Есей 3
«Що ми захоплювалися, були оптимістами – це вірно, але вірно також і те, що ми
потрапили в течію живу, відповідну станові нашої країни та її майбутньому і загальним вимогам
європейського поступу. […] кожний з нас працював щиро на її користь на якому-то ні було терені»…
В. Б. Антонович
Майбутнє країни, європейський поступ, щира праця на користь України…
Ці вектори наукової діяльності визначили долю цілого покоління українських вчених, культурних і громадських діячів – сучасників, соратників та однодумців Володимира Боніфатійовича Антоновича. Одне з провідних місць в національному пантеоні України належить талановитому учневі В. Б. Антоновича - Федору (Хведору) Кіндратовичу Вовку (1847-1918).
«По різним питанням, в різних галузях нашої культурної роботи його досвід, обізнаннє, ерудиція були особливо потрібні тепер – те, що міг він дати по деяким справам не може дати ніхто. Бо в них він бував часто не тільки першим, але й єдиним» [1].
Федір Кіндратович Вовк започаткував, як сьогодні сказали б, наукову євроінтеграцію України. Перебуваючи довгий час у вимушеній еміграції, Ф. Вовк став «ніби послом від української нації до культурного світу Європи» [2], «єдиним містком, через який наукові думки Західної Європи доходять до нас і навпаки» [3]. Завдяки його невтомній праці майже півтора століття тому «термін «Україна» потрохи виробляв собі місце…».
З 1887 року Ф. К. Вовк жив і працював у Парижі – всесвітньому центрі антропологічної науки тих часів. Відвідував лекції в Сорбонні, проводив дослідження в Антропологічній школі, «Музеї історії природи», «Музеї Трокадеро», студіював праці визначних європейських природознавців і антропологів Брока, Галлі, Манувріє, Мортільє, Топінара та ін., працював над докторською дисертацією «Скелетні видозміни ступнів у приматів і в людських расах», яку блискуче захистив у 1905 році; завдяки активній науковій діяльності став членом паризьких Історичного, Доісторичного, Антропологічного товариств, 1899 р. – членом Наукового товариства імені Шевченка.
Через огляди, відгуки та рецензії Федір Кіндратович не просто знайомив європейську громадськість з досягненнями вітчизняної наукової думки, але й освітлював іх «з точки зору західноєвропейської науки» [3]. Він плідно працював у редакціях поважних наукових журналів та збірників – «L’Anthropologie» (Париж) та «Матеріали до україно-руської етнології», що виходив у Львові з ініціативи І. Франка; писав рецензії-огляди археологічних та етнографічних розвідок з Батьківщини (відгуки на праці Д. Багалія, М. Біляшівського, В. Антоновича, В.Ляскоронського); здійснив переклад з чеської мови праці професора празького університету Любора Нідерлє «Lidstvo v dobe predhistoricke», в якій розглянуто питання давньої археології, її зв’язок з антропологією та історією; підготував «наукові розвідки про кам’яну культуру Київської околиці й палеолітичні знахідки Кирилівської вулиці, неолітичні становища й оселі з мальованою посудою (так звану Трипільську культуру)»; брав участь у міжнародному археологічному Конгресі 1900 р. у Парижі, став одним з організаторів паризької Всесвітньої виставки, на якій всебічної слави набули вироби опішнянської кераміки…
Світове визнання вченому принесла опублікована спершу в Болгарії, а потім у Парижі праця «Шлюбний ритуал та обряди на Україні». Побудоване на залученні величезного кола джерел, дослідження і сьогодні зберігає своє наукове значення. «Висліди студій Ф. Вовка про весільні обряди, - писав В. Гнатюк, - посунули значно наше знанє про сю справу та дали їй нове освітленє, при чім показало ся, що й тут україн[ський] народ найкраще доховав старинні обряди та що до того він стоїть близько до полудневих Славян» [4].
У 1889 році у часописі «Киевская старина» надруковано історико-етнографічне дослідження Ф. Вовка «Русские колонии в Добрудже» (під назвою «Украинские колонии в Добрудже» цензура статтю друкувати не дозволила) - про історію еміграції, життя та побут українських переселенців – вихідців з Центральної та Південної України, які рятувались від кріпосництва та рекрутчини.
Автор описує, як навіть далеко від Батьківщини, «в новом отечестве, среди самого пестрого смешения разных других народностей» українці зберегли свою культуру, стародавні звичаї, традиції, ментальність. «В этнографическом отношении добруджские и дунайские руснаки (как они сами себя называют в отличие от великоруссов, обыкновенно здесь называемых липованами) представляют собой совершенно еще чистый и хорошо сохранившийся национальный тип. Большая часть руснацких сел […] даже и по наружности имеют совершенно малороссийский характер. Приютившийся за обрубленными вербами со своими белыми хатками над водой Катирлез, раскинувшаяся вдоль глубокого оврага между горами Телица, выглядывающий из-за камышей и смотрящийся в лиман Муругиль, стоящий на месте прежней Сечи, Верхний Дунавец и даже утопающая в вишневых и абрикосовых садах руснацкая «магала» Тульчи с первого же взгляда дают почувствовать зрителю, что он находится в Украине, точно где нибудь над Днепром. Сходство это […] в значительной степени дополняется знакомой архитектурой церквей, совсем похожих на наши украинские. Внутри сел то же самое: те же беленькие, чистенькие хаты, «причилками» на улицу, те же соломенные или камышевые «стрихи», те же двойные дворики, те же плетеные из хвороста «хижи», «повитки» и «кошары», те же зеленые садки и цветнички с неизбежными ярко-желтыми повняками и чорнобрывцями, даже те же гирлянды из ярко-желтой кукурузы или красного перца под «стрихами» над окнами, как и у нас на Украине…». Далі Вовк пише про архітектуру «руснацких хат», яка в Добруджі «совершенно украинская». «Окна и двери, а иногда и «присьба» […] почти во всякой хате обведены синими или красными полосами, очень часто с разными «марафетами», как здесь говорят, т. е. узорами и цветами, ставеньки, где они есть, тоже почти всегда размалеваны знакомыми украинскими узорами. […] Убранство хаты, расположение мебели, икон, полок для посуды (мыснык), окон, печи и т. п., - то же, что и на Украине. Возле икон целые коллекции разных рушников, голубков, яиц и душистых растений и т. п. […] Во всем этом однако сохраняется строго украинский колорит» [5].
Здобувши міжнародне наукове визнання, наприкінці 1905 року Федір Кіндратович перебирається до Санкт-Петербургу (проживати в українських губерніях влада вченому заборонила). Петербурзький період позначився плідною науковою діяльністю: Вовк викладає в університеті, створює українознавчий центр і виховує наукову школу своїх однодумців, веде активну роботу з організації української частини експозиції Етнографічного відділу Російського музею (як висловлювався сам вчений, він хотів створити в столиці Росії куточок України).
Маючи на озброєнні найпередовіші методи у галузі антропології та етнографії, Вовк разом зі своїми учнями здійснювали антропологічні дослідження у різних регіонах України.
У 1906 році в «Украинском вестнике» вийшла стаття Ф. Вовка «Украинцы в антропологическом отношении», де на основі аналізу основних антропологічних ознак та їхнього порівняння з відповідними ознаками сусідніх з українцями народностей визначено етнічний характер українського населення.
Як зазначив вчений, висновки, зроблені в результаті досліджень, не мають ніякого національного чи політичного значення, але вони «несомненно могут и должны раз навсегда прекратить «истинно-русские» и «вшехпольские» разговоры о том, что украинцы – ополяченные великоруссы или омоскаленные поляки. А это и по нынешним временам далеко не бесполезно» [6].
Продовжуючи антропологічні розвідки, зібравши матеріали, які стосувались понад 5 тисяч осіб, вчений узагальнив їх в окремому розділі другого тому ґрунтовної енциклопедичної праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (Петербург, 1916 р.), яка містить географічні, історичні, юридичні, культурно-побутові та інші відомості про Україну.
Книга написана на основі власних багаторічних антропологічних досліджень на Полтавщині, Чернігівщині, у Карпатах, на Волині, Кубані, у північно-західній Галичині, а також із залученням матеріалів польових досліджень учнів Ф. Вовка – С. Руденка, Л. Чикаленка, А. Шульгіна, Я. Лебедєва, О. Алеші, Є. Артюхова, В. Сахарова та ін. Вовк простежив наявність десяти антропологічних ознак українців у трьох географічних смугах: північній, що відповідає поліським і сіверсько-поліським говіркам; середній – охоплює українські і галицькі говірки; південній – охоплює слобідсько-українські, подільські, наддністровсько-галицькі й південно-карпатські говірки. За такі ознаки дослідник взяв пігментацію, колір волосся і очей, зріст, покажчик голови (співвідношення ширини, поперечного діаметра голови до її довжини, повздовжнього діаметра, що приймається за 100), висотний покажчик (висота черепа), покажчик обличчя (співвідношення між довжиною і шириною обличчя), носовий покажчик, профіль носа, довжину верхньої кінцівки (руки), довжину нижньої кінцівки (різниця сидячого росту від стоячого), скелічний покажчик (співвідношення довжини нижньої кінцівки до довжини тулуба разом з головою). Ф. Вовк не лише проілюстрував, як на тій чи іншій території України виявляє себе кожна із названих ознак, а й спробував простежити їх взаємозалежність і причини виявлення.
У 2-му томі енциклопедії вміщено наукову розвідку «Этнографические особенности украинского народа», в якій досліджено побутові особливості українців, традиції в мисливстві, рибальстві, скотарстві, землеробстві, інших видах діяльності. Представлено також традиції побудови та оздоблення житла, розповідається про народний одяг, вірування, звичаї та обряди українців.
Фундаментальні дослідження Ф. К. Вовка «Антропологічні особливості українського народу» та «Етнографічні особливості українського народу», як зазначила доктор історичних наук Оксана Франко «довели фізичну, мовну, побутову і духовну спорідненість всього, роз'єднаного на той час українського народу від Карпат до Слобожанщини і від Полісся до Кубані, доказали, що український народ є окремим, самостійним, давнім народом, обґрунтували право української нації на історичність і рівноправне існування серед інших народів світу».
Українці сьогодні відважно захищають своє майбутнє, вкотре, на полі бою, виборюють право жити на рідній землі, в демократичному суспільстві, можливість в мирі і злагоді працювати на розвиток і процвітання своєї Батьківщини.
Ми – народ, який має вікову історію, давню культуру, мелодійну мову; ми рівні серед народів усього цивілізованого світу.
Впевнені, що героїчний спротив українських воїнів, усього нашого народу, не залишить шансів будь-якому агресору ставити це під сумнів.
Використана література
Підготувала Світлана Смирнова
Докладніше про проєкт:
«Відкриття України. 21-ше сторіччя»