Жива любов до рідного слова

25 листопада 2023 р. 11:39

Есей 12

Відлунням епохальних європейських подій кінця 18-го століття стало піднесення у колах козацької старшини українського національного руху. «Енеїда» Івана Котляревського з її вільним духом та незрівнянним гумором з’явилася саме вчасно. Це був український культурний вибух, і відбувся він у Петербурзі.

Через 29 років вийшов у світ збірник «Малороссійские песни, изданные М. Максимовичем». Світові відкрилися «народні перлини, що були коштовніші від будь-яких блискучих взірців художньої літератури» [1]. Молодий Микола Костомаров «роздобув українські пісні Максимовича з 1827 р., і непідроблена краса народної поезії захопила всі його почування. По якім місяці він знав уже на пам’ять увесь збірник Максимовича». «Мені було досадно, що така прегарна мова […] піддається зовсім незаслуженій погорді. Я скрізь чув грубі напади й насмішки над хахлами не тільки від великоросів, але навіть і від українців вищого класу, що позволяли собі глумитися над селянином і його способом вислову; тим сильніше віддавався я українській народності», – писав згодом М. Костомаров [2]. На початку 1846 року Василь Білозерський, Микола Костомаров, Микола Гулак та Опанас Маркович утворили в Києві таємну політичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство. «Шевченкова поезія була святим огнем Братства» [2]. У «Книгах битія українського народу» Костомаров висловив ідею спасенної місії України. «Але се був рік 1847, рік, який найкращий цвіт нашої інтелігенції розпорошив по тюрмах, по засланнях…» – писав про розгром Братства Борис Грінченко [3]. Після поразки імперії у Кримській війні учасники Кирило-Мефодіївського братства були амністовані. Вони створили в Петербурзі українську громаду. Журнал «Основа» (1861–1862) згуртував їх ще тісніше.

Заступник редактора «Основи», історик права Олександр Кістяківський у своєму щоденнику за 1876 рік писав: «Старше покоління: Костомаров, Куліш, Білозерський і Симонов у взаємній ворожнечі. Це чотири гетьмани одночасно, як бувало в 17-му ст. в Україні» [4]. Саме в 1876-му, в кінці травня імператор Олександр ІІ у німецькому містечку Емс підписав розпорядження про заборону українського письменства. О. Кістяківського засмучували суперечки діячів українського руху; ймовірно, він не бачив перспектив його розвитку, але … пересічних людей гетьманами не називають.

Перші три «гетьманських» імені широко відомі. Час віддати шану четвертому з названої когорти – талановитому фольклористу, етнографу, письменнику, видавцю Матвію Терентійовичу Симонову/Номису (1823–1901).

200 років тому в селі Заріг на Полтавщині в заможній козацькій родині Симонових народився син Матвій. Прізвище Симонов – зросійщене; стародавнє родове прізвище було – Симон (анаграмою якого і є псевдонім: Номис). У дитинстві внаслідок нещасного випадку Матвій втратив ліве око, і це каліцтво наклало відбиток на все його подальше життя. 1844 року юнак закінчив Полтавську гімназію і вступив на словесний факультет Університету св. Володимира. У Києві він познайомився із земляками – представниками родин Білозерських, Забіл, Марковичів, Рєпніних. Особливо зблизився Матвій з Опанасом Марковичем та його дружиною Марією (літературний псевдонім – Марко Вовчок). Об’єднані любов’ю до влучного українського слова, Матвій та Опанас разом записували зразки фольклору, переважно прислів’їв. У скрутні для подружжя Марковичів часи М. Симонов підтримував їх і фінансово. Познайомився Матвій також із Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем. У 1853 році Пантелеймон Олександрович придбав у Матвія Симонова землі в селі Заріг та оселився там. П. Куліш та брати Білозерські працювали у Петербурзі, й, цінуючи надзвичайну сумлінність М. Симонова, допомогли йому в 1855 році отримати там посаду. Чиновником Матвій Симонов служив упродовж 14-ти років. За чесність і шляхетність Матвія Терентійовича шанували і його петербурзькі патрони, і всі покоління української інтелігенції від 1850-х до 1890-х років.

 У Петербурзі Матвій одружився з Надією Михайлівною Білозерською-Забілою, рідною сестрою дружини П. Куліша Олександри Білозерської (літературний псевдонім – Ганна Барвінок). Борис Грінченко писав про Олександру Білозерську: «… з братами і сестрами жила вона у великій злагоді й любови з самого малечку. Одного разу, як сестри вже вчилися, старша сестра її Надія занедужала гарячкою, і в неї вилізло волос/ся/, то вона соромилась іти на екзамен, надто, що Білозерських рід пишався своїми косами. Щоб зменшити горе сестрине, менша сестра зважилася відрізати собі викохану косу. Ніхто не згодився сього зробити, вона пішла і відрізала сама» [3]. Олександра Михайлівна стала хрещеною матір’ю старшої дочки Надії Михайлівни та Матвія Терентійовича Симонових, яку також назвали Надією. Отже, Номис став Кулішеві і свояком, і кумом.

За відсутності Куліша у Петербурзі М. Номис (спільно з В. Білозерським) очолював роботу його друкарні: здійснював редакторську роботу, відповідав за зв’язки з дописувачами, вів дискусії щодо стилів української мови. У 1858 р. Матвій Номис залишив державну службу через хворобу очей; саме тоді він почав писати художні твори українською мовою. «Читати не можна… Я і надумав олівцем записувати потроху різне, що згадувалось. На Паску дещо переклав на російську мову і надіслав у «Руську Бесіду» – згадував Матвій Терентійович. То була стаття «Ранок у світлий празник». Переклад був не менш яскравим, ніж україномовний оригінал, і фактичний редактор журналу Іван Аксаков у примітці писав, що в статті Номиса віддзеркалюється «та особенная, нежная любовь, которую имеет каждый цивилизованный украинец к своей прекрасной родине»; читач відчуває «ту живую, совсем свободную и искреннюю связь со своей народностью, которою особенно отличаются украинцы» [5].

Зимові свята на Полтавщині М. Номис представив у етнографічному нарисі «Різдвяні святки» («Готування до Різдвяних Святок», «Багата Кутя» і «Святий Вечір»), в якому показав гармонійний світ своїх земляків – нащадків вільних козаків (хоча й дещо ідеалізував його) [6].

Оповідання Матвія Номиса «Уривки з автобіографії Василя Петровича Білокопитенка» містить страхітливий портрет москаля на прізвисько «мундир»: крадія й брехуна, улесливого раба начальства й кривдника селян. Для юного героя – цивілізованого українця, якого в сім’ї навчили шанувати людей, – дорога додому разом із таким недолюдком стає пекельним випробуванням [7, 8].

В оповіданні «Дід Мина і баба Миниха» детально описаний побут діда та баби, які родиною живуть у наймах (так звані підсусідки). Важко погодитися з критиками, які вважають ці описи занадто затягненими. Твір сповнений дитячою зачарованістю двома добрими й невтомними старенькими, і читач мимоволі переймається симпатією до них [9, 10].

Прислів'я (завершені повчальні народні речення), приказки (короткі образні вислови з певною недомовленістю), а також прикмети, побажання й прокльони – всі ці малі форми, об’єднані словом «паремія» – цікавили українських фольклористів нарівні з піснями. Існувало чимало збірочок із записами народних приповідок з Лівобережної, Правобережної України та Галичини. Опанас Маркович, зокрема, вже в 1846 році мав збірку прислів’їв, а в 1857-му намагався її видати, та це вдалося лише Матвію Номису в 1864 році.

Збірка «Українські приказки, прислів'я і таке інше …» є фольклористичним виданням, безумовно, романтичного типу [11]. Ім’я О. Марковича М. Номис вшанував у збірці найпершим; інших діячів, записи яких ввійшли до збірки, перелічив у передмові (серед них – брати Білозерські, П. Куліш, Т. Шевченко). «3 незабутого Кобзаря я повибірав не тільки справжні приказки, од народу ім взяті, а и вірші […]. Не знаючи сих віршів и що іх вживають вже замісць приказок, не можна знать украінського погляду на все […]» – писав Номис.

Праця була піддана жорстокій цензурі. «Доводиться лише дивуватись, як упоряднику вдалося в такий важкий час [вже рік, як діяв валуєвський циркуляр] все-таки випустити у світ цю унікальну книгу» [12]. Збірка містить 14339 паремій та близько півтисячі загадок. «Зразки, що вилучила цензура (понад 230), майже півстоліття пролежали в редакціях галицьких часописів і тільки на початку 20-го століття були знайдені Михайлом Возняком у бібліотеці Народного дому у Львові та опубліковані в «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» [в 1909 р] [12]. Усі пізніші перевидання збірки включали ці віднайдені зразки [13].

Великою заслугою М. Номиса є тематичний принцип розміщення матеріалу (до нього панував алфавітний принцип). Упорядник оригінально побудував покажчики, вказав місця походження виразів та їхні численні варіанти, а часом і тлумачення. «Як небо прихилила до його (друга жінка, добра)», – пояснює Номис. «Москаль ззість (лякають дітей)».

Дослідники нарахували в збірці п’ятсот фразеологізмів із словом Бог. «Щирому і Бог помагає»; «Доброму чоловіку продовж, Боже, віку»; «Дай, Боже, дітками радувацьця»; «Дай, Боже, жартувати, аби не плакати».

На думку Юрія Шевельова, приповідки збірки М. Номиса, взяті як цілість, дають ключ до народної психології, а то й філософії.

Філософський погляд українців на мінливу долю бачимо у прислів’ї: «Хоч і надів жупан [верхній одяг заможного козака, оздоблений хутром та «срібною» тасьмою], все не цурайся свитки» [довгополий одяг із домотканого грубого сукна]. Тут і шана до традиції домашнього ткацтва, і притаманна українцям ощадливість, і заклик бути готовими до лихої години, підказаний гірким досвідом багатьох поколінь. І хоч «Лихе швидко приходить, а поволі відходить», та все ж «На лихо Бог дасть толк». Примара голоду віками переслідувала українських селян, тому: «Паляниця – як пух, як дух, як милеє щастя». А ось про тяжке життя взимку – з гумором: «Така хата тепла, що зпотієш дрижачи». Ставлення українців до зовнішнього вигляду, до одягу бувало й саркастичним: «Вбери й пенька, то стане за панка».

У пам’яті українського народу москаль є злодієм з природи, злодієм непоправним. «Скоро взяв московську сумку, то й за чортову думку»; «Москаль – не свій брат … не помилує»; «Тікай – москаль вуха відгризе»; «Так намоскалився, що й з-під живого п’яти ріже»; «Москаль з бісом порадились, та й на лихо понадились»; «Создав Бог, та й розкаявся».

Зачудовує образна й мудра загадка: «Біла рілля, а чорне насіння – треба розумного, щоб ю розсіяв (письмо)».

«Є, й буде, й знаєм, де взять» – запевняють нас стародавні прилуцькі та кролевецькі оптимісти.

Український козак «не вступить ні конному, ні пішому»; «Не першина сивцю війна»; «Одвага мед п’є і кайдани тре».

«Військо йде, як мак цвіте» – це дивовижне прислів’я має декілька тлумачень і викликає ще більше асоціацій. Згадуються червоні прапорні полотнища Київської держави, велика хоругва Війська Запорозького з Архангелом Михаїлом на червоному тлі, червоні або малинові прапори куренів та паланок. В народній творчості мак є символом, пов’язаним із війною та військом, а також символом безкінечності буття й життєвої скороминущості. Безперечно, йдеться тут і про велику кількість війська: мак на полях росте так рясно, що за ним часто не видно посівів.

А ось і гасло для цього непереможного війська: «Нуте, браття, або добути, або дома не бути!».

Збірка українських приповідок дивує, веселить, надихає й спонукає до читання тлумачних словників, щоб упевнитися у правильності розуміння цих маленьких шедеврів.

«Чесному всюди честь», – таким народним афоризмом вшануємо неоціненну культурну працю Матвія Терентійовича Симона (Номиса) – щирого українця, який з любов’ю зібрав, уберіг від втрати та уславив на весь світ словесні скарби cвого народу.

Примітки

*Фрагмент цитати: «Пам’ятка живої й плідної любові до рідного слова», – з кн.: Сумцов, Николай. Опыт исторического изучения малорусских пословиц / Н. Сумцов. – Харьков, 1896. – С. 3.

Використана й цитована література

1. Савченко, Федір. Перший збірник українських пісень Максимовича. 1827-1927 / Федір Савченко; Всеукр. акад. наук. – Київ : [Держтрест «Київ-Друк»], 1928. – 57 c. : портр.

2. Возняк, Михайло Степанович. Кирило-Методіївське Братство / написав Михайло Возняк. – Львів: Накладом фонду «Учітеся, брати мої», 1921. – (Учітеся, брати мої!; ч. 3). – С. 46-48.

3. Грінченко, Борис Дмитрович. Привітаннє Ганні Барвінок за сороклітню літературну діяльність / Борис Грінченко. – Львів : З друкарні Наукового Тов. ім. Шевченка, 1900. – 19 с.

4. Кістяківський, Олександр Федорович. Щоденник : У 2 т. / О. Ф. Кістяківський ; упоряд. В. С. Шандра [та ін.]. – Київ : Наукова думка, 1994–1995. – Т. 1: 1874–1879 . – [Київ], 1994. – С. 188.

5. Пазяк, Н. М. Маловідома праця М. Номиса «Ранок у світлий празник» / Н. Пазяк // Народна творчість та етнографія. – 2000. – № 2–3. – С. 40.

6. Номис М. Т. Різдвян[н]і святки / М. Т. Номис. // Основа. – 1861. – Январь. – С. 267-281.

7. Номис, М.Т. Отрывки из автобиографии Василия Петровича Белокопытенка / М. Номис // Основа. – 1861. – Март. – С. 50-77; Май.– С. 25-45. – [Першодрук: Русская беседа,1858, кн. 4].

8. Номис, М. Т. Автобиография Белокопытенка / М. Номис // Основа. – 1861. – Июнь. – С. 34-43.

9. Номис, Матвій. Дід Мина і баба Миниха / М. Номис // Хата : Видав П. А. Куліш. Типом другим. – 1860. – С.173-215.

10. Номис, Матвій. Дід Мина і баба Миниха : оповіданнє / М. Номис. – Петербург : Кулиш, 1860. – 60 с.

11. Украінські приказки, прислівъя і таке инше. Збірники О. В. Марковича і других. Спорудив М. Номис / М. Номис. – Санкт-Петербург : В друк. Тиблена і комп. Куліша, 1864. – VII, 304, XV с.

12. Возняк, Михайло Степанович. До історії видання Номисової збірки : «Українські приказки, прислівъя и таке инше», СПб.,1864 / Михайло Возняк // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – 1909. – Т. 88. – Кн. 2. – С. 159-180.

13. Українські приказки, прислів'я і таке інше : збірники О. В. Марковича та інших / уклад. М. Номис. – Київ : Либідь, 2003. – 352 с. – (Пам’ятки історичної думки України).

Підготувала Н. О. Горська,
Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань

Докладніше про проєкт:
Відкриття України. 21-ше сторіччя: біобібліографічні есеї