ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
10.03.2026
До 175-річчя від дня народження українського історика, педагога, громадського й культурного діяча в межах наукового дослідження «Історичне товариство Нестора Літописця. Персоналії»
Яків Миколайович Шульгин народився 19 лютого (3 березня) 1851 року в Києві, в родинній садибі Шульгиних. Його батько, Микола Якович, служив у канцелярії київського генерал-губернатора. Яків майже не пам'ятав батька, який помер від сухот, залишивши сина і трьох дочок на виховання своєму молодшому братові Віталію [1].
Два джерела: дитячі та юнацькі спогади Олександра, старшого сина Якова Миколайовича, та оповідь київського історика Володимира Щербини про його незабутнього друга Я. М. Шульгина, – стали своєрідними путівниками при підготовці цього матеріалу.
Особливо зворушують спогади Олександра Яковича Шульгина (1889–1960) про дитинство батька: «Здається, коли йому було 6-8 років, померла й мати». Під час прогулянок із сином Яків Миколайович зітхав: «… звідси виносили труну мами, і я гірко плакав… […] Виталій Шульгин добре дбав за своїх небожів, але батько завжди відчував відсутність матері» [2].
Володимир Іванович Щербина (1850–1936) «[…] близько знав [Якова Шульгина] з раннього дитинства» і вважав «своїм моральним обов’язком поділитися споминами про [його] житє і діяльність […]» [3]. Автор некролога з теплотою описує дитинство і юність Якова в домі професора історії Університету св. Володимира Віталія Яковича Шульгина (1822–1878), «якого по впливу на слухачів справедливо рівняли до [Тимофія] Грановського» [ліберального історика-медієвіста (1813–1855), лекції якого про необхідність вибору західних шляхів суспільного розвитку справляли величезний вплив на студентство] [3]. Яків Шульгин ще замолоду успадкував від дядька Віталія кредо успішного промовця: «Якомога менше голих чисел […], якомога більше живих людей». У В. Я. Шульгина, писав далі В. Щербина, «завжди збиралися його товариші, професори Київського університету […], бували і молоді слухачі, між іншими і М. Драгоманов, якого Шульгин готував на катедру по собі». Закінчивши в 1868 році 2-гу київську гімназію із золотою медаллю, Яків Шульгин вступив до Університету св. Володимира, де «під керуваннєм Драгоманова студіював […] історію старого Сходу (особливо історію релігій), під керуваннєм В. Антоновича працював в центральнім архіві» [3]. Володимир Щербина і Яків Шульгин разом відвідували архівний гурток, який вів у Київському архіві давніх актів професор В. Б. Антонович (1834–1908). Він навчив молодих дослідників критично аналізувати історичні джерела, дав їм ґрунтовну архівну підготовку, відчутну у всіх їхніх наукових розвідках. «Скінчивши університет в 1874 р., Я. М. [на два роки] поїхав доучуватись за кордон», – продовжив оповідь В. Щербина. В Європі Яків «зустрів старих київських приятелів, [і серед них – М. П.] Драгоманова [1841–1895], (який тоді уже жив в Женеві як емігрант). Особливо близький він був до Драгоманова, в видавництві якого брав близьку участь». Яків суттєво допоміг М. Драгоманову особистими коштами, за що отримав від нього наймення «євангельський юноша». За спогадами Олександра Шульгина, «батько не набагато пережив свого учителя [В. Б. Антоновича], а коли його ховали, плакав, як дитина. З цією постаттю були зв’язані найсвітліші хвилини його невеселого життя» [2]. У промові Володимира Щербини «Воспоминание о В. Б. Антоновиче» читаємо: «Начало [«киевской»] школе было положено еще в первые годы профессорской деятельности В. Б. Из числа его слушателей […] многие заявили себя серьезными трудами по истории Южной России. Назовем более известных из их числа: проф. Н. П.Дашкевич, О. И. Левицкий, И. М. Каманин, Я. Н. Шульгин, В. П. Науменко» [5]. «Звичайно, демократ і переконаний українець Антонович міг тільки негативно ставитись до другої, старшої за нього знаменитости – Виталія Шульгина, людини перш за все консервативної. Тим більше ворожі відносини встановилися між палким Драгомановим і старим Виталіем: учень порвав із своїм учителем […] ясно, що батько мусів зірвати з своїм дядьком і опікуном» [2]. Отже, В. Я. Шульгина, переконаного монархіста-легітиміста, чекав подвійний удар: і ймовірний наступник на кафедрі, приват-доцент М. Драгоманов, і племінник, який подавав великі надії на успішну педагогічну кар’єру, стали поборниками української національної ідеї.
«Неблагонадійний» Михайло Драгоманов після звільнення з університетської посади 1875 року емігрував і став першим «амбасадором» української справи в Європі. Яків Шульгин продовжив свій тернистий шлях на теренах російської імперії. Він ненадовго повернувся до Києва, став дієвим членом київської Старої громади, далі перебрався в Одесу, де вчителював, і за національно-культурну діяльність в 1879 році був заарештований та засланий на чотири роки до Красноярська. Після його повернення в Україну – роки життя з дружиною і дітьми в Єлисаветграді без права на педагогічну роботу (упродовж п’яти років Яків Миколайович працював контролером державного банку). «Якось [в Єлисаветграді] батько склав на грудях руки і сказав: «Такий я буду, як помру […]. Батькові було тоді біля 40 років, але він уже був і тоді підірваний своїм нещасливим життям. Не почував у собі сили та певне не раз таки справді думав про свою смерть», – згадував Олександр [2].
«Аж в 1899 році, коли товариші його по університету уже обходили свої 25 л. ювилеї, він одержав нарешті посаду учителя [історії у Києві]», – зазначав В. Щербина [3].
У рідному Києві Яків Миколайович знайшов у собі сили для педагогічної, наукової й громадської праці; дуже допомагало оточення однодумців, адже київська Громада об'єднала кращих людей науки і освіти. «Науменки, відомий український діяч і вчений Володимир Павлович і моя тітка Віра Миколаївна, сестра батькова, разом з двома синами, жили на тій же Кузнечній, [що й Шульгини], треба було тільки перейти вулицю, щоб дістатись до них» [2]. Імена трьох друзів і родичів – Володимира Науменка, Володимира Щербини, Якова Шульгина – були присутні у списках дійсних членів майже усіх наукових та освітніх товариств Києва.
Історичне товариство Нестора Літописця (ІТНЛ) за своїм Другим статутом (1894 р.) отримало дозвіл на друкування матеріалів без сторонньої цензури і більш широкі можливості фундаментальної розробки окремих тем історії України. Тематика розвідок дійсного члена ІТНЛ Якова Шульгина (зокрема, історія гайдамаччини та історія народної освіти в Україні) корелювалася з напрямками роботи цієї наукової інституції [4]. У виступах на засіданнях Товариства Я. М. Шульгин викладав та обґрунтовував власний погляд на методику історичного дослідження.
Я. М. Шульгин був також дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові (НТШ). Саме у виданнях НТШ були опубліковані українською мовою його найважливіші історичні розвідки.
Шульгин, Яків Миколайович. Начерк Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і ближчих років / Я. Шульгин. – Львів : З друкарні НТШ під зарядом К. Беднарського, 1898. – IV, 219 c. – (Руська історична бібліотека ; т. 20).
Я. Шульгин розглянув деякі аспекти козацько-селянського визвольного повстання y Правобережній Україні в 1768-1769 рр., яке отримало назву «Коліївщина». Повстанський рух був спровокований нещадним гнітом православних українців в Речі Посполитій. У своєму дослідженні автор спирався на акти польської військової комісії для суду над учасниками руху, зокрема, на «Книгу воєнно-судової кодненської комісії»; подав важливі біографічні відомості про чотирьох визначних ватажків руху, і насамперед про Максима Залізняка. У передмові до публікації М. С. Грушевський наголосив на цінності цієї праці, водночас відмітивши, що автор відібрав лише кілька питань, і оглянув їх в поодиноких главах своєї праці, через те цілості опису народного руху немає. «Головна кампанія – Уманська – зовсім поминена», – писав М. С. Грушевський.
У рік повернення Я. Шульгина до Києва (1899) в 29-му томі «Записок Наукового товариства ім. Шевченка» було опубліковано його історичну розвідку, що, за задумом автора, являла собою початок фундаментального дослідження, яке йому, на жаль, не судилося здійснити.
Л. Ч.* [Шульгин, Яків]. Україна після 1654 р. : історичний начерк / Яків Шульгин // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Кн. ІІІ. – Т. XXIX. – Львів, 1899. – С. 1-13.
Наведемо три цитати, які віддзеркалюють напрям думок автора праці: «Чотири головні бажання було в українського народу, коли він приставав до Московської держави. Перше – Українці змагались до повного відокремлення від Польщі усїєї своєї територій; друге – вони бажали під протекцією Москви задержати автономію свого краю, хоч би тілько в своїх внутрішніх справах; третє – в значній більшости своїй — в поспольстві (не в старшині) силкувались вони скинути з себе кріпацтво, і нарешті четверте — бажали вони заховати церковний устрій і практику такими, які вони були в їх, не приймаючи яких-небудь звичаїв, згідних з традициями Москви. […] одначе життє довело, що думати так було помилкою […] тоді, як дуже вже боляче ставало, вибухало незадоволеннє, що одначе не виявлялось дуже отверто, хиба в народніх піснях, дуже сумних та иноді занадто гострих».
«Цілий ряд московських заходів знищити автономні права України, запоручені переяславською умовою 1654 року, привели до того, що козацька старшина, яка мріяла про шляхетську автономію і через се не лякалася польських кріпацьких порядків, стали мірковати знов про те, щоб передати Україну Річи Посполитій».
«Порівнюючи межі України року 1654 з межами року 1686, ми ясно бачимо, що гарячі бажання Українців не бути під владою Польщі не знайшли собі в московському уряді прихильності: московський уряд не дбав про сю мрію Богдана Хмельницького і його сучасників і наступників».
В тому ж 29-му томі «Записок НТШ» вміщено некролог пам’яті Володимира Ястребова, автором якого був Я. Шульгин.
Л. Ч.* [Шульгин, Яків]. Володимир Ястребов (Некрольоґ)) / Яків Шульгин // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Кн. ІІІ. – Т. XXIX. – 1899. – Miscellanea. – С. 1-4.
В цьому дописі Я. Шульгин віддав хвалу педагогічним і науковим здобуткам Володимира Ястребова, земляка з Єлисаветграду, що «не був Українцем з роду», та став об’єктивним дослідником історії полудневої України.
«[…] поступивши на історичний факультет Одеського університету, [В. Ястребов (1855-1899)] навчився добре приглядати до етнольогічних прикмет і бути прихильним і толерантним до кождої нациї. Кинутий після університету в Єлисавет в реальну школу, він зараз же пізнав осібний склад нашого народу та почав його студиювати. […] 17 років [В. Ястребов] був учителем істориї реальної школи не державної, а громадської, земської; дуже пильнував своїх учительських обов’язків. Його виклади, кажуть, були тоді дуже інтересні. Але нарешті земська реальна школа підпала під урядовий догляд і стала державною […] почався й заведений по всіх усюдах в Росиї догляд за учителем істориї. Він не мав права багато оповідати ученикам свого власного на лекциях істориї, а повинен був тілько роз’ясняти те, що надруковано в урядовому учебнику. [Тож В. Ястребов] почав шукати иньшої дороги для своєї улюбленої праці. Сею дорогою задля його стала історична, археольогічна і етнографічна література. Дуже значна […] робота його «Опытъ топографическаго обозрѣнія древностей Херсонской губерніи», що була надрукована в XVII томі «Записокъ Одесскаго Общества Исторіи и Древностей» 1894 року. Він запримітив, що Херсонська ґубернїя має дуже ріжний етноґрафічний склад людности. Більшість людности – Українці, але поруч з ними живуть і Білорусини […] і Молдаване і Німці і Поляки і Жиди і Греки і Болгаре, зібравшися сюди з давньої України – Київщини, і з Слобідської України – Харківщини, і […] з Прусиї і з Віртемберга, і з острова Даїо, і з Туреччини, і з Македонії, і з Руминії. […] деякі з сих народів прихиляються до Українців, приймають їх мову, от як Молдаване, Болгари, почасти Поляки з Галичини і з нашої правобічної України, иньші – як Нїмцї, Жиди, держаться своєї народности, одначе всі балакають по українськи, і ся українська мова стала межинародньою мовою […]».
*Криптонім Л. Ч. (Любчин чоловік) походив від імені дружини Я. Шульгина – Любові Миколаївни Шульгиної (1865–1945), з українського роду Устимовичів, за сімейними переказами, причетних до нащадків гетьмана Полуботка. Любов Миколаївна виховала всіх чотирьох дітей національно свідомими, а старшому синові Олександру забезпечила початкову домашню освіту. «Мама, […] завжди надзвичайно чутлива, переживала ще тоді своє горе матері – втрату мого брата Міті, який помер немовлям. Часто сиділа вона сама й плакала […] мені було болісно бачити її сльози; я зараз же горнувся до неї[…]», – згадував Олександр. Найгіркішою ж втратою Любові Шульгиної (і всієї України) стала загибель у бою під Крутами її сина Володимира (1894–1918).
Яків Шульгин називав Емський указ 1876 року «виродком старорежимного україноненависництва»; свою боротьбу за українську мову у вітчизняній науці він провадив різними засобами, серед яких була організація наукового товариства у Києві за зразком львівського НТШ. Я. М. Шульгин став співзасновником і членом Ради Українського наукового товариства в Києві. 21 квітня 1907 р. відбулося перше загальне засідання Товариства, на якому головою було обрано М. Грушевського, до тимчасового бюро увійшли О. Левицький, В. Науменко (заступники голови), В. Щербина (скарбник), І. Стешенко (секретар), М. Біляшівський (бібліотекар), Я. Шульгин (заступник секретаря) [6].
Перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин, старший син визначного історика і незламного українського патріота Якова Шульгина, гідно продовжив справу своїх батьків. Він наголошував: «[…] біда росії є лише результатом її імперіалізму. У прагненні тримати інших у рабстві росіяни самі стали рабами то царизму, то більшовизму». Надихає його тверде переконання у світлому майбутньому України: «Коли впертість народу доблесна, не треба боятися за його майбутнє: Україна буде вільною і незалежною!» [7].
Джерела
1. Любченко, В. Б. Київські Шульгіни : національно розділена родина в історії України / В. Б. Любченко // Українська біографістика. – Вип. 2. – Київ, 1999. – С. 153-162.
3. Щербина, Володимир. Памяти Якова Шульгина / В. Щербина // Записки Українського наукового товариства в Київі / ред. ком.: М. Грушевський, В. Перетц, К. Михальчук. – Т. 10. – Київ, 1912. – С. 5-13.
4. Чтения в Историческом Обществе Нестора Летописца. Кн. 18. Вып. 3 и 4. – Киев : Лито-Тип. Т. Г. Мейнандера, 1905. – Приложение к Отчету за 1903-1904 г. Список членов Исторического Общества Нестора Летописца. «Науменко, Владимиръ Павловичъ» – С. 96. «Шульгинъ, Яковъ Николаевичъ. Щербина, Владиміръ Ивановичъ». – С. 97.
5. Щербина, В. Воспоминание о В. Б. Антоновиче / В. Щербина // Памяти члена-учредителя Исторического общества Нестора Летописца Владимира Бонифатьевича Антоновича. – Киев : Типо-Литогр. Т. Г. Мейнандера, 1909. – С. 36-41.
6. Записки Українського наукового товариства в Київі 1908. Кн. 3. – Київ, 1909. – Із змісту: «Хроніка «Українського Наукового Товариства. Склад Товариства в 1908 р. Рада Т-ва. Голова: М. Грушевський; Товариші Голови: О. Левицький і В. Щербина (він же й скарбник). Члени Ради: М. Біляшевський (біблїотекар), 0. Грушевський, М. Лисенко, І. Стешенко (секретар), Я. Шульгин. Секція історична. Тов. Голови: В. Щербина; секретар – А. Яковлев. Члени: К. Антонович, […] М. Біляшевський, М. Грушевський, О. Грушевський, […] Я. Шульгин. Члени Товариства. Дійсні […] Щербина В., Шульгин Я.».
7. Шульгин, Олександр. Україна проти Москви. 1917 рік / О. Шульгин ; пер. з фр. О. Леонтович ; НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв. – Київ, 2023. – 172 с. – (Бібліотека наукового щорічника «Україна дипломатична» ; Вип. 31).
Підготувала Наталія Горська
Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань
