ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
04.05.2024
«Кожному художникові притаманна
сміливість, без якої талант немислимий»
/ Й. В. Гете /
У 1917—1921 роках в Україні почався процес національного відродження. У резолюції від 22 квітня 1917 року Центральна Рада, парламент Української Народної Республіки, визначила, що свою діяльність вона проводить, «стоячи на принципі українізації всього життя в Україні». Ця тенденція тривала і за Гетьманату, і за Директорії.
Політику «українізації» успішно реалізовували в освіті, культурі, науці та пресі. На початок 1930-х кількість шкіл з українською мовою навчання перевищувала 80 відсотків, на українську мову перейшли дві третини вищих навчальних закладів і навіть деякі військові частини. Україномовна преса становила 89 відсотків усього тиражу газет в республіці, три чверті театрів давали вистави українською мовою. На Одеській та Київській кіностудіях знімалися українські фільми. Друкувалися твори класиків української літератури та молодих авторів.
Наприкінці 1920-х у москві зрозуміли, що «українізація» вже зайшла занадто далеко і може стати загрозою для режиму. Ліберальну політику замінили на репресивну. Почалися сфабриковані суди над інтелігенцією, чистки в партійному апараті та в армії, заслання і розстріли.
Нероздільно пов’язаним зі бурхливим розвитком національної культури, з українізацією 1920-х років став творчий шлях Анатолія Галактіоновича Петрицького (1895-1964) — визначного українського художника-авангардиста, сценографа-новатора, яскравого та самобутнього живописця і портретиста.
«З ім’ям Анатоля Петрицького неподільно зв’язаний початок відродження українського образотворчого мистецтва, той рвучкий темпом процес, що після повалення царату почав широко розгортатися на всіх ділянках нашого культурного фронту» — зазначав 1929 року мистецтвознавець Василь Хмурий*.
Історію його життя складно назвати унікальною. Вона є радше типовою для радянської країни, де унікальність прирівнювалась до злочину. Це історія художника, якого у його двадцять років світова преса називала видатним, а наприкінці життя про колишню славу знали лише у вузькому колі однодумців. Йому вдалося пережити сталінські репресії 1930-х і стати свідком того, як ідеали молодості втрачають сенс, а експерименти у мистецтві стають злочином.
Більше інформації про життя та творчість художника містять книги з фонду Національної історичної бібліотеки України, зокрема, таких авторів як Дмитра Горбачова [1], Тетяни Павлової [2], Павла Цибенка [3], а також книги спогадів, яку упорядкували дружина художника Л. М. Петрицька та Д. О. Горбачов [4].
У своїх мемуарах Лариса Петрицька згадує, як «важко і гірко» було художнику розповідати про своє дитинство, яке він провів у Києві спочатку у колонії для інвалідів разом із батьками, а потім у сирітському притулку. Згідно з задумом, у притулку діти отримували безкоштовне житло, їжу та освіту. Та насправді то була радше в`язниця для малолітніх злочинців.
Але були й світлі моменти. На Пасху та Різдво піклувальники притулку викупали декілька лож в театрі опери. Найкращих вихованців безкоштовно водили на вистави. Саме там Анатолій познайомився із театральним світом.
Невдовзі він сам потайки від вихователів організував театр, залучивши до нього однодумців. Костюми виготовлялись з підручних матеріалів, а сценки грали по пам’яті. Діяльність гуртка невдовзі помітив завідувач притулку і доручив організацію святкової постановки. Так з’явилась п’єса «Принцеса Кульбаба». «Намалював декорації: ліс, замок, кімнату принца. Сам грав принца, принцесу – хлопчик, одягнений у спідницю, із золотою короною і перукою із льону (зробив я й перуки)», – згадував художник. Для юного Анатоля це була визначальна мить. Відтепер, він і театр будуть нероздільними протягом усього життя.
Отже, ще зі шкільної лави почав свою художню діяльність одночасно і як художник-живописець, і як художник театру. Цими двома напрямками проходило і надалі його життя в мистецтві.
Після закінчення сиротинця, більшість учнів працювали на залізниці. Проте старанний випускник коштом притулку зміг вступити до Київського художнього училища. Паралельно навчався в студії Мурашко. В 1917 році Петрицький закінчив училище з відмінною рекомендацією. Проте перша світова війна перекреслила його подальше навчання. Юнак знайомиться з рішуче налаштованим митцями, відвідує школу Олександри Екстер**, малює агітаційні листівки. Його картини все сміливіші, він використовує оригінальні форми, лінії, кольори, багато працює в жанрі авангард.
Творче життя Анатолія Галактіоновича було бурхливе та насичене. Митець працював головним художником у найвизначніших новостворених у 1920-х роках театрах: Молодому, Першому державному ім. Шевченка, Державних операх Одеси, Харкова, Києва, зробивши колосальний внесок у розвиток української сценографії.
В 1927 році разом з колегами по цеху створив футуристичну організацію «Нова Генерація». Був головним художником Першого державного драматичного театру УРСР й Української музичної драми у Києві. Займався художнім оформленням книжок і журналів. Входив до літературних об’єднань «Біла студія» (1918) і «Фламінґо» (1919). На рахунку митця більш ніж 500 вистав.
Анатолій Галактіонович випереджав свій час, генерував нові мистецькі концепції, прокладав нові шляхи художнього розвитку. Творчо засвоївши кращі здобутки світового і вітчизняного мистецтва, він писав картини, що фокусують драматизм людського життя, створював яскраві художні панно, в яких звучить перегук з українським фольклором, зі стихією народної творчості.
Петрицький був художником, який прекрасно володів гострим і точним рисунком у виявленні характеру форми речей і явищ. Всі його твори побудовані на замальовках з життя, доконче необхідних митцеві. Виявивши невичерпну фантазію, творчу вигадку, плідно шукав нове, небачене. В основі художнього образу, навіть фантастичного, лежать у цього українського художника живі спостереження самого об`єкта, з якого він виділяє характерні для нього риси, створюючи досі не бачену, нову реальність мистецтва [5].
В 1926 році Анатолій Петрицький створив картину «Інваліди» («Мати»), яка принесла йому всесвітню славу. Він присвятив її злочинам Першої світової війни, але, безперечно, в ній присутній і похмурий досвід дитинства. На полотні зображено родину, кожен із членів якої – жертви війни – скалічені чоловіки, маленька дівчинка та стара мати, яка залишається єдиною опорою для всіх. У 1930 році «Інваліди» були відібрані для участі у 17-й Венеційській бієнале. Успіх роботи був величезний, про неї писала закордонна преса, а після Бієнале її було включено до міжнародної виставки, яка об’їздила Берлін, Берн, Женеву, Цюрих і Нью-Йорк. Колекціонери неодноразово намагалися купити полотно, але Петрицький вважав, що робота має повернутися на батьківщину. Зрештою, так і сталося, от тільки за трирічний час відсутності, в Радянській державі почалися ідейні зміни із запровадженням єдино правильного художнього методу — соцреалізму. Відтак, з цінного твору мистецтва робота перетворилася на речовий доказ у справі боротьби проти забороненого в той час формалізму.
Після повернення робота відразу потрапила у новостворений Спецфонд при Державному українському музеї (нині — Національний художній музей України) — особливий фонд, куди потрапляли роботи з «нульовою категорією цінності», що підлягали знищенню. І, хоча робота збереглася, «Інваліди» не демонструвалися публічно протягом майже 40 років, зберігаючи тавро «неправильного мистецтва» — такого, що «спотворює дійсність» та є «загрозою для нового суспільства».
Потрапив під заборону та знищувався і альбом А. Петрицького «Театральні строї», що вийшов друком 1929 року у Харкові накладом 1500 примірників [6]. Альбом присвячений театральним роботам 1920-х рр. Він містить 56 репродукцій театральних костюмів художника до опер «Сорочинський ярмарок», «Турандот», «Князь Ігор», «Вільгельм Тель», балетів «Червоний Мак», «Корсар», «Нур та Анітра», комедії «Вій», «Прелюдії» Скрябіна та «Ексцентричного танка». «Нині на аукціонах світу його продають за тисячі доларів. Цей альбом мав у своїй бібліотеці Пікассо. Екстер послуговувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі», — пише мистецтвознавець Дмитро Горбачов. І називає Петрицького «генієм українського авангарду».
Цінність та неповторність художнього почерку Петрицького полягає в тому, що він поєднав у своїх роботах досягнення європейського модерну із багатством української народної культури.
З одним зі збережених примірників легендарного альбому ви зможете ознайомитися у читальній залі відділу стародруків, рідкісних та цінних видань Національної історичної бібліотеки України.
Ще більше творів художника можна побачити у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, який знаходиться поряд з НІБУ. Тут зберігаються понад 500 театральних робіт А. Петрицького. 2012 року був виданий альбом «Театральні строї та декорації зі збірки Музею театрального, музичного та кіномистецтва України» [7], що презентує цю найбільшу збірку творів митця. До альбому увійшли ескізи костюмів та декорацій, які датуються 1915-1960 роками.
Художник був відомий і своїми визначними ілюстраціями до книг. Так, наприклад, вражає глядача ілюстрація 1932 р., виконана у стилі експресіонізму, «Вибух у траншеї» до роману І. Дніпровського «Фаланга».
У 1927—1930 рр. Анатоль Петрицький виконав велику серію (понад два десятки) портретів українських письменників – Ю. Яновського, Максима Рильського, Миколи Хвильового та артистів «Березоля», починаючи з Леся Курбаса, а також малярів – Івана Падалки та інших [8].
На щастя, історія Анатоля Петрицького закінчилася не так фатально, як історії героїв його портретів — Леся Курбаса, Михайла Семенка і Миколи Хвильового. Але вона є не менш трагічною, зламаною і перекрученою. Починаючи з 1930-х, Петрицький – художник змушений був відступати в бік соцреалізму. Він мусив залучати лише частину свого величезного обдарування. Але й за таких умов йому часто вдавалося зберегти експресію, часом парадоксальну. Після Другої світової війни, де Петрицький брав участь у боях та зробив безліч фронтових замальовок, художника запрошують до Києва відроджувати післявоєнний театр. Він почав працювати головним художником Театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка. У 1944 році Анатолій Петрицький отримав звання народного художника СРСР, а в 1949 і 1951 роках — Сталінську премію. В ті роки він також викладав в Київському художньому училищі.
Митець знову зайняв серйозне місце у театральному мистецтві, але до живопису зміг повернутись лише у 1960-ті. У 1961 році, за три роки до смерті, Петрицький написав картину «Не сад — вулиця Києва», де буяє зелене місто, а дахи будинків ледь проглядають через квітучі каштани. Образ саду в роботі Петрицького стає ніби символом «хрущовської відлиги» й надії на віднайдення свободи, де після довгих років фарбування сірих фасадів, знову буде можливо обирати різні кольори і фарби.
А. Г. Петрицький помер 6 березня 1964 року. Похований на Байковому кладовищі.
* Василь Онисимович Хмурий (8 лютого 1896, с. Рашівка Гадяцького повіту Полтавської губернії — 27 січня 1940, Самара) — український журналіст, мистецтвознавець і театральний критик, один із перших дослідників українського авангардного мистецтва. Справжнє прізвище — Бутенко. Автор передмови до книги А. Петрицького «Театральні строї» (1929). Жертва сталінського терору.
** Олександра Олександрівна Екстер (до шлюбу — Григорович; 6 (18) січня 1882, Білосток, Польща — 17 березня 1949, Фонтене-о-Роз, біля Парижа) — українська художниця, сценографка, педагогиня єврейського походження. Яскрава представниця європейського кубізму та футуризму, авангарду, одна із засновниць стилю «ар-деко».
Використані джерела:
1. Горбачов, Дмитро Омелянович. Анатоль Петрицький: (нарис творчості) / Д. О. Горбачов. — Київ, 1971. — 48 с.
2. Павлова, Тетяна. Carte blanche Анатоля Петрицького / Т. Павлова. — Київ : Родовід, 2017. — 120 с. : іл.
3. Цибенко, Павло. А. Г. Петрицький : нарис про театрально-декоративну творчість / П. Цибенко. — Київ : Мистецтво, 1951. — 36 с. : іл., портр. — (Майстри мистецтва Радянської України).
4. Анатолій Петрицький : спогади про художника / упоряд. Л. М. Петрицька, Д. О. Горбачов. — Київ: Мистецтво, 1981. — 112 с.: іл.
5. Петрицький, Анатоль Галактіонович. Альбом. [Живопис. – Графіка. – Театр]. — Київ : Мистецтво, 1968. — 190 с. : іл.
6. Петрицький, Анатолій Галактіонович. Анатоль Петрицький. Театральні строї : [альбом] / А. Г. Петрицький; текст В. Хмурого. — [Харків] : Держ. вид-во України, 1929. — 26, [2] с. : іл., 57 с. кольор. іл. —Текст укр., нім. мовами.
7. Петрицький, Анатолій Галактіонович. Анатоль Петрицький. Театральні строї та декорації зі збірки Музею театрального, музичного та кіномистецтва України :альбом / упоряд. : Т. Лозинський, Т. Руденко; Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ. — Київ ; Львів : Майстер Книг, 2012. — 342 с.
8. Петрицький, Анатоль Галактионович. Анатоль Петрицький: Портрети сучасників : альбом / А. Г. Петрицький. — Київ : Мистецтво, 1991. — 127 с. : іл.
Підготувала Оксана Марченко
Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань
Докладніше про проєкт:
