ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
19.04.2024
«…величезною національною заслугою
ставало кожне наукове досягнення,
яке усувало розриви української традиції
і реставрувало її органічність»
М. С. Грушевський*
4 січня 2022 року вітчизняна культурна спільнота відзначила 185-річний ювілей українського філолога, педагога, громадського діяча Павла Гнатовича Житецького (1837, м. Кременчук – 1911, м. Київ).
Перший історик української літературної мови, Павло Житецький написав низку новаторських праць, які багато в чому визначили подальші шляхи української лінгвістики. П. Житецький, зокрема, відстояв морфологічний принцип українського правопису (наполіг, наприклад, на написанні «грається» замість «грайецця»; серпик літери «Є» – також його заслуга). Сергій Єфремов так згадував Павла Гнатовича: «Видатний український вчений. Разом з тим був і живим, чутливим громадянином своєї батьківщини».
У Києві П. Г. Житецький став співзасновником Старої громади, дійсним членом українських науково-просвітницьких інституцій: Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, Наукового товариства імені Шевченка та легендарного Історичного товариства Нестора Літописця.
Наприкінці 1883 року в Товаристві Нестора Літописця між російським академіком О. І. Соболевським та П. Г. Житецьким спалахнула гостра дискусія. Полемізували щодо автохтонності українців та української мови в Києві. 20 листопада Соболевський виступив на засіданні Товариства із доповіддю «Как говорили в Киеве в XIV и XV веках», в якій оприлюднив свій висновок про належність київського говору не до української, а до російської мови. Отже, знов «постала з попелу» погодінська великодержавницька гіпотеза, спростована, здавалося б, назавжди ще Михайлом Максимовичем. На тому ж засіданні Павло Житецький аргументовано заперечив твердження О. Соболевського, а на наступному (7 грудня) – виголосив доповідь: «По поводу вопроса о том, как говорили в Киеве в XIV и XV веках».
Блискучий аналіз граматичних форм у Клироському євангелії**, Київському та Галицько-Волинському літописах, в Ізборнику Святослава 1073 p.*** та пізніших грамотах привів автора до висновку, що у старокиївських писемних пам’ятках спостерігаються мовні риси, характерні для галицької писемності, і вони збереглися до 15-го століття.
«Клиросское евангелие представляет признаки несомненно малорусские. Так, есть в нем: а) обмен звуков в и у, б) жд превращается по-малорусски в жч […], [отсюда] следует вывод, что до второй половины XII в. киевское наречие не различалось существенно от того наречия, которым говорили в Галиче, следовательно, до этого времени в Киеве жило то самое племя, которое жило и в Галиче. […] писец Клиросского евангелия подчинялся […] народному выговору звука [а,] и доныне сохранившемуся на родине Клиросского евангелия».
«[…] обратимся к киевским памятникам. От XI в. до нас дошли два знаменитые Изборника Святослава. Прежде всего бросается в глаза в этих памятниках настойчивое отбрасывание […] флексии т: буде вместо будет […] слово бчела, написанное по-малорусски с начальным согласным б вместо п, […] ясно указывает на южнорусский выговор дьяка Иоанна, переписывавшего Изборник 1073 г. для великого князя Святослава. […] южнорусский выговор в вокализации согласного в и в обмене его с гласным у: оуселятися […], то самое, что встречаем и в Клиросском евангелии, следовательно, и в Киеве эта звуковая особенность распространена была так же, как и в Галиче. Есть еще в Изборнике 1073 г. […] самостоятельная обмовка дьяка Иоанна в словах: разуминие, пламение, т. е. дьяк Иоанн написал эти слова не под влиянием великорусского произношения […]. [Следовательно,] мы не должны допустить в XI в. особенное великорусское наречие или же, как Вы утверждаете, киевское великорусское наречие, в котором произносилось [ять] как і. [Ваша гипотеза] не может указать потомков этого киевского великорусского наречия, ибо во всех говорах великорусского наречия [ять] произносится как е, а не как і».
«Как […] в памятник, как Вы говорите, великорусский и, во всяком случае, киевский, попали звуковые черты малорусские? Можно сказать, что это описка, но ведь в описках, собственно, и обнаруживается настоящий выговор писца. […] в киевских памятниках есть следы того же наречия, которое проглядывает в галицких». «[…] на основании киевских особенностей правописания в Клиросском евангелии» [приходим к выводу:] «до половины XII в. в Киеве и в Галиче господствовал звуковой тип одного и того же наречия».
«[…] нет причин полагать, чтобы со второй половины XII в. племя киевское […] бы[ло] не тем, чем оно было в XI и первой половине XII в. В XIII в. Киев не имел уже свого летописца, потому что центр политической тяжести передвинулся в Галицко-Волынскую землю. Видно, что и умственные силы отхлынули в это время туда же: в этом убеждает нас Галицко-Волынская летопись, дошедшая до нас в том же Ипатском списке. По тону и стилю она есть продолжение Киевской летописи; видно, что летописцы двух соседних областей принадлежали к одной и той же школе, которая имеет весьма определенные признаки, отличающие ее от северных летописцев – новгородских и суздальских».
Далі автор переходить до українських писемних пам’яток 15-го ст. і розглядає «Жалованн[ую] грамот[у] князя Семена Александровича, данн[ую] слуге его Иеремию Шашку и писанн[ую] на Прилуце за Днепром в 1459 г. […] палеография этой грамоты напомина[ет] Клиросское евангелие XII в.».
В Ізборнику Святослава 1073 p.та в інших давніх рукописах Павло Житецький відкрив явища, які були характерні для сучасної йому української мови (а він чудово знав діалекти Полтавщини та Київщини). Вчений довів, що з 11-го ст. до 2-ї половини 15-го ст. (і до кінця 19-го) люди від Галичини до Стародубщини (нині – територія північного сусіда) розмовляли однією мовою (південно-руською або малоруською, як у ті часи було прийнято називати українську мову).
Отже, «на основании датированных фактов языка» Павло Житецький у своєму неповторному стилі висловив логічний висновок: «[…] к востоку от Киева в XV в. в Стародубе и в Прилуке говорили по-малорусски, к западу и югу широким потоком разливалась речь малорусская в говорах волынских, подольских и галицких, а к северу толпились малорусские говоры Полесья, – что же останется тогда от гипотезы о великорусском киевском наречии в XIV-XV вв., которое, подобно оазису, окружено было со всех сторон малорусскими говорами? Я не знаю картины более фантастической […]».
Через 23 роки спростування цієї «фантастичної картини» яскраво й переможно завершив учень П. Г. Житецького – Агатангел Юхимович Кримський (1871, м. Володимир Волинської губ. – 1942, м. Кустанай, Казахстан).
Рід його батька мав кримськотатарські корені (один із предків був муллою, але чимось розгнівивши хана, втік з Бахчисараю до Литви, там охрестився й отримав прізвище Кримський). Підлітком Агатангел навчався у Колегії Павла Ґалаґана – дітищі П. Житецького (він розробив статут закладу та впродовж 19-ти років працював там викладачем). У першій своїй автобіографії Агатангел Юхимович згадував: «Щасливий я був і в тім згляді, що вчителем словесності був у Колегії Павло Гнатович Житецький, людина, що її вплив я й досі на собі відчуваю». Агатангел Кримський був зачудований звуковою магією української мови, і це, безперечно, було заслугою Павла Гнатовича Житецького. Згодом феноменальні знання А. Кримського в галузі історичної фонетики української мови викличуть захоплення слов’янського мовознавчого світу.
У 1906 р. О. Соболевський заходився шукати великоруський слід у Киівському літописі. А. Кримський у своїй праці «Древне-Киевский говор» відповів на ці намагання так: «[…] новые доводы Соболевского фактически ложны, как и предыдущие». Навівши низку цитат з літопису, А. Кримський «не по-академічному різко» висміяв О. Соболевського за необізнаність і самовпевненість: «заявляю […] перед лицом всего ученого славянского мира, что г. Соболевский не в состоянии будет указать во всей Начальной и Киевской летописи ни одного синтактического оборота, который был бы специально великорусским и отсутствовал бы или в современной или в старинной малорусской речи. […] г. Соболевский мог выудить из летописи только три якобы великорусских слова, и те при проверке оказались сугубо малорусскими». Нові «аргументи» Соболевського лише підтвердили, що: «[…] старо-киевский говор есть прямой предок нынешней малорусской речи северной и средней Киевщины и Черниговщины с прилегающими частями Полесья», – резюмував А. Кримський. (Згодом Агатангел Юхимович визнав заслуги О. Соболевського як систематизатора давніх фактів східнослов'янських мов і публікатора пам'яток, але слабкого знання української мови так йому і не простив).
Не можна не згадати принагідно й чудову книжку про «письменську Старо-Українщину», яка склалася з нарисів двох великих філологів, і якій нині виповнюється 100 років.
Кримський, Агатангел. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася / Аг. Кримський // Шахматов, О. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської Старо-Українщини XI–XVIІI в. / Ол. Шахматов ; Аг. Кримський. – Київ : Друкар, 1922. – С. 87-128.
Співавтором А. Ю. Кримського в цьому виданні став шанований українськими мовознавцями Олексій Олександрович Шахматов (1864–1920), «теоретик-філософ», як його називав Агатангел Юхимович.
Наведемо цитати з нарису академіка Кримського. М’яко, лаконічно й мудро оповідає А. Ю. Кримський про те, «звідки взялася» українська мова: «[…] мова південно-руська, а саме наддніпрянська, має записи ще від Х віку, в реєстрі ймень Дніпрових порогів, що їх дано грецькими буквами у Костянтина Багрянородного (ум. 959); але слов’янськими буквами південно-руські пам’ятники йдуть […] з часів київської держави Володимира Святого, а саме як дрібні написи Х-ХІ віку, а вже ж південно-руські книги […] дійшли до нас з часів Володимирових дітей ХІ віку. […] Найдавніші південно-руські пам’ятники – це такі: з Київщини Ізборники Святослава 1073 та 1076 років, Синайський патерик ХІ в. [та ін.]. Писано ці книги чужою, церковно-слов’янською (болгарською) мовою. Тільки ж писарі малоруські нехотячи робили описки в дусі своєї живої мови, і через це ми з-попід церковно-слов’янської кори виловлюємо загальні зариси південно-руської мови, якою говорили люди в літописній київській великокнязівській державі».
На продовження теми українськості Київського літопису Агатангел Кримський пише: «Баня (купол), повонь (водяний розлив) […] та ще чимало слів південних, що їх ми згодом знаємо з Київського літопису й інших південних пам’ятників, і що їх часто-густо навіть пояснити не можна без допомоги сьогочасної української мови Київщини, навряд чи були і в ІХ віці відомі на півночі».
На завершення Агатангел Юхимович упевнено стверджує, що «усією сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI віку – це цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця; і в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної малоруської мови […]».
Бездоганна аргументація та об’єктивні й тим – нищівні для опонентів висновки двох великих науковців, двох лицарів української мови – Павла Житецького та Агатангела Кримського – надихають сучасних вчених і надихатимуть нові покоління дослідників на виборювання й досягнення історичної справедливості.
Примітки
*Грушевський, М. С. «Малороссийские песни» Максимовича і століття української наукової праці / М. С. Грушевський // Україна. – 1927.– Кн. 6. – С. 1–13.
**Крилоське [у П. Житецького – Клироське] (Галицьке) Євангеліє – рукописне Євангеліє 1144 року, найдавніший з точно датованих слов'янських кириличних рукописів Євангелія. Певний час зберігалося в Крилосі (стародавнє місто Галич).
***Ізборники 1073 та 1076 років – пам'ятки давньоруського перекладного письменства, створені для чернігівського князя Святослава Ярославича. В них зафіксовані типові риси української мови, а післямови дяка Івана до Ізборників є пам'ятками української мови.
Література
Житецкий, Павел Игнатьевич. По поводу вопроса о том, как говорили в Киеве в XIV и XV веках / П. Житецкий // Чтения в ИсторическомОбществе Нестора Летописца. ‒ Кн. 2: 1878‒1887. ‒ Киев, 1888. ‒ С. 218-226.
Центральний державний історичний архів у Львові. ‒ Ф. 3с/309. ‒ Оn. 1, зв. 160. ‒ Од. зб. 2383, арк. 61. [Автобіографія А. Ю. Кримського].
Крымский, Агатангел. Древне-Киевский говор / А. Крымский // Известия ОРЯС ИАН. ‒ 1906. ‒ Кн. 3. ‒ С. 368-411.
Жовтобрюх, М. А. Питання історичної фонетики української мови в науковій спадщині А. Ю. Кримського / М. А. Жовтобрюх // А. Ю. Кримський – україніст і орієнталіст : матеріали ювілейної сесії до 100-річчя з дня народження. – Київ : Наукова думка, 1974. – С. 26-40.
Підготувала Н. О. Горська,
фахівець Науково-дослідного відділу
стародруків, цінних та рідкісних видань
Докладніше про проєкт:
Відкриття України. 21-ше сторіччя: біобібліографічні есеї
