ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
27.07.2024
Есей 15
«Наша прекрасна Україна – велика й багата земля, природня перлина Європи, одна з найбільш своєрідних країн на світі, завжди була предметом зацікавлення своїх і чужих дослідників. Наша славна минувшина стала символом героїзму – завзятої боротьби українського народу за своє існування, самобутність і власну культуру» [4, с. 5].
Упродовж багатьох століть територія нашої держави вабила чужоземних подорожніх – арабських, візантійських, західноєвропейських письменників, військових та релігійних діячів, дипломатів. Історичні документи, мемуари, записки, перекази, описи подорожей, що відтворюють географічні, побутові, економічні особливості України, висвітлюють малознані факти минувшини – цінні джерела для вивчення історії нашої Батьківщини. «Кожний з подорожників-чужинців чи то наших ближчих сусідів, «відкривав» для світу Україну, але при тім характеристика українців та самої країни нерідко була влучна» [2, c. 146].
Значну увагу західноєвропейського світу на подіях, що відбувались в Україні, було сконцентровано у другій половині XVII століття.
Саме у цей період вийшов, без перебільшення, перший підручник українського краєзнавства – книга військового інженера-фортифікатора, картографа, архітектора, письменника Гійома Левассера де Боплана (близько 1600 -1673 або 1685) «Description d'Ukranie, qui sont plusieurs provinces du Royaume de Pologne. Contenues depuis les confins de la Moscovie, iusques aux limites de la Transilvanie» («Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що простягаються від кордонів Московії до Трансильванії» (2-ге видання. Руан, 1660), в якій представлено цінні відомості з географії, історії та етнографії українського народу, спостереження про його звичаї та побут, організацію та військовий рівень козацтва, природу, флору і фауну, промисел, торгівлю. Завдяки картам Боплана, широко відомим у Європі, назва Україна остаточно утвердилася в картографуванні. Звертаючись до читачів, автор пише: «Я не пропоную вам мапи, складеної за донесінням або з чужих уст; мапу мою складено на підставі точних вимірів, що їх я поробив особисто в усіх місцевостях того краю, який вона змальовує. Це править вам за гарантію, що вона точна, а книга моя правдива» [4, с. 99]. Мапи Боплана (а їх усього 10), як і взагалі «Опис», трактують Україну як цілком самостійну географічну і політичну одиницю, що має своєрідні природні, господарські і культурні особливості [2, с. 63-70].
У 1912 році, перебуваючи у Лондоні і, проводячи інформаційну діяльність на підтримку українського національного руху, «студію про західноєвропейську літературу в українській справі» здійснив журналіст, громадський і політичний діяч Володимир Якович Степанківський(1885-1957 [за іншими даними - 1960]).
Степанківський В. Я. Українець за кордоном і мандрівка в минуле / С. Подолянин [псевд.]. – [Київ : Друк. 2-ої Артілі, 1912]. – 23 с. – (Вид-во «Дзвін» ; № 4).
Готуючи матеріал, який вперше був надрукований у громадсько-політичній, економічній та літературній газеті «Рада» (1906-1914), В. Степанківський поставив собі за мету «звернути увагу фахових людей на існуваннє широкої літератури про наше минуле в західних мовах, […] аби підкинути й від себе хоч одну жаринку в молоде багаттє нашої національної віри в себе» [1, с. 2]. Передаючи історичні події, що відбувались на теренах нашої держави, ці документи відображають уявлення іноземців про Україну тих часів, її місце і роль у загальноєвропейському розвитку.
Опрацювавши безліч історичних джерел, що зберігаються у Британському музеї, автор більш детально зупинився на англійській літературі, проаналізував велику кількість публікацій в тамтешніх періодичних виданнях. На його думку «апогеєм з апогеїв української справи в її відгуці на Європу» [1, с. 5] стала епоха Богдана Хмельницького, коли цей «зачарований куток землі, з якого віками сипались та й сипались за ордою орда, щоб каламутити західно-європейські осади», вкотре став символом жорстокої війни. «Що більше та більше розростається запекла боротьба козаків – українців з Польщею, - то ясніше та ясніше виступає перед тодішнім англійським світом ця таємнича Україна, її географічне положення, її багатства фізичні, її населення – козаки, їх справа і причина боротьби з польською державою» [1, с. 6].
З надзвичайним інтересом слідкує за розвитком ситуації, що відбувається в Україні, англійська преса. Дійсно реально, з усією живістю можна уявити, як розвивались історичні події з газет тих часів.
Англійські газети-тижневики 1650-х років «Perfect Diurnal», «Mercurius Politicus», «Several Proceedings» – подають звістки про героїчну боротьбу українського народу з польським пануванням. У численних газетних замітках і статтях, як зазначає автор, найбільше привертає до себе увагу постать Богдана Хмельницького.
«Хмельницький, Кривоніс, Богун так само відомі кожному інтелігентному англійцеві 1653-54 etc, років, як [Август] Бебель [(1840-1913)], [Тамемото] Курокі [(1844-1923)], [Арман] Фальєр [(1841-1931)] англійцеві 1912 року» [1, с. 8]. «[…] Перегортаючи ці старі газети часів «генерала» Хмельницького, ви починаєте бути під враженням, що ви перший раз дійсно побачили перед собою ту славетну епоху нашої історії; ви поринаєте в неї, ви дійсно починаєте її розуміти, відчувати, - так, як ви ніколи її не розуміли і не відчували перед тим. На часинку ви губите свідомість сучасного, […] живете серед живих Хмельницького, Виговського, їх полковників і сподвижників, Польщі, Московії, тодішньої Європи з її тодішньою політикою, пекучими питаннями, маленькими газетами, - цього оригінального, іншого світа, повного і життя, і сили, і розуму, і так безпосереднє сполученого з нашою сучасністю» [1, с. 11, 12].
Так, «Perfect Diurnal» (21-го березня – 3 квітня 1654 р.) приносить звістку про Переяславську умову; «Several Proceedings» з 13-20 квітня 1654 року пише: «Московці, перш ніж дати козакам свою протекцію, примусили їх підписати негідну їх умову (a shameful agreement)». Зазначається, що «великий князь Московський вислав п’ять своїх головних офіцерів в Україну (сountry of Ukraine), щоб правити ними, розділивши вищевказаний край на декілька палятинатів, і послав туди також декого з своїх священників для зреформування всіх руських (тобто українських) церков на перехрещення народу, - який, бувши дуже прихильним до своєї власної релігії, дивиться на ці зміни з сильно великою кривдою…». І далі: «Останні вісті з Польщі приносять нам, що непорозуміння між Хмельницьким та московцями щоденно зростає, і досягло такої міри, що московці, боючись збитків, вже покинули декотрі з тих міст, які вони мали в Україні» [1, с. 10].
Як зазначав відомий мовознавець та історик української церкви Іван Огієнко (митрополит Іларіон) (1882-1972), десь у липні-серпні 1654 р. найвищий представник Української церкви, митрополит Київський Сильвестр Косів [Стефан Адамович Косів] (приблизно 1600-1657) «вирядив спеціальне посольство до царя Олексія Михайловича, на чолі з Малопустинським ігуменом Інокентієм Гізелем [приблизно 1600-1683]. […] Голова посольства особливо підкреслював, […] щоб Церква Українська осталась й надалі під владою Царгородського патріарха, «до котрого нас и право Божіє чрез св. апостола Андрея Первозванного, и каноны св. отець прилучили и совокупили» [3, с. 24]. «Церква наша вперто трималася Царгороду аж до останку, поки її не відібрали грубою світською силою. Українська Церква вважала, що життя її під владою Царгородського патріарха «єсть первая вольность, всіх вольностей і прав кремень» [3, с. 16].
Поміж спогадів іноземців, що приїздили до гетьмана Б. Хмельницького, найбільш цікавими є записки посла Венеційської (Венеціанської) Республіки, священника, поета і дипломата Альберто Віміни [справжнє ім'я - Мікеле Б'янкі, 1603– 1667], що перебував в Україні у 1650 році. А. Віміна залишив рукописну «Реляцію» про походження і звичаї козаків [2, с. 71]. Нашу Батьківщину він називає Україною, мову - русинською (рутенською), а устрій – республіканським. Віміна підкреслює визначну індивідуальність гетьмана Б. Хмельницького: «Володіє розсудливою думкою і проникливим розумом. У поведінці він м’який і простий, і цим з’єднує собі любов вояків, але, з другого боку, він тримає їх у дисципліні гострими вимогами» [2, с. 74].
Одним з найбільш розлогих описів України цих часів є щоденник подорожі архидиякона, мандрівника, письменника Павла Алеппського (близько 1627 – 1669), який разом зі своїм батьком Антіохійським патріархом Макаром ІІІ (1648-1672) подорожував Україною у 1654, 1656 рр. В його записках є відомості з історії, які перегукуються з легендами; описує він також суспільне життя, господарство, побут, матеріальну культуру та освіту в Україні. Найбільше відомостей у щоденнику – про церковне життя: релігійні обряди, сакральне мистецтво та архітектуру. Про Хмельницького П. Алеппський пише, що «він виявив такі приклади хоробрості та воєнних хитрощів, яких ніхто, крім нього, не доказав» [2, с. 76].
У багатьох закордонних джерелах Б. Хмельницького називають «вождем українського народу». Портрет гетьмана роботи гравера Гондіуса 1654 р. підписаний як «Plebis Ukraynen (sis) Dux» [5, с. 13].
Книга австрійського барона, мандрівника, дипломата і державного діяча Августина Майєрберга (також Мейєрберга) (1612-1688) – посла цісаря Леопольда І при московському дворі «Relation der Kaiserl Ablegaten Augustin von Mayern und Horatius Wilhelm Calvucci uber ihre Reise nach Moscau und ihren Empfang dascelbst. Der 12 Juni 1661» («Відносини між імператорськими делегатами Августином фон Майєрном і Гораціусом Вільгельмом Кальвуччі про їхню поїздку до Москви та прийом там. 12 червня 1661») містить в собі цікаві відомості про Московщину, життя і побут москалів…» [2, с. 85]. Про козаків Майєрберг пише, що вони «відзначаються своєю сміливостю, невтомною непохитністю і щасливою війною змусили Польщу повернути їм незалежність» [2, с. 85].
У другій половині XVII століття одна за одною з’являються книги англійською мовою, присвячені Україні, історії війни козаків з Польщею. Здебільшого це переклади французьких видань.
На початку 1663 року відомий на той час французький мандрівник, вчений і винахідник Мельхіседек Тевено (1620-1692) видав перший том двотомного збірника «Relations de divers voyages curieux, qui n’ont point ete publies et qu’on a traduits ou tires des originaux des voyageurs francais, espagnols, allemands, portugais, hollandaise, persans, arabes ets.» (Paris, 1663) («Повідомлення про різні цікаві мандрівки, що не були опубліковані і передаються повністю або частково з оригінальних писань мандрівників французьких, іспанських, німецьких, португальських, голландських, перських, арабських та інших»). В цьому томі вперше вміщено «Розвідку про козаків» французького військового діяча, хроніста і дипломата П'єра Шевальє (рік народження і рік смерті невідомі), яка, окрім етнографічного матеріалу, містила також коротку історію українського козацтва, і зокрема стислі відомості про перші чотири роки визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. [10, с. 5]. Того ж року П'єр Шевальє видав у Парижі власним коштом окрему книгу - «Histoire de la Guerre des Cosaques contre la Pologne» («Історія війни козаків проти Польщі»), в якій надруковано його твори «Розвідка про землі, звичаї, управління, походження та релігію козаків», «Розвідка про перекопських татар» та «Історія війни козаків проти Польщі». У праці «Розвідка про землі, звичаї, управління, походження та релігію козаків», яка є надзвичайно цінним джерелом до історії й етнографії України XVII ст., особливо доби Хмельниччини, П'єр Шевальє розглядає український народ як окремий і не ототожнює «козаків», «русинів», «людей руських» з «московитами». Крім власних спостережень, Шевальє використав працю Боплана «Description de l'Ukraine» та дослідження польських істориків. У 1668 році вийшло друге видання цієї книги. А у 1672 році книга Шевальє побачила світ у Лондоні в перекладі англійською. «A Discourse of The Original, Countrey, Manners, Gevernement and Religion of the Cossacks… and the Histiry of the Wars of the Cossacks against Poland» з розлогою передмовою перекладача Едварда Брауна зберігається у Британському Музеї, належить до колекції книжок, пожертвуваних Музеєві королівським двором, і має на своїй палітурці власний штемпель англійського короля Георга ІІІ (1738-1820) [див. 1, с. 13]. В передмові Edward Brown розповідає, які мотиви змусили його перекласти книгу Шевальє англійською: автор описує багато місцин, «які не були завойовані Римлянами і не були описані ніким, включаючи дуже небагатьох письменників»; «[…]найбільші напади на Європу були у всі часи зроблені з цеї Країни, і цілі нації прийшли до нас сюдою, для зруйнування наших головних держав та імперій» [1, с. 14]. «Хоча Україна є одною з найвіддаленіших сторін Європи, а ім’я козаків дуже недавнім, однак, - зазначає Браун, була ця сторона за останні часи ареною Славних Подій, і мешканці її […] відзначили себе великою доблестю в воящих справах, більшість нашої публічности в нинішній час тримає свої очі на цій Країні…» [1, с. 13]. У 1859 році книгу було втретє перевидано в Парижі, а у 1960 році вона вийшла українською мовою у видавництві Академії наук України у Києві [11].
У 1656-1657 роках подорожував Україною шведський дипломат, посол до гетьмана Б. Хмельницького – Готтар Веллінг (1624–1659). В «Реляції» Веллінга до Стокгольма вперше офіційно зафіксовано незалежність зовнішньо-політичного курсу гетьмана України від Московії. Докладно посольство Веллінга в Україну описав у 1668 році К. Я. Гільдебрандт (1629-1679). Про українських козаків Гільдебрандт пише, що вони «відважні і меткі вояки», відзначає також сміливість жінок козаків [2, с. 87, 88].
Україна доби Хмельницького описується у енциклопедичному виданні Бусенгольта «Le Nouveau Theatre du Monde» («Новий театр світу»), вперше виданому в Парижі близько 1666 року, вдруге - у 1677 році.
У 1685 році в Едінбурзі вийшла книга «Memorires of the Life and Actions of John III present Kingof Poland» («Спогади про життя і діяння Яна III [Собеського] нинішнього короля польського»), в якій описуються події, що відбуваються в Україні після смерті Б. Хмельницького. Свободолюбність козаків викликає гарячі симпатії автора: «Україна – це край, населений свободолюбною нацією козаків… Козаки України дуже люблять свободу і не зносять нічійого ярма» [2, с. 109].
Узагальнюючи зміст вивчених джерел, В. Степанківський пише, що «епоха Хмельницького і її безпосереднє наступництво внесли в кругозір англійської мови тверді і ясні поняття, що […] Україна – то край населений нацією козаків (сossacks, які іноді, але дуже рідко, звуться ще й руськими, Russians, од частини України так званого «Воєводства Руського»)…Мова українців єсть особливою галуззю слов’янської групи мов, з притаманною їй «делікатністю і багатством на здрібнілі (димінутивні) звороти, а також манерами чепурної і елегантної річи». Він зазначає, що українська мова завжди робила надзвичайне враження на усіх неупереджених чужинців своєю пластичною красою, про що йдеться у багатьох джерелах.
Упродовж 5 місяців1689 року у Москві перебував французький військовий і державний діяч, дипломат Фуа де ла Невіль (рік народження невідомий – близько 1699). У своїх «Записках про Московію» («Relation curieuse, et nouvelle de Moscovie») (Париж, 1698) він скрізь називає нашу землю Україною, тоді як росіян – не інакше як москвинами, а їх землю Московією. Де ля Невіль залишив враження про Івана Мазепу, зазначивши, що він «людина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою» [2, с. 112]. «[…] Учений в латинській, польській і руській мові, власник великих достатків», - так згадує Мазепу у своїх мемуарах словацький церковний і громадсько-політичний діяч Даніїл Крман (1663-1740) [2, с. 121]. Про великий авторитет Івана Мазепи серед козаків пише у листі (1704 р.) французький дипломат Жан Казимир де Балюз (1648-1718): «Він дуже поважний у козацькій країні, де народ, загалом свободолюбивий і гордий, мало любить тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою й розкішними приняттями в своїй резиденції для козацької старшини» [2, с. 113].
Надзвичайно рідкісною є книга австрійського дипломата посольства німецького імператора Леопольда I Габсбурга в Москві Йогана Георга Корба (1672-1741) «Diarium itineris in Moscoviam» («Щоденник мандрівки в Московію»), видана у Відні близько 1700-1701 рр. У ній представлено чимало цікавих відомостей і про українське військо, розповідається про різні військові події. «Цей нарід [козаки] сильний і перевищує московитів і військовим умінням, і хоробрістю», - зазначає Корб [2, с. 117]. Цікаво, що свого часу віденський уряд на вимогу російських можновладців заборонив як продаж «Щоденника», так і підготовку до нового видання через те, що у ньому «описывались многие непривлекательные интимные стороны из жизни целого народа и его владыки», тож книга «не могла быть приятной ни царю, ни его приближенным» [7, с. IV].
Слово «Россія», «росіяне», Russia, Russians в джерелах тих часів майже не вживається. Якщо, навіть, і можна його зустріти, то воно зазвичай означає «Русь», «воєводство руське», тобто частину України; і «руські» - то українці, яких звичайне ім’я «козаки» - Cossacks і країна котрих пишеться Ukraine або Ukrain. «Теперішні «росіяне» («великороси») загально і майже без винятку звуться Moscovites або Muscovites – Москалями, а їх країна Moscovy або Moscovie, місто Москва не має певної орфографії і зветься або Moscow, або Mosco…[1, с. 17].
Характерним є газетний заголовок над звісткою в часи конфлікту Мазепи – Карла XII з Петром I: «З московського табору коло р. Десни в Україні» («Fromthe Muscovite Campnear the River Deznain the Ukraine», Daily Courant, №2260. 1709, January 22). Англійські географічні мапи того часу показують Moscovy, Ukraine і Poland, «при чім Ukraine засіяна славними нашими містами тої епохи – Батурином, Берестечком, Бендерами»[1, с. 17].
Цікаві спогади про Україну початку XVIII століття залишив данський посол у Московії (1709-1711) Юль Юст (1664-1715), який у 1711 році подорожував Україною. Він не тільки докладно описав свою подорож, але й порівняв життя, побут і культуру Московщини та України. «Низький культурний стан Московщини, темноту, безграмотність, страшенний бруд по хатах і палатах» [2, с. 130] протиставляє «великій ввічливості і охайності» мешканців України [2, с. 135]. Характеризуючи росіян, Юль Юст зазначає, що вони «пихаті, чванькуваті, усіх у чомусь підозрюють, скупі, шкаредні, дрібничкові, тупі, грубіяни, незграбні, брехливі, неосвічені» [2, с. 131], в той час як по українських селах люди «ходять до церкви з молитовниками, себто грамотні» [2, с. 135]. Вразив данського посла візит до Лаври у Києві, він дивується, що з монахами тут можна розмовляти латинською мовою, відзначаючи, що жоден «з достойників [Московщини] не знав латинської мови, що панувала тоді в освічених колах і в королівських дворах» [2, с. 133].
Однією з найкращих країн Європи вважав Україну мемуарист, військовий діяч Христоф Герман фон Майнштейн (1711-1757) - автор «Записок про Росію, 1727-1744». Про затяту боротьбу українців «за свої привілеї і права» йдеться в «Реляції» принца віртенберзького, свідка Полтавської трагедії Максиміліяна Емануїла (1689-1709).
У 1731 році в Руані вийшов знаменитий твір видатного французького філософа, історика, драматурга Вольтера (1694-1778) «Histoire de Charle XII» («Історія Карла XII»), який до кінця XIX ст. перевидано понад 100 разів. У цьому творі окремі сторінки присвячено Україні - «одній з найродючиших країн світу» та, зокрема, особі Івана Мазепи, що незвичайно сприяли популяризації великого гетьмана у Європі: «Це була відважна людина, далекозора, невтомна у праці» [2, с. 141]. Вольтер подає одну з найбільш цікавих характеристик соратника Мазепи - гетьмана Пилипа Орлика (1672-1742), що належить французькому амбасадорові у Варшаві Де Монті. В листі від 9 листопада 1729 року до французького прем’єр-міністра Флері він зазначає: «Ми знаємо гетьмана [Пилипа Орлика], як людину великої ворожнечі до москалів, розумну й відважну, дуже поважну […] на Україні між козаками» [2, с. 143].
Величезну увагу іноземних подорожників присвячено Україні і упродовж другої половини XVIII ст. Дуже цікавою є характеристика нашої Батьківщини відомого німецького письменника, філософа і етнографа Йогана Готфріда Гердера (1744-1803) в його «Щоденнику моїх подорожей» (1769): «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля, колись прокинуться: […] повстане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген, у далекий світ» [2, с. 146].
Про Україну як окремий, яскраво індивідуальний край, писали німецький природознавець, мандрівник Самуель Готліб Гмелін (1745-1774) у своїй чотиритомній «Подорожі по Росії» (1770 до 1784); англієць – мандрівник Джозеф Маршалл (роки народження і смерті невідомі), який перебував в Україні в 1769-1770 роках і описав свою подорож в записках «Подорожі по Голландії, Фландрії, Німеччині, Данії, Швеції, Лапландії, Росії, Україні і Польщі» у 1772 році [2, с. 149]; англієць, професор мінералогії Кембріджського університету Едвард Даніель Кларк (1769-1822) у книзі «Подорож до Росії, Криму й Туреччини» (Лондон, 1812); німецький лікар з Гамбурга Йоган Вільгельм Меллєр (1748-1806) у своїх спогадах «Подорож з Варшави на Україну в 1780 і 1781 р.».
Виразно розрізняє «russe» і «ukrainien» французький педагог і літератор Шарль Франсуа Масон (1762-1807) у творі «Memoires secretes sur la Russie» («Секретні спомини про Росію»), виданому у 1800, 1804 і 1863 роках. Аташе французького посольства в Петербурзі Жан Бенуа Шерер (1741-1824) - автор «Аналів Малої Росії, від їх початків до наших днів, у супроводі скороченої історії козацьких гетьманів і відповідних документів» (Париж, 1788) - так пише про давню історію України: «З їхньої історії довідуємось, [що] батьки переказували своїм синам горде почуття незалежності, як найдорожчу спадщину, при чому клич – «Смерть або Воля» - був їх одиноким заповітом, що переходив з батька до сина, разом з прадідівською зброєю» [2, с. 156,157].
Коли у 1776 році відомий англійський історик Едвард Гіббон (1737-1794) готував свою знамениту працю «Історія занепаду та загибелі Римської імперії», уявлення про Україну в Англії було абсолютно ясним, ім’я нашого краю він вживає без жодних коментарів до нього.
Своєрідний характер української культури підкреслюють твори іноземних авторів у XIX столітті. Досить докладний опис історії України часів Хмельницького, Мазепи подає книга «The Characteristic Sketches of various Tribes of the Cossacks» («Характерні риси різних об’єднань козаків») (London, 1807).
Знаменитий данський географ Конрад Мальт-Брюн (1775-1826) у праці «Tableau de la Pologne ancienne et modern» («Картина давньої та сучасної Польщі») (Париж, 1807) пише про «вільнолюбний дух» нашого народу. «Живим доказом перемоги свободи над людьми, що народились в неволі» називає українців французький історик і публіцист Шарль Луї Лезюр (1770-1849).
Французький лікар Д. П. Де ла Фліз (1787-1861), для якого Україна стала другою батьківщиною, після того як у листопаді 1812 року він опинився у полоні, зібрав багатий матеріал про географічні особливості і природу краю, словесність, пам’ятки старовини, різні аспекти культури й побуту українського народу.
Неймовірно цікавим є опис подорожі Україною ученого-мандрівника, основоположника антропогеографії Йогана Георга Коля (1808-1878), який він залишив у книзі «Die Ukraine. Kleinrussland». Про майбутнє нашої держави Коль пише так: «Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло російської імперії розпадеться, й Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра заявиться будівничий, що збудує з тих матеріалів велику і незалежну Українську Державу!» [2, с. 184]. Думки про свободолюбну вдачу українців подає у своїх «Студіях» німецький письменник і дослідник Август фон Гакстгавзен (1792-1866).
Визнавав українців за самостійний народ чеський громадський діяч, поет і критик Франтішек Рігер (1818-1903), а чеський письменник Карел Гавлічек-Боровський (1821-1856), після мандрівки Росією, писав: «[…] Україна це постійне прокляття, котре самі над собою проголосили її гнобителі. Так над ними мститься пригноблена воля України… Доки не буде виправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій» [2, с. 197].
Німецький поет Фрідріх Боденштедт (1819-1892) захоплювався українською народною творчістю. У передмові до своєї збірки перекладів українських народних пісень німецькою «Diepoetische Ukraine» (Штутгарт, 1845) він зазначає: «У ніякій країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців» [2, с. 199].
«Царством квітів і зелені» назвав Україну французький письменник-романіст Оноре де Бальзак (1799-1850), який перебував в Україні у 1847-1850 роках [2, с. 200].
У 1854 році у «Le Moniteur official» (Париж) опублікував історичну розвідку «Козаки України і їх останні гетьмани» французький письменник та історик Проспер Меріме (1803-1870).
Казимир Делямар (1797-1870), французький політик, сенатор, редактор впливового часопису «La Patrie», славіст, близький приятель Наполеона ІІІ, в 1869 році представив французькому сенату петицію в українській справі. Там читаємо такі слова: «В Європі існує народ, забутий істориками – народ Русинів (le people Ruthene). […] Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться» [2, с. 204].
Сьогодні Україна знову обороняє свою індивідуальність та ідентичність. Жорстока війна, яку розв’язала російська федерація проти нашої держави - у центрі уваги світової спільноти. В уяві усього цивілізованого світу героїзм, незламність українців стає важливим символом боротьби за свободу і незалежність у глобальному контексті.
Використана література:
Тарасенко Михайло Олександрович (1898-1938) – український історик та етнограф. Працював у Київському інституті народної освіти, Всеукраїнському етнографічному товаристві. Досліджував етнографію Поділля та Полісся, український фольклор тощо. Репресований. Вперше заарештований у 1929 р. У 1938 р. ув’язнений вдруге та розстріляний.
Грушевський Олександр Сергійович (1877-1942 або 1943) – український історик, літературознавець, етнограф. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, викладав історію у Новоросійському університеті (м. Одеса) та у Петербурзькому університеті. У 1918-1919 рр. професор Київського університету, в 1920-х рр. – Київського інституту народної освіти. Автор понад 100 наукових праць з історії, історіографії, етнографії, історії літератури. Репресований. У 1938 році заарештований як "один з керівних учасників антирадянської української націоналістичної терористичної організації", засуджений до 5 років заслання. Помер у засланні у 1942 або 1943 р.
«Zentralbibliothek der Hohen Schule» («Центральна бібліотека Вищої школи») була створена у 1939 році у Берліні і комплектувала універсальні фонди. Для її поповнення Оперативним штабом А. Розенберга з окупованих територій під час Другої світової війни вивозилась література різноманітного змісту: наукова, мистецька, політична, економічна, картографічна, релігійна, історична, а також усі колекції і зібрання. Після закінчення війни, коли розпочались реституційні процеси, однією з баз, куди надходили і звідки потім розподілялись книги, незаконно вивезені під час окупації, було Центральне сховище музейних фондів ленінградських приміських палаців. Штамп «НКО УРСР. Державна Історична бібліотека. м. Київ» (штамп Національної історичної бібліотеки у 1939 році) засвідчив приналежність книги до фонду Історичної книгозбірні.
Підготувала Світлана Смирнова
Докладніше про проєкт:
Відкриття України. 21-ше сторіччя: біобібліографічні есеї
