Українська історія в працях Валентина Отамановського

29 січня 2023 р. 10:14

Есей 9

Для українців їхнє минуле – це питання

не схоластичного знання,

це питання буття.

Наталія Старченко, історикиня

«Благословеннішу землю знайти понад тебе несила…», – так у своїй поемі, складеній гекзаметром, «з невтишеною любов’ю» звертався до України польський поет Юзеф Лободовський [1].

Український історик, правознавець, бібліограф Валентин Дмитрович Отамановський свою любов до батьківщини виявляв невідступним виконанням місії науковця: «[…] там, де моя праця цілком відповідала світогляду та почуттю обов’язку, я працював віддано» [2]. Любов до України не була в нього притишена ні поразкою УНР, ні більшовицькими репресіями та заборонами.

У Київському політехнічному інституті юний Валентин був членом Української студентської громади, в якій очолював термінологічну комісію (складав українську наукову термінологію). Він, зокрема, опанував стиль письма, яким писали українці за доби гетьманів. «Братство самостійників», ідейним провідником якого був Валентин, обрало його до Центральної Ради. Валентин організував Український військовий клуб ім. П. Полуботка та військовий клуб «Батьківщина».

Свідомий український патріот, Валентин Отамановський не міг не взяти участь у бою з більшовицькими загонами поблизу залізничної станції Крути 29 (30) січня 1918 року. Сотник Аверкій Гончаренко, у якого Валентин був зв’язковим, згадував: «Атамановський був дуже відважний, і що було в нім найбільш цінне – це завжди прекрасний гумор. […] він почав порівнювати наш бій з боями під Полтавою шведів і наших з москалями […] Та не було часу […] Атамановського відрядив я ще завидна до Студентської сотні з наказом про відступ на вказане їм місце» [3]. Наказ було виконано вчасно, і студентська сотня перша вийшла із бою. Провини Отамановського в тому, що під час відступу одна чота напоролася на більшовиків, не було.

Під Крутами загинув член «Братства самостійників» і товариш Валентина Отамановського Микола Лизогуб. На знак пам'яті про друга В. Отамановський (під псевдо Вал. Злотополець) написав романтичну повість «Син України» [4] – римейк «Життя і дивовижних пригод Робінзона Крузо» Д. Дефо (переклад цього твору українською теж здійснив Валентин). «Друже і брате! В образі Миколи Наливайка стоїш ти мені перед очима. Я не письменник. Я хтів лише вділити часточку Твого невмирущого Духу – ось походження ідеї цього твору», – написав у присвяті автор. Повість вийшла в 1919 р. у Відні, де тоді знаходилось видавництво «Вернигора» (одним із засновників і невтомним редактором якого був знов-таки Валентин Отамановський). Видавництво займалося підготовкою й друком українських підручників і мап. Після захоплення Києва червоними Валентин Отамановський разом із членами Центральної Ради перебрався на Волинь, але невдовзі повернувся до столиці. Дослідники біографії В. Отамановського вважають, що його відверто вороже ставлення до більшовиків (на кінець 1919 р.) не без впливу В. Винниченка еволюціонувало до співпраці з новою владою [3].

Далі у Валентина Дмитровича було дев’ять років плідної науково-бібліографічної роботи у Вінниці. В «Автобіографії ув’язненого Валентина Отамановського» він писав: «[…] в 1920 р., взявши участь у створенні […] Центрально-наукової Книгозбірні для Поділля, я […] намагався зробити її одночасно й базою для розгортання дослідно-краєзнавчої праці. […] основним завданням її поставлено – зібрати всю літературу про Поділля, всіма мовами» [5].

За ці роки Валентин Дмитрович дослідив історію Вінниці 14-18 століть, проаналізував неймовірну кількість джерел (переважно іншомовних) і дійшов несподіваного для тогочасної наукової спільноти висновку: в правосвідомості містян Правобережної України переважали залишки давньоруського права, а роль магдебурзького права була незначною.

Уславився В. Д. Отамановський і створенням у Вінниці унікального краєзнавчого осередку – Кабінету виучування Поділля (1924) з таким девізом: «Внеском нашим до Української науки нехай буде дослідження та опис цілого Поділля» (включно з Галицьким Поділлям). 

У своїй програмній розвідці (Отамановський, В. Д. Краєзнавство на Поділлі, найближчі його завдання та потреби й роль в краєзнавчій праці Кабінета виучування Поділля. – Вінниця, 1926) керівник Кабінету доводив основоположну роль краєзнавства у всебічному вирішенні народознавчих проблем: «наслідком наших помилок сучасних є часто погана спадщина минулого – мала дослідженість Поділля», – підкреслював він. Кабінет діяв до 1929 року, коли Валентин Дмитрович Отамановський був засуджений у справі «Спілки визволення України» (справі, яка за визначенням С. І. Білоконя, була поки «репетицією беззаконь»).

Вінницькі музейники та історики одностайні в оцінці досягнень В. Д. Отамановського: такого потужного краєзнавця ні до нього, ні після в області не було. 25 листопада 2022 р. Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці (після попереднього деіменування) було присвоєне ім’я Валентина Отамановського.

«Працюючи упродовж 1924–1928 років в архівах у пошуках матеріалів про Вінниччину, В. Д. Отамановський зацікавився джерелами з історії медицини та аптечної справи. Відтоді історія медицини увійшла до кола його наукових інтересів» [3]. Перша студія вченого з історії медицини вийшла у 1930-му році.

Валентин Отамановський глибоко цінував особливий внесок польських медиків у етнологічні та краєзнавчі дослідження Правобережної України. Він перекладав, аналізував і багато цитував праці історика Поділля Юзефа (Йозефа) Антонія Роллє (1829/1830–1894) та неперевершеного дослідника давньої медицини України Юліяна Талько-Гринцевича (1850–1936) [6].

Після звільнення з заслання у 1936 р. В. Отамановський залишився в Казані, «звідки родом була його дружина Марія Іванівна Григор’єва, медична сестра за фахом. Працював завідувачем відділу рукописів і рідкісних книг Наукової бібліотеки Казанського університету» [3].

Винищення в СРСР до середини 1940-х майже всієї наукової інтелігенції призвело до гострого дефіциту знавців іноземних мов (особливо – латини, необхідної для підготовки медиків і фармацевтів); вони були на вагу золота. Тож В. Д. Отамановського запрошували викладати латину та іноземні мови у казанських медичних вишах, а в 1944-1945 навчальному році він був відряджений до Краснодара завідувачем кафедри латинської мови Кубанського медичного інституту. Тут він екстерном здав іспити за повний курс Краснодарського педінституту зі спеціальності історія. Через рік захистив кандидатську дисертацію. У 1947-му В. Д. Отамановський став завідувачем кафедри іноземних мов Кримського медичного інституту. В 1956-му захистив докторську дисертацію. З 1958 року професор В. Отамановський завідував кафедрою латини у Харківському медичному інституті. «В ті часи він був найкращим істориком медицини не тільки в Україні, а й на теренах СРСР. Ніхто інший не міг дорівнятися до нього за обсягом та вагомістю опрацьованої джерельної бази» [3].

У Харкові, на могилі Валентина Отамановського зусиллями Центру медичного краєзнавства (який з 2015 р. носить ім’я В. Д. Отамановського) ХНМУ в 2018 р. встановлений пам’ятник у вигляді розкритої книги. Ліворуч бачимо портрет вченого в поважному віці, праворуч – портрет Валентина в бою під Крутами.

Темами обох дисертацій В. Д. Отамановського, захищених не в Україні, були різні аспекти історії міст Правобережної України, зокрема, Поділля.

На завершення поділимося враженнями від прочитання двох праць ученого з історії медицини, виданих в Саратові й Москві, в яких виразно чуємо тиху оду Україні й українським медикам.

Отамановский, В. Д. Отечественные лекари-новаторы второй половины XVIII в., создавшие более прогрессивное направление в лечении чумы, и роль их как зачинателей рациональной терапии / В. Отамановский ; Саратовский медицинский институт. – Саратов, 1958. – 42 с.

У розвідці автор описує подвижницьку боротьбу військових лікарів з чумою під час російсько-турецької війни (1770 р.). У розділі «Создатели нового направления в терапии чумы» автор пише: «[…] зачинателями нового направления в терапии чумы были полковые лекари-практики, из которых нам известны штаб-лекарь Иван Рембовский и лекарь Вышатицкий». «Украинская фамилия этого лекаря [І. Рембовського] сразу же указывает, что он, подобно Тереховскому, Шумлянскому, Самойловичу, Руцкому, Вышатицкому и др., принадлежал к тем многочисленным воспитанникам Киевской Братской академии […] или Черниговской семинарии, которые, по авторитетному свидетельству Лерхе, как руководящего работника Медицинской канцелярии в 1751-1763 гг., с 1754 г. ежегодно давали хорошо подготовленных студентов госпитальных школ».

Отамановский, В. Д. Борьба медицины с религией в Древней Руси / проф., д-р ист. наук В. Отамановский ; под ред. проф. М. И. Барсукова и доц. И. А. Устинова. – Москва : Медицина, 1965. – 188 с.

Посмертне видання неоціненної праці професора В. Отамановського. Заколисавши цензорів рефреном «русская и украинская народная медицина», Валентин Дмитрович таки утвердив виключну спадкоємність України від Давньої Русі (с. 23): «Поскольку украинская народная медицина непосредственно произошла от древнерусской народной медицины, то первая может дать некоторое представление о богатом запасе древнерусских народных лекарственных средств. По данным известного специалиста по сравнительной этнологии проф. Ю. Талько-Грынцевича*, количество упоребляемых в украинской народной медицине лекарственных растений доходило во второй половине XIX века до 360, а по характеру их применения во врачевании украинская народная медицина приближалась к античной греко-римской медицине». [*Talko-Hryncewicz, J. Zarysy lecznictwa ludowego na Rusi poludniowei. – Krakow, 1893. – S. 26-29. – Нариси народної медицини Південної Русі у викладі доктора Юліяна Талько-Гринцевича].

Переважна більшість джерел у цій праці В. Д. Отамановського – українські літописи, дослідження українських авторів (напр., вступ і примітки до «Києво-Печерського патерика» Д. І. Абрамовича, замовчуваного в СРСР у 1960-х рр.) та видання іноземних авторів про стан медицини на теренах України. 

Сенс свого життя вчений-ерудит, дослідник енциклопедичного масштабу Валентин Отамановський бачив у служінні Україні. Його внесок в українське джерелознавство й історіографію, його всеохоплюючі краєзнавчі здобутки – безцінні.

Цитована та використана література

1. Лободовський, Юзеф (1909-1988). Похвала Україні / Юзеф Лободовський ; пер. С. Гординський // Греля-Кравченко, С. Юзеф Лободовський – митець, мислитель, бунтар та українофіл : життя і творчість. – Луцьк : Синя папка, 2019. – С. 222- 226.

2. Отамановський, Валентин Дмитрович. Моє каяття / В. Д. Отамановський // Подільська старовина : науковий збірник на пошану вченого і краєзнавця В. Д. Отамановського / відп. ред. В. А. Косаківський. – Вінниця, 1993. – С. 20-29. – [Cамообмовне «Моє каяття», написане В. Д. Отамановським 10 січня 1930 р. з «визнанням» причетності до «СВУ», є варіантом його автобіографії, виправленої ДПУ].

3. Робак І. Ю. Валентин Отамановський – революціонер, вчений, організатор науки / І. Ю. Робак, З. С. Савчук. – Харків : Колегіум, 2013. – 184 с. : іл.

4. Злотополець, Валентин. Син України : іст. повість з часів укр. лицарства / Вал. Злотополець [Валентин Отамановський] ; передм. вид-ва «Укр. націоналіст». – [Київ : Відень, 1919]. – 20, 223 с.

5. Автобіографія ув’язненого Валентина Отамановського / В. Д. Отамановський // Подільська старовина : науковий збірник на пошану вченого і краєзнавця В. Д. Отамановського / відп. ред. В. А. Косаківський. – Вінниця, 1993. – С. 13–20.

6. Отамановский, Валентин. И. А. Ролле и Ю. Д. Талько-Грынцевич : (к истории русско-польских научных связей) / В. Отамановский // Советское здравоохранение. – 1962. – № 8. – С. 75–77.

7. Отамановський, Валентин Дмитрович. Вінниця в ХІV–ХVІІ століттях : іст. дослідж. / В. Д. Отамановський. – Вінниця : Континент-ПРИМ, 1993. – 464 с. – (Іст. б-ка Поділля).

Уклала Н. О. Горська

(Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань)

Докладніше про проєкт:

Відкриття України. 21-ше сторіччя: біобібліографічні есеї