Мозаїка історичних творів Михайла Максимовича: до 220-річчя від дня народження видатного вченого

15 вересня 2024 р. 11:46

Есей 16

Славетний український вчений Михайло Олександрович Максимович (3 [15] вересня 1804, хутір Тимківщина, нині с. Богуславець, Черкащина – 10 [22] листопада 1873, хутір Михайлова Гора біля с. Прохорівки, Черкащина) своїм подвижництвом довів, що заняття наукою – не арена для здобуття прибуткових місць, а щоденна праця, високий моральний обов’язок на все життя.

«Гідна подиву не лише його дослідницька ерудиція, сумлінність і працездатність, а й різнобічність його наукових зацікавлень: фольклористика, літературознавство, історія, етнографія, археологія, археографія. Максимович був, по суті, засновником в Україні більшості названих дисциплін».

Результати своїх історичних студій Михайло Максимович часто представляв у вигляді невеликих за обсягом розвідок, заміток, «спогадів». Есеїст Василь Горленко називав ці розвідки М. Максимовича «першими каменями» у розбудові української історії; Дмитро Багалій порівнював їх із добре обробленими цеглинами; а сучасний історіограф Олексій Ясь бачить їх мозаїками. Із цим можна погодитись: як християнство цінувало колористичні особливості смальт за можливість показати в мозаїчних картинах увесь спектр біблійних символів, так і численні наукові мініатюри М. Максимовича в результаті витворили цілісний образ давньої України.

Твори вченого «на перехресті кількох жанрів із локальним, мозаїчним представленням минувшини» О. Ясь вважає втіленням «сплаву раціоналізму та романтизму», що був притаманний науковому стилю Михайла Максимовича. Олександр Грушевський зазначав: Михайло Максимович «дорожить кождим відгомоном далекого минулого, кождим спомином, кождою пам’яткою».

«Ідея фрагменту і пов’язаного з ним історичного сюжету панує в працях М. Максимовича», – наголошує Олексій Ясь.

Спробуємо проілюструвати цю тезу фрагментами його писемної мозаїки. 

Чудовий твір М. Максимовича «Воспоминание о Золотоноше» (написаний у 1848 році в Михайловій Горі, і вперше опублікований в альманасі «Украинец», у 1859 році) починається епіграфом:

Народні пісні, кожна з яких – маленька драма, безперечно, були для Михайла Олександровича взірцем лаконічності й художнього смаку.

Цікаво оповівши історію міста, автор кілька ностальгійних сторінок «Воспоминания …» присвятив Золотоніській Благовіщенській обителі.

«Весь час свого існування [обитель] слугувала училищем для жителів округи; і цим вона особливо мені пам’ятна. Тут училися грамоті рідні й ближні мені п’ять братів Тимковських, які потім, закінчивши освіту […], всі були письменниками. Слідом за ними, з нашої спільної батьківщини (села Тимковщина, на річці Згарі, в десяти верстах від Золотоноші), і я був відданий у монастир, на вчення книжне. Після того близько 30-ти років я вже не був тут». І ось, у 1840 або 1841 році Михайло Олександрович знову відвідав Благовіщенський двір. «Все, знайоме мені в дитячі роки, воскресало в моїй пам’яті. Зеленіли, як колись, клени й липи, що вели від дзвіниці до церкви, і праворуч від них стояла ще величезна верба, нависаючи над колодязем. Але від тих шовковиць, які рядочком тягнулися до церкви від воріт економських, залишилися всохлі пеньки, і замість багатьох келій – видно лише земляні пагорби. Саме по них я розпізнав, де стояла та келія, де пройшов я повний курс тутешнього вчення, тобто – граматку, часловець і псалтир». (Мимоволі згадується та сама трійця підручників у романі «Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького: «Рядом з колесом лежали на полиці Миколині книжки: граматка, часловець та товстий псалтир»). Далі Михайло Олександрович згадує: «Двори через три від церкви знайшов я […] монастирку Євдокію, або, як її тут звуть – Явдошку. Як любо було мені подивитися на цю маленьку 90-літню, та ще бадьору стареньку, в якої вчилися грамоті моя мати та її менший брат, відомий у вченому світі своєю «подорожжю до Китаю».

Мова йде про Єгора Федоровича Тимковського (Тимківського; 1790–1875) – впливового дипломата, учасника місії до Китаю та автора знаменитої тритомної праці «Мандрівка в Китай через Монголію». Цьому виданню нині виповнюється 200 років. Упродовж десятиліть для освічених жителів імперії ця книга була єдиним «вікном» в Азію, і відкрив його українець, нащадок козацького роду.

Загалом дядьки Тимковські – Ілля, Роман, Єгор і Василь, – зіграли в житті Михайла Максимовича величезну роль. Їхня турбота про небожа, фінансова допомога (зокрема, в 1820 р. дядько Єгор записав племінника у казеннокоштні студенти університету через те, що кошти родини Максимовичів були вичерпані), їхній власний приклад досягнення успіху, нарешті, їхнє інтелектуальне середовище неабияк стимулювали юнака. «Уродженець Південної Київської Русі, де земля й небо моїх предків, я переважно їй належав і належу донині, присвячуючи переважно їй і мою розумову діяльність», – писав М. Максимович в одному з листів. Батьківщина Михайла Максимовича – Тимківщина – належала його бабусі Ганні Савівні Тимковській (з дому Терлецьких). Її син Іван Назарович після смерті брата Федора виховував п’ятьох племінників і племінницю Гликерію. Вона вийшла заміж за Олександра Івановича Максимовича, народився Михайлик, і родина якийсь час жила на хуторі під Переяславом. П’ятий рік життя Михайло провів у Тимківщині, звідки був відданий на навчання до Благовіщенського жіночого монастиря. Згодом родина переїхала до батька Олександра – Івана Івановича Максимовича – у Прохорівку Золотоніського повіту. Михайло Олександрович згадував, що дід любив «сувору старосвітську простоту життя» (а в 1837 році Михайло Олександрович «заснував» поблизу Прохорівки свій хутір Михайлова Гора, де жив з перервами з 1841 року й до самої смерті).

Та повернемося до Благовіщенського монастиря. Якщо про першу вчительку Михайла Максимовича, черницю Варсонофію, зрідка згадують дослідники, то про невтомну наставницю Євдокію оповідає сам Михайло Олександрович: «На початках Монастиря її віддали до тітки Анфії, вона допомагала їй вчити дітей грамоті. З тієї пори вона не переставала вчити; і, коли було скасовано монастир, впросилася в двір сусідського козака, приліпила до його сіней три стіни своєї келії, і в ній продовжувала брати до себе на виучку дітей всякого звання. Там я й знайшов її, а біля неї – козацького хлопчика з указкою в руці, що сидів над граматкою. За навчання брала Євдокія – «хто що дасть».

Ось така сторінка історії початкової освіти в Україні першої половини 19-го ст.

Феноменальна московська кар’єра Максимовича сягнyла вершини у серпні 1833 р.: він став професором кафедри ботаніки університету. «Я стал, наконец тем, к чему стремился, едучи в Москву, за 14 лет [...] и будь это четырьмя [годами] раньше, я почел бы себя счастливцем. А теперь ... грустно и даже совестно было, что Павлов [и др.] более меня радовались моему профессорству», – писав він в одному з листів. У 1834-му досягла апогею психічна криза вченого через перевтому від важкої праці і службових проблем, через ревматизм і загрозу сліпоти. Найболючішою була туга за матір’ю, яка померла в 1829 році. Максимовичу стало нестерпно залишатися в Москві. Лише батьківщина здатна була вилікувати стомлену на чужині душу. «Призначення нового університету в Києві вабило мене туди непереборною силою», – згадував Михайло Олександрович.

Посівши кафедру російської словесності Університету св. Володимира, Михайло Максимович почав закладати тут теоретичні основи української історіографії нового часу. Але вже в 1845 році М. О. Максимович через стан здоров’я остаточно завершив викладання в університеті й став, так би мовити, приватним дослідником. Це, вочевидь, також посприяло розвитку фрагментарної форми викладу ним історичних сюжетів.

«Ці писання [М. Максимовича] були іноді дуже коротенькі, іноді це були досить довгі листи з наукових питань на адресу близьких приятелів або авторів наукового досліду, зо всіма ознаками особистого, приватного листування, з ліричними побічними замітками в зв’язку з різними спогадами, а бувало і з жартовливими чи гумористичними випадами, – цей жанр писання невеликих розміром, але важливих і цінних змістом наукових праць був улюблений його жанр, – спосіб надзвичайно характерний і нібито особливо пристосований до характеру, вдачі і особистого духовного обличчя нашого українського вченого» (Гнат Житецький). В історичних мініатюрах М. Максимовича «в дуже стислій гармонії ідеї та документації творилися підвалини під майбутню будову української національної історіографії» (Омелян Пріцак).

Джерела

Козак, Степан. Михайло Максимович і формування романтичної думки в Україні / С. Козак // JUS. – 1984. – Vol. 9, no. 1. – P. 3–32.

Біленький, С. Г. Роль М. О. Максимовича у формуванні українських академічних традицій та українознавчих дисциплін у Київському університеті (1834-1845 роки) : автореф. дис. ... 09.00.12 / С. Г. Біленький ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Київ, 2001. – С. 17.

Ясь, Олексій. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ–80-ті роки ХХ ст.) : монографія : У 2 ч. / Олексій Ясь ; ред. В. А. Смолій. – Київ : НАН України. Ін-т історії України, 2014. – Ч. 1. – 587 с.

Короткий, Віктор. Науковий подвиг дослідника української культури : (до 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича) / В. Короткий // Максимович, М. О. Вибрані твори. – Київ, 2004. – С. 9-25.

Максимович, М. А. Воспоминание о Золотоноше / М. А. Максимович // Максимович, М. А. Собрание сочинений М. А. Максимовича. Т. 2. Отделы: историко-топографический, археологический и этнографический. – Киев, 1877. – С. 365-379.

Житецький, Ігнат. Життя М. О. Максимовича / І. Житецький // Україна. – 1927. – № 6. – С. 21.

Пріцак, Омелян. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / О. Пріцак. – Київ ; Кембридж, 1991. – С. 6.

Підготувала Н. О. Горська
Докладніше про проєкт:
«Відкриття України. 21-ше сторіччя»