ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
17.05.2024
[…] Український нарід має для себе і для своєї території свій власний і споконвічний дійсний внутрішній і закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем України і Українського Народу.
Сергій Шелухин
Мусимо твердо знати наші права й їх основи, підстави й історію, щоб в кожному випадку оборони чи змагання вміти всім і кожному все пояснити, формулювати і переконливо аргументувати. Треба знати істину про наше національне ім’я «Україна» й «Українці» та при потребі вміти пояснити походження, зміст і значіння його.
Сергій Шелухин
Наша держава має давню історію. ЇЇ історичне минуле, культура, менталітет, побут, традиції, національна свідомість народу тісно пов’язані з іменем Україна. «Воно є душею народности, зв’язане з нею історично, органічно й психологічно, є означенням народности, зайнятої нею території і народної влади на ній, національної персоніфікації, означенням єдності антропологічного колективу, символом солідарности, назвою суб’єкта прав. Все це викликає до самого імени – його походження, розвитку, значіння, зв’язків – окремий інтерес» [3, с. 17]
Етимологію та зміст терміну Україна, етнопсихологічні особливості українського народу, історико-правові підстави української державності, ґрунтовно дослідив великий український патріот, громадсько-політичний діяч, історик і дипломат, активний учасник національно-визвольних змагань, Генеральний суддя, міністр судових справ УНР, палкий поборник української державності Сергій Павлович Шелухин (18.10.1864, с. Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії – 25.12.1938, м. Ржевніце, поблизу Праги).
Спираючись виключно на документальні джерела та історичні факти, учений-правник, всупереч проімперським політичним спекуляціям та фальсифікаціям щодо державних та етнічно-національних термінів на різних етапах розвитку нашої Батьківщини, довів у своїх працях давність назви Україна, величезний внесок українства у загальнослов'янську історію і культуру.
Численні наукові праці вченого з питань історії, права, мовознавства видані українською, англійською, французькою, чеською мовами.
Зупинимось на декількох дослідженнях С. П. Шелухина, пов’язаних з концепцією історичного походження назви Україна.
У 1908 році на XIV Всеросійському археологічному з’їзді у Чернігові справжньою сенсацією стала доповідь про стародавність і державно-правове значення назви країна. повідомленні автор – С. П. Шелухин - наголосив, що назва «український» відноситься до народності, яка є в антропологічному і лінгвістичному відношеннях самостійною культурно-національною одиницею, відмінною від «великороссов, белоруссов, поляков, чехов и др.» за мовою і побутом, внаслідок чого і застосовується в історичному житті народу як його власне ім’я, для позначення культурно-національного типу, який є українським народом. 
На підставі історичних джерел, доповідач довів, що слово Україна з давніх давен (вперше згадується в Іпатіївському літописі 1187 р. як назва окремої території) звучить і в народній творчості (в думах, піснях), і в побуті, листуванні, а також використовується в офіційних паперах. І хоча не обійшлося без адептів теорії «один народ» (так, наприклад, такий собі М. Є. Соколов заявив, що «малоруссы и великоруссы составляют одно целое», а «Украина – граница, пограничная область») [1, с. 70-72], доповідь справила сильне враження на слухачів. Згадуючи пізніше ці події, Сергій Павлович писав, що М. Коцюбинський від імені чернігівської «Просвіти» звернувся до нього з проханням повторити доповідь у зібранні просвітян, адже не всі змогли бути присутніми на з’їзді. Але, оскільки губернатор надіслав заборону на виголошення реферату українською мовою, доклад не відбувся: читати в Просвіті російською мовою С. Шелухин відмовився [3, c. 31].
Згодом Сергієві Шелухину довелося знову доводити прибічникам теорії «одного народу» окремішність України, самобутність і прадавність її культури. В газеті «Киевлянин» [1915. 19 сент. №258. С. 1] вийшла проімперська публікація професора Ю. Кулаковського «Русским людям, именующим себя «украинцами» з необгрунтованими звинуваченнями на адресу М. Грушевського як лідера українського руху. Пізніше, у тій же газеті [1915. 23 окт. №292. С.1-2] на підтримку Кулаковського виступив відомий своїми націоналістичними поглядами та українофобією редактор «Киевлянина» В. Шульгин зі статтею «Неблагодарное дело», спрямованій проти усього українського взагалі.
Тож, у 1916 році, у відкритому листі «Украинцы, русские, малороссы», надрукованому у часописі «Украинская жизнь» [1916. №7-8. С. 60-81] С. Шелухин дав чітку оцінку закидам російських шовіністів, які стверджували, що Україна означає «окраина» і що «украинской культуре […] немыслимо бороться с культурой общерусской и польской» і рекомендували українцям «отнестись с презрением к своему исконно родному, а усвоить себе или великорусское, или польское по поговорке: «Не трать, куме сили, пускайся на дно!», заявляли, що «южная Русь была когда-то только окраиной чужого, не русского государства». Українську мову Шульгин назвав «окрошкой с ботвиньей» і зухвало порадив усім, хто називає себе українцями зректися культури, яку вони називають українською, і вибрати собі або Міцкевича, або Пушкіна, а Шевченка закинути геть.
У відповідь на маячню Шульгина, С. Шелухин навів беззаперечні докази, що народна слов’янська назва Україна не була ніколи означенням «окраїни», а пропагована російськими націоналістами назва Малоросія є новішою на багато століть, чужою, книжною й іншого змісту й значення і є, за словами, Шелухина «неграмотною нісенітницею». В українській мові слово [рос.] окраина і буде називатися окраїною (той же корінь і походження у слів: окраєць, окрайка, окрайок, окрай тощо), а Україна означає собою те ж саме, що і країна, земля, край. Французькою – pays, латинською – terra, німецькою – land. Україна, зазначає Шелухин, - рідний термін для українського народу.
Найдавніший запис, в якій територію українського народу названо не тільки її книжним, державним ім’ям Русі, а і народним іменем України, ми знаходимо в Іпатьєвському спискові літопису під 1187 роком. Назву Україна в цім літопису вжито 6 раз, а саме під 1187, 1189, 1213, 1268, 1280 і 1282 роками. «Україною тут названо ті ж землі, які названо також і книжним ім’ям Русі. Це синоніми. Тому проф. Максимович мав повну рацію, коли писав Русская Земля, илиУкраина» (див. Максимович М. А. Собрание сочинений. Т. 3. Киев, 1880. С. 365 і далі).
Французький інженер Боплан у своєму «Описі України» (1650) Україною, або «країною козаків» називає сукупність земель «від Московії до Трансильванії». В атласі до цього Опису, що складається з 8 карт, Боплан на загальній карті вказав, що країна має ім’я Україна “vulgo“, тобто розмовною мовою народу, а кожна карта окремої землі має напис: «Pars Ukrainae», тобто частина України. Назва Україна згадується у щоденнику дипломата, посланця австрійського імператора Еріха Лясоти (1594), універсалах і актах короля Стефана Баторія (1580, 1592), в записках арабського вченого Павла Алеппського, який відвідав Україну у 1654 та 1656 рр. Назва Україна зустрічається у Густинському літописі, Літописах Самійла Величка, Самовидця. Вольтер в «Історії Карла XII» (1730) використовує ім’я України, називаючи її також «країною козаків».
Як це слово розумів і розуміє сам український народ, видно з пісень, дум тощо, в яких іменем Україна називається земля, окрема територія з певними межами:
У пісні про Орла і Сокола Сокіл промовляє: «Дарую тобі, Орле, всі області мої, а я сам полину на чужу вкраїну…» (тобто в чужий край, чужу країну). В іншому варіанті тієї ж пісні співається: «В чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку» (ці слова є синонімами). До речі, як зазначав Шелухин, «у всіх «окраїнників», «пограничників» помітна одна спільна риса: вони уперто не зауважують в історичних пам’ятках вжитку двох форм назви: Україна і Вкраїна (з В на початку) і оминають останню. А ця саме форма робить абсолютно неможливим ототожнення слів Україна й окраїна і понять Україна й окраїна чи пограниччя» [3, с. 26].
У пісні про вдову, яка турбується за долю дітей, діти її заспокоюють: «Мати ж наша, мати! Не журися нами: ми повиростаєм – та й розійдемось самі… Ой буде нас, мати, по горах, по долина. Ой буде нас, мати, по чужих українах…» (тобто по чужих землях, країнах, володіннях) [2, с. 76-77]. У пісні про дівчину і козака: «Козак од’їжджає, дівчинонька плаче: «Куди їдеш, козаче?» - «На вкраїну далеку» (в далеку країну, в дальній край). Або ще такі пісні: «Ой коби я зозуленька, щоб я крильця мала, я би тую україну кругом облітала, я би свого миленького в світах пізнавала…». «Великий світ Україна, та нігде прожити: витоптала орда кіньми маленькії діти…» [2, с. 77].
У думі про похід Наливайка проти Жолкєвського 1596 р. співається: «Ой, у нашій у славній Україні бували колись престрашні злигодні бездольні години, бували й мори, й військовії чвари. Ніхто українців не рятував, ніхто за них богові молитов не посилав. Тілько Бог Святий не забував – на великі зусилля, на одповіддя держав, тілько Бог Святий знав, що він думав-гадав, як незгодини на українську землю посилав». Тут бачимо три терміни: Україна, українці, українська земля.
У 100 варіантах етнографами записано пісню про корсунського полковника, шляхтича Станіслава Морозовського. Під іменем Мороза й Морозенка він бився за визволення українського народу і зазнав великої популярності і слави. Коли шляхта його схопила і стратила, на його пошану українці склали пісню: «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче; за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче!..». Прославив народ у пісні і брацлавського полковника Нечая, завзятого оборонця свободи і незалежності України: «Гей, щоб зайшла Нечаєва слава на всю Україну!».
Ось уривок думи про початок повстання 1648 р.: «Гей у лузі червона калина, гей, похилилася, чогось наша славна Україна, гей, засмутилася. А ми тую червону калину, гей та піднімемо, а ми ж свою славну Україну, гей, та розвеселимо» [3, с. 125-126]. Тут калина – символ України, Україна – жива істота, український народ, який піднімається на повстання, сподіваючись на успіх.
В козацькій думі про похід у Молдавію у 1650 р. молдавський господар Василій, побоюючись Б. Хмельницького, звернувся до Яна Потоцького за підтримкою, а той йому відповів: «Ей, Василю Молдавський! Коли ж ти хотів на своїй україні тихо проживати – було б тобі Хмельницького у вічнії часи не займати…» [2, с. 78].
Б. Хмельницький в гетьманських універсалах проголошував да народу: «Вас одна Мати Україна породила», «мати Україна вас свободою дарувати буде».
Бачимо, що назва Україна для народу має дійсно національне, повне внутрішньої живої сили значення. Саме тому «противники свободи так стараються знищити цю назву, цим обезличити нарід і позбавити його історичної пам’яті» [3, с. 208].
Таких прикладів безліч. Усі вони свідчать, що український народ під Україною розуміє землю, територію, сторону, край, область, володіння в певних межах, а ніяк не окраїну чиєїсь або якоїсь землі.
Нагадуючи у своєму відкритому листі до В. Шульгина його ж [Шульгина] твердження про те, що той, хто спотворює історичну істину, повинен відчути до себе «презрительно-насмешливое отношение», Сергій Шелухин вважає, що саме Шульгин і заслуговує на таке ставлення, адже є безсовісним фальсифікатором. Сергій Павлович пише: «[…] вы и ваши единомышленники, будучи заражены ненавистью к исконно-русскому племени за то, что оно имеет и свое собственное народное имя, притом действительно тысячелетнее, за то, что оно не хочет перекрещиваться в поляков, немцев, великороссов и т. д., не открещивается от своего тысячелетнего прошлого, от своего имени, своей души, культуры, истории, своих земель и своей будущности, а хочет жить на свете и развиваться, - за все это ненавидите нас, стараетесь унижать и желали бы, чтобы украинский народ никогда не покидала злая доля преследуемого, гонимого, уничтожаемого ассимиляциями […] и т. д.» [2, с. 67-68].
Шелухин нагадує своєму опоненту слова російського ж філософа В. С. Соловйова, який ще наприкінці 19 ст. застерігав росіян від манії величі і постійної ворожнечі: «[…] всякий народ имеет право на независимое (от других народов) существование и на свободное развитие своих национальных способностей. Народность есть самый важный фактор природно-человеческой жизни, и развитие национального самосознания есть великий успех в истории человечества. Стремление же отдельного народа к утверждению себя за счет других народностей, к господству над ними есть полное извращение национальной идеи; в нем народность из здоровой, положительной силы превращается в болезненное отрицательное усилие, опасное для высших человеческих интересов и ведущее самый народ к упадку и гибели. Такой национализм губит впавший в него народ, делая его врагом человечества, которое всегда окажется сильнее отдельного народа. Давить и поглощать других для собственного насыщения есть дело одного животного инстинкта, дело бесчеловечное и безбожное, как для отдельного лица, так и для целого народа» [2, с. 73].
Як згадував пізніше Сергій Павлович, стаття дійсно «зачепила» прихильників «русского мира». У відповідь на неї у 1918 році у Києві навіть вийшов друком спеціальний збірник «Малая Русь», автори якого своїми дописами таки визнали помилки, «хоч і з огризаннями», «а свої попередні позиції вони здали більше як на половину». «Одержали побіду очевидність фактів і їх внутрішня сила» [3, с. 35]. Навіть найзатятіший опонент С. Шелухина В. Шульгин «признав назву Україна, її давність і магічність її сили», зазначав, що буцімто «йому [Шульгину] лише хотілося б, щоб назва Україна й український не нищила назви Русь і русский і він [Шульгин] хотів би, щоб «унификаторская политика, которая насильственно стирает местные особенности, не губила самих честных качеств человеческого духа», для чого «необходимо предоставление им полного расцвета в их местных особенностях». Але, на хибну думку цього діяча, все це повинно єднатись в назві русские та русская культура. В свою чергу московським ученим Шульгин закинув, що вони не знають України, її народу й історії [!], а тому інтелігенція має про це «только самые смутные представления», звідки й широке поле для обману. У той же час відбулися і корінні зміни в інших твердженнях Шульгина: тепер він визнав [!] і мову, і культуру, і назву Україна.
У 1921 році, у Відні вийшла друком книга С. Шелухина «Назва України. З картами», в якій він узагальнив, звів «до купи» як історичні, так і картографічні джерела і дійшов висновків:
«1. На італійських і французьких географічних картах 16 століття (1508-1580 р.) Україна пишеться то Сарматією, то Русью (Росією), то Україною.
2. На італійських, голландських, англійських і французьких географічних картах 17 століття і в описах до них Україна пишеться Україною. Східна Галичина зветься Частиною України і Росією (Русью).
3. На французьких, англійських, німецьких і інш. географічних картах 18 століття Україна зветься Україною, а також Землею Козаків і додатково також Червоною Руссю.
4. До 18 століття Московія на чужинецьких географічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з поясняючими додатками починається з 18 віку.
5. Назва України Малою Росією чи Малоросією на географичних картах 16, 17 і 18 століть не існує.
6. Україну давні географи звали також Сарматією, Русією і Червоною Русією. Московія у них ні одним з сих імен не звалася, а мала тілько ім'я Московії. Україна, Московія і Польща — се у географів три різні організми, кожен з своїм власним ім’ям і життям, з своєю власною територією і своїми межами.
7. Україна в IХ вікові, коли ні Польської ні Московської держав ще не існувало, була вже великою і могутньою державою. В старих письмених памятках, які уціліли, назва України вживається в 1187 році. В ті часи Польща ще тілько складалася в державу, а Московської держави ще не існувало. Перший союз України з Польщею в 1569, а з Московією в 1654 роках.
8. Французькі, німецькі, італійські, англійські, голландські географи назву України в 16, 17 і 18 століттях вживали, як назву сталу і властиву певній території, яка зміняла свій обсяг в залежности од історичних умов так само, як зміняють її території інших народів. Але ж назва Україною для етнографічної території незмінна. Се назва всесвітнього міжнародового вжитку і певного значіння для певної території, а ніяк не для чиєїсь окраїни чи чийогось пограниччя» [4].
Маючи енциклопедичні знання не тільки з історичного, а й із правового та державного життя України, Сергій Шелухин завжди покладався на наукові факти, вірив «в правду і науку».
Одну зі своїх останніх праць - «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936) С. Шелухин присвятив «тим, що боролися й полягли за волю України» [3].
Використана література
Підготувала Світлана Смирнова
(Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань)
Докладніше про проєкт:
