Подорожні записки з часопису «Основа» – джерело інформації для вивчення локальної історії

14 грудня 2022 р. 16:00

Часопис «Основа», як джерело

історико-краєзнавчих досліджень

Випуск 9

У складні часи ми всі звертаємося до історичного минулого. Ніщо так не об’єднує українців як їх боротьба за свої національні, духовні цінності. А для цього необхідно вивчати, аналізувати, обмірковувати нашу історію, зберігати культурну спадщину, цікавитися національним корінням. І сьогодні під час повномасштабного вторгнення росії на територію України та боротьби українського народу за свою свободу, остаточного визнання її на світовому рівні окремішньою від імперської держави-терориста, вчергове постає питання переосмислення історичних процесів нашої батьківщини.

Однією з найбільш цікавих та мало вивчених джерельних груп, на думку науковців, є подорожні записки людей різних професій: мандрівників, етнографів, дипломатів, купців, місіонерів, солдатів, моряків, лікарів, дослідників, журналістів, письменників. Подорожні записки (подорожні нариси, тревел-тексти) несуть особливий інформаційний та історичний інтерес. Чіткого визначення «подорожніх записок» ми не знайшли, однак, їх відносять до жанру мемуаристики – різновид документальної літератури або літературний жанр, який містить публіцистичний чи хронікальний виклад учасника суспільно-політичного, громадського, літературного, мистецького, військового чи повсякденного життя про події, особистості, процеси, явища та ін., сучасником яких він був, або їхній переказ на основі відомостей, одержаних від очевидців та ін. осіб [12]. Вони передають такі аспекти життя регіонів, які не знайшли належного відображення ані в документах, ані в історичних дослідженнях. В них можна прочитати про суспільно-політичне, культурне, соціальне життя населення, поринути в його побут та звичаї, почути думки та пережити разом з автором певні події, що дозволяють вивчати минуле неупереджено [11].

Історія появи подорожніх текстів ґрунтовно не вивчена. За дослідженнями М. Прокоф’єва, у Київській Русі були поширені твори про реально-історичні події, частиною яких були записки про подорожі – «ходіння». Вони пройшли довгий шлях свого становлення і розвитку. Водночас цей вид творів проявив себе як жанр, що швидко пристосовується до сучасних тенденцій. Основний посил – відкривати нові світи, ділитися досвідом і враженнями від подорожі. Протягом розвитку й трансформації жанру змінювалися форма, стиль і підхід до написання. Так, дослідниця К. Л. Диса, зазначає, що на злам XIII -XIX ст. припадає розквіт подорожніх записок, особливістю яких стає вже не тільки пізнавальний, а й емоційний аспект. З’являються «сентиментальні» описи подорожей: «емоційні пригоди», які могли продемонструвати власну чуттєвість мандрівника та переважну доброзичливість усього людства; а в їхніх описах уперше постає нова техніка писання про власне «я», висловлення потоку думок і почуттів» [4].

У часописі «Основа» значна кількість статей написана в стилі подорожніх нотаток, адже, як відомо, авторський склад журналу багато подорожував, бо усі вони були дослідниками історії, етнографії, культури, науки української нації, у своєму роді «пропагандистами» усього українського. Однак, на жаль, мало хто з дослідників часопису розглядав подорожні записки як історико-краєзнавчий доробок, можливо саме через те, що вони мають яскраво виражений емоційний характер. Проте, ми все ж таки хотіли привернути до них увагу, як важливого краєзнавчого, інформаційного джерела. Так, нами було вибрано дві статті з журналу, які за назвою відповідають жанру та, як на нашу думку, розкривають краєзнавчий аспект, відображають тогочасний стиль подорожніх нарисів, а також підкреслюють «емоційний» характер. Отже, подорожні записки двох відомих авторів: Необачний П. [Пантелеймон Куліш]. Знайдений на дорозі лист (Из г. Острога. 1847, Лютого 28.) [8] та Переходовець О. [Олександр Кониський] Лист з дороги [10].

Найяскравіше, подорожній жанр розкрито у першій із зазначених нами статті, автором якої є Пантелеймон Куліш. Він скоріш за все подорожував з Києва до Варшави та описує свої враження від відвідування деяких історичних місць. У своїй статті автор пише: «Як проїдеш за Київ верстов сто, й почнеш к Волині зближатися, зараз простежиш, що пішла перед тобою одномінна од нашої сторона» [8, C. 233]. Куліш проїздом відвідує Радомисль (тепер місто Радомишль Житомирський район Житомирська область), далі Житомир про яких автор каже: «мало в ньому типового Волинського, бо нове порядкування виявилося усюди таке голосне, що з під нього та мізерна, трохи мертва, старосвіщина тиль-тиль пробивається» [8, C. 234]. Житомир належить до найдавніших міст України. Ще з часів середньовіччя Житомир є адміністративним центром регіону. Подорожуючи по Волині й Поділлю, восени 1846 року місто відвідав Т. Г. Шевченко. У 1809 року тут відкрилося чотирикласне повітове училище, 1833 року – чоловіча гімназія, а 1843 – пансіонат шляхетних дівчат, де вчилися діти дворян і чиновників. 1859 року в Житомирі почала діяти недільна школа, але через три роки царський уряд закрив її. У 1861 року функціонували три приватних аптеки. В місті розвивалася культура, мистецтво, популярністю користувався народний ляльковий театр. На початку XIX ст. тут виступав кріпацький театр. Тоді ж споруджено спеціальне приміщення для театру. У 30-х роках XIX ст. засновано публічну бібліотеку, в якій у 1862 року налічувалося 2734 книги. Після скасування кріпосного права в 1861 році, Житомир поступово перетворився на промислово-торговельний центр Волині. З 1861 до 1898 рр. число промислових підприємств збільшилося. Найбільшими підприємствами міста були свічковий та пивоварний заводи. Наприкінці XIX ст. виникли чавуноливарний і механічний заводи, що виготовляли нескладні сільськогосподарські машини та устаткування для цукрової промисловості [5].

Далі П. Куліш відвідує місто Корець (тепер Рівненського району Рівненської області). Тут він ділиться своїми думками про «колись пишний» замок Чарторийських: «ми ходили по двору і по руїнах, мізкуючи собі, як то колись от у сій пустці було повно веселого люду….! а тепер усе мовчить, наче тут зроду не жили люди, наче ця руїна так руїною була й замурована. Нема, нерухома смерть…» [8, С. 236]. Корець – стародавнє місто. Назву міста топонімісти пов’язують з найменуванням річки Корчик, яка протікає через місто. Перша писемна згадка про Корець (Корчеськ) в Київському літописі датується 1150 р. У ХІІ ст. входив до удільного Пересопницького князівства, а в ХІІІ - першій половині XIV ст. – до складу Галицько-Волинського. В середині XIV ст. Корець – під владою Великого князівства Литовського. В 1380 р. територія була передана великим князем литовським Ягайлом князю Федору Острозькому, за котрого (імовірно) 1386 р. були споруджені перші дерев’яні укріплення на місці теперішнього замку. З початку XV ст. поселення переходить у володіння роду князів Корецьких. Мурований замок споруджено першими князями Корецькими у XV ст. Перебудований, або, за іншими джерелами, збудований заново 1550 р. Богушем Корецьким (1510–1576 рр.). А після 1651 р. замок перейшов у власність Лещинських, від них — до князів Чарторийських на Клевані, котрі відтоді стали іменуватися Чарторийськими на Корці. Тодішній власник замку, стольник великий литовський Юзеф Клеменс Чарторийський (1740–1810 рр.) реконструював замок під палацовий комплекс 1780 р. у барокових архітектурних формах. Замковий комплекс згорів 1832 р., з того часу не відбудовувався і поступово руйнувався [2]. Корець після Люблінської унії з 1569 р. входить до складу Луцького повіту Волинського воєводства та перебував під владою Корони Польської. У XVI ст. - середині XVII ст. перетворюється на одне з найбільших міст Волині. У 1648 -1654 рр. в місті знаходилися загони Б. Хмельницького і С. Корецького. За Андрусівським перемир’ям 1667 р. місто залишилося під владою Польщі. Після 2-го поділу Польщі в 1793 р. Корець входить до складу російської держави і отримує статус волосного центру Новоград-Волинського повіту Волинської губернії [6].

Також, у своїй статті «Знайдений на дорозі лист» автор описує і місто Острог (тепер місто в Рівненському районі Рівненської області), як він пише «ще багатший руїнами од Корця». Поетично, з сумом у сірих тонах змальовує руїни Костела Єзуїтів, спустошену церкву Богоявлення Господнього (Замкова церква), яка була сімейної церквою Острозьких та костельний склеп з напівзруйнованими домовинами, «сумно, дико всюди: сказано, пустка!» [8, С. 237]. Перша письмова згадка про Острог зустрічається ще в Іпатіївському літописі і датується 1100 роком. Назва міста, найімовірніше, походить від давньослов’янського слова «острог», що означає «укріплення, місце, огороджене дерев’яним частоколом». Хоча розглядається і версія утворення назви міста від географічного розміщення поселення: річка Вілія, прямуючи від сусіднього Межиріча, в центрі міста стрімко повертає в сторону, утворюючи таким чином – «острий рог». Далі місто згадується у середині XIV ст., коли в джерелах з’являється «князь Данило з Острога». У часи, коли Острог належав цьому князівському роду (XIV ст. - серед. XVII ст.), він перетворився у один з найбільших осередків Волині. Центром міста був Острозький замок. Населення міста мало поліетнічний склад (крім русинів-українців - поляки, татари, євреї) і сповідувало різні релігії. Крім кількох православних храмів (найбільшим з яких була замкова Богоявленська церква), у місті було споруджено костел Успіння Діви Марії (між 1440 і 1442 рр.), мечеть (відома з 1565 р., припинила існування до 1708 р.), синагогу (відома з 1603 р.). У 2-й половині XVI ст. Острог став значним освітньо-культурним осередком Волині. Близько 1576 р. було засновано Острозьку академію. В 1624–1773 рр. діяв колегіум єзуїтів, 1777-1793 рр. – греко-католицька 4-класна школа василіан. У місті працювала Острозька друкарня. У XVI ст. Острог отримав привілей на 2 щотижневих торги (1527 р.) та на 3 щорічних ярмарки. У 1585 р. місто отримало магдебурзьке право. Хоча по суті Острог, будучи містом у приватному володінні, управлявся війтом, радою (міським самоврядуванням) ще задовго до набуття магдебургії. Перша письмова згадка про острозького війта відноситься до 1565 року, коли судові справи вирішував Парфен Сахнович. [9]. У 1603 р. кн. Василь-Костянтин Костянтинович Острозький (1525? – 1608 рр.) поділив свої володіння між синами Янушем і Олександром, при цьому місто також було поділено на 2 частини. Частина міста, що належала Янушу, увійшла до заснованої ним Острозької Ординації, а Олександрова частина перейшла до його доньки Анни-Алоїзи (у заміжжі Ходкевич), фанатичної католички. Маючи свою резиденцію в Острозі, вона своїми антиправославними вчинками спровокувала повстання населення, яке було жорстоко придушене (так звана Острозька трагедія 1636 р.). Надалі власниками міста були представники багатьох магнатських родів, зокрема, князів Заславських, Сангушків, Яблоновських. Під час Національної революції 1648-1676 рр. місто прийшло в занепад. В Острозі представники гетьмана М. Ханенка та уряду Речі Посполитої підписали Острозьку угоду 1670 р. Наприкінці XVII ст. почалося відродження господарського та громадського життя мешканців Острога. Протягом XVIII ст. чисельність населення зросла. 1717 р. почалася відбудова комплексу єзуїтського колегіуму, зруйнованого 1648 р., 1747 р. засновано монастир капуцинів (закритий 1832 р.), 1777 р. – монастир кармелітів (закритий 1809 р. Із переходом під владу російської імперії (1793 р.) Острог став повітовим центром Волинської губернії. При цьому залишався приватновласницьким містом. У 1802 р. власником обох частин Острог став князь Кароль Яблоновський (1807 – 1885 рр.), нащадки якого володіли містом до 1875 р. [1]. У місті стояв великий російський гарнізон, до речі про який також згадує у своїй статті Необачний П. [Куліш П.].

Наступна стаття з «Основи» О. Переходовеця (Олександр Кониський) «Лист з дороги», розповідає нам враження автора від відвідування ним міста Херсона. Офіційною датою заснування Херсона вважається 1778 рік. Втім, як зазначають історики, заселення цього регіону відбулося за довго до закріплення російської імперії на цих територіях. Тут існувала мережа паланок (організаційних структур) та зимівників (хуторів, своєрідних фермерських господарств) Запорізьких Січей, дві з дев’яти яких перебували на початку XVIII століття на території нинішньої Херсонщини: Кам’янська на правому березі і Олешківська на лівому [7]. Після одержання російською імперією перемоги у війнах з Туреччиною в другій половині XVIII ст. становище на півдні залишалося напруженим. Тому сюди вводилися війська, споруджувалися фортеці. 18 червня 1778 року було видано указ про будівництво в гирлі Дніпра міста з фортецею й адміралтейською верфю. 19 жовтня закладено фортецю й місто, яке отримало свою назву на честь давнього Херсонеса. Економічний розвиток Херсона, особливо в перші десятиліття його існування, тісно пов’язувався з морським суднобудуванням та потребами торгівлі. Але після заснування Миколаєва та Одеси місто Херсон поступово втратив значення головного торговельного порту і верфі півдня України. У 1803 році Херсон стає центром Херсонської губернії. У цей час з’являються перші навчальні заклади, збільшується число торгових підприємств, а також відкривається театр, музеї, бібліотека, починається рух по новій залізниці [3]. А от як описав Херсон Олександр Кониський (Переходовець) у своїй статті: «Ідучі в Херсон я сподівався на краще і дуже здивувався уїхавши у цей город. Улиці пориті наче рвами, валяється усюди по дорозі каміння!... і будинкам і улицям – (а може й людям) далеко до Полтави». З’ясовує автор «що по чім» у Херсоні, описує пам’ятники кн. Потьомкіну та [Джону] Говарду (філантроп, який присвятив своє життя покращенню умов ув’язнених та боротьбі з епідемічними захворюваннями) з чого робить висновок, що «херсонці не дуже поважають пам’ять сєго незабутнього чоловіка». Також найголовніше, як пише О. Кониський, для нього було дізнатися «як йде наука в Херсоні» та розповідає, що в місті є гімназія, повітова і парафіяльна школа, школа «канцелярських дітей», штурманська школа, дівочий притулок, дівоча та хлоп’яча недільні школи. Однак автор здивований, що в цей період, коли він відвідував Херсон, школи не працювали: «Вийнялась, бач, така пора, що в школах не учать» [10, С. 147]. В місті є дві книгарні: одна при гімназії – «хороша», а «про другу і говорить нічого!», 11 церков, крім православних, 1- гречеська, костел та синагога. «Може Переходовець, де в чім, помилився… дарма: нехай самі Херсонці його виправлять» - так закінчує свій «Лист з дороги» автор.

Отже, як ми бачимо, враження авторів статей від відвідування населених пунктів більш глибші від загальних знань про них та несуть дещо інший підтекст. В них відображається реальна ситуація. Тому на нашу думку, подорожні нотатки з часопису «Основа», як інформаційно-краєзнавче джерело відіграє значну роль у вивчені локальної історії та у національному самопізнанні українського народу. Адже в них відображені події не з історико-наукового погляду, проаналізованого, вивченого, «розкладеного по поличках» або навіть викривленого під впливом політичного віяння, а погляду з середини! Також, зауважимо, що дослідникам та краєзнавцям варто звернути свою увагу на масив вміщених у «Основу» статей подорожнього жанру і ще тому, що вони виходить за межі вже вивчених науковцями археологічних, етнографічних, літературознавчих історико-географічних публікацій часопису та потребують більш детального розгляду.

Список використаних джерел:

1. Берковський В. Г., Близняк М.Б. Острог [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2010. - 728 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Ostroh_mst (дата звернення: 06.12.2022).

2. Вечерський В. В. Корецький замок [Електронний ресурс] : [Веб-сайт Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Корецький замок (дата звернення: 08.12.2022).

3. Виникнення і розвиток міста Херсон [Електронний ресурс] : [Веб-сайт електронної копії 26-томного видання «Історія міст і сіл Української РСР»]. - Режим доступу: http://ukrssr.com.ua/kherson/viniknennya-mista-herson (дата звернення: 09.12.2022).

4. Диса К. Л. Більше ніж путівник: емоційний відгук і особисті враження від мандрівок до Києва в подорожніх записках зламу XVIII–XIX ст. / К. Л. Диса // Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. - 2018. - Т. 1. - С. 18-25. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/NaUKMAi_2018_1_5 (дата звернення: 08.12.2022).

5. Житомир в ХVIII і ХІХ ст. [Електронний ресурс] : [Веб-сайт електронної копії 26-томного видання “Історія міст і сіл Української РСР”]. - Режим доступу: http://ukrssr.com.ua/zhitomir/zhitomir-v-xviii-i-xix-stolitti (дата звернення:08.12.2022).

6. Історична довідка про місто Корець [Електронний ресурс] : [Веб-сайт проєкту «Україна: Історія великого народу»]. - Режим доступу: http://www.litopys.com.ua/places/m-korets/storichna-dov-dka-m-sta-korets/ (дата звернення: 09.12.2022).

7. Масний В. Хто і коли насправді заснував Маріуполь, Херсон та Одесу [Електронний ресурс] // Укрінформ. - Режим доступ: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2699203-hto-i-koli-naspravdi-zasnuvav-mariupol-herson-ta-odesu.html (дата звернення: 09.12.2022).

8. Необачний П. Знайдений на дорозі лист (Из г. Острога. 1847, Лютого 28.) // Основа: южно-русский литературно-ученый вестник. - 1861. - Лютий. - С. 232-238.

9.Острог. Карта історико-культурної спадщини [Електронний ресурс] : [Веб-сайт проєкту «Шляхами штетлів. Об’єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі»]. - Режим доступу: https://shtetlroutes.eu/uk/ostrog-cultural-heritage-card/# (дата звернення: 09.12.2022).

10. Переходовець О. Лист з дороги // Основа: южно-русский литературно-ученый вестник. - 1861. - Жовтень. – 1861 -жовтень С. 145-148.

11. Розінкевич Н. Подорожні записки Марини Гримич "Бранзолія" як приклад української наративної літератури "belles non-fiction” / Н. Розінкевич // Літературний процес: методологія, імена, тенденції. Філологічні науки. - 2015.- № 6. - С. 54-58. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Litpro_2015_6_14 (дата звернення: 08.12.2022).

12. Ясь О. В. Мемуаристика [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2009. - 790 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Memuarystyka (дата звернення: 08.12.2022).

Джерела з бази даних «Історія міст і сіл України», які містять інформацію про подорожні записки

Денисенко О. Подорожні записки Юрія Шевельова / О. Денисенко // Київська старовина: історичний науково-популярний та літературний журнал. - 2011. - № 6. - С. 126-140.

Кавун М. Е. “У невеличкому і не дуже цікавому Катеринославі...”: образ міста на Дніпрі у подорожніх записках О. С. Афанасьєва-Чужбинського / М. Е. Кавун // Історія і культура Придніпров’я: невідомі та моловідомі сторінки: науковий щорічник. - Київ : Філюк О., 2016. - Вип. 12. - С. 166-177.

Крашевський Ю. І. Спогади про Одесу, Єдисан і Буджак (з записок мандрівника 1843 року) : щоденник поїздки з 22 червня по 11 вересня 1843 року / Ю. І. Крашевський // Русалка Дністровая: літературно-краєзнавчий збірник. - Вінниця : Рогальська І. О., 2017. - С. 8-65.

Кукса Н. Козацькі старожитності Чигиринщини в подорожніх нотатках відомих особистостей ХVIII - першої половини ХХ столітття / Н. Кукса, Я. Діденко // Батуринська старовина: збірник наукових праць / голов. ред. Н. Б. Реброва. - Ніжин, 2017. - Вип. 6(10). - С. 94-100.

Мицик Ю. Записки подорожуючого краєзнавця: подорожні нотатки літа 2006 року / Ю. Мицик // Ніжинська старовина: науковий історико-культурологічний збірник. - Ніжин : Аспект-Поліграф, 2007. - Вип. 3(6). - С. 173-176.

Подорожна (проїжджий лист) Василю Туровському. № 17. 1744, липня 2 (червня 21). Глухів // Сіверщина гетьманських часів : збірник архівних документів. Т. 4. 1741 р. - кінець XVIII ст. - Київ-Чернігів : SCRIPTORIUM, 2022. - С. 22.

Соловей Д. З нотаток подорожнього : (записано в Шишаках Полтавської округи 1.8.1926 р.) / Д. Соловей // Краєзнавство. - 1927. - № 3. - С. 24-25.

Харківщина в мемуарах, щоденниках і подорожніх записах з XVIII ст. до сьогодення : бібліографічний покажчик / Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна, Центр укр. студій ім. Д.І. Баглія, Центр. наук. б-ка, Схід. ін-т українознавства ім. Ковальських. - Харків : [б. и.], 2011. - 140 с.

Список не є вичерпним. Більше документів з даної теми Ви можете знайти в Електронному каталозі та базах даних НІБУ.

Підготувала: О. В. Покропивна