ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
16.07.2024
«Еталон професійної якості науковця»*
Пам’яті Сергія Івановича Білоконя
Його праці – це видатна енциклопедія
української культурології
Ігор Гирич
Видатний український джерелознавець, історик, бібліограф, книгознавець, мистецтвознавець, мемуарист Сергій Іванович Білокінь народився 1948 р. у Києві. Навчався на історичному факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка (1966–1971) та в аспірантурі Московського державного університету (1974–1977). У 1978-му р. захистив кандидатську дисертацію з філології; 2001-го р. став доктором історичних наук.
«Один із найбільших українських істориків нашого часу, він написав сотні наукових текстів першорядної ваги», – так характеризує Сергія Івановича Максим Стріха. С. І. Білокінь «встиг надрукувати таку кількість джерел, яку не під силу видати й інститутові», – стверджує Ігор Гирич.
14 квітня 2023 року, під час проходження курсу лікування у м. Редвуд-Сіті (Каліфорнія, США), Сергій Іванович помер, не доживши два з половиною місяці до свого 75-річчя.
У статті «Цей дивовижний Сергій Білокінь» Іван Михайлович Дзюба писав: «[…] перші кроки Сергія Білоконя в науці припали на час, коли хрущовська «відлига» скінчилася, і ледь підтала поверхня промерзлого ґрунту знову взялася льодовою кіркою. Тож доводилося йти супроти «атмосферних явищ». «[…] те, що зробив він, ущемлюваний, «скорочуваний» з посад, тривалий час не маючи офіційного статусу, – викликає повагу і вдячність». І. М.Дзюба відзначив рідкісний хист С. І. Білоконя: «Джерелознавча пристрасть, смак до історичних подробиць, яких він немало врятував від забуття і перед якими відчува[в] особисту відповідальність […]» [1].
Такої самої відповідальності С. І. Білокінь чекав від усіх, хто брався за проєкти, пов’язані з біобібліографією українських діячів.
У 2015 р. співробітники науково-дослідного відділу стародруків, цінних та рідкісних видань Національної історичної бібліотеки України звернулися до Сергія Івановича за консультаціями щодо впорядкування першого в історії Бібліотеки каталогу видань з автографами видатних українців. [2]. З-поміж низки слушних порад і зауважень науковця з вдячністю згадаємо такі:
Сергій Іванович допоміг укладачам у розшифровці імені Тауфіка Гавриловича (Тауфіка Джубраїля) Кезми в інскрипті В. С. Іконникова [2, с. 148-149]. С. І. Білокінь порадив також «докопатися» до особи, якій Тауфік Гаврилович у 1950-му передав подаровану йому книгу. Але тоді це не вдалося: коротке прізвище або ім’я, щиросердно вписане Т. Г. Кезмою, було кимось ретельно затерте (ця огидна «традиція» була поширена аж до середини 1950-х років).
Сергій Іванович запевнив укладачів каталогу, що книжковий дар києвознавця Леоніда Добровольського: «Многоуважаемой Валерии Евгеньевне» [2, с. 124-125], – міг призначатися лише В. Є. Козловській, у 1914 році вже знаній науковиці, археологу-практику, хранителю Археологічного музею м. Києва. Тепер, як нам видається, настав час виконати настанову С. І. Білоконя.
Надія Семенівна Венгрженовська (у документах, звітах, статтях спостерігаємо також інші написання прізвища: Венгржановська, Венгржиновська, Венгрженівська) (1894–1968) – мистецтвознавиця, історикиня. «Народилася 25 травня 1894 р. у м. Луків Седлецької губ. (нині Польща). Освіту здобувала на Бестужевських курсах в Санкт-Петербурзі. Вільно володіла французькою, англійською і польською мовами. У 1918–1922 рр. працювала бібліотекарем, від 1922 р. – рахівником у Держбанку в Києві. Упродовж 1922–1925 рр. навчалась у Київському археологічному інституті» [3, с. 489]. В 1923 р. вона підготувала й виголосила там доповідь «Городища та могили 
Чернігівської губернії» [4, с. 114]. Надія Семенівна була аспіранткою Науково-дослідної кафедри мистецтвознавства при Київському ІНО, якою завідував академік Олекса Новицький; проходила підготовку в семінарі вищого типу при ІНО по секції стародавньої історії України (1924–1925), а також була аспіранткою першої хвилі Всеукраїнського музейного городка [6]. «Н.С. Венгржановська працювала й у Археологічному музеї при ІНО – здійснювала інвентаризацію музейних предметів, студіювала принципи експозиції, збереження артефактів тощо. 1924 р. брала участь у археологічних дослідженнях різночасових пам’яток в околицях Ромен і Халеп’я (розкопки проводилися під керівництвом Миколи Омеляновича Макаренка). Роботу у Держбанку поєднувала із заняттями при Кабінеті українського мистецтва ВУАН; була дійсною членкинею гуртка «Studio» при Кабінеті українського мистецтва ВУАН. Під час експедицій гуртківці аналізували музейні збірки. Н. С. Венгржиновська, зокрема, у 1926 р. підготувала та зачитала доповідь «Візантійська кераміка Херсонського Музею» [5]. Характеризуючи Надію Венгржановську, О. П. Новицький зазначав: «я можу атестувати її як людину талановиту, добре освічену й дуже працездатну. Працездатність свою вона виявила й на музейній роботі, яку я доручав їй по Кабінетові» [3, с. 489-490].
Сергій Іванович знав ціну кожній великій книгозбірні Києва. Упродовж багатьох років він опрацьовував рідкісні книги фонду НІБ України, зокрема, й з автографами видатних науковців. Тому слова його інскрипту: «Долучаюся до скарбів Історичної бібліотеки», – дивовижно влучні. Magnum opus видатного історика став іще однією коштовністю нашого унікального фонду.
Білокінь, Сергій Іванович. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.) : джерелознавче дослідження. Т. 2 / С. І. Білокінь ; НАН України, Інститут історії України, Центр культурологічних досліджень. – Дрогобич : Коло, 2013. – 1068 с. : фот.
Це другий том монографії С. І. Білоконя. Перший том, в основі якого – авторська концепція про терор як один із засобів державного управління в СРСР у міжвоєнні роки, вийшов у 1999 р. (друге, допрацьоване видання – у 2017 р.). 2002 року за цю фундаментальну працю Сергій Іванович одержав Шевченківську премію. Історик «глибоко перечулено, як складник власної біографії, сприймав той розрив культурних поколінь, ту «вирву» в живому (покаліченому) тілі нації, що їх утворив більшовицький геноцид», – зазначив Іван Дзюба [1].
Ще в 1990-му Сергій Іванович Білокінь накреслив три умови реформування історичної науки в Україні; третю й найважливішу «можна назвати в двох словах. Це свята свобода» [7, с. 144].
Ми з глибокою шаною і вдячністю зберігатимемо наукову спадщину та пам’ять про українського вченого Сергія Івановича Білоконя, для якого свобода людини, держави, наукової й творчої думки були понад усе.
Примітки
*Цитата з кн. : Селівачов, Михайло Романович. Після війни... : спогади / М. Р. Селівачов ; Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. – Київ : Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2015. – 591 с. : фот., 12 л. фот. – Інскрипт на титульному аркуші: «Національній історичній бібліотеці України, де проминуло багато приємних і корисних днів, і де працювала моя мама. М. Селівачов. 8.V. 2015».
«[…] С. І. Білоконя постійно позбавляли роботи за популяризацію репресованих і просто «небажаних» діячів української культури, спілкування з «одіозними» тоді [І.] Дзюбою, [Б.] Антоненко-Давидовичем […]. Для мене ж у 1980-ті рр. Сергій Білокінь і його старший сподвижник Ярослав Дашкевич становили еталон професійної якості науковця та громадянської мужності». – С. 249.
Література
1. Дзюба, Іван Михайлович. Цей дивовижний Сергій Білокінь / Іван Дзюба // Слово просвіти. – Київ, 2019. – 21 березня.
2. Видання з автографами українських діячів науки і культури : каталог колекції Національної історичної бібліотеки України. Вип. 1 / Нац іст. б-ка України, Н.-д. від. стародруків, цінних та рідкісних видань ; уклад. Н.О. Горська ; ред. О.І. Марченко, С.І. Смілянець, К.Г. Таранюк-Русанівський. – Київ : Вид. дім «Вініченко», 2018. – 416 с.
3. Яненко, Анна Сергіївна. Підготовка музейних працівників в аспірантурі Лаврського музею культів та побуту та Всеукраїнського музейного городка у другій половині 1920-х – на початку 1930-Х рр./ Анна Яненко // Сіверщина в історії України. – Вип. 9. – Київ ; Глухів, 2016. – С. 483-493.
4. Ходак, Ірина Олександрівна. Науково-дослідна кафедра мистецтвознавства : початковий етап діяльності (1922–1924) / І. Ходак // Студії мистецтвознавчі. – 2014. – Число 2. – С. 109-125.
5. Доповіді, що їх зачитали співробітники Відділу протягом 1926 р. // Записки Історично-філологічного відділу Української академії наук. – 1927. – Кн. 15. – С. 291–300.
6. Гришин, А. Д. Відомості про співробітників заповідника (20–30-ті роки) : історична довідка / А. Д. Гришин // Лаврський альманах. – 2002. – Вип. 7. – С. 47– 52.
7. Білокінь, Сергій Іванович. Про становище історичної науки в Україні / Сергій Білокінь // Український історик : журн. історії і українознавства. – Нью-Йорк ; Торонто ; Мюнхен, 1990. – Число 1-4 (104-107). – Т. 27. – С. 144.
Уклала Н. О. Горська
(Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань)
Докладніше про проєкт:
Неповторні риси книг: серія нарисів
