Пам’яті Сергія Івановича Білоконя

01 липня 2023 р. 16:33

«Еталон професійної якості науковця»*

Пам’яті Сергія Івановича Білоконя

Його праці – це видатна енциклопедія

української культурології

Ігор Гирич

Видатний український джерелознавець, історик, бібліограф, книгознавець, мистецтвознавець, мемуарист Сергій Іванович Білокінь народився 1948 р. у Києві. Навчався на історичному факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка (1966–1971) та в аспірантурі Московського державного університету (1974–1977). У 1978-му р. захистив кандидатську дисертацію з філології; 2001-го р. став доктором історичних наук.

«Один із найбільших українських істориків нашого часу, він написав сотні наукових текстів першорядної ваги», – так характеризує Сергія Івановича Максим Стріха. С. І. Білокінь «встиг надрукувати таку кількість джерел, яку не під силу видати й інститутові», – стверджує Ігор Гирич.

14 квітня 2023 року, під час проходження курсу лікування у м. Редвуд-Сіті (Каліфорнія, США), Сергій Іванович помер, не доживши два з половиною місяці до свого 75-річчя.

У статті «Цей дивовижний Сергій Білокінь» Іван Михайлович Дзюба писав: «[…] перші кроки Сергія Білоконя в науці припали на час, коли хрущовська «відлига» скінчилася, і ледь підтала поверхня промерзлого ґрунту знову взялася льодовою кіркою. Тож доводилося йти супроти «атмосферних явищ». «[…] те, що зробив він, ущемлюваний, «скорочуваний» з посад, тривалий час не маючи офіційного статусу, – викликає повагу і вдячність». І. М.Дзюба відзначив рідкісний хист С. І. Білоконя: «Джерелознавча пристрасть, смак до історичних подробиць, яких він немало врятував від забуття і перед якими відчува[в] особисту відповідальність […]» [1].

Такої самої відповідальності С. І. Білокінь чекав від усіх, хто брався за проєкти, пов’язані з біобібліографією українських діячів.

У 2015 р. співробітники науково-дослідного відділу стародруків, цінних та рідкісних видань Національної історичної бібліотеки України звернулися до Сергія Івановича за консультаціями щодо впорядкування першого в історії Бібліотеки каталогу видань з автографами видатних українців. [2]. З-поміж низки слушних порад і зауважень науковця з вдячністю згадаємо такі:

• Сергій Іванович допоміг укладачам у розшифровці імені Тауфіка Гавриловича (Тауфіка Джубраїля) Кезми в інскрипті В. С. Іконникова [2, с. 148-149]. С. І. Білокінь порадив також «докопатися» до особи, якій Тауфік Гаврилович у 1950-му передав подаровану йому книгу. Але тоді це не вдалося: коротке прізвище або ім’я, щиросердно вписане Т. Г. Кезмою, було кимось ретельно затерте (ця огидна «традиція» була поширена аж до середини 1950-х років).
• Сергій Іванович запевнив укладачів каталогу, що книжковий дар києвознавця Леоніда Добровольського: «Многоуважаемой Валерии Евгеньевне» [2, с. 124-125], – міг призначатися лише В. Є. Козловській, у 1914 році вже знаній науковиці, археологу-практику, хранителю Археологічного музею м. Києва.

• Сергій Іванович порадив знайти та подати в каталозі біографічні відомості про Н. С. Венгрженовську, що її ім’я зазначив на подарованій нею книзі М. О. Макаренко [2, с. 238, 243-245]. Однак укладачі вирішили зосередитися на біографічних довідках виключно авторів та адресатів інскриптів.

Тепер, як нам видається, настав час виконати настанову С. І. Білоконя.

Надія Семенівна Венгрженовська (у документах, звітах, статтях спостерігаємо також інші написання прізвища: Венгржановська, Венгржиновська, Венгрженівська) (1894–1968) – мистецтвознавиця, історикиня. «Народилася 25 травня 1894 р. у м. Луків Седлецької губ. (нині Польща). Освіту здобувала на Бестужевських курсах в Санкт-Петербурзі. Вільно володіла французькою, англійською і польською мовами. У 1918–1922 рр. працювала бібліотекарем, від 1922 р. – рахівником у Держбанку в Києві. Упродовж 1922–1925 рр. навчалась у Київському археологічному інституті» [3, с. 489]. В 1923 р. вона підготувала й виголосила там доповідь «Городища та могили Чернігівської губернії» [4, с. 114]. Надія Семенівна була аспіранткою Науково-дослідної кафедри мистецтвознавства при Київському ІНО, якою завідував академік Олекса Новицький; проходила підготовку в семінарі вищого типу при ІНО по секції стародавньої історії України (1924–1925), а також була аспіранткою першої хвилі Всеукраїнського музейного городка [6]. «Н.С. Венгржановська працювала й у Археологічному музеї при ІНО – здійснювала інвентаризацію музейних предметів, студіювала принципи експозиції, збереження артефактів тощо. 1924 р. брала участь у археологічних дослідженнях різночасових пам’яток в околицях Ромен і Халеп’я (розкопки проводилися під керівництвом Миколи Омеляновича Макаренка). Роботу у Держбанку поєднувала із заняттями при Кабінеті українського мистецтва ВУАН; була дійсною членкинею гуртка «Studio» при Кабінеті українського мистецтва ВУАН. Під час експедицій гуртківці аналізували музейні збірки. Н. С. Венгржиновська, зокрема, у 1926 р. підготувала та зачитала доповідь «Візантійська кераміка Херсонського Музею» [5]. Характеризуючи Надію Венгржановську, О. П. Новицький зазначав: «я можу атестувати її як людину талановиту, добре освічену й дуже працездатну. Працездатність свою вона виявила й на музейній роботі, яку я доручав їй по Кабінетові» [3, с. 489-490].

Сергій Іванович знав ціну кожній великій книгозбірні Києва. Упродовж багатьох років він опрацьовував рідкісні книги фонду НІБ України, зокрема, й з автографами видатних науковців. Тому слова його інскрипту: «Долучаюся до скарбів Історичної бібліотеки», – дивовижно влучні. Magnum opus видатного історика став іще однією коштовністю нашого унікального фонду.

Білокінь, Сергій Іванович. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.) : джерелознавче дослідження. Т. 2 / С. І. Білокінь ; НАН України, Інститут історії України, Центр культурологічних досліджень. – Дрогобич : Коло, 2013. – 1068 с. : фот.

Це другий том монографії С. І. Білоконя. Перший том, в основі якого – авторська концепція про терор як один із засобів державного управління в СРСР у міжвоєнні роки, вийшов у 1999 р. (друге, допрацьоване видання – у 2017 р.). 2002 року за цю фундаментальну працю Сергій Іванович одержав Шевченківську премію. Історик «глибоко перечулено, як складник власної біографії, сприймав той розрив культурних поколінь, ту «вирву» в живому (покаліченому) тілі нації, що їх утворив більшовицький геноцид», – зазначив Іван Дзюба [1].

Ще в 1990-му Сергій Іванович Білокінь накреслив три умови реформування історичної науки в Україні; третю й найважливішу «можна назвати в двох словах. Це свята свобода» [7, с. 144].

Ми з глибокою шаною і вдячністю зберігатимемо наукову спадщину та пам’ять про українського вченого Сергія Івановича Білоконя, для якого свобода людини, держави, наукової й творчої думки були понад усе.

Примітки

*Цитата з кн. : Селівачов, Михайло Романович. Після війни... : спогади / М. Р. Селівачов ; Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. – Київ : Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2015. – 591 с. : фот., 12 л. фот. – Інскрипт на титульному аркуші: «Національній історичній бібліотеці України, де проминуло багато приємних і корисних днів, і де працювала моя мама. М. Селівачов. 8.V. 2015».

«[…] С. І. Білоконя постійно позбавляли роботи за популяризацію репресованих і просто «небажаних» діячів української культури, спілкування з «одіозними» тоді [І.] Дзюбою, [Б.] Антоненко-Давидовичем […]. Для мене ж у 1980-ті рр. Сергій Білокінь і його старший сподвижник Ярослав Дашкевич становили еталон професійної якості науковця та громадянської мужності». – С. 249.

Література

1. Дзюба, Іван Михайлович. Цей дивовижний Сергій Білокінь / Іван Дзюба // Слово просвіти. – Київ, 2019. – 21 березня.

2. Видання з автографами українських діячів науки і культури : каталог колекції Національної історичної бібліотеки України. Вип. 1 / Нац іст. б-ка України, Н.-д. від. стародруків, цінних та рідкісних видань ; уклад. Н.О. Горська ; ред. О.І. Марченко, С.І. Смілянець, К.Г. Таранюк-Русанівський. – Київ : Вид. дім «Вініченко», 2018. – 416 с.

3. Яненко, Анна Сергіївна. Підготовка музейних працівників в аспірантурі Лаврського музею культів та побуту та Всеукраїнського музейного городка у другій половині 1920-х – на початку 1930-Х рр./ Анна Яненко // Сіверщина в історії України. – Вип. 9. – Київ ; Глухів, 2016. – С. 483-493.

4. Ходак, Ірина Олександрівна. Науково-дослідна кафедра мистецтвознавства : початковий етап діяльності (1922–1924) / І. Ходак // Студії мистецтвознавчі. – 2014. – Число 2. – С. 109-125.

5. Доповіді, що їх зачитали співробітники Відділу протягом 1926 р. // Записки Історично-філологічного відділу Української академії наук. – 1927. – Кн. 15. – С. 291–300.

6. Гришин, А. Д. Відомості про співробітників заповідника (20–30-ті роки) : історична довідка / А. Д. Гришин // Лаврський альманах. – 2002. – Вип. 7. – С. 47– 52.

7. Білокінь, Сергій Іванович. Про становище історичної науки в Україні / Сергій Білокінь // Український історик : журн. історії і українознавства. – Нью-Йорк ; Торонто ; Мюнхен, 1990. – Число 1-4 (104-107). – Т. 27. – С. 144.

Уклала Н. О. Горська

(Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань)

Докладніше про проєкт:

Неповторні риси книг: серія нарисів