ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!

Етапи розвитку української абетки як складової українського правопису

Історія української абетки унікальна. У понад тисячолітній історії української орфографії дослідники виділяють від 3-х до 5-ти періодів, основні з яких:

І. Давньоукраїнський (Х-ХІV ст.).

ІІ. Староукраїнський (остання чверть ХІV-ХVІІІ ст.).

ІІІ. Новоукраїнський (ХІХ-ХХІ ст.).

Давньоукраїнський орфографічний узус (лат. звичай) формувався під впливом старослов’янського правопису, що прийшов в Україну разом із конфесійною літературою після офіційного введення християнства в Київській державі у кінці X ст. До кирилиці уже було письмо на Україні («черти і ризи»), але від нього не лишилося жодної традиції. Найстаріші зразки уставного письма в Україні репрезентовані Остромировим Євангелієм 1056 року, Ізборніками Святослава 1073 і 1076 рр. та Галицьким Євангелієм 1144 року.

Джерело: Лев В. Історія укр. письма (палеографія) / В. Лев // Енциклопедія українознавства. Загальна частина / АН України, Ін-т української археографії, Наук. т-во ім. Т. Шевченка (Сарсель), Фундація енц. України (Торонто). - Репр. відтворення вид. 1949 року. - Київ : ВІПОЛ, 1994. – С. 359.

«Повість минулих літ» Нестора Літописця — пам'ятка української писемності XI—XII ст. Це перша, найдавніша історія українського народу.

Протягом ХІХ ст. було запропоновано вживання нових літер, які збереглися і в сучасному українському алфавіті: і (О. Павловський, 1818), є (правопис «Русалки ДнЂстровоі», 1837), ї (правопис Пд.-Зх. відділення Рос. геогр. т-ва, 1873). У 2-й пол. ХІХ ст. з гражданської абетки в Україні випали літери ы, ь, е, ъ; за різними звуками закріпилися літери ы, і. В Західній Україні гражданську абетку вперше використала «Руська трійця» у збірці «Русалка ДнЂстровая»; з 70-х pp. ХІХ ст. нею стали користуватися «москвофіли» та ін. 1895 «Руський правопис», виданий галицькою Шкільною крайовою радою для вжитку в шкільному навчанні, офіційно закріпив гражданський шрифт і фонетичний правопис у Галичині. На Наддніпрянщині український алфавіт і графіка сформувалися в їхньому сучасному вигляді після 1905, що засвідчив «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка. Згідно з правописом 1933 було вилучено літеру ґ, відновлену в 3-му вид. «Українського правопису» (1990).

Джерело: Півторак Г. П. Український алфавіт / Г. П. Півторак // Українська мова : енц. / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, Ін-т української мови НАН України ; ред. В. М. Русанівський. - 3-е вид. випр. і доп. - Київ, 2007. – С. 764-765 : іл.

У Київській державі Україні-Русі, окрім писемної церковно-слов’янської мови, існувала розмовна, наближена до сучасної української мови. Написи-графіті на стінах Софіївського собору в Києві, хоча й виконані церковнослов’янською мовою, містять у текстах вирізні ознаки розмовної мови Руси-України. Вони однозначно спростовують теорію появи української мови у ХІV ст., яка ніби утворилась з єдиної «давноруської мови», що її ніколи не існувало та вказують, що розмовною мовою Руси-України була саме українська мова.

У староукраїнському етапі визначаються два періоди. Перший охоплює XV — XVI ст. — час так званого другого південнослов’янського (болгарського) орфографічного впливу — застосування правил, вироблених у болгарському місті Тирнові книжниками на чолі з патріархом Євтимієм (Тирновським). Цього впливу зазнало головним чином конфесійне письменство; сфер світської літератури, зокрема ділових паперів, він торкнувся мало. Правила тирновської школи частково відбиті в орфографії, яку спробував нормалізувати у праці "Грамматіка словєнска" (1596) український філолог Л. Зизаній.

Другий період в історії староукраїнської орфографії позначений національною самобутністю. Наш видатний письменник і лінгвіст М. Смотрицький у книжці "Грамматіки славєнскиѧ правилноє Сѵнтаґма", надрукованій 1619 р., вперше подав докладні правила правопису, що ґрунтуються на староукраїнському (багато в чому й ширшому — східнослов’янському) узусі. Так, наприклад, він увів у наш алфавіт букву ґ.

Староукраїнська абетка успадкувала всі літери давньої кирилиці, але у зв’язку з розвитком фонетичної системи української мови (занепад зредукованих і зумовлені цим фонетичні процеси, перехід Ђ > і і т. д.) зростала невідповідність між традиційно вживаними літерами і новоутвореними звуками, що в староукраїнській писемності спричинювалося до змішування літер на письмі (и — і — ы; Ђ — е — и — і, ъ — ь тощо) і руйнування правопис, традицій. Цей неусталений правопис протягом 13 — поч. 18 ст. стихійно змінювався в напрямі його узгодження із звуковою системою та граматичною будовою української мови, хоч за відсутності декретованого регулювання графіки і єдиних правопис. норм цього досягти не вдалося.

Осередками книгописання в найбільш ранній період виступали княжі скрипторії та майстерні при великих храмах і монастирях. Серед книжних пам'яток 16 ст. зберігся Крехівський Апостол (2-га пол. 16 ст., Львів. нац. наук. б-ка ім. В.Стефаника НАН України), а також Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 рр. (Ін-т рукопису НБУВ).

У 1574 друкар і видавець Іван Федоров випустив Буквар («Буквар» Львівський) — перший у Східній Європі друкований підручник.

Друкувався після "Апостола" львівського 1574 або одночасно з друкуванням його заключної частини. За змістом це був підручник для початкового навчання грамоти, за сучасною термінологією – буквар, за тодішньою – "азбука" або "граматика" ("граматка", "граматикія"). Як перший суцільний текст для читання надруковано "азбучну молитву" – добірку речень релігійного змісту. Друга частина букваря – своєрідна читанка. 1578 у м. Острог І.Федоров надрукував 2-ге видання "Букваря", доповнене посібником для вивчення грецької абетки і Сказанням Зрабара про початки слов'янської писемності.

Джерело: Ісаєвич Я. Д. Буквар Львівський / Я. Д. Ісаєвич // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Ін-т історії України. – Київ: Вид-во "Наук. думка", 2003. – С. 394.

У ХVІІ ст. однією з кращих праць східнослов’янської лексикографії є «Лексикон славяноросский…» Памви Беринди, який став результатом майже тридцятирічної праці вченого-лексикографа. Він відіграв важливу роль в історії української лексикографії.

На розвиток української писемності і впорядкування українського алфавіту мала вплив російська реформа письма 1708 — 1710, за якою з алфавіту було усунуто як непотрібні літери ω ( «от», омега), ψ («псі»), ξ («ксі»), z («земля»), v («іжиця»), остаточно вилучено Ж («юс великий») і А («юс малий»), уведено літеру Е замість ıє, узаконено спорадично вживану раніше літеру я замість ıа, ıа тощо. Проте в алфавіті ще залишалися зайві літери θ («фіта»), Ђ («ять»). Було спрощено також друкований шрифт, який дістав назву «гражданська азбука» (гражданський шрифт), У ХVІІІ ст. цей шрифт поширився в Східній Україні, де його пристосовували до звукового складу української літературної мови. Наприкінці 18 ст. гражданський шрифт став основою нової української абетки. Однак на західно-українських землях він почав широко вживатися лише наприкінці 19 ст., коли ним почали користуватися москвофіли.

Нинішнє графічне зображення літер українського алфавіту є результатом культурної русифікації згідно указу царя Петра I (1720 р.), який фактично забороняв друкування літератури книжковою українською мовою і вимагав звіряти тексти церковнослов’янських видань із московськими зразками. Так починається історія переслідувань української мовної графіки, друк букварів та книг українською мовою.

Упродовж наступних століть українська мова зазнавала суттєвих утисків і заборон з боку різних держав, зважаючи на те, під чиєю владою опинялася Україна.

1763 р. указом Катерини II заборонено викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 р. Синодом РПЦ заборонено друкувати та використовувати український буквар.

1863 р. циркуляром Валуєва заборонено видання українських підручників та літератури.

1876 р. Емським указом Олександра ІІ заборонено театральні вистави, народні пісні українською мовою. Українська графіка опинилася під забороною. Після скасування цієї заборони в 1907-1909 рр. вийшов друком знаменитий словник української мови за редакцією Бориса Грінченка, у якому застосовано принцип фонетичного українського правопису.

1914, 1916 рр. заборона українського слова, освіти, церкви під час русифікації на Західній Україні.

Новоукраїнський період.
На західно-українських територіях у середині 19 ст. двічі було здійснено спробу запровадити латинську абетку. Першим цю ідею висловив український мовознавець, етнограф, громадський діяч Й. Лозинський у ст. «О wprowadzeniu abecadùa polskiego do piúmiennictwa ruskiego» (1834), розпочавши тим самим полеміку, що призвела до «азбучної війни» – боротьби української інтелігенції проти латинізації української абетки. Вдруге запроваджували латинку в українських школах Галичини 1859 р.

Як часткову латинізацію української абетки можна вважати запровадження М. Драгомановим у гражданку літери «j» та вилучення натомість з неї літер «я», «ю», «є», «ї». В 1908 році вийшла стаття М. Драгоманова «В справі реформи нашої правописі», де він обстоює власну систему правопису на фонетичній основі.

Сучасного вигляду українська абетка набувала поступово. Її склад у різні часи на різних українських землях залежав від уживання того чи іншого правопису: максимовичівки, кулішівки, драгоманівки, желехівки, «ярижки», панькевичівки.

Проблемами української абетки, окрім діячів, прізвища яких дали назву правописним системам, займалися О. Павловський, Г. Квітка-Основ’яненко, А. Метлинський, Я. Головацький, К. Шейковський, М. Гатцук, І. Франко, Б. Грінченко, Г. Голоскевич, А. Бурячок.

Джерело: Железняк М. Г. Абетка / М. Г. Железняк // Енциклопедія Сучасної України. Т. 1. А / НАН України, Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України, Наук. т-во ім. Т. Шевченка ; ред. І. М. Дзюба. - Київ : Атіка, 2001.

Етапною у справі упорядкування українського правопису дослідники вважають працю, здійснену під егідою Наукового товариства ім. Шевченка, яке аж до 1917 р. У НТШ 1900 р. створено "Язикову комісію" для вироблення норм українського правопису, до якої в різні роки входили О. Колесса (перший її голова), М. Павлик, В. Гнатюк, І. Кокорудз, К. Студинський, С. Смаль-Стоцький, І. Франко, М. Грушевський, В. Дорошенко, А. Кримський, Є. Тимченко. Ця Комісія, враховуючи правила, вироблені Крайовою шкільною радою, уклала "Руску правопись зі словарцем", схвалену Філологічною секцією НТШ і надруковану 1904 р. у Львові.

У 1977—1978 роках, у Києві, у видавництві Наукова думка вийшов друком «Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.» — 2-томний історичний словник староукраїнської (руської) мови пізнього середньовіччя й раннього нового часу. Виданий укладачами були провідні українські мовознавці та історики мови: Дмитро Гринчишин, Уляна Єдлінська, В. Л. Карпова, Іван Керницький, Лев Полюга, Розалія Керста, Михайло Худаш. Вперше в лексикографічній практиці із зазначенням фонетичної і графічної варіативності слів. Запроваджується цифрова статистика значень, семантичних відтінків і функцій засвідчених у пам’ятках XIV—XV ст. слів, а також усіх наявних фонетичних і графічних варіантів у формах з різними деформаціями включно.

Важливу роль у впорядкуванні українського правопису в XX ст. відіграла орфографічна система, котру застосував у "Словарі української мови" (1907-1909) Борис Грінченко. У передмові до словника автор зазначив, що в його виданні «прийнятий той правопис, який вжито в українських паралелях у "Словаре русского языка, составленном Вторым Отделением Императорской Академии Наук" і в той же час вживається і в наукових та інших виданнях "Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка" у Львові».

Джерело: Історія українського правопису XVI-XX ст. : Хрестоматія / НАН України, Ін-т української мови НАНУ ; упоряд. В. В. Німчук. - Київ, 2004. - 583 с. - (Проект "Наукова книга").

Нарбут Георгій (Юрій) Іванович (1886–1920) – автор двох версій "Української абетки" (1917, 1919), яку вважають шедевром української графіки, що поєднала традиції національної рукописної та друкованої книги з новаціями західноєвропейських митців.

Після 17 січня 1918 року Центральна Рада видала «Головні правила українського правопису», але вони не встигли впровадитися в практику. У травні 1919 Укр. АН схвалила «Найголовніші правила українського правопису» (вид. 1921), які стали основою всіх наступних правописів.

Перший загальноукраїнський правопис, авторами якого були видатні українські мовознавці: І. Огієнко, А. Кримський, О. Синявський, Є. Тимченко, В. Ганцов, С. Смаль-Стоцький, В. Сімович, О. Курило, Л. Булаховський та ін., за підписом наркома освіти УСРР Миколи Скрипника вийшов у Харкові у вересні 1928 року і був запроваджений у практику з 1 січня 1929 року. Саме за нормами цього правопису український мовознавець Григорій Голоскевич уклав правописний словник, 12-те видання якого вийшло у Львові 1994 року. Новий правопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру ґ для іншомовних слів, запозичених після 1860, позначення м’якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 цей правопис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру ґ, змінено правило вживання роду в деяких іншомов. словах, скасовано пом’якшення іншомовного л тощо). В кінці 30-х pp. постало питання про нове врегулювання український правопис. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обставини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український правопис», а в 1960 — його 2-е, доп. й виправлене видання. Третє видання «Українського правопису» 1990 базується, як і попередні, на фонематичні принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляц.-дисиміляц. процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру ґ, дещо змінено вживання літер і та и у власних іншомов. назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після «дев’ятки» на низку власних назв, розширено сферу використання закінчень -у(ю) в род. в. іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.

Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки, 10 — голосні звуки. Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані.

Український правопис 2019 року підготовлений Українською національною комісією з питань правопису. 22 травня 2019 року Кабінет Міністрів України схвалив нову редакцію правопису (Постанова КМУ від 22.05.2019 № 437).

Бібліографічний список (документи з фонду НІБУ):

  1. Голоскевич Г. К. Правописний словник : Близько 40000 слів / Г. К. Голоскевич. – 13-е вид. – Київ : Пульсари, 2006. – 451 с.
  2. Грінченко Б. Д. Словарь української мови : в 4 т. Т. 1 : А–Ж. / Б. Грінченко ; зібрала ред. журн. “Киевская Старина”, упоряд. з додаванням власного матеріалу– Київ : АН УРСР, 1958. – XLII, 494 с. – Надруковано з вид. 1907–1909 рр.
  3. Зизаній Л. “Лексис” Лаврентія Зизанія. Синоніма славеноросская / Л. Зизаній ; підгот., вступ. ст. В. В. Німчук. - Надрук. з вид. 1596 р. фотомехан. способом. – Київ : Наук. думка, 1964. - 203 с. – (Пам'ятки української мови XVII ст. : серія наукової літератури). – Текст лексикону старослов’ян. мовою
  4. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі / І. М. Желєзняк [та ін.] ; АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. – Київ : Наук. думка, 1985. – 254 с.
  5. Історія українського правопису XVI-XX століття : хрестоматія / НАН України, Ін-т укр. мови НАНУ ; упоряд. В. В. Німчук. – Київ, 2004. – 583 с. – (Проект "Наукова книга").
  6. Кісь Я. П. Палеографія : навч. посіб. / Я. П. Кісь ; М-во вищої і серед. спец. освіти УРСР, Львівський держ. ун-т ім. І. Франка. – Львів : Вид-во при Львівському ун-ті, 1975. – 78 с. : іл.
  7. Лексикон словенороський Памви Беринди / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні ; підгот. тексту і вступ. ст. В. В. Німчука. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. – ХІ, 272 с. – (Пам’ятки української мови XVII ст. Серія наук. літ.).
  8. Німчук В. В. Мовознавство на Україні і XIV–XVII cт. / В. В. Німчук ; АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. – Київ : Наук. думка, 1985. – 223 с.
  9. Огієнко І. (митр. Іларіон). Історія українського друкарства / І. Огієнко ; упоряд., авт. передм. М. С. Тимошик. – Київ : Наша культура і наука, 2007. – 536 с. : фот. – (Видавн. проект Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) “Запізніле вороття”. Сер. 2: Зарубіжні першодруки ; Т. 6).
  10. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови / І. Огієнко ; упоряд., авт. передм., комент. М. С. Тимошик, ред. Н. Тимошик. – [2-е вид., випр.]. – Київ : Наша культура і наука, 2004. – 436 с.
  11. Огієнко І. І. (митр. Іларіон ; 1882-1972). Нариси з української мови: система українського правопису : попул.-наук. курс з іст. освітленням / І. І. Огієнко. – Варшава, 1927. – VIII, 216 с. : іл. – (Студії до української граматики / вид. І. Огієнко та Р. Смаль-Стоцький ; кн. 2).
  12. Паночко М. Довідник слів із літерою Ґ : близько 1750 слів / М. Паночко. – Дрогобич, 1993. – 54 с.

Зав. відділу ДБНІР
О. В. Нестеренко

 

Головний бібліограф
Г. В. Єфіменко