У монографії вперше у вітчизняному театрознавстві шляхом формально –логічних умовиводів створено світоглядно-естетичну модель рубежу ХІХ – ХХ ст. з одночасною акцентуацією її окремого – театрального – сегменту. Обрана для дослідження методологія дискурс-аналізу дозволила, по-перше, остаточно відкорегувати мистецтвознавче визначення дискретної та водночас неперервної практики реалізму – на переконання авторки, стильового мейнстріму української духовної культури ХХ ст., по-друге, сформувати український порядок реалістичного дискурсу з урахуванням явищ та артефактів широкого європейського і російського ідейно-мистецького контексту. Дослідження фондоване на емпіричному матеріалі значного обсягу. Це – численні свідоцтва про суспільні та мистецькі події, відгуки критиків на вистави, спогади про творчу діяльність окремих митців та театральних труп, публіцистичний доробок українських драматургів, їхні драматичні опуси тощо. У книзі зокрема проаналізовані індивідуальні творчі манери провідних українських авторів ( І. Франка, І. Карпенка-Карого, Б. Грінченка, Л. Яновської, С. Васильченка, Г. Хоткевича, Л. Старицької-Черняхівської, В. Винниченка, Лесі Українки, С. Черкасенка, В. Пачовського, О. Олеся) і представлені варіативні підходи українських постановників до їхньої драматургічної продукції, відтак, - особливості тогочасного процесу естетичної комунікації в українському сценічному мистецтві.