Культурний фронт Івана Гончара

23 січня 2026 р. 12:03

92 переглядів

«…оцей рушник – це сильніше атомної бомби» Іван Гончар

Одним із самих знаних та улюблених музеїв киян та гостей столиці є Музей Івана Гончара – заклад освітнього, наукового та рекреаційного типу, що своєю діяльністю сприяє спадкоємності досвіду і знань у сфері традиційної народної культури. Цей науково-мистецький і культурно-просвітницький центр став одним із провідних осередків збереження і примноження національної культурної спадщини, формування духовно повноцінної нації, як про це мріяв його незабутній фундатор: «Усе, що ви побачите в Музеї, хай збудить у вас почуття палкої, найщирішої любові до поетичної душі Матері-України і хай любов ця стане могутнім стимулом для її прекрасного майбутнього та буйного розквіту».

27 січня 2026 року відзначаємо 115-ту річницю від дня народження Митця, ім'я якого носить музей.

Гончар Іван Макарович (27.01.1911, с. Лип'янка, Черкаська обл. - 18.06.1993, м. Київ) – видатний діяч культури, скульптор, художник, дослідник і збирач української старовини, співзасновник Товариства охорони пам'яток історії та культури України, Заслужений діяч мистецтв України (1960), Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1989), Народний художник України (1991).

Його шістдесятирічну творчу й громадську діяльність можна по праву назвати звитягою, адже його доробок порівнюється зі здобутками цілої наукової інституції.

Сільському хлопцеві з благословенної Черкащини, із шевченкових країв, судилося вийти на змагання із байдужістю, ницістю, підлістю – і перемогти. Перед нами постає доля талановитої людини-патріота на тлі пекельної епохи голодоморів, чисток всього національно свідомого, а потім – війни...

«Скiльки пам’ятаю себе – завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, співав», – писав свого часу Іван Гончар в автобіографії.

1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг вступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У цей час Іван Гончар мав змогу зустрічатися з музикознавцем Климентієм Квіткою та письменницею Оленою Пчілкою.

Навчався в Києві: після закінчення художньої індустріальної школи (1927-1930) вступив у художній технікум (1929), а потому, в Інститут агрохімії та грунтознавства (1931-1935); відвідував творчі скульптурні майстерні при Скульптурній фабриці (1933-1935), у яких одержав кваліфікацію скульптора (вчився у Григорія Пивоварова). І ніколи не полишав своєї творчості – це було його життя.

Як скульптор виступив у 1930-х роках роботою «Шевченко у дяка». У 1937 році представив свою першу самостійну роботу – скульптуру «Давид Гурамішвілі» на Всеукраїнській виставці «Квітуча соціалістична Україна».

До 1960-х років митець означив себе більше як скульптор, а не маляр. Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Скульптурні роботи Гончара експонували на численних республіканських та всесоюзних художніх виставках. Він створив надгробний пам'ятник народній художниці Катерині Білокур в її рідній Богданівці, пам'ятник Григорію Сковороді – у Переяславі, Іванові Франку – в с. Копичинцях на Тернопільщині та ще багатьом іншим знаним українським діячам.

Крім того, Іван Гончар популяризував українське народне мистецтво та культуру. У його домі у 1960-х роках часто збиралася молодь, яка хотіла більше дізнатися про народну творчість та українську культуру, за що Гончар зазнавав звинувачень у націоналізмі та переслідувань.

У 1970-х роках митець почав створювати історико-етнографічний мистецький альбом «Україна й українці». Альбом являє собою 18 папок великого формату із різною кількістю аркушів, на яких упорядник наклеював оригінали давніх світлин та репродукції раритетних фотографій, зібрані ним в експедиціях Україною у 1960-1990-х роках.

Під час Другої світової війни, Іван Макарович пройшов до Берліна офіцером-зв’язківцем, командиром взводу. Він отримав медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною», проте згадував він цю війну саме через біль і занепад культури: «Ніколи я так не відчував гострого болю за долю нашої української культури, як по війні, після демобілізації з діючої Армії, в якій перебував усю Велику Вітчизняну війну. Тяжкі враження від спустошливої війни, що ураганом пронеслася по всій радянській землі й забрала з собою неоціненні скарби нашої мистецької культури, я вже не кажу про всім відомі людські жертви. Побувавши поза межами нашої Вітчизни – в Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Австрії, я на власні очі побачив, як там свято бережуть пам’ятки своєї культури національної, і мимоволі пригадувалося, як по-варварськи знищувались подібні на Україні».

Саме тому Іван Гончар дав обіцянку – присвятити себе збереженню української культури, якщо виживе у війні.

З початку травня до середини грудня 1945 року Іван Макарович перебував у Німеччині. Будучи художником-фронтовиком йому випала нагода бути у відрядженнях у різних містах не тільки Німеччини, але й Польщі, Чехії, Австрії, які він зображував у своїх творах, в основному картинах.

По закінченні війни йому вдалося попрацювати пів року у Віденській академії мистецтв, де готували виставку «Бойові епізоди Великої Вітчизняної війни у творах художників фронтовиків». На виставці, яка відкрилася у Відні 1945 р., експонували дві скульптурні композиції – «Гранатометник» та «З поля бою».

В кінці 1945 року Іван Гончар повертається в Україну, на «культурний фронт». За його власними словами: «перевдягнув гімнастерку на вишивану сорочку». Із собою везе багаж не лише воєнного досвіду, а й вражений і натхненний європейським мистецтвом із завзяттям творити його ж в Україні.

Все почалося з імпровізованих експедицій Україною, де Гончар збирав експонати для музею – так само імпровізованого. Його він влаштував у власному будинку. Митець жив неподалік Києво-Печерської лаври. Спілка художників УРСР виділила йому землю, де й було збудовано будинок, що став на той час першим приватним музеєм. «Я хотів би щоб усе моє зібране і створене стале єдинем, постійно діючим музеєм, на матер’ялі якого виховувалися б і нинішнє, і прийдешні покоління», –  казав Іван Макарович.

Іван Гончар останні тридцять років свого життя був в опозиції до радянської влади і носив тавро «буржуазного націоналіста». У той час, коли українська культура, фактично, була представлена ерзацом, підробкою, «шароварами», Іван Макарович збирає колосальну збірку творів автентичного народного мистецтва, справжніх українських старожитностей.

«Справа в тому, що традиційна культура, це основи, які вибудовані народом. Коли це колективна культура, вона вибудована на основі архетипу ментальності народу. І ця колективна культура, вона збудована за законами любові, тому що це все робилося, творилося і фіксоване у предметах за законами любові. Тому що це робилось для родини, це робилось для оздоблення своєї хати, це робилось для коханої, коханого, для мами, тата, для дітей», – зазначає його нащадок та нинішній директор музею Івана Гончара –  Петро Гончар.

В одному із інтерв’ю на телебаченні  він розповів як агенти КДБ намагались спалити колекцію Гончара і як навіть донощики здавалися під його впливом: «А потім Івану Макаровичу сказали: закрий, віддай колекцію, бо тут вже всяке буває, і будинки горять, і в тебе згорить. Оці всі цінності віддай державі. Погрожували і шантажували. Казали: напишеш у пресу, що ти каєшся, що ти пропагував націоналістичні погляди, всю колекцію віддаси».

У відповідь Іван Макарович казав, що український рушник – це сильніше атомної бомби.

Найбільше Іван Гончар мріяв про те, щоб всі його матеріали та зібрання осіли в одному музею і слугували для майбутніх поколінь для вивчення власної історії та культури. Він вважав свою збірку цільною і дуже не хотів, щоб вона була розпорошена по різних музеях.

Фактично так і сталося, хоча й не одразу. За радянських часів нинішнє приміщення музей ділив з гуртожитком Міноборони. Інколи офіційні делегації водили коридорами, де біля дверей виднілося взуття жителів гуртожитку. Після смерті Гончара тут діяв Державний музей. У 1999 році музей став Українським центром народної культури, а у березні 2009 року отримав статус Національного. Сьогодні – це державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад.

Заповіт Івана Гончара втілено в життя. Сьогодні Музей Івана Гончара функціонує як живий організм – Національний центр народної культури, який популяризує українські традиції, зберігає культурну спадщину та здійснює сучасні інноваційні проєкти.

Надовго запам’ятається яскрава Різдвяна хода, яку організував Музей Івана Гончара 25 грудня 2025 року. Її присвятили полеглим захисникам.

Маємо надію, що це є знаковою подією для України, адже Різдвяна зірка уособлює Вифлеємську зорю, яка сповістила про народження Бога, символізуючи перемогу світла над темрявою.

Рекомендовані джерела:

Боряк О. О. Україна: етнокультурна мозаїка / О. О. Боряк. – Київ : Либідь, 2006. – 325 с.

Брега Г. С. Гончар Іван Макарович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. –Київ :Наукова думка, 2004. – Т. 2 : Г – Д. – С. 154.

Гончар І. М. Українці в малюнках Івана Гончара : до 100-літнього ювілею від дня народження Івана Гончара : набір подарунково-поштових листівок / І. М. Гончар; упоряд. І. Пошивайло. – Київ : Музей Івана Гончара, 2011. – 37 с. : іл.

Гончар Іван Макарович // Мистецтво України : біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. – Київ : Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1997. – С. 165 .

Гончар Іван Макарович // Митці України :енциклопедичний довідник / ред. А. В. Кудрицький. – Київ : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1992. – С. 175.

Давиденко В. Народна толока для Івана Гончара / В. Давиденко // Київ. – 2011. – № 2-3. – С. 189-192.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] /  Наук. т-во ім. Шевченка ; гол. ред. В. Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1995. – Т. 2. – С. 409–410.

Жадько В. О. Черкащина : універсальна енциклопедія / В. О. Жадько. – Київ : Експрес-Поліграф, 2010. –С. 212—213.

Іван Гончар : спогади про І. М. Гончара / упоряд. І. Пошивайло. – Київ : Музей Івана Гончара, 2007. – 571 с.

Іван Гончар : мистець, збирач, дослідник : бібліографічний покажчик до 100-ліття від дня народження / Головне упр. культури Київ. міської держ. адміністрації, Нац. центр народної культури «Музей Івана Гончара» ; упоряд. І. Пошивайло. – Київ : Музей Івана Гончара, 2011. – 78 с.

Мусієнко П. Н. Іван Гончар / П. Н. Мусієнко; заг. ред. Н. Д. Манучарова; Акад. архітектури УРСР, Ін-т художньої промисловості. – Київ : Вид-во Академії архітектури УРСР, 1952. – 28 с. : іл. – (Українське народне декоративне мистецтво ; Вип. 1).

Пошивайло Т. Посвята: шляхами подвижника : Іванові Гончару – 100 / Т. Пошивайло // Артанія. – 2011. – № 2. – С. 30-44 : іл.

Пошивайло Т. Шляхами подвижника : до 100-літнього ювілею Івана Гончара / Т Пошивайло // Музейний простір. – 2011. – № 1. – С. 41-42.

Селівачов М. Іван Гончар у 1960-70-х рр./ М.Селівачов // Ант.– 2006. – № 16-18.– С. 189–197.

Селівачов М. Приватний музей Івана Гончара як альтернатива офіціозній концепції народного мистецтва / М.Селівачов // Гончарівські читання (четверті). Колективне та індивідуальне як чинники національної своєрідності народного мистецтва. Музей Івана Гончара в 1996 р. – Київ, 1997. – С. 71–73.

Селівачов М. Фундатор нашого музею Іван Гончар: тези щодо вироблення концепції Музею Івана Гончара / М.Селівачов // Гончарівські читання (другі): Українська народна творчість у поняттях міжнародної термінології. — Київ, 1995. – С. 131–136.

Україна та українці: вибрані аркуші : історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара / худож. І. М. Гончар. – Київ : Музей Івана Гончара, 2008. – 343 с.: іл.

Україна та українці: Київщина Лівобережна : історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара / Київська обласна державна адміністрація, Управління культури і туризму Київської облдержадміністрації ; Київська обласна державна адміністрація, Управління культури і туризму Київської облдержадміністрації. – Київ : Музей Івана Гончара, 2007. – 271 с.: іл.

Україна та українці: Полтавщина, Слобожанщина : історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара / Нац. центр народ. культури «Музей Івана Гончара» ; упоряд., відп. ред. І. Пошивайло, літ. ред.: Г. Кошманенко, Ю. Патлань. – Київ : Майстер книг, 2015. – 327 с. : іл.

Чучман Х. Західно-українське місто в історико-етнографічному фотоархіві Івана Гончара / Х. Чучман // Київська старовина. – 2012. – № 2. – С. 114–121.

Ясиновський В. Провісник / В. Ясиновський // Наука і суспільство. – 2006. – № 3-4. – С. 21-30. 

Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань

Докладніше про проєкт: Культурний фронт: МИ – УКРАЇНЦІ!