рр. П. Журовським. Від 1879 року Іван Миколайович викладав спів та керував хором Полтавської духовної семінарії та інших навчальних закладів, виховував хорових диригентів, співаків. Серед його учнів – Р.-Г. Гапон, Г. Ващенко, П. Капельгородський, С. Петлюра, Ф. Попадич, В. Щепотьєв. Популяризував українську хорову музику та народні пісні, провадив концертну діяльність. У репертуарі – твори М. Лисенка, П. Ніщинського. У 1903 році, на відкритті в Полтаві пам’ятника І. Котляревському І. Різенко разом із М. Лисенком керував зведеним хором. Був одним з організаторів Українського клубу в Полтаві (1913–1918). Пзніше викладав у середній школі № 1 та училищі для сліпих.

У 2-му томі зібрано позацензурні твори Т. Шевченка. Виданий, як і перший том, за редакцією О. Русова та Ф. Вовка коштом Київської Старої Громади. За даними В. Дорошенка, наклад видання становив 1000 прим., за даними М. Комарова – 600 прим.[9, с. 125].

Книгу (1-ий і 2-ий томи) внесено до каталогів видань, надрукованих за кордоном і офіційно заборонених для розповсюдження та друкування в російській імперії [10].

Центральне місце в другому томі посідає поема «Кавказ», яка є одним із найяскравіших антимонархічних текстів не лише в українській, а й у загальноєвропейській літературі ХІХ століття. Звертаючись до теми загарбницької війни російської імперії на Кавказі, Шевченко фактично створює універсальний маніфест проти імперіалізму й колоніального насильства. Його заклик «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!» виходить за межі конкретного історичного контексту й набуває характеру загальнолюдського символу боротьби за свободу. Недарма сьогодні, в умовах жорстокої повномасштабної війни, яку веде російська федерація проти України, цей лозунг набуває особливого значення.

Як і в часи Шевченка, лицемірство імперської риторики, яка виправдовує насильство псевдорелігійними та «цивілізаційними» гаслами, не має меж. Через сарказм, біблійні алюзії та гостру іронію поет руйнує міф про «богоугодну» місію імперії, перетворюючи поему на потужний інструмент ідеологічного опору.

Політична радикальність другого тому простежується також у творах «Сон (У всякого своя доля…)» та «І мертвим, і живим…», де Шевченко засуджує самодержавну владу, деспотизм, побудований на страху й приниженні людини. Григорій Грабович зазначає, що саме такі твори зробили Шевченка «поетом революційної дії, а не лише слова» [8, с. 95]. В атмосфері заборони й напівлегального існування книга набула особливого сакрального статусу, перетворившись на символ духовної єдності українського народу. Надзвичайно символічним є той факт, що «Кобзар», заборонений у межах російської імперії як «шкідливий» і «політично небезпечний», знайшов притулок у Європі, українська література виходила за межі імперської периферії та ставала складовою європейського культурного простору.

Книга стала своєрідною духовною конституцією українського народу, у якій закріплювалися ключові цінності – свобода, гідність, історична відповідальність і право розвивати власну культуру.

Примірник першого нецензурованого «Кобзаря» Тараса Шевченка зберігається у фондах Слов’янської бібліотеки Національної бібліотеки Чеської Республіки. 

Використана література:

1. Кобзарь : з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенева і Полонского. – Прага : Nakladem knihkupectvi dra Gregra a F. Dattla, 1876 (Друк. Е. Грегра) (Друк. Е. Грегра). – XXII, 414 с., 1 арк. портр.

Зміст: Споминки про Шевченка И. С. Тургенева [рос.]. – С. III-VIII; Споминки про Шевченка Я. П. Полонского [рос]. – С. IX-XIV; Автобіографія Шевченка : (лист до редактора часописі «Народное чтение») [рос.]. – С. XV-XXII; [155 поетичних творів та уривків]. – С. 1-371; Назар Стодоля. – С. 372-408; Оглав. – С. 409-414. – URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0000808

2. Кобзарь : з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. – Прага : Nakladem knihkupectvi dra Gregra a F. Dattla, 1876 (Друк. Е. Грегра). – XXIII, 275 с., 1 арк. портр.

3. Русова С. Мої спомини. – Львів : Видав. кооп. «Хортиця», 1937. – 280, [4] с. : іл. ілюстр.

4. Русов, О. Спомини про пражське видання «Кобзаря» [Електронна копія] / О. Русов // Киевская старина. – 1907. – Т. 1. Февраль. – С. 125-136. – URL: https://elib.nlu.org.ua/object.html?id=6230

5. Лотоцький О. Поезії Т. Шевченка під російською цензурою / Олександер Лотоцький // Шевченкіана діаспори. Т. 2. Літературознавчі праці / Міжнар. школа україністики НАН України ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка ; Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України ; ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) [та ін.]. – Київ, 2018. – (Літературні палімпсести). – С. 210-223.

6. Дзюба, І. М. Тарас Шевченко / І. М. Дзюба. – Київ : Наукова думка, 2014. – 320 с.

7. Субтельний, О. Україна: історія / О. Субтельний. – Київ : Либідь, 2009. – 720 с.

8. Грабович, Г. Шевченко, якого не знаємо / Г. Грабович. – Київ : Критика, 2000. – 317 с.

9. Бєляєва Л. В. «Кобзар» Т. Г. Шевченка у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського : книгознавче та бібліографічне дослідження / Л. В. Бєляєва, І. Д. Войченко ; Нац. акад. наук України , Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського ; редкол.: О. С. Онищенко (голова) [та ін.]. – Київ, 2015. – 994 с.

10. Алфавитный каталог изданиям на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в России. – СПб., 1888. – №1176 ; Там само. – СПб., 1894. – №1314.

11. Спогади про Тараса Шевченка / уклад. і прим. Василя Бородіна, Миколи Павлюка, Олександра Бороня. – Київ : Дніпро, 2010. – 605 с.

Підготувала Світлана Смирнова

Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань

Докладніше про проєкт:

«Ювілей історичної книги»