ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!

Історія української абетки

Мовою писемності у південних та східних слов’ян стала старослов’янська або давньоцерковнослов’янська мова. Проте важливими були й традиції дохристиянської культури та писемності. Питання виникнення писемності у слов’ян грунтовно дослідила українська книгознавиця, докторка історичних наук, професорка Г. І. Ковальчук. «Про існування у слов’ян якихось систем письма в дохристиянський період існує немало фактів, свідчень і гіпотез. Насамперед, це таке достовірне джерело, як трактат «Про письмена» болгарського монаха, відомого під іменем Чорноризця Храбра (кінець ІХ – поч. Х ст.). Храбр розповідає про три умовних періоди розвитку слов’янської писемності. Перший – користування «чертами і різами» за часів язичництва». Другий – «використання латинських і грецьких літер «без устроєнія», тобто без пристосування їх до фонетичних особливостей слов’янської мови. […] Про існування у слов’ян у дохристиянський період алфавітної системи письма свідчать договори слов’янських князів з Візантією VIII-X ст. Найбільш цікаве свідчення про писемність на Русі ще у IX ст. знаходиться в грецькому рукописі «Житіє Костянтина Філософа» (йдеться про легендарного винахідника слов’янського алфавіту Кирила)».

«Починаючи від Храбра, створення слов’янської азбуки за традицією пов’язується з іменами візантійських місіонерів, видатних слов’янських просвітителів, братів Кирила та Мефодія». Вважається, у 863 р. Кирило й створив слов’янську азбуку, за допомогою якої брати переклали основні богослужбові книги.

«Питання про те, який саме алфавіт був тоді винайдений, лишається досі відкритим. Найдавніші пам’ятки слов’янської писемності написані за допомогою двох різних алфавітів – кирилиці та глаголиці, котрі графічно відрізняються одна від іншої, але мають певні аналогії в зображенні та назві букв, однаковий порядок розташування літер, тобто свідчать про сильний вплив однієї азбуки на іншу. Абсолютно точно відомо, що глаголиця мала розповсюдження серед західних слов’ян, […] у східних слов’ян поширення набула кирилиця, як більш проста й зручна азбука». В обох за основу взято грецький унціал (візантійську версію накреслення літер), який для передачі специфічних слов’янських фонем доповнили чималою кількістю нових літер, походження яких залишається питанням відкритим.

Серед найсуттєвіших нововведень, що на відміну від решти витримали випробування часом – символи на позначення звуків ц, ч, ш та йотованого у. Крім того, на час створення глаголиці і кирилиці грецька бета вже позначала не проривний б, а фрикативний в, тож у слов'янських азбуках колишня бета, а з 3-го століття віта, стала вєді. Поруч помістили й літеру букі, накреслення якої дехто виводить від єврейського і, відповідно, фінікійського бета. Саме їй ми завдячуємо слову азбука, кальці грецького слова алфавіт.

Важливе значення для розповсюдження писемності мало офіційне введення християнства на Русі.

«У другій половині XX ст. джерельна база для вивчення давньоруської писемності поповнилася двома важливими різновидами пам’яток – берестяними грамотами та графіті (текстами, видряпаними на стінах культових споруд). Особливо багато написів знайдено С. Висоцьким на стінах Софійського Собору в Києві, а також у Видубицькому монастирі, на руїнах Золотих воріт, Успенського собору, на стінах Кирилівської церкви та в печерах Києво-Печерської лаври.

[…] Однією з найцікавіших епіграфічних знахідок є відкриття надзвичайної азбуки в Софіївському соборі, проритованої (продряпаної) по давньому тиньку. Складається ця азбука з 27 літер, з яких 23 грецькі та 4 слов’янські, датується першою половиною XI ст. На цей час у загальному вжитку була вже повна (болгарська) кирилиця з 43 знаків. Отже, софійська абетка займає проміжне місце поміж грецьким алфавітом і ранньою (моравською) кирилицею, що мала 38 знаків. Зображена абетка є докириличною і відбиває початковий етап спонтанного «устроєнія» слов’янського письма».

Протягом історії кирилиці мінявся тип письма. Першим з'явився устав. До України устав прийшов із Святим Письмом, і перші датовані рукописи було виконано в Україні в 11 ст.: «Ізборник Святослава» (1073) та «Ізборник Святослава» (1076). Уставом написано також Остромирове Євангеліє (1056–1057 рр.).
 
   
 

Напівустав з'явився у XIV ст. і завдяки зручності у написанні швидко витіснив уставне письмо. Вживався напівустав спочатку в ділових документах, потім поширився на літературу всіх стилів (Лаврентіївський літопис 1397, Четьї мінеї 1489). Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкарських шрифтів.

У XV – на початку XVI ст. уже переважав півустав, а в XVI—XVII ст. прийшов скоропис, який ніколи не використовувався в богослужбових книгах. Однак, устав ще трапляється в богослужбових книгах, наприклад, у Пересопницькім Євангелії (1556–1561), хоча надрядкові літери й акценти типові для півуставу, великий півустав Крехівського апостола (1563–1572) близький до уставу.

1574 року Іван Федоров[ич] видав у Львові «Буквар» (назва книги умовна, деякі дослідники називають її «Граматикою» («Грамматикия»), з якої починається традиція друкованих навчальних посібників у східних слов’ян. На першій сторінці вміщено 45 малих літер кирилиці.

Упорядником нового правопису в Україні став Мелетій Смотрицький. У 1619 року вийшла в світ його праця «Граматіки Славенския правильноє Сінтагма», яка на цілих 150 років стала головним джерелом граматичного знання для всього слов’янського світу. Правопис Смотрицького тримався в Україні до XIX ст. У «Граматиці» М. Смотрицького 1619 р. було унормовано правопис церковнослов'янської мови в українській редакції, зокрема впроваджено літеру ґ, узаконено вживання окремої букви для звуку й, натомість вилучено з абетки більшість символів на позначення йотованих голосних.

Утім, літера Ґ у писемній практиці не закріпилась. Замість неї здебільшого використовували диграф кг, і вона геть випала із вжитку у першій третині 18 ст.

   

У 1643 р. український студент Паризького університету – Сорбонни – Іван Ужевич склав латинською мовою фактично першу граматику української літературної мови XVI – XVII ст.

На розвиток української писемності та впорядкування української абетки мала вплив російська реформа письма 1708–1710, за якою з алфавіту усунуто як непотрібні літери ω («от», омега), ψ («псі»), ξ («ксі»), ѕ («зело»), v («іжиця»), остаточно вилучено Ѫ («юс великий») і Ѧ («юс малий»), впроваджено літеру Е замість ıе, узаконено спорадично вживану раніше літеру я замість ıа, тощо. Проте в алфавіті ще залишалися літери ѳ («фіта»), ѣ («ять»). Спрощено також друкований шрифт, що дістав назву «гражданська азбука» (гражданський шрифт). У XVIII ст. цей шрифт поширився в Східній Україні, де його пристосовували до звукового складу української літературної мови. Проте українська абетка на основі російської й далі залишалась складною у застосуванні через змішування на письмі літер И-І-Ы, Е-Э-І-Ѣ, твердого і м’якого знаків.

   

Активні спроби унормувати її почались відразу після виходу у світ «Енеїди» Івана Котляревського і тривали до сумнозвісного «Емського указу» 1876 року, яким серед іншого було накладено урядову заборону на друк українським алфавітом, замість якого слід було використовувати виключно т. зв. «ярижку» - абетку на основі російської.

Від часу написання «Енеїди» І. Котляревського у 1798 р. до 1905 р. було запропоновано до 50-ти різних орфографічних систем, які у тій чи іншій мірі зумовлювали і зміну алфавіту. Найпопулярнішими серед них були правописи І. Котляревського, О. Павловського, максимовичівка, правопис «Русалки Днѣстрової», слобожанський, правопис Т. Шевченка, кулішівка, драгоманівка, желехівка та ін.

 

Микола Гатцук у своїй книзі «Українська абетка» (1861) виробив два варіанти правопису: один – на основі російського дореволюційного правопису, другий – на основі уставу – письмової церковнослов'янської кириличної абетки. З метою відображення різноманітних діалектичних нюансів української мови Гатцук упорядкував використання діакритичних знаків. Правопис Гатцука (гатцуківка) не набув поширення, однак саме йому сучасна українська орфографія завдячує відновленням давнього паєрика – теперішнього апострофа.

   

Менш радикальним за Гатцука був публіцист Михайло Драгоманов. Він пропонував відмовитись від літер Щ, Ы, Ѣ і Ъ, а йотовані фонеми передавати буквосполученням відповідних голосних у парі з латинською J, що вже два століття з варіанту скорописного накреслення I була самостійною літерою латиниці.

Галичанин Маркіян Шашкевич, автор, як вважається, першого фонетичного правопису української мови, відновив використання літери Є у її традиційному накресленні виключно для йотованого е і запровадив літеру Ц для диграфа дж, запозичену з сербської.

Киянин Пантелеймон Куліш повернув у вжиток букву Ґ, правда, у її латинському варіанті, усунув останню з маловживаних грецьких літер Ѳ.

Як і Шашкевич з Драгомановим, Куліш обходився без російської Ы, відповідна фонема якої в українському звукоряду була відсутня практично повсюдно, окрім кількох діалектів на Закарпатті.

У 1873 році в оновленому варіанті «кулішівки» з’явилась Ї для, як зазначалося у «Записках Південно-Західного відділення» Російського географічного товариства у Києві, «сильно пом’якшеного і, проте зникла G, яку вчергове замінили диграфом кг.

Підсумки численних спроб напрацювати український фонетичний правопис і алфавіт підвів Євген Желехівський, лексикограф зі Станіславіва (нині Івано-Франківськ). У його «Малоруско-німецькому словарі», виданому у Львові в 1886 році, українська абетка складалась із 33 звичних нам сьогодні літер, включно з реанімованою Ґ у накресленні Смотрицького, чотирьох букв для позначення йотованих голосних і без Ѣ.

У 1908–1909 рр. вийшов «Словарь української мови» Б. Гринченка, що завершило формування українського алфавіту та його графіки у їхньому сучасному вигляді. У ньому 33 літери. 22 з них беруть початок від протосинайської версії єгипетських ієрогліфів, дві – від суто грецьких новацій. Генезис решти дев'яти достовірно не з’ясований. Серед домінуючих версій – коптський алфавіт та іврит, які теж нащадки писемності часів фараонів. Після виходу цього «Словаря» українська абетка не зазнавала змін (крім тимчасового вилучення у 1933 році букви Ґ радянською владою).

На основі правопису Грінченка уряд УНР ухвалив «Головніші правила українського правопису» (1919), які згодом у 1921 році затвердив також народний комісаріат освіти УСРР. 1927 року правописна конференція в Харкові узгодила правопис, який враховував наддніпрянську та наддністрянську правописні традиції. Українською Академією Наук правопис було затверджено 31 березня 1929 р.

На початку 1942 р. радянський уряд доручив Академії наук УРСР поновити роботу над упорядкуванням українського правопису. Очолив цю роботу Л. А. Булаховський. Новий правопис було затверджено 8 травня 1945 року.

Частину правил правопису 1929 року було повернено в 2019 році.

Додаток 1.
     

Додаток 2
  

ДРЕВНЯЯ АЗЪБУЦА. – Супрасль, 1781.

Додаток 3.

Джерело: Еволюція алфавіту. Від єгипетських ієрогліфів до української абетки [Електронний ресурс] // Цей день в історії : [відео, текст]. – 11 жовтня 2021 р. – Загол. з титул. екрана. – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=NHBhUKIYkoM

 

Додаток 3.1

 

Додаток 3.2

 

Додаток 3.3

 
Підготували:

Зав. відділом НДВСЦРВ
Світлана Смирнова

Головний бібліотекар відділу НДВСЦРВ
Світлана Плюта