ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
05.12.2025
Есей 18
«[…] На мою долю випала честь показати всьому світові душу нашого народу – таку ніжну, таку могутню, таку елементарну, а разом і загадкову, як сама природа. […] Голосом святої чистоти і небесної художньої правди залунала наша пісня в широкому світі; встала велика, могутня, життєтворна, як вічне сонце!»
(Олександр Кошиць)[1, с. 115]
«Він […] безмежно любив поезію і пісню свого народу, розширював шляхи й відкривав двері їй у світ, одягаючи в найдорожчі національні шати»
(Григорій Китастий про Олександра Кошиця) [10, с. 31-32]
«Кошиць із силою української стихії, яка в своїх зривах непереможно могутня, заговорив до світу про Україну українською піснею й українською мовою, яку зрозуміли чи відчули всі, що слухали її»
(Мирослав Антонович) [11, с. 16]
1919 рік. Один з найтрагічніших періодів в історії України. Українська Народна Республіка активно відбивається від гібридної більшовицької агресії, шукає союзників в Європі, аби захистити власний суверенітет. В Парижі розпочинає роботу Мирна конференція за участі лідерів Франції, Великої Британії і США, на якій мають бути визначені кордони повоєнної Європи…
Український уряд відряджає до Парижа офіційну дипломатичну делегацію, завдання якої – добитися визнання самостійності УНР, спонукати країни Антанти надати військову допомогу молодій державі у боротьбі з російським більшовизмом.
Здавалося б, годі й думати про мистецтво, але голова Директорії Симон Петлюра дає термінове доручення керівникам Музичного відділу Міністерства народної освіти та мистецтв УНР Кирилові Стеценку й Олександрові Кошицю - створити хор, який би, попри потужну російську пропаганду, своїм мистецтвом переконав держави світу, що Україна – суверенна держава, українці є окремим народом, який має оригінальні давні культурні та мистецькі традиції. Розуміючи важливість культурного впливу в часи політичної нестабільності, Петлюра вважав, що українська музика є частиною незалежної України, а боротьба за незалежність має відбуватися не лише на полях битв, але й на сторінках газет, у концертних залах і театрах, де формується громадська думка європейців.
«Молода Українська Республіка, що починає життя при найтяжчих обставинах, і мусить вжити всіх заходів, щоб вистояти, зрозуміла, що військової сили для цього замало. Вона побачила, що армії Петлюри не вистачить. І почала допомагати мистецтву для встановлення національної єдності. […] Щоб підвищити повагу до Республіки, у тому числі за кордоном, Директорія на чолі з Петлюрою ухвалює зорганізувати хор для турне по Західній Європі…» [12, с. 167].
Справжнім здивуванням і відкриттям для світу стали виступи Української Республіканської Капели (пізніше Українського Національного Хору) під орудою видатного українського композитора і диригента Олександра Антоновича Кошиця (1875, с. Ромашки, Канівський повіт, Київська губернія (нині Обухівський район, Київська область – 1944, Вінніпеґ, Манітоба, Канада).
Місію Кошиця називали посольством з іншого світу, мистецькою інтервенцією української весни, патріотичною маніфестацією, найкращою візитною карткою України, першим достойним показом української народної пісні перед народами світу, державною інституцією молодої нації, яка повернула собі свободу після тривалого поневолення…
Упродовж 1919-1926 рр. зі своїм хоровим колективом Кошиць об’їздив країни Європи та Америки, приголомшуючи слухачів незрівняною красою української пісні та неперевершеним її виконанням. Концертні виступи українських артистів мали надзвичайний успіх, що викликало цілу зливу чудових рецензій найвидатніших музичних критиків багатьох країн.
Понад 600 концертів у 200 містах 17 країн світу, 1300 відгуків світової преси, більш як 200 концертних залів, сотні контактів з VIP-персонами! - таким, завдяки виступам Капели, був глобальний резонанс української культури в світі [12, с. 31].
Лицар української пісні, Олександр Кошиць відкрив їй двері у світ, а світ відкрив для себе українську пісню, мистецький дух, національну душу народу.
Перший закордонний концерт колективу відбувся в Празі 11 травня 1919 року. Відзначаючи природну слов’янську музичність хористів, чеський музикознавець, професор Зденек Неєдли, згадував: «До нас прибули українські співаки, […] щоб показати нам своє уміння, та ще більше – щоб співом розказати нам про свій народ» [1, с. 42].
Вже під час генеральної репетиції - закритого пробного концерту в «Обецному Домі», який був призначений виключно для професійних музикантів та преси і на який запросили професорів празької Консерваторії, хористів вітали оваціями. У рецензії «Venkov» (10 травня 1919 р., ч. 110) під промовистим заголовком «Veni, vidi, vici» йшлося про сенсаційний успіх Капели. «Українцям кричали – «Слава» […] Згідно з осудом присутніх найславніших знавців, стоїть цей хор своїм артистичним виконанням біля найліпшого, що ми колись чули, а своєю питоменністю і характером композицій і виконання приносить прямо щось нового і величного. […] коли що небудь наші слов’янські племена злучить в одну сердечну дружбу – то це буде музика й наша пісня» [1, с. 60].
«Реформа» від 18 травня 1919 р. помістила рецензію Владіміра Балтазара: «Мало про яку музику можна сказати, що вона є така народна, своєрідна і випливаюча з власних народних скарбів, як про музику українську» [1, с. 68].
Світ відкривав українське хорове мистецтво, «українську душу, гідну свободи», з подивом визнаючи окремішність української національної культури, яку так майстерно мовою музики продемонстрували виступи Капели. «Тоді чужоземні рецензенти неначе змагались у доборі слів признання для Кошиця і через нього також для всієї України, таких щедрих, яких досі українці з уст західного світу ще не чули» [8, с. 6]. «Перед нами відчинився новий світ» [12, с. 166]; «в багатьох відношеннях це для нас відкриття», - такі захопливі відгуки майорять в періодичних зарубіжних виданнях того часу [12, с. 166].
«Гудебні Рев’ю» (9-10 червня 1919 р.) вийшла з критичною статтею чеського диригента Ярослава Кржічки: «[…] Українці прийшли і перемогли. Я думаю, що ми мало про них знали і тяжко кривдили їх, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти їх волі в одно ціле з народом московським. Саме наше бажання «Велкего Руска» є слабим аргументом проти природи цілого українського народу. Українці відрізняються від москалів і я сказав би, що з усіх слов’ян вони найближчі нам [чехам] цілою їх вдачею, сангвиничним темпераментом та нахилом до веселости та юмору, з яким переносять і жалі, і терпіння. Як і усе інше, відмінного є в них і їх пісня, а як треба її співати, то це показали нам тепер українці самі» [1, с. 69; 6, с. 47].
Віденська «Neues Morgenblatt» (липень, 1919) писала: «Україна, яку сотнями літ гнобила московська тиранія, знайшла в музиці і в любові до музики ідеал свого освободження. Таке враження ми винесли з тих пісень, які почули від українського хору. […] Це прийшла до нас […] природа і музична давнина» [1, с. 98].
«Neue Freie Presse» (липень, 1919): «Мова і музика українців заставляє шукати споріднення з великоросійством. Однак це дуже вороже споріднення, яке не бажає собі взаємної приналежності, ані спільноти. Тупому, богопідданчому смуткові великоросів протиставить українське мистецтво веселість, оптимізм, повний свободолюбности й мрійливости. Кожне слово великого поета України Т. Шевченка це пісня волі і їх співають по всій Україні. Під впливом сильних політичних випадків виростала українська музикальна культура, яка однак черпала свою силу із старих обрядових пісень, балад та танців» [1, с. 99].
Празький музичний журнал «Сметана» 20 липня 1919 р. писав: «[…] Українські співаки покладають найбільшу вагу на спів народних пісень – і мають рацію – бо коли вони хотять показати світові характер свого народу, як він проявляється в пісні, то не можуть зробити цього краще, ніж через зразкове й характеристичне виконання її» [1, с. 72].
Чехословаччина – Австрія – Швейцарія – Франція – Бельгія – Нідерланди – Велика Британія – Німеччина – Польща – Іспанія…
Тріумфально, протягом багатьох років лунала українська пісня в різних країнах світу. Можна лише дивуватися, як в надскладних умовах політичної нестабільності, нестачі фінансів, відсутності нормальної логістики хористи змогли підкорити своїм мистецтвом цілий світ, достойно презентуючи свою державу, її оригінальну і неповторну музичну культуру. «Не може бути кращої, досконалішої пропаганди для того, щоб дати світові пізнати українську націю. Вам заперечують існування Вашої нації, отже ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівняно-могутню і музикальну душу», – писав О. Кошицю професор Сорбонни К. Сеньобос [6, с. 34].
Відчуваючи невимовне щастя і гордість за свій народ, мандруючи з Капелою різними країнами, Кошиць писав: «Наша пісня виступила в широкий світ, мов казкова княжна і перемогла» [1, с. 113], «наша пісня стала гордо рядом з найбільшими творами світових геніїв і має таке гучне, таке загальне признання» (Франція) [1, с. 125], «такий дух може мати тільки безсмертний народ, якого ніякі нещастя не можуть зламати» (Бельгія) [1, с. 145].
У «Saturday Review» (Лондон, 14 лютого 1920 р.) зазначалось: «Нам казали, що українська пісня виникла з краси України та що вона прекрасна; що вона вродилася в битвах і така ж буйна та вільна. Яка б не була її цінність, як чистої музики, – характеристичні якості її, як правдивої народної пісні, відбивають на собі природу виключно українського типу, з притаманною їм правдивістю і силою» [1, с. 159].
Німецька критика писала, що українська пісня – це музика, яка рветься з душі. «Коли б пісня була державою, то Україна зайняла б перше місце поміж народами» [1, с. 180]. Відомий німецький публіцист Роберт Прехтль залишив рецензію на виступи українських співаків в берлінському «Vossiche Zeitung» 29 травня 1920 р.: «Які скарби гордощів має [український народ] в минулому! Що за віра в свою будучність, в своє воскресіння! Що за певність у безсмертність свого існування! І все це втілюється в їхній народній пісні. Народ живе так довго, як довго живе його національне мистецтво» [1, с. 194].
Репертуар капели був ретельно підібраний і включав як обробки українських народних пісень, так і класичні твори українських композиторів: Миколи Лисенка, Олександра Кошиця, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича. Особливу увагу приділяли духовній музиці, що справляла велике враження на західного слухача. Саме під час цих гастролей вперше на міжнародній сцені прозвучав легендарний «Щедрик» — обробка старовинної колядки, створена Миколою Леонтовичем. Твір, що поєднав у собі наївну чарівність народної пісні й модерні хорові техніки, став справжнім відкриттям. У Парижі, де «Щедрик» прозвучав у театрі «Одеон», його прийняли із захопленням. Критики писали про магічне звучання хору, що переносить у сакральний світ, де час і простір втрачають своє значення.
Резонансним стало виконання «Щедрика» у нью-йоркському Карнегі-холі. Газети США писали про «Щедрик» як про відкриття року, а сам хор був визнаний одним з найпрофесійніших у світі. Згодом цей твір був адаптований американським композитором Пітером Вільговські й отримав нове життя під назвою «Carol of the Bells», ставши популярним різдвяним гімном.
Взагалі, концертне турне хору 1922-1924 рр. по США, Південній Америці, Канаді, як і в Європі, проходило з великим тріумфом, талант і високий клас хористів відзначали критики під час окремих виступів колективу у 1926-1927 рр.
Гастролі, що тривали з 1919 до середини 1920-х рр., стали не лише хронікою мистецьких звершень, тріумфом українського хорового мистецтва, але й відкриттям України для світу, промовистим актом міжнародного визнання української національної ідентичності, живою пропагандою ідеї незалежної України, прикладом успішної культурної дипломатії. А душею хору, втіленням живої української пісні, в якому Україна знайшла «найліпшого чоловіка дома і для заграничної пропаганди», був незрівняний Олександр Антонович Кошиць.
«The San Francisco Journal» писав 1 лютого 1924 р., що українські артисти своїми майстерними виступами нанесли Україну на мистецьку мапу світу.
Чому ж саме Олександрові Кошицю Симон Петлюра, довірив таку важливу місію – бути дипломатом від української культури, представляти Україну у мистецькому закордонному світі? Як людина високоосвічена, яка знається на літературі, музиці, мистецькій критиці, він вирішив довірити цю важливу справу справжньому професіоналу. Один з кращих знавців і популяризаторів української народної пісні й церковного співу, диригент, композитор, письменник-етнограф, Олександр Кошиць, як і Симон Петлюра, був великим патріотом своєї Батьківщини. Його особистість поєднувала виняткову музичну ерудицію, педагогічний талант, глибоку національну свідомість і багатющий досвід керування хоровими колективами.
Ще навчаючись у Київській духовній академії, Олександр Антонович керував хором Академії. З 1908 року Кошиць – диригент хору студентів Київського університету Св. Володимира (у виконанні Студентського хору 25 грудня 1916 р. відбулася прем’єра славетного «Щедрика» Миколи Леонтовича); у 1911 році його запрошено керувати хором імператорського музичного училища, а в 1912 році Олександр Кошиць – головний диригент у театрі Садовського. Пізніше, коли відкрилась Київська консерваторія, О. Кошиць працює на посаді викладача по класу хорового співу. Тоді ж, у 1913 році, він очолив хор Вищих жіночих курсів. В 1916 році вже відомого О. Кошиця запросили стати диригентом і хормейстером Київського оперного театру. Олександр Антонович керував мішаним студентським хором, що утворився після об’єднання хору курсисток і хору студентів університету і який проіснував до буремного 1918 року.
У 1918 році в Україні було створено мережу Національних хорів, на чолі яких став «Перший Український Національний Хор у Київі». 1 січня 1919 р. хор під орудою О. Кошиця виконав «Легенду» М. Леонтовича, що надихнуло Симона Петлюру на створення Української Республіканської Капели [12, с. 23].
Від 1919 року Олександр Кошиць презентував українське музичне мистецтво за кордоном, «проломлював українською піснею отой штучний мур неправдивої й невірної інформації про Україну, її культуру, її національну самобутність, чим недруги України від віків намагалися оточити українську націю від світу і там нишком, непомітно для світу, доконати її, знищити, стерти з лиця землі» [11, с. 15-16].
Після закінчення гастролей у Європі і Америці повернутися на Батьківщину Олександрові Кошицю не судилося. Решту життя він провів в еміграції: деякий час перебував у США, потім перебрався до Канади, де продовжував навчати молодь на Вищих освітніх курсах у Вінніпезі і диригувати хором Курсів (1941 – 1944), став одним з ініціаторів створення Осередку української культури і освіти у Вінніпезі (1944).
У 1947 та 1948 рр. у Вінніпезі вийшли «Спогади» [4, 5] Олександра Кошиця (перша та друга частини відповідно). Головною редакторкою видання стала дружина і соратниця О. Кошиця – співачка і диригентка Тетяна Омелянівна Кошиць (до шлюбу – Георгієвська) (1892, Вінниця – 1966, Вінніпеґ, Манітоба, Канада).
«Спогади» – відверта, прониклива розповідь про дитинство, родину, навчання в київській Семінарії та Духовній академії, друзів, творчі успіхи, особисті переживання на тлі важливих історичних подій, невимовний біль через розлуку з рідним краєм. Перед нами – людина, яка дуже любить свою Батьківщину, відчуває і цінує її красу, знається на історії, літературі, народних звичаях, мистецьких традиціях. «Це книга любові до народу й України, яким Автор віддав усе своє життя й свій геній» [4, с. [9].
Відірвавшись від своєї Батьківщини географічно, Олександр Кошиць ніколи не втрачав з нею єдності духовної, гостро відчував духовний зв’язок з рідним краєм. Читаючи його талановито написані мемуари, стає зрозумілим, як сформувався світогляд митця, звідки така щира любов до своєї Батьківщини, до української пісні: з мальовничих краєвидів рідної Тарасівки, де пройшли дитячі роки, з любові і турботи батьків, з маминих наспівів…
Так, згадуючи той час, коли він приїхав до Києва вступати на навчання до Духовної семінарії (1890-1896 рр.), Олександр Антонович захопливо розповідає про свої неймовірні відчуття від побаченого вперше Софійського собору. Родина Кошиців оселилась у готелі «Женева», біля Софії. «Коли я вийшов на вулицю та глянув ліворуч угору – на мене наче посунулась колосальна біла гора з золотим верхом, що прямо сліпив очі – це була дзвіниця Софії. Хрест здавався під самим блакитним небом, по якому бігли біленькі, легкі хмарки. Коли глянути на хрест та небо, то здавалось, що хмари стоять, а дзвіниця сунеться на тебе – от-от упаде. Страшно, моторошно й радісно. Тоді я ще не міг усвідомити архітектурної краси, але мене вразило «щось». І досі ще свіже те перше враження…» [4, с. 238].
Величезні враження на юного Кошиця справили Михайлівський собор, Андріївська церква, Києво-Печерська лавра, традиції українського церковного хорового співу.
«[В Києві] я почув спершу справжні хори церковні, тут я вперше побачив і почув геніального Якова Степановича Калішевського» [1856-1923, український хоровий диригент]. Його вихованці мали настільки добру школу, що Олександр Кошиць згадував: 1898 року, комплектуючи хор малих півчих Київської духовної академії, він був втягнений у «полювання» за співаками, навченими Калішевським; Кошиць називав Калішевського «колосом в утворенні хорового звука», «нащадком старої українсько-італійської хорової традиції» [13, с. 27]. Вразили юнака «прекрасний хор у Михайлівськім монастирі (диригентом був [Іван Трифонович] Макаревич), хор залізничників Москальова в Десятинній церкві» [Москальов Григорій Васильович (1868-1912), диригент, педагог. Закінчив Київське музичне училище (1890), керував хоровою капелою Південно-Західної залізниці. Водночас працював з хором Університету св. Володимира (1892-1894), вів хоровий клас у Музичному училищі (1906-1907), викладав і був регентом 2-ї Київської гімназії (від1907). Автор праці «Живі сторінки української музики»(Київ, 1955)].
Як згадує Кошиць, хорів було безліч і всі вони «були прекрасні і дуже музикальні».
«Що торкається світського співу українського, то Семінарія в цьому відношенні була для мене цілком одкровенням, новий світ; треба б писати цілі розділи про Семінарію і семінаристів того часу, як носіїв української музичної культури. Скажу тільки одно, що уся Семінарія була тоді цілковито просякнута українським духом і українською піснею. Кожна кляса (а було їх 13, 6 коренних, 6 паралельних і одна 1-ша «Єпархіальна») уявляла собою самодовліючий здоровенний хор. Я тепер тілько дивуюсь, коли згадую те голосове багатство, яке уявляли собою ці 500 молодих хлопців…» [4, с. 244].
Семінарія, за словами Кошиця, була природньою консерваторією, без професорів, «де постановка голосу передавалась по традиції, шляхом переймання гарної манери співу […] Кожний семінарист був готовий прекрасний хоровий, а в більшости, і сольовий співак, половина ж з них – прекрасні хорові диригенти. Був також порядний оркестр, майже симфонічного складу […] Пісня бушувала, неслась то з одних, то других дверей […]. А весною, коли семінаристи поїдуть по Дніпру на човнах, то це була втіха і безплатні концерти для всієї околиці – кожний човен з семінаристами – чудовий хор. […] Тут в Семінарії я вперше почув аранжовки Лисенка, які надовго звели мене з ума, створили для мене музичний національний світ, та дали непереможний, вже свідомий потяг до рідної пісні. Перша частина кантати «Б’ють пороги», яку семінаристи залюбки співали всі, як звичайну пісню, і досі проймає мене морозом, як згадаю її тужливі, широкі мелодії; серце замирає і перед очима, як живі встають мої молоді роки та всі ті постаті, що пройшли перед моїми очима в той час… Оживають краєвиди Дніпра, київські теплі, літні вечори, навіть запахи молодих тополь на Боричевому Току та Братській вулиці, зелені взгір’я Царського саду, золоті бані Братства під першим несміливим промінням місяця, коли ще на небі вечір змагається з ніччю… Як усе це далеко, і як близько, і його не можна забути!» [4, с. 245].
Зворушують теплі спогади Олександра Антоновича про першу подорож з друзями-семінаристами по Дніпру на Трипілля. Враження від цієї подорожі залишилось у нього на все життя. «Чудова тиха велич Дніпра, зелені простори, гаї на березі, високі береги праворуч; чепурні села, сиві жита, що хвилювали на полях; високо над Дніпром наївні, розтріпані вітряки з шістьма крилами, а повітря таке, що хотілось плакати від невимовної радости… Душа умлівала від цих красот, – а в голові думки: «Оце така наша Україна!» [4, с. 253].
Навчаючись в Духовній академії (1897-1901), О. Кошиць удостоївся честі бути диригентом хору Академії – «найкращого в розумінні інтелігентності хору у Києві» і, як він сам зазначав, хор став його дійсним життям. «Я поставив собі завдання воскресити в Академії нашого великого Веделя, академічного вихованця. Вся його творчість обґрунтована на українських мелодіях, хоч і опрацьованих в стилі італійської школи XVIII століття, але носить яскравий, чисто національний український характер» [4, с. 339]. Духовна музична спадщина українського композитора, диригента, співака, скрипаля-віртуоза, вихованця Києво-Могилянської академії Артемія Лук’яновича Веделя (1767—1808) довгий час була забороненою для виконання у храмах. Ім’я та твори А. Веделя відродилися на початку ХХ століття, коли декілька його концертів були виконані хором Київської духовної академії під керівництвом О. Кошиця. У прагненні воскресити творчість Артемія Веделя Кошиця підтримав ректор Академії – архієрей Димитрій [Ковальницький], який «умів надавати церковній службі невловимо українського характеру, якого так вимагало історичне минуле Братства, та Могилянська Академія» [4, с. 339-340]. Одного разу, як згадує Олександр Кошиць, по закінченні Веделівського «Услиши Господи глас мой», Димитрій у вівтарі сперся на престол і хвилин з п’ять не міг подати «возгласу» від хвилювання…» [4, с. 346], – так вразило його виконання духовного концерту Артемія Веделя.
Політична і культурна ситуація в Україні за часів Веделя і Кошиця була різною. Ці дві епохи української історії, за словами музикознавця, оперного співака і хорового диригента Мирослава Івановича Антоновича (01. 03. 1917, м. Долина, тепер Івано-Франківської обл., – 11. 04. 2006, м. Утрехт, Нідерланди), безпосередньо вплинули на духовність і творчість обох композиторів. Ведель жив в часи, коли після зруйнування Січі (1775), скасування козацького устрою (1780), остаточного закріпачення селянства (1783), загарбання великої частини Правобережної України (1793) здавалося б, російській владі вдасться «затерти сліди і пам’ять» про українську націю, зросійщити український народ… «Кошиць прийшов на світ, коли було видно, що навіть найжорстокіші заходи російської влади знищити українську націю та її культуру, […] всі каторги, заслання, тюрми, Валуївські заходи та Емські укази російських царів, були безсилі перемогти й зупинити сили й процеси українського національного відродження. Українська національна стихія прорвалась вулканом Шевченкової поезії й розбурхала національні українські сили й національне сумління […]. Кошиць пережив відродження української нації, що із зброєю в руках стала до боротьби за свої права і за свою суверенність» [11, с.23-24].
Зброєю в руках Олександра Кошиця стала пісня. Як диригент традиційного в Україні хорового стилю «а капела», Олександр Кошиць сам був втіленням живої української пісні, присвятивши свою творчу працю в основному обробці народної пісні. Найбільше любив пісні чумацькі, які вважав найкращим зразком української поезії і музики, з великим почуттям опрацьовував пісні історичні, зокрема пов’язані із зруйнуванням Січі («Ой, з-за гори, з-за лиману», «Славне було Запоріжжя», «Про руйнування Січі» та ін.).
Будучи високоосвіченим музикантом, він вважав, що українська пісня, як найяскравіший прояв духовного життя нації, тісно пов’язана з минувшиною українського народу, вона є фактично його співаною історією. Перебуваючи далеко від Батьківщини, у листах до музикознавця, композитора, диригента, педагога Павла Пилиповича Маценка (24. 12. 1897, слобода Кириківка Охтир. пов. Харків. губ., нині селище Великописарів. р-ну Сум. обл. 08. 03. 1991, м. Вінніпеґ, провінція Манітоба, Канада) О. Кошиць писав: «Хорова обробка пісні повинна дбати не тільки про «вокальність», а й про національний характер. Тоді пісня буде піснею і вокальною і природньою; в ній не буде відчуватись штучності, надуманості, а все буде так, наче воно «само виросло», себто буде осягнута найвища точка мистецтва» [10, с. 32].
В листі до П. Маценка від 25 липня 1940 р. він з гіркотою зазначив: «Тепер настали часи нищення української Нації не тільки фізично, але й духово і не тільки силою, а й найгіршою зброєю – фальсифікатом. Ви самі знаєте, як фальсифікують большевики (Москва) нашу народну пісню, паскудячи мотиви, наближуючи їх гармонізацію й голосоведення до кацапського, підмінюючи оригінальний текст і сюжети народні штучним паскудним витвором. Все сплановано на те, щоб понизити, подешевити, довести до заникнення, до забуття, або до цілковитого злиття з кацапщиною в большевицькому кітлі» [13, с. 40]. «Пісня має свою традицію в характері її артистичного виконання, базованого на мистецькім удосконаленні народних рис як мелодії так і виконання її. Ця традиція плекалась віками в сольовому й хоровому співові, є витвором високомистецького українського духа й має джерела в стародавній високій українській музичній культурі, яка зв’язана з європейським мистецтвом, та яка в свій час вигодувала на свою голову московську гадину, яка тепер добиває напівмертву свою матір – Україну» [13, с. 40-41].
Справжнім «демонструванням українства» стало видання «Про українську пісню й музику» - курс лекцій О. Кошиця з історії української музики, які він читав у Колумбійському університеті під час перебування в США, а потім на Диригентсько-вчительських курсах підготовки українських диригентів у Вінніпезі (Канада). Книгу перевидано 4 рази: коштом учнів Диригентсько-вчительських курсів у Вінніпезі у 1942 році, англійською мовою у Вінніпезі (1946), 1970 року в Нью-Йорку у видавництві «Наша Батьківщина» та у київському видавництві «Музична Україна» у 1993 році [7].
Пісні в обробці Кошиця перевидавались за кордоном багато разів і розійшлися в десятках тисяч примірників як українською, так і англійською мовами, при цьому з коментарями до самих пісень та відомостями про Україну й українську музику. В той час, як в радянській Україні творчість Майстра була маловідомою і, навіть, забороненою. Його твори не виконувались, а ім’я на довгий час викреслено з історії вітчизняної музики. Перше видання творів О. Кошиця у Радянському Союзі – «Українські народні пісні для мішаного хору», куди увійшло 35 пісень, – вийшло в Києві у 1965 році [9].
Олександр Кошиць залишив по собі не лише творчий спадок – численні записи та обробки народних пісень, літургійні твори, опрацювання кантів, псалмів, колядок, щедрівок, щоденники і мемуари, але й величну історію визнання українського голосу у світі. Його педагогічна діяльність у Канаді й США – лекції, хорові курси та публікації, сприяли утвердженню професійної української музичної освіти в діаспорі, що згодом вплинула на формування нових поколінь українських митців.
«Доля дала мені найбільше щастя – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітлило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхотнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю. […] Пісня рятувала мене. Вона рятувала мене і персонально. Вона стала нарешті єдиним, чому я служу і вклоняюсь, як моїй святині» [5, с. 46-47].
На чужині О. А. Кошиць дуже сумував за Батьківщиною, за Києвом, без якого не мислив свого життя, мріяв повернутися до своєї любої України, «жити! – і щоб не сталося, щоб не стряслося наді мною кругом мене, але я знатиму, що я тут вдома…» [4, с. 304].
«Ти звеш мене й на голос милий твій
З гарячою любов’ю я полину;
Поки живуть думки в душі моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину…
Як мрію чистую з найкращих мрій
Я заховаю в серці Україну,
І мрія та як святище ясне
Шляхом правдивим поведе мене»…
Це рядки з улюбленого вірша Олександра Кошиця – «Україні» (автор – Володимир Самійленко).
Патріот, великий митець, Олександр Кошиць ніколи не звертав з української дороги, одним з перших розказав широкому світові про свою неповторно прекрасну Батьківщину, залишився вірним урочистій клятві, що її зложив перед Українськими Січовими Стрільцями на концертах в Станіславові [нині Івано-Франківськ] 15 квітня 1919 р. – «Боронити перед цілим світом […] Справу Українську піснею так, як боронить її своєю кровію славне стрілецтво на полі битви…» [12, с. 215].
Використана література:
1. Кошиць О. З піснею через світ (Подорож Української республіканської капелі). Т. 1 / Олександер Кошиць ; обгортка М. Левицького. – Вінніпеґ : Культура й освіта, 1952. – 194, [2] с. : іл. – На авантитулі – сюжетний екслібрис, наліпка, розмір 100мм х 60мм, текст: «EXLIBRIS Ярослави Зорич».
Ярослава Зорич, також Слава Зорич (1917, с. Боляновичі, нині Мостиський район, Львівська область – 2009, Торонто, Канада) – канадська журналістка та громадська діячка українського походження, редакторка часописів «Жіночий світ» (1973 – 1988) та «Українка в світі» (1983 – 2002), редакторка ювілейного збірника Організації українок Канади «На службі рідного народу» (Торонто, 1984), авторка низки статей у канадській та українській пресі. Заступниця президента Фундації ім. Олега Ольжича (1990 – 2008). На еміграції – з кінця Другої світової війни, у Канаді – з 1948 року.
2. Кошиць О. З піснею через світ : Із «Щоденника» О. Кошиця. Ч. 2 = From the Diary of Olexander Koshetz and His Ukrainian Choir / О. Кошиць ; за ред. П. Маценка. – Вінніпеґ : Осередок української культури й освіти, 1970. – 119 с.
3. Кошиць О. З піснею через світ : Із Щоденника О. Кошиця. Ч. 3 = From the Diary of Olexander Koshetz / Олександер Кошиць ; обкл. М. Левицького. – Вінніпеґ : Накладом Осередку української культури й освіти, 1974. – 184 с.
4. Кошиць О. Спогади Олександра Кошиця. Ч. 1 / Олександер Кошиць. – Вінніпеґ : Культура й освіта, 1947. – 367 с. : іл. – На авантитулі – автограф В. В. Завадського, текст: «Пан О. Кошиць це мій ідеал[,] моя душа. В. Завадській».
Віктор Володиславович Завадський (23. 10. 1886, Полтавська губернія – 08. 05. 1973, Торонто, Канада) – правознавець, випускник київського Університету св. Володимира. Після поразки визвольних змагань В. Завадський емігрував до Польщі, у 1944 році – виїхав до Німеччини, звідти перебрався до Канади. Написав низку статей для української преси.
5. Кошиць О. Спогади Олександра Кошиця. Ч. 2 / Олександер Кошиць ; обкл. В. Баляса. – Вінніпеґ : Культура й освіта, 1948. – 272 с. : іл.
6. Українська пісня за кордоном. Світова концертова подорож Українського Національного хору під проводом Олександра А. Кошиця : (Голос закордонної музичної критики). – Репр. відтворення вид. 1929 р. – Київ, [2024]. – 287, 102, [6] с. : іл.
7. Кошиць О. Про українську пісню й музику / Олександер Кошиць. – Репр. вид. 1970 р. (Нью-Йорк : Наша Батьківщина). – Київ : Музична Україна, 1993. – 48 с.
8. Кошиць О. Релігійні твори = Religious music / Олександер Кошиць ; за ред. Зіновія Лиська ; Укр. Вільна акад. наук у США. – Нью-Йорк : Вид-во ім. З. Лиська, 1970. – 736 с. : ноти.
9. Кошиць О. Українські народні пісні для мішаного хору / О. Кошиць ; упорядкув. та заг. ред. О. Міньківського. – Київ : Мистецтво, 1965. – 117 с. : ноти.
10. Календар-альманах видавництва «Тризуб». 1975 = Calendar-almanac of Trident Press. – Вінніпеґ : Накладом і друком видав. спілки «Тризуб», 1975. – 191 с. : іл.
11. Антонович М. Кошиць Олександер Антонович – композитор церковної музики і диригент = Koshetz Oleksander Antonovych – as composer of church music and conductor / Мирослав Антонович ; Осередок української культури й освіти. – Вінніпеґ, 1975. – 96 с.
12. Пересунько, Тіна. Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «руського мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919-1924). – Київ : Видав. дім «АртЕк», 2019. – 312 с. : іл.
13. Відгуки минулого. О. Кошиць в листах до П. Маценка. – Вінніпеґ : Культура й освіта, 1954. – 80 с.
14. Головащенко М. Феномен Олександра Кошиця / Михайло Головащенко. – Київ : Музична Україна, 2007. – 576, [11] с. : іл.
Підготувала Світлана Смирнова
Докладніше про проєкт:
