Національна історична бібліотека України

Вип. 4 в межах проєкту «Ювілей історичної книги»

Доводиться писати все по пам’яті,

але треба записати хоч те, що пам’ятаю,

може, воно здасться

історикові нашого національного відродження

Євген Чикаленко. Спогади

Дуже важливо,

щоб «писані слова» Євгена Харламповича

дійшли до якомога ширших кіл:

вони не тільки увиразнюють нашу минувшину,

а й допомагають нам збагнути нас самих – нинішніх

Володимир Панченко, літературознавець

Його слово, через десятки років

звернене до читача, розповість нам не лише про минуле,

а й стане підтримкою в сьогоднішньому нашому житті

Євген Чикаленко, онук Є. Х. Чикаленка

Одним з найважливіших джерел історичних досліджень є мемуари – хроніки історичних подій (спогади і щоденники) видатних особистостей, чиє життя тісно пов’язане з подіями загальнонаціонального значення і є частиною історії держави.

Літописцем українського національно-визвольного руху, свідчення якого ґрунтовно і яскраво змальовують цілісну картину минулого, найбільш визначні епізоди суспільного життя другої половини XIX – першої чверті XX ст. є Євген Харлампійович Чикаленко (1861-1929). Визначний громадський діяч, меценат української культури, успішний агроном, хлібороб-практик, видавець, публіцист, Євген Чикаленко належить до славної плеяди української інтелігенції, що самовіддано працювала «на всіх полях громадського, наукового й літературно-мистецького життя».

Євген Чикаленко народився у рік скасування кріпацтва, формування його особистості відбувалось у часи, коли розгорнувся широкий народницький рух; попри запровадження у травні 1876 року ганебного Емського указу Олександра ІІ, який накладав жорстокі заборони на українську мову і культуру, призвів до переслідування найбільш активних діячів – просвітителів, які несли народу знання, в Києві, Одесі, Петербурзі постали українські Громади – об’єднання демократичних сил, що упродовж кількох десятиліть стали головним осередком вітчизняного патріотичного руху; голосно заявив про себе український професійний театр, з-за кордону, з Галичини надходили українські періодичні видання; наприкінці XIX ст. з’являться політичні партії, які підніматимуть ідею самостійної України… Події 1905 року відкриють дорогу українській пресі і книговиданню, активізується громадське життя, наближаючи Визвольні змагання і проголошення Української Народної Республіки…

«Конспект» 45 років життя Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861-1907) – «Спогади» – вперше вийшли за межами тоді радянської України, у Львові, в 1925-1926 рр. накладом видавничої спілки «Діло» [1, 2, 3].

Історія в них подається в контексті життя конкретної людини, вчинків, ідей, думок, сучасників, з якими автор був особисто знайомий і розглядається як частина загального історичного процесу.

«У зв’язку з виходом «Спогадів» гумористичний журнал «Подєбрадка», що видавався в Чехословаччині такими ж емігрантами з України, як і сам Чикаленко, жартома представив мемуариста в образі Нестора Літописця. Автори шаржу, Юрій Матушевський і Леонід Мосендз, в оригінальний спосіб наголошували, що праця Євгена Харлампійовича вийшла далеко за межі приватної хроніки…» [5, с. 9]. Автор навіть встиг отримати відгуки на свої «Спогади» від тих, хто був серед «персонажів» його розповідей. «Враження від «Спогадів» дуже хороше, - писав Володимир Винниченко. – Читаються вони з великим інтересом і багато дають цінного матеріалу для характеристики тої доби нашого відродження, що берете. […] Дуже гарне враження справляє простота, щирість стилю «Спогадів» [17, с. 336-337]. «Згадки я перечитав з величезним інтересом, у багатьох місцях просто з хвилюванням, бо мало не половина з того, про що в них говориться, проходила у мене на очах», – писав у листі до Чикаленка від 29-30 червня 1925 р. Сергій Єфремов [18, с. 239-240].

Родом з півдня України, із села Перешори, нині Одеської області, Євген Чикаленко виріс в заможній, працьовитій родині. «Життя й побут у Перешорах були ще старосвітські; у домі і всюди на селі додержувалися старих звичаїв, святочних обрядів та забав, і діти повними грудьми вдихали в себе поезію тих обрядів, народних пісень, казок та мелодій захожих співців-лірників…» [6, с. 38].

Його дід – Іван Михайлович Годорожій-Чикаленко, який народився «на бувших «вольностях» (землях) Запорозьких, багато років був незмінним церковним старостою (титарем), «клопотався, щоб сини вчилися» і добився, що його обох синів – Петра і Харлампія, прийнято було на державну службу в Ананіївський Повітовий Суд [1, с. 13][м. Ананіїв Одеської обл.].

Іван Михайлович провадив велике скотарське господарство. «У мене аж до 1918 року тягнувся дідів завід сірого українського скоту, овець та степових коней з домішкою інших рас, – згадує Є. Чикаленко» [1, с. 12]. По смерті діда батько – Харлампій Іванович – не розпродав його господарства, а ще й поширив його. Сусіди згадували, «що такої енергії, такого уміння не було і в давніх, досвідчених хліборобів» [1, с. 14]; батько «уважався ліпшим у повіті знавцем законів, а тому до нього раз-у-раз приїздило багато людей за порадою» [1, с. 20].

Неабиякий вплив на світогляд Євгена Чикаленка справив священник с. Перешори о. Василь Лопатинський, до якого семирічного Євгена віддали «в науку». «Біла ворона серед православних попів», отець Василь сам справляв усі господарські роботи, «був дуже начитаний, […] незлобивий, сердечний, яким повинні бути люди по Євангелію, […] дуже музикальний, […] чудово співав у супроводі гітари українські пісні» [1, с. 39]; прихильний до українства, він зумів донести своєму вихованцеві, що необхідно розвивати, збагачувати рідну мову, літературу, пізніше порадив хлопцю записувати пісні, казки, щоб потім можна було надрукувати їх окремим збірником. Особливо був вражений Чикаленко, коли почув у виконанні о. Василя популярну в одеській семінарії пісню «Ой з-за гори та із-за кручі», яка закінчується такими словами:

Гукни, гукни Україно, нещасная вдово

Може діти на твій голос обізвуться знову […].

Може знову розв’яжуться зав’язані руки,

Може знову брязчатимуть козацькі шаблюки,

Може знову нас зазнають московськії внуки.

Кров за кров катам нашим і муки за муки! [1, с. 64]

Любов до рідного слова, української культури розвинулись у Євгена Чикаленка під час навчання в одеському пансіоні, перейменованому пізніше у Реальну прогімназію. Саме в цей час в Одесі формувалась Громада, яка разом із київською – в 1870-1880-ті роки відігравала велику роль в утвердженні українства. На нього дуже вплинули Олексій Андрієвський – історик, що викладав у школі «московську» мову і з яким «років через 25» Євген Чикаленко був у Одеській Громаді; «найталановитіший композитор» і перекладач «Антігони» та «Одісеї» українською мовою Петро Ніщинський – викладач географії. «Але найвидатнішим учителем був всіма поважаний і любимий учитель історії Леонід Анастасієвич Смоленський, відомий педагог на всю Одесу» [1, с. 57], якого багато хто з одеських громадських діячів називали «нашим Сократом».

Про Леоніда Смоленського Євген Харлампійович написав багато теплих, вдячних слів у Спогадах. Розділ 3 першої частини «Спогадів» так і називається: «Л. Смоленський і початок моєї національної свідомості» [1, с. 43]. «Це був один з найвидатніших українців, яких мені довелося зустрічати в своїм життю; йому можна дорівняти хіба одного Дмитра Пильчика [Дмитро Павлович Пильчиков (1821-1893) – український громадський і культурний діяч, педагог][…]; обидва вони мали величезний вплив на своїх слухачів, яких учили живим словом, а про долю України в майбутньому говорили як натхненні біблійні пророки, і те живе слово багато людей навернуло до української свідомості і поробило їх гарячими українськими патріотами» [1, с. 61]. Родом з Одеси, випускник Київського університету св. Володимира, Смоленський «під впливом товариства В. Антоновича та М. Драгоманова став свідомими Українцем. […] Він завжди, сміючись казав, що він не Українець родом, а «одеський міщанин», але вважає своїм обов’язком, як це писав у своїй знаменитій «Сповіді» В. Антонович, працювати для українського народу, на території якого він живе, хлібом якого він годується, тим більше, що його рідну Одесу заснували запорозькі козаки під назвою – Хаджибей» [1, с.61].

«Не чужі українським симпатіям» були і директор прогімназії Соколовський з жінкою, які опікувались учнем. «У хаті Соколовських знайшлась «Основа», і хлопець із захопленням […] перечитав поезії Т. Шевченка й оповідання Марка Вовчка. Одного разу почув він у приймальні Соколовських, як гості співали гуртом пісню «А вже літ аж двісті, як козак в неволі», заспівував сам Смоленський, який був богом для учнів, так його любили за талановиті виклади. Цей спів зробив на Є. Чикаленка таке враження, що він розплакався, і дорослі довго не могли його заспокоїти. У душі у хлопця забриніли якісь нові, невідомі до того часу йому самому струни…» [6, с. 40]. Під враженням «Тараса Бульби» М. Гоголя він «[…] мріяв про те, якби його, як Колумб, знайти нову землю і там заснувати Запорозьку Січ; або величезною китайською стіною (хінським муром) обнести давнє Запоріжжя…» [1, с. 62]. У юного Євгена, «що виріс в українському старосвітському оточенні – серед української народної стихії, читання українських книжок, а особливо історичних, дуже легко і натурально викликало проблиски національної свідомості» [6, с. 41].

Проблиски національної свідомості переросли пізніше у сенс усього життя Євгена Харлампійовича. У Єлисаветградському вищому земському реальному училищі (1875-1881) Є. Чикаленко попав в оточення, яке сприяло перетворенню його стихійного українства в свідоме національне почуття.

Він познайомився з братами Тобілевичами, Андрієм Грабенком, Олександром Волошиним, Аркадієм Вержбицьким, Миколою Левицьким, колишнім членом Київської громади Панасом Михалевичем, який пізніше дав Чикаленкові рекомендації до професора Київського університету В. Б. Антоновича.

У Києві, який притягав його як осередок українського національного руху, йому пощастило знайти справжніх однодумців – видатних діячів української науки і культури: професора Володимира Антоновича, композитора Миколу Лисенка, історика Дмитра Багалія, археолога та етнографа Левка Падалку, статистика Олександра Русова, юриста і бібліографа Михайла Комаря (Комарова), «відомого ученого філолога» Костя Михальчука…В. Б. Антонович запропонував Чикаленку взяти участь у Словарній комісії Старої Київської громади, що впорядковувала словарний матеріал для «українсько-московського словника» [1, с. 89] (пізніше він вийде друком за фінансової підтримки Євгена Чикаленка).

Оскільки до Київського університету вступити не вдалося, Чикаленко вирушив до Москви і почав навчатися у Петровсько-Розумовській сільськогосподарській академії, яку після декількох студентських заворушень на деякий час закрили.

Тож Євген Харлампійович подався до Харкова і три роки навчався на природничому відділенні Харківського університету, студіював агрономію під керівництвом проф. Зайкевича.

Там він брав активну участь у діяльності Студентської української громади, «найвидатнішим членом і головою» якої був «активний і твердий українець» Авксентій Корчак-Чепурківський. До харківського українського кола належали також етнограф Володимир Александров, «поширювач українського сепаратизму» [1, с. 105] Петро Єфименко, «перекладчик Гоголевого «Тараса Бульби» на дуже круту українську мову» [1, с.103] Михайло Лободовський (Лобода), вже згадуваний вище колишній кирило-мефодієвець, «незвичайно талановитий і темпераментний український патріот, який не один камінець заклав у фундамент будучої Української держави» [1, с. 103] Дмитро Пильчиков. Євген Чикаленко відзначає неабиякі ораторські здібності Пильчикова, який «піддержував в своїх слухачах надію на краще будуще України; на те, що ніякі сили ворожі не вб’ють живої душі України; що настане час, коли спадуть всі кайдани, якими сковано її, бо держави і правителі вмирають, а народи – ніколи» [1, с. 100]. Згадує він промову Пильчикова на роковини смерті царя Олександра II, яку він закінчив словами: «И так пал на Екатерининском канале творец закона 76 года [Емський указ 1876 року імператора Олександра II, метою якого було повне витіснення української мови з культурного життя, заборона друку книг, викладання та публічні виступи українською мовою], защищая твердый знак (романівський правопис)» [1, с. 100].

У Харкові ж Є. Чикаленко познайомився з Володимиром Мальованим – активним членом українського національного руху. Родом з Катеринославщини, бувший секретар Одеської міської Думи, засланий генерал-губернатором Тотлебеном до Сибіру, він примудрився втекти з заслання і жив у Харкові під прізвищем Григорія Петрова. «Це був вроджений ватажок, який веде за собою юрбу» [1, с. 108]. У гуртку під його проводом обговорювались твори М. Драгоманова, обмірковувались завдання національного відродження України.

1883 року Чикаленком, у зв’язку з розгромом єлисаветградських гуртків його товаришів Панаса Михалевича (Громада) та Олександра Тарковського («Народна воля») зацікавилась жандармерія і як наслідок, Є Чикаленка було відправлено на поселення у Перешори під гласний нагляд поліції, де він і перебував у 1885-1890 роках разом з дружиною Марією Вікторівною та донькою Галею.

У Перешорах діяльна натура Є. Чикаленка проявилася у розвитку хліборобської справи, він тяжко і завзято працював, поповнював теоретичні знання з ведення сільського господарства; передплачував закордонні видання, купував і використовував новітню техніку. «Першорядний господар і великий знавець сільського господарства в українських географічних умовах» [6, с. 59], він запровадив, як зараз кажуть, інноваційні методи у боротьбі з засухами, які були справжнім лихом для степової України; пізніше написав українською мовою і видав цілу низку книжок про ведення сільського господарства. Його «Розмови про сільське хазяйство» (1897) упродовж багатьох років були підручником-енциклопедією для селянства.

За ці книги, як він зазначає у «Спогадах», Є. Чикаленко отримав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні і одну золоту медалі; старанням земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників! Практичне значення його ефективних методів ведення господарства було вражаючим: коли у 1892 році російська імперія переживала голод, що став наслідком посухи, з перешорських полів зібрали чудовий урожай, а з місцевого чорнозему «можна було ліпити коників»!

Саме успіхи на сільськогосподарській ниві дозволили Євгенові Харлампійовичу розгорнути активну меценатську діяльність. «Переймаючись інтересами українського національного руху, з яким він зрісся душею з молодих літ, Є. Чикаленко віддавався йому цілком, усім єством і чим далі, то все більше. […] Все ближче й ближче входячи в коло біжучих інтересів цього руху, Є. Чикаленко захоплювався ним, як він сам висловлювався, «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені», він «знаходив найвище задоволення, коли міг підтримати ту або іншу важливу для національних інтересів справу» [6, с. 72-74].

Заробивши невтомною працею певні статки, Євген Чикаленко не шкодував заощаджень на видання творів своїх видатних сучасників – Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Архипа Тесленка, Володимира Винниченка; підтримував діяльність Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (НТШ), фінансово допомагав журналу «Киевская старина», призначивши нагороду у 1000 карбованців за «найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народного учителя» та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в часописі; організував при НТШ у Львові фонд імені Данила Мордовця для допомоги українським письменникам; фінансово забезпечив будівництво львівського Академічного дому для студентства – гуртожитку для студентів з Наддніпрянської України. За його безпосереднього матеріального сприяння вийшли друком вже згадуваний «Російсько-український словарь» (1893-1898) українського письменника і лексикографа Михайла Комарова (Уманця), двотомний роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада» (1900-1901 рр.) з чудовими ілюстраціями Амвросія Ждахи. Подією в культурному житті України став знаменитий Словник Бориса Грінченка, виданий коштом Чикаленка. Здійснюючи активну меценатську діяльність, Євген Харлампійович пам’ятав настанови свого дядька – Петра Івановича Чикаленка: «Помагай в житті тому, хто хоче стати на ноги, та не може, а не тому, хто може та не хоче, бо хто хоче встати, тому досить пальця подати, а хто не хоче, того й обома руками не підведеш» [1, с. 55].

У 1894 році родина Чикаленків оселилася в Одесі. «Проживаючи значну частину року [весняні, літні і осінні місяці голова родини проводив у Перешорах, куди влітку приїздила і дружина з дітьми] в Одесі, виключно серед членів Громади, людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби».

За п’ять років (1899) Євген Харлампійович придбав маєток у селі Кононівка (нині – Драбівський район Черкаської області) та будинок на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 56 у Києві. Ці дві адреси є справді знаковими в історії українського національно-визвольного руху. В Кононівці, де ставилися домашні спектаклі, що збирали велику глядацьку аудиторію, гостювали Микола Лисенко, Михайло Старицький, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, який присвятив «кононівським полям» свою імпресіоністичну новелу « Intermezzo»…

Гостинний будинок Чикаленків на Маріїнсько-Благовіщенській, 56, який, на жаль, не зберігся до наших днів, притягував до себе діячів київської Громади [її членом Євген Харлампович став восени 1900 р.] – видатних особистостей, чиї імена залишились в історії літератури, мистецтва, громадських і мистецьких рухів: Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Василь Симиренко, Олена Пчілка, її чоловік – «великий знавець Правобережної України» Петро Косач, фінансист, «щирий українець» Володимир Ігнатович, «людина видатної красномовності» Іван Стешенко, «працьовитий» Борис Грінченко, «фактичний голова і керівник» Громади, «дуже популярний в Києві педагог, добрий промовець, редактор «Київської старини» Володимир Науменко, «надзвичайно працьовита і розумна людина» Євген Тимченко, «щирий і гарячий український патріот» Вільям Беренштам, Кость Михальчук, Сергій Єфремов, «давній твердий і діловитий українець, […] хранитель неписаної конституції Київської Старої Громади» Єлисей Трегубов, «автор «Історії Коліївщини» Яків Шульгин, письменник Володимир Винниченко, адвокат, «один з найактивніших, послідовніших працівників на полі національного відродження українського народу», чернігівець Ілля Шраг…

На жаль, як пізніше занотував Євген Харлампійович у «Спогадах», за більшовиків його майно у Кононівці та у київському будинку було розграбовано і знищено; таким чином пропала збірка часописів з історії відродження української нації, яку він збирав упродовж 30 років, пропали також листи видатних українських діячів, бібліотека, «в якій було багато книжок з написами від авторів…» [2, с. 86-87].

Надзвичайною цінністю «Спогадів» є послідовність та цілісність висвітлення подій, свідком яких він був. «Літопис» Євгена Чикаленка має системний характер: він не обмежується портретними шкіцами чи локальними епізодами – він подає хроніку подій, важливих для відродження нації; показує логіку національно-визвольного руху, його виростання з колосальних зусиль тодішніх українських інтелектуалів. Читач «Спогадів» помітить ці мемуарні сюжети, що утворюють велике ціле: життя Громади; створення Загальної організації (1897; з 1904 р. – Товариство українських поступовців); поява Революційної української партії (1900), а згодом й інших партій; зв’язки з Галичиною; робота першого в Україні великого видавництва “Вік»; відзначення ювілеїв М. Лисенка й І. Котляревського; журнал «Киевская старина» і його книгарня з винахідливим і невтомним Василем Степаненком біля «керма» [5, с. 18].

Упродовж дев’яти років (1906-1914) завдяки цілеспрямованості, наполегливості та дипломатичному хисту Євгена Харлампійовича виходила єдина в тодішній Російській імперії щоденна україномовна газета «Рада», навколо якої гуртувалися визначні діячі майбутньої Української Народної Республіки. «Були тоді такі світлі одиниці в Україні, які продавали по тисячі десятин власної землі, щоб латати дефіцит рідного щоденного» [7, с. 89].

Окрім інвесторів – Василя Симиренка, Леоніда Жебуньова, Петра Стебницького, Володимира Леонтовича та власне видавця до редколегії входили Федір Матушевський, Мефодій Павловський, Андрій Ніковський, Сергій Єфремов, Марія Грінченко, Модест Левицький, Володимир Дурдуківський, Всеволод Козловський. З-поміж авторів значилися Михайло Грушевський, Михайло Лозинський, Людмила Старицька-Черняхівська, Василь Королів та інші відомі подвижники українського руху. «Постання «Діла»[Львів] і «Ради» було тісно пов’язане з політичною ситуацією в Галичині (під владою Австро-Угорщини) й Наддніпрянської України (під владою царської Росії). Ці часописи були фактичними, якщо не формальними органами тієї української верхівки – галицької і наддніпрянської – яка в тодішніх умовах вела боротьбу за розвиток народу й країни. Їхнє існування було зумовлене не тільки рідними національно-політичними течіями та гоном до здобуття (еволюційним шляхом) щораз більших свобод і кращих можливостей для розвитку культурного та економічного життя, але й у великій, а може і вирішальній мірі – політичним кліматом в отих двох чужинецьких окупаційних державах. «Діло» і «Рада» – це частина історії відродження західної і наддніпрянської України за Австрії, Польщі й Росії» [7, с. 89].

Разом з дружиною Марією Вікторівною – відомою в Україні громадською діячкою, вони виховали шістьох дітей: журналістку і перекладачку, знавця 28 мов Ганну Чикаленко (у шлюбі – Чикаленко-Келлер (1884-1964); Євгенію Чикаленко (1885-1895) (померла у восьмирічному віці); художницю Вікторію Чикаленко (1887-1964); знаного археолога Левка Чикаленка (1888-1965); перекладача Петра Чикаленка (1892-1928), який трагічно загинув у Курській пересильній в’язниці; завідувача українським відділом Держвидаву в Одесі Івана Чикаленка (1902-1974), заарештованого у 1929 році…

«Спогади» Є. Чикаленка завершуються 1907-м роком. Далі про все, що довелося пережити йому і його родині в ті буремні часи, він продовжував розповідати на сторінках щоденника [8-15], у численних листах до друзів…[16-19].

Після драматичних подій Визвольних змагань Є. Чикаленко залишив Україну. Викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина), очолив термінологічну комісію, яка займалась опрацюванням української термінології з математичних, природничих, технічних наук, працював над німецько-українським «Лісотехнічним словником», «Російсько-українським сільсько-господарським словником».

Як зазначив Дмитро Дорошенко, «він був однією з тих натур, у яких важкі перешкоди викликають тільки подвоєну енергію для поборення тих перешкод. І доля судила йому щастя бачити, що всі його зусилля й праця не пішли марно. Він сам це визнав, прирівнявши до тієї праці, в передмові до видання свого «Щоденника», прегарну легенду […]: «Ота дрібна праця для відродження української нації […] нагадує легенду про будування Києво-Печерської дзвіниці: що збудують майстри за день, те вночі впірне в землю; і так осідало їхнє мурування кілька років. Аж коли скінчили будувати дзвіницю по плану і поставили хреста, то за одну ніч уся вона раптом вийшла з землі. Отак було і з українським національним рухом: і діди наші, і батьки, і ми працювали по мірі наших сил, але наслідків тої праці не видно було, вона пірнала в глибину народних мас. Аж за революції 1917 року ота праця кількох поколінь раптом виявилася на світ, як Києво-Печерська дзвіниця з надр землі». «Є. Чикаленко, - пише Д. Дорошенко, - був одним з тих майстрів, з тих будівничих, що будували зачаровану дзвіницю – відродження української нації».

«Спогади» Євгена Чикаленка підтвердили свою репутацію винятково цінного документа епохи. І якщо у 1920-1980-х роках їх знала хіба що українська діаспора, то вже наприкінці 1980-х в Україну почали потрапляти примірники американського видання «Спогадів» (Нью-Йорк, 1955) [4]. Книгу було перевидано Українською Вільною Академією наук у США і Науковим товариством ім. Шевченка в Америці. Передмову до видання написав український літературознавець, бібліограф, громадський та політичний діяч Володимир Дорошенко (1879-1963); обкладинку оформив художник і графік Петро Холодний (молодший) (1902-1990); портрет автора виконав маляр-портретист Сергій Мако (1885-1953).

В Україні окремим томом «Спогади» вийшли у київському видавництві «Темпора» у 2003 та 2011 рр. [5]. Цінні «Матеріали до біографії Євгена Чикаленка» написала Ганна Євгенівна Чикаленко, книга містить унікальний фотододаток.

Використана література:

1. Чикаленко, Євген. Спогади (1861-1907). Ч. 1 / Євген Чикаленко. – Львів : Накладом видав. спілки «Діло», 1925. – 172 с. : портр.

2. Чикаленко, Євген. Спогади (1861-1907). Ч. 2 / Євген Чикаленко. – Львів : Накладом видав. спілки «Діло», 1925. – 139 с. – На титульному аркуші – власницький запис, текст: «Олександер Русин».

Олександр Русин (1868 – 1955) - греко-католицький священик, парох с. Корнич (1895 – 1920), парох м. Коломия (1920 – 1955), декан Коломийського деканату Української Греко-Католицької Церкви Станіславівської єпархії (1907 – 1955), комісар в шкільних справах (1925 – 1939), радник єпископської консисторії (з 1907) і почесний крилошанин єпископської капітули (з 1930).Брав активну участь в суспільно-політичному житті Коломийського повіту як член управи (з 1898) і голова (у 1920-х) товариства «Народний Дім» в Коломиї, віце-маршалок (1900-ті – 1918) і маршалок (1918 – 1919) повітової ради, голова повітового комітету УНДО (1926 – 1930-ті), голова читальні товариства «Скала» (1938 – 1939), голова УОК в Коломиї (1941 – 1942). У 1946 р. о. О. Русин під тиском органів НКВС перейшов до РПЦ, і до своєї смерті (1955) залишався настоятелем церкви і благочинним в Коломиї. Ініціатор і організатор створення дитячих закладів, активний подвижник комітету опікунства у догляді за похованнями вояків УСС та УГА, провідник просвітницького Товариства «Родина».

3. Чикаленко, Євген. Спогади (1861-1907). Ч. 3 / Євген Чикаленко. – Львів : Накладом видав. спілки «Діло», 1926. – 126 с.

4. Чикаленко, Євген. Спогади (1861-1907) / ЄвгенЧикаленко ;передм. Володимира Дорошенка ;обкладинка П. Холодного ;портр. автора С. Мако ; видано Укр. Вільною акад. наук у США і Наук. т-вом ім. Шевченка в Америці за матер. Допомогою Східньо-Европ. фонду. – Нью-Йорк, 1955. – 502, [2]с. :портр.

5. Чикаленко, Євген. Спогади (1861-1907) / Євген Чикаленко ; передм., прим. Володимир Панченко ;анот. імен. покажч. Вікторія Олексієнко ; ред. Ірина Давидко. – Київ :Темпора, 2011. – 543 с. : фот. – Видання підготовлене за кн.: «Євген Чикаленко. Спогади (1861-1907). Нью-Йорк, 1955. Враховано правки, зроблені Є. Х. Чикаленком до видання 1926 року.

6. Дорошенко, Дмитро. Євген Чикаленко. Його життя і громадська діяльність / Дмитро Дорошенко ; наук. ред. Любомир Белей ; Ужгород. нац. ун-т ; Наук.-досл. ін.-т україністики ім. Михайла Мольнара. – Ужгород : Ґражда, 2008. – 223 с. : портр. – (Ucrainica: adfonts).

7. Боровик, Михайло. Українсько-канадська преса та її значення для української меншини в Канаді = The Ukrainian Canadian press and its significantrolein the Ukrainian minority in Canada / Михайло Боровик ; Український вільний університет. – Мюнхен, 1977. – (Ucrainica diasporiana ; vol. 2)

8. Чикаленко, Євген. Щоденник (1907-1917) / Євген Чикаленко ; передм. та прим. Тетяна Осташко ; ред. Ірина Давидко. – Київ : Темпора, 2011. – 480 с. – Підготовлено за виданням: Євген Чикаленко. Щоденник (1907-1917). Львів, 1931.

У щоденнику йдеться про один з найцікавіших періодів української історії початку ХХ ст. Діяльність газети «Рада», розвиток громадських і політичних подій в Україні напередодні та під час Першої світової війни, стан справ в українському визвольному та культурницькому русі, - все це знайшло відображення в нотатках Є. Чикаленка того часу, а також у його пізніших коментарях, зверненнях до майбутніх читачів.

9. Чикаленко, Євген. Щоденник (1918-1919) / Євген Чикаленко ; передм. та прим. Тетяна Осташко ; ред. Ірина Давидко. – Київ : Темпора, 2011. – 424 с. – Видання підготовлене за машинописом, наданим Володимиром Погребенником.

Щоденник написано на основі особистих вражень від подій періоду становлення української державності: утворення УНР та діяльність Центральної Ради, життя в Україні за Гетьманату й Директорії, відносини молодої держави з Німеччиною та Росією. Є. Чикаленко наводить матеріали преси, інші документи, які висвітлюють тогочасну суспільно-політичну ситуацію, дає власну оцінку подій та державних діячів: С. Петлюри, П. Скоропадського, В. Винниченка та ін. До щоденникових записів, як доповнення, вміщено статтю Є. Чикаленка «Де вихід?», а також «Уривки зі спогадів з років 1919-1920» Л. Є. Чикаленка.

10. Чикаленко, Євген. Щоденник. 1919-1920 / Євген Чикаленко ; за ред. Владислава Верстюка та Марка Антоновича ; Укр. Вільна акад. наук у США, Історична секція ; НАН України, Ін-т історії України ; Дослід. ін-т новітньої історії України (Філадельфія). – Київ ; Нью-Йорк : Вид-во імені Олени Теліги, 2005. – 640 с.

11. Чикаленко, Євген. Щоденник (1919-1920) / Євген Чикаленко ; упоряд., авт. передм. та комент. Інна Старовойтенко ; наук. ред. Валентина Піскун ; ред. Ірина Давидко ; НАН України, Ін-т укр. археогр. та джерелозн-ва ім. М. С. Грушевського ; Укр. Вільна акад. наук у Нью-Йорку. – Київ : Темпора, 2011. – 720 с.

Окрім авторського тексту до Щоденника вміщено 30 рідкісних матеріалів із тогочасних періодичних видань, що виходили в Галичині, Наддніпрянській Україні, за кордоном, а також листи від відомих сучасників автора – В. Винниченка, В. Липинського, О. Скорописа-Йолтуховського, В. Андрієвського, В. Короліва-Старого, Б. Матюшенка, М. Порша та багатьох інших.

12. Чикаленко, Євген. Щоденник (1921) / Євген Чикаленко ; упорядкув., передм. та комент. Інни Старовойтенко ; ред. Ірина Давидко ; НАН України, Ін-т укр. археогр. та джерелозн-ва ім. М. С. Грушевського ; Укр. Вільна акад. наук у США. – Київ : Темпора, 2015. – 484 с.

Продовження публікації щоденника Є. Чикаленка еміграційного періоду. У цей час Є. Чикаленко пильно стежив за подіями, що відбувались в Україні; він продовжував, переважно листуванням, спілкуватись з відомими українськими політиками, громадськими і культурними діячами: В. Вишиваним, В. Королівим-Старим, Д. Дорошенком, М. Славинським, П. Чижевським, Є. Лукасевичем та ін. Листи від них автор включив до власних нотаток, аби деталізувати важливі факти і події того часу. До щоденника увійшли також цінні матеріали з періодичних видань, публікації яких були цікавими Є. Чикаленку.

13. Чикаленко, Євген. Щоденник (1922) / Євген Чикаленко ; упорядкув., передм. та комент. Інни Старовойтенко ; ред. Ірина Давидко ; НАН України, Ін-т укр. археогр. та джерелозн-ва ім. М. С. Грушевського ; Укр. Вільна акад. наук у США. – Київ : Темпора, 2015. – 372 с.

Особливістю цього періоду еміграційного життя Є. Чикаленка стало встановлення епістолярної комунікації Є. Чикаленка з рідними з України. Його сини детально інформували батька про своє життя в умовах радянської дійсності, про спільних знайомих, про долю батьківського архіву, розповідали родинні новини. Цього року Є. Чикаленко активно листувався з друзями з Галичини та українцями з Відня, Праги, Берліна, США: В. Дорошенком, Д. Донцовим, Д. Ґреґолинським, С. Черкасенком, В. Липинським, М. Левицьким та ін. У композиції «Щоденника» Є. Чикаленка за 1922 р. епістолярій переважає над авторськими текстами і містить цінну інформацію про історичні події та світоглядні позиції окремих політиків. До «Щоденника» автор включив і 11 матеріалів з періодичних видань, що виходили в еміграції, а також рідкісних галицьких часописів.

14. Чикаленко, Євген. Щоденник (1923-1924) / Євген Чикаленко ; упорядкув., передм. та комент. Інни Старовойтенко ; ред. Ірина Давидко ; НАН України, Ін-т укр. археогр. та джерелозн-ва ім. М. С. Грушевського ; Укр. Вільна акад. наук у США. – Київ : Темпора, 2015. – 492 с.

Відображено реалії життя української еміграції цього періоду: згортання діяльності урядових установ, скорочення фінансування українських громадських організацій, заснування нових періодичних видань і товариств, погляди окремих політиків на переломні події української історії тощо. Йдеться також про підготовку та першу публікацію відомої мемуарної праці Є. Чикаленка – «Спогади».

15. Чикаленко, Євген. Щоденник (1925-1929) / Євген Чикаленко ; упорядкув., передм. та комент. Інни Старовойтенко ; ред. Ірина Давидко ; НАН України, Ін-т укр. археогр. та джерелозн-ва ім. М. С. Грушевського ; Укр. Вільна акад. наук у США. – Київ : Темпора, 2016. – 448 с.

Цією книгою завершується десятилітній цикл мемуарної праці в еміграції. Тут знайшли відображення суспільно-політичні події у Європі другої половини 1920-х років та в радянській Україні, настрої української еміграції, погляди автора на державницькі перспективи України. Вміщено також листи до Є. Чикаленка від відомих політиків та громадських діячів: В. Піснячевського, Г. Гасенка, В. Кедровського, Д. Дорошенка, В. Дорошенка, С. Єфремова, дітей – Левка, Ганни, Петра та Івана.

16. Євген Чикаленко, Петро Стебницький. Листування 1901-1922 роки / НАН України, Ін-т укр. археогр. та джерелозн-ва ім. М. С. Грушевського ; упоряд.: Н. Миронець, І. Старовойтенко, О. Степченко ; наук. ред. І. Гирич ; ред. Ірина Давидко. – К : Темпора, 2008. – 628 с.

На основі архівних матеріалів уперше публікується листування Євгена Чикаленка та Петра Стебницького (1862-1923) упродовж 1901-1922 рр. Листи розкривають не лише зміст і характер українського руху, а й активну участь у ньому обох авторів, які, перебуваючи у Петербурзі (П. Стебницький) та в Україні (Є. Чикаленко), наполегливо і цілеспрямовано працювали над відродженням української преси та книговидання.

17. Євген Чикаленко, Володимир Винниченко. Листування 1902-1929 роки / НАН України, Ін-т укр. археогр. та джерелозн-ва ім. М. С. Грушевського ; Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису ; Центр. держ. архів вищих органів влади та упр. України ; упоряд., авт. передм. та комент. Н. Миронець ; наук. ред. В. Панченко ; ред. Леся Марченко. – Київ : Темпора, 2010. – 448 с.

Вперше повністю друкується увесь корпус виявленого в Україні та УВАН (США) взаємного листування Є. Чикаленка та В. Винниченка (1880-1951), що тривало понад чверть століття. Окрім висвітлення суспільно-політичного життя України, подано цікаві факти особистого життя обох авторів, роль у творчій діяльності В. Винниченка мецената Є. Чикаленка.

18. Євген Чикаленко, Сергій Єфремов. Листування 1903-1928 роки / НАН України, Ін-т укр. археогр. та джерелозн-ва ім. М. С. Грушевського, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка ; Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису ; Укр. Вільна акад. наук у США ; упоряд., авт. передм. та комент. І. Старовойтенко ; наук. ред. Н. Миронець ; ред.: Леся Марченко, Ірина Давидко. – Київ : Темпора, 2010. – 384 с.

Опубліковано листування Є. Чикаленка та С. Єфремова (1876-1939). Джерела, зібрані в різних архівах України та УВАН (США), охоплюють період 1903-1928 рр. та відображають участь авторів листів у тогочасних подіях: заснуванні періодичних видань, видавничу діяльність Є. Чикаленка та літературно-публіцистичну С. Єфремова. Подано біографічні факти обох діячів.

19. Євген Чикаленко, Андрій Ніковський. Листування 1908-1921 роки / НАН України, Ін-т укр. археогр. та джерелозн-ва ім. М. С. Грушевського ; Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису ; упоряд.: Н. Миронець, Ю. Середенко, І. Старовойтенко ; вступ. ст.: Ю. Середенко, І. Старовойтенко ; наук. ред. Л. Дубровіна ; ред.: Леся Марченко, Ірина Давидко. – Київ : Темпора, 2010. – 448 с.

Представлено листування Є. Чикаленка та А. Ніковського (1885-1942). В епістолярних джерелах, що охоплюють період 1908-1921 рр., відображено українське громадське життя Одеси та Києва, історію видання щоденної газети «Рада» (1906-1914), яку у 1912, 1913 та 1914 рр. редагував А. Ніковський. У листах йдеться й про відродження у 1917 р. українського щоденника – «Нової ради» та участь у цьому її редактора А. Ніковського.

Підготувала Світлана Смирнова

Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань

Докладніше про проєкт:

«Ювілей історичної книги»

Євген Чикаленко. Спогади (1861-1907): до 100-річчя першого видання