ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
07.12.2025
Бібліографічний огляд в межах Тижня української мови
«… рідна мова народу – цей
безпосередній вислів усієї його особистості,
його душевного життя і його генія»
Кость Михальчук
«… скільки живого і творчого для нашого часу
є в невеличкій розміром науковій спадщині
цього одного з найвидатніших
українських мовознавців!»
Юрій Шерех (Юрій Шевельов)
Про Костя Михальчука
Упродовж століть московська держава системно витісняла українську мову, й упродовж століть українські патріоти цьому тиску протидіяли. «В славній плеяді київській, що положила міцні підстави українознавству своїми працями 1870–1880 pp., Костянтин Петрович [Михальчук] взяв на себе досліди над мовою – цим сакраментом української національної ідеї, і завдяки своїм здібностям і великій силі волі він в обставинах, менше всього придатних для таких занять, виніс свою дисципліну на висоту сучасної науки» (М. С. Грушевський) [1].
Напередодні 185-річного ювілею Костянтина (Костя) Петровича Михальчука згадаємо його видатні праці, в яких він обґрунтував самостійність і генезу української мови.
Костянтин Петрович Михальчук (02.01.1841/21.12.1840, с. Зозулинці на Поділлі (нині село Козятинського р-ну Вінницької обл.) – 20(07).04.1914, Київ) – видатний український мовознавець, публіцист, громадський діяч. Основоположник наукової української діалектології. Син польського шляхтича і кріпачки. За свідченням літературознавця та історика В. В. Міяковського (1888–1972), «Кость Михальчук був сином шляхтича, поміщика с. Зозулинець Абрамовича та Євдокії Михальчуківни, [яка] вважалася купчихою, [тож] Кость в офіційних справах іменувався «купеческий сын» [2]. Виховувався в домі батька. Навчався в школах у м. Сквира, містечку Полонне та в Житомирській гімназії. Упродовж 1859–1861 рр. навчався на історико-філологічному факультеті київського Університету св. Володимира, де 1861 разом з В. Антоновичем і Т. Рильським заснував Українську громаду, яка була відома під назвою «Хлопомани». У студентські роки Кость Михальчук разом із Тадеєм Рильським викладав українською мовою в недільній школі. Освітній заклад невдовзі було ліквідовано, і К. Михальчука через політичну неблагонадійність було виключено з університету. «Матір відкупила сина від заслання і він був відправлений під її догляд з трирічною забороною виїзду» [2].
Переїхавши на Житомирщину, Кость кілька разів був заарештований за просвітницько-агітаційну діяльність серед селянства і зв'язки з польськими повстанцями. Від 1873 до 1914 К. Михальчук жив у Києві, працював головним бухгалтером Товариства Київського пивоварного заводу. Активний діяч Старої громади. М. Грушевський назвав К. П. Михальчука одним із останніх діячів, хто «зв’язував нашу добу зі старим українством – початками київського руху 1850 – 60-х pp., […] гуртком Антоновича і Рильського. Костянтин Петрович […] доніс до наших часів, до останніх хвиль свого життя, на протязі цілого п’ятдесятиліття той огонь, що запалився в серцях нашої молодіжі правобічної, в тих гімназіальних і університетських громадках в 1850-х pp.» [1]. У 1873–1876 рр. К. Михальчук – член Південно-Західного відділу Російського географічного товариства; член філологічної секції і голова комісії мови Українського наукового товариства в Києві. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові (з 1893). Був також членом Історичного товариства Нестора-літописця, Київського літературно-артистичного товариства, Київського товариства старожитностей і мистецтв. Публікувався з початку 1860-х рр.; писав до періодичних видань «Curjer Wilenski», «Gazeta polska», «Киевский телеграф», «Зоря», «Рада», «Діло», «Правда».
Найглибше «вагу і постать» К. П. Михальчука осягнув лінгвіст світової слави, історик української мови Юрій Володимирович Шевельов (1908–2002), який у другій половині 1940-х рр. створив свого «alter ego» – Юрія Шереха. Наведемо кілька знакових цитат вченого, в яких міститься квінтесенція наукових досягнень К. Михальчука.
Шерех, Юрій. Кость Михальчук / Ю. Шерех ; Українська Вільна Академія Наук. – Вінніпеґ : Накладом Української Вільної Академії Наук, 1952. – 39 с. - (Українські вчені / ред. Л. Білецький ; ч. 3).
«[…] наукова спадщина Михальчукова, скільки ми її знаємо, - це 12 праць, що з них дві були опубліковані вже після смерти автора (в «Українському діялектологічному збірнику»), а певна частина становить собою радше публіцистику в обороні прав української мови й культури, де наукова аргументація подана здебільшого навіть не в основному тексті статті, а в підрядкових примітках, через що - варт це зауважити - ті примітки становлять чи не найцікавішу частину Михальчукових статей. […] Навіть у його публіцистичних працях розсипано багато дуже цікавих мовних спостережень, узагальнень і зауважень фактичного й принципового характеру. […] в Михальчука зовсім нема наївностей або недоречностей, що їх наявність завжди дає змогу впізнати, що це праця дилетанта, а не фахівця. Та найголовніше це те, що Михальчукові праці далеко випередили праці його сучасників. […] Михальчук на місце […] в історії української, а може й не тільки української науки про мову рішуче заслуговує. Це стало б усім ясно, коли б зібрати його розкидані в мало приступних виданнях статті і розвідки. […] Михальчук працював у царині української діалектології, історії української мови і загальної методології мовознавства. Це був україніст на досить широкій славістичній основі».
«Найбільш відомі і найбільш визнані праці Михальчука – з діялектології, особливо його перша […] праця, під назвою «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины», вміщена в [7-му] томі «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край», під ред. П. Чубинського. Стаття Михальчука «К южно-русской диалектологии» «є радше конспективним викладом історії української мови на базі діалектології». «Завершенням цього циклу праць була Михальчукова програма для збирання особливостей українських говірок, що вийшла українською мовою в співпраці з Є. Тимченком у «Записках Українського наукового товариства» в Києві (томи V-VIII) і російською мовою в співпраці з А. Кримським у «Сборнике Отделения русскаго языка и словесности Академии наук».
Представляємо окреме видання «Програми […]». Михальчук, К. П. Программа для собирания особенностей Малорусских говоров / К. Михальчук, А. Крымский. – Санкт-Петербург : Тип. Императ. Акад. наук, 1910. – III, 163 с.
Юрій Шерех продовжує: «[…] заслугою Михальчука було те, що свій огляд українських діялектів і говірок він побудував, на основі хоч і […] неповного, але все таки […] систематичного анкетного обстеження, врахувавши також усі дотогочасні досліди, [і те], що він зумів часткові спостереження звести в широку загальну картину, зв'язавши цю останню з питаннями формування українських діялектів узагалі. «[…] було чимало спроб захитати загальний поділ українських говірок на три великі групи – північну, південно-західню і південно-східню (у Михальчука вони виступають відповідно під назвами поліського, червоноруського чи русинського і українського наріччів), – наприклад, з боку Соболевського, Кримського, Дурново-Соколова-Ушакова. Проте пізніші досліди ствердили, що рацію мав таки Михальчук, і, удосконалена працями інших діялектологів, передусім І. Зілинського, В. Ганцова і О. Курило, його клясифікація нині здобула майже загальне визнання». «Йому належить заслуга показати, що перші дві з них – прадавні, що західня частина північної групи зазнала певних схрещень з південно-західніми говірками; нарешті, що південно-східня група — розмірно новіша і утворилася з змішання двох первісних». «[…] в діялектологічних працях Михальчука виявляються дві характеристичні риси його, так би мовити, наукового характеру й темпераменту: з одного боку, велика увага до фактів і джерел і вміння використати з них кожну, навіть, на перший погляд незначну, риску; а, з другого боку, – нахил до широких узагальнень, до синтези, до пов'язання в одну цілість здобутків різних галузок науки». «… ще одна риса, притаманна Михальчукові. […] він був великим українським патріотом. Це він засвідчив усім своїм життям і всіма своїми писаннями. Але Михальчук ніколи не вважав за припустиме підтягати факти в ім'я патріотизму і перетворювати науку з об'єктивного вивчення дійсности на служницю наперед видуманих патріотичних тез. Він знав, що і з чисто патріотичного погляду корисною буває тільки об'єктивна наука […]. Вага справжнього ученого виявляється не в тому, щоб за ним сліпо йти, а в тому, щоб прилучитися до його шукань, відчути його живу думку і запліднитися цією думкою на нові, дальші шукання. […]. Михайло Грушевський оцінював значення Михальчука такими словами: «Після Потебні і крім Потебні, українське слово не мало рівного йому знавця, лінгвіста-мисленика, якого вабили до себе найглибші проблеми слова-звука […]. Але різниця між Михальчуком і Потебнею […] була не тільки в масштабі і глибині ерудиції, а і в самій настанові. Це забезпечує Михальчукові в історії української науки про мову місце, незалежне від його геніального сучасника».
Михальчук, К. П. Из украинского былого (К воспоминаниям Б. С. Познанского) / К. П. Михальчук // Украинская жизнь. – 1914. – № 5/6. – С. 13-20; – № 8/10. – С. 70-85. [Ця стаття є доповненням до публікації: Познанский, Б. С. Воспоминания / Б. Познанский // Украинская жизнь. – 1913. – № 1. – С. 25-44; № 2. – С. 10-26; № 3. – С. 15-24; № 4. – С. 23-33; № 5. – С. 41-51].
Михальчук, К. П. К ответам кн. Е. Н. Трубецкого на анкету «Украинской жизни» / К. Михальчук // Украинская жизнь. – 1914. – № 11-12. Ноябрь-декабрь 1914 г. Москва, 1914. – С. 18-31. – Відбиток печатки: «Т-во «ЧАС» у КИЇВІ. КНИГОЗБІРНЯ. Володимирська, 42».
Ось як Кость Михальчук знайомив читачів з українською історією: «[…] кн. Трубецкой […] не во гнев будь [ему] сказано, не свобод[ен] от влияния [ шаблонов мировоззрения «всероссийской обывательщины», […] исполненной удивительного самомнения и верхоглядства по отношению к т. н. «инородцам» вообще, а еще более к тем «инородцам», кто известен у них под именем «хохлов» и кого они не знают, к кому собственно причислить, - к «себе» или к «инородцам», - что и ставит этих … «хохлов» в […] чрезвычайно трагическое положение. […] Наше дело, наше национальное возрождение вынесло уже, выносит сейчас и, наверное, долго еще выносить будет […] столько неимоверно жестоких испытаний […], закаляясь лишь в их горниле до такой степени, что они […] перестают быть мучительными и страшными для нас, а напротив, - […] раскрывают […] неиссякаемую мощь нашего движения, удостоверяя нас самих в его естественности, правоте, […] ценности, жизнеспособности. Пусть до безумия, до бешенства доводит это жалких рутинеров и человеконенавистников […]; пусть ум и совесть их помрачаются при виде того, что […] гений наш народный живет, возрождается, крепнет […] и «врата адовы не одолеют его». […] мысль нашу, слово наше, народную душу нашу уже много веков […] стараются оклеветать, осмеять, унизить, развратить, опозорить, изуродовать, замучить, а она, умерщляемая, на зло им «оживає і сміється знову»!».
Петлюра, С. В. Незабутні : літературно-критичні мініатюри / С. Петлюра. – Київ : Друк. Т-ва "Час", 1918. – 80 с. – Зміст: Т. Шевченко, І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Коцюбинський, К. Михальчук.
Як публіцист К. Михальчук у своїх статтях виступав на захист української мови та культури. Один із його дописів на шпальті газети «Діло» називався «Чого хочуть від нас росіяни». В нашому огляді представлено передрук цієї праці в часописі «Київська старовина». Іл. Київська старовина 4 jpg 5 -9. Михальчук, Кость. Чого хочуть від нас росіяни / Кость Михальчук // Київська старовина. – 1994. – № 6. – С. 33-44.
Оглядом філологічних праць К. Михальчука авторства Є. Тимченка відкривається присвячений його пам’яті збірник Українського наукового товариства в Києві. Кость Петрович допомагав Є. К. Тимченку: як редактор і порадник вклав багато праці у видання його «Української граматики» та «Російсько-українського словаря».
Тимченко, Є. Огляд наукових праць К. Михальчука. – С. 5-17. Із змісту: «[…] той спадок не дає навіть повного образу діяльности Михальчука як ученого, бо іноді виявлялась вона в тій не впійманій на око, але живій і навіть часом провідній участи в працях інших осіб, що вдавалися до його за порадою й поміччу. […] Не можна не шкодувати, що з вандалізму редакції «Трудів» названа частина «Наречий і т.д.», що була власне першою науковою граматикою укр. язика [мови], не бачила світа. Через ту жалісну пригоду наукове виученнє українського язика значно загальмувалося, бо […] праці, що зявилися в 80-х і 90-х роках /19/ століття, не дорівнюють їй з методологічного погляду і тим самим є ступенем назад».
Фільольогічний збірник памяті К. Михальчука. – Київ : Видання Українського наукового т-ва в Києві (Тип. 2-ї артілі), 1915. – 160 с. – Штамп «Музей Антропології та Етнології ім. проф. Хв. Вовка».
«Цей бухгалтер київського товариства «пивоваренного завода», котрому […] політичні перешкоди не дали змоги навіть одержати університетського диплому, вмів зайняти місце в перших рядах слов’янської філології і високо держав прапор української науки до самої своєї смерті, поважаний як першорядний авторитет серед спеціалістів» (М. С. Грушевський) [1].
Джерела та цитована література
Підготувала Н. Горська,
Науково-дослідний відділ стародруків,
цінних та рідкісних видань
