ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
22.06.2025
«[Жодн]а національна еміграція у світі в 20-му столітті
не створила стільки музейно-архівних установ
і не зібрала в них стільки матеріалів, як еміграція українська»
Симон Наріжний
Після згасання українських національно-визвольних змагань і державотворчих процесів 1917-1921 років внаслідок окупації українських земель значна частина провідників Української Центральної Ради, Директорії, міністрів уряду Української Народної Республіки (УНР) й Західноукраїнської Народної республіки (ЗУНР) опинилася за межами України. Емігрували також військові, науковці, викладачі, студенти, творча еліта України. Центрами локалізації української еміграції стали Австрія, Польща та Чехословаччина. Найбільш сприятлива ситуація для політичної й наукової діяльності української еміграції склалася на теренах Чехословацької Республіки (ЧСР) – найдемократичнішої держави в Європі у міжвоєнний період. В той час, як інші держави практикували репатріацію або денаціоналізацію емігрантів, уряд ЧСР зайняв принципово іншу позицію. За ініціативи президента республіки, професора Томаша Ґарріґа Масарика у 1921 р. на урядовому рівні був розроблений цілий план («допоміжна акція») розбудови еміграції з колишньої Російської імперії. Активний гуманізм «акції» допоміг українській еміграції організувати повноцінне життя і відтворення нового покоління інтелігенції. Українці заснували свої власні інституції і добилися від уряду їх визнання. Центрами стали Прага та курортне містечко Подєбради – єдиний у світі великий еміграційний осередок освіти для українців. Прага і Подєбради зібрали весь інтелектуальний цвіт України – з різними поглядами та стосунками у минулому. Про це влучно писав Дмитро Дорошенко: «Кругом багато наших людей: половина колишнього українського Києва! Як в Ноєвім ковчезі: всі «чисті» і «нечисті» звірі збіглися докупи».
Серед новостворених закладів і товариств найбільшим авторитетом у Чехословаччині та в українському середовищі в світі користувалися Український вільний університет та Музей визвольної боротьби України у Празі.
Музей визвольної боротьби України (МВБУ) було створено зусиллями українських дипломатів і науковців: Дмитра Антоновича (колишнього голови місії УНР у Римі), Дмитра Дорошенка (міністра закордонних справ Української Держави), Степана Смаль-Стоцького (посла ЗУНР у Чехословаччині) та Андрія Яковліва (директора департаменту чужоземних зносин МЗС і голови дипломатичної місії УНР у Бельгії та Нідерландах). Фактично це був музей-архів дипломатичних документів часів УНР та Української Держави (1917-1921), який функціонував у Празі з 1925 до 1948 року. Головною метою діяльності музею було накопичення й збереження документів та експонатів з історії часів Української революції. У власному архівосховищі Музею до 1939 р. зберігалося більше мільйона одиниць. Внаслідок першого бомбардування Праги збройними силами антигiтлерiвської коалiцiї 14 лютого 1945 року зібрання документів музею були частково знищені. Після Другої світової війни Музей було закрито комуністичною владою Чехословаччини. Фонди були вивезені до СРСР, де були використані спецслужбами для боротьби з українською еміграцією та опозицією радянській владі в Україні.
Частина матеріалів музею, що стосуються балтійської та чорноморської зовнішньої політики УНР та Української Держави, знаходиться у Державному центральному архіві (Прага, Чехія). Понад 10 фондів, серед них: «Міністерство закордонних справ УНР», «Секретаріат УНР», «Дипломатична місія УНР в Парижі», «Делегація УНР на Мирній Конференції в Парижі»), – донині знаходяться на території держави-агресора.
Зібрані українською еміграцією в ЧСР й акумульовані Музеєм визвольної боротьби України у Празі та Українським історичним кабінетом архівні матеріали, книги, мистецькі твори були умовно названі «Празьким архівом» (або «Празьким українським архівом»). Переміщення цього масиву матеріалів до УРСР та СРСР у 1945 та 1958 рр. призвело до розпорошення первісно цілісного масиву. Далі була оперативна розробка й науково-технічне опрацювання (1945–1950 та 1958–1962 рр.), період «небуття» (початок 1960-х – кінець 1980-х рр.) і – на початку 1990-х рр. –розсекречування матеріалів цього зібрання. В результаті «оперативної розробки» документів для радянських спецслужб було створено значні обсяги довідкової документації на близько 82 тисяч осіб. В радянській історіографії історія Товариства МВБУ впродовж десятиріч замовчувалася, спотворювалася та фальсифікувалася у пропагандистських кампаніях для компрометації української діаспори, боротьби з «буржуазним націоналізмом».
Українська еміграційна спільнота празького осередку використала час вимушеного перебування на чужині з найбільшою користю для майбутнього України. Відірвана від батьківщини, позбавлена елементарних засобів праці (бібліотек, архівів, колекцій, власних матеріалів), еміграція змогла витворити змістовний і привабливий образ українства. Чеський перiод української емiграцiї мiж двома свiтовими вiйнами можна назвати золотим вiком.
Книги, представлені на виставці
1. Наріжний, Симон. Українська еміграція : культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. 1 / Симон Наріжний. – Прага : [KNIHTISK], 1942. – 372 с. – (Студії Музею Визвольної Боротьби України).
«Симона Наріжного можна по праву вважати першим дослідником міжвоєнної української еміграції, передусім у ЧСР. С. Наріжний, вихованець УВУ, який самовіддано працював в українських еміграційних установах, зокрема, в МВБУ, який був одним з ініціаторів укладання колекцій, що в подальшому склали П[разький] а[рхів]. Його фундаментальна праця про діяльність української еміграції між двома світовими війнами стала класичною […]». (Тетяна Боряк, див. п.5).
«Українська еміграція» була написана Симоном Наріжним на основі власних спостережень і матеріалів, які надходили до МВБУ. Автор висвітлив культурно-просвітницьку діяльність української еміграції у 1919 – 1938 рр. Подані ним в книзі довідкові та біографічні матеріали мають енциклопедичний характер […]», вони були конкретизовані в іншій «праці С. Наріжного, виданій під псевдонімом Я. Бирич» (Бирич, Я. Сторінка з чесько-українських відносин. – Вінніпег : Тризуб, 1949. – 37 с.). (Див.: Кужільна, О. О. Ідея української державності в науковій та суспільно-політичній діяльності Товариства «Музей визвольної боротьби України» в Празі (1925-1948 рр.) : дис. […] канд. іст. наук: 07.00.01 / Кужільна Оксана Олександрівна ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – Київ, 2016. – 185 c.).
2. Наріжний, Симон. Українська еміграція : культурна праця української еміграції 1919–1939 : матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої / С. Наріжний ; Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Міністрів України, Фундація ім. О. Ольжича, Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України, Центр. Держ. архів вищих органів влади та управління України ; ред. О. Федорук [та ін.] ; післямова М. Мушинки. – Київ : Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – 272 с. : іл.
На титульному аркуші примірника є відбиток печатки із зображенням тризуба «Подарунок ОУН».
3. Мушинка, Микола. Музей визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів : історико-архівні нариси / М. Мушинка. – Київ, 2005. – 127 с.
Першодрук праці вийшов в Австралії у 1996 р. (Мушинка, Микола. Музей визвольної боротьби України в Празі і доля його фондів / М. Мушинка. – Мельбурн, 1996. – 128 с. : 32 с. іл.
Завдяки науковій сумлінності визначного українознавця з Пряшева (Словаччина), першого академіка незалежної України Миколи Івановича Мушинки стали доступними для дослідників архіви Музею визвольної боротьби України; за його редакцією та з його післямовою вийшла друком друга частина праці С. Наріжного «Українська еміграція».
У представленому виданні автор подає ексклюзивні відомості про історію МВБУ в Празі; аналізує, зокрема, книгу спогадів Симона Наріжного «Як рятували Музей Визвольної Боротьби України». «Вся історія МВБУ була історією його рятування: від бездомности, постійних злиднів, зазіхань на його майно чужинців, німецької окупації, радянського «визволення», чехо-словацького [комуністичного] свавілля, а також від своїх «патріотів», – підсумував Микола Мушинка.
4. Палієнко, Марина Геннадіївна. Архівні центри української еміграції (створення, функціонування, доля документальних колекцій) / М. Г. Палієнко ; Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Київ : Темпора, 2008. – 687 с.
Із змісту: 2.3. Діяльність Музею визвольної боротьби України в Празі у справі збирання та збереження історичних пам’яток. – С.174-215.
5. Боряк, Тетяна Геннадіївна. Документальна спадщина української еміграції в Європі: Празький архів (1945-2010) : [монографія] / Т. Г. Боряк. – Ніжин : НДУ ім. М. Гоголя, 2011. – 544 с. : табл., фот.
6. Грімстед Кеннеді, Патриція. «Празькі архіви» у Києві та Москві : повоєнні розшуки і вивезення еміграційної архівної Україніки / П. Кеннеді Грімстед. – Київ, 2005. – 250 с.
Авторка зазначає, що «у публікаціях 1994 р. було вперше публічно визнано, що більшість міжвоєнних українських колекцій з Праги насправді зберігаються в Києві». П. Грімстед висловила сподівання, що ці матеріали стануть «базою для сучасної реконструкції складу фондів українських урядів та їхніх відомств (1917-1923), а фрагментарні архіви українських еміграційних інституцій та організацій разом із особовими паперами українських політичних та культурних лідерів – яскравим подарунком тим дослідникам, що зацікавлені у дослідженні політичної та інтелектуальної історії України у 20-му ст.». «Історія повоєнних масштабних мандрівок архівів десятиліттями замовчувалася, […] каталог празької частини колекції з'явився раніше, ніж став доступним для дослідників простий список фондів київської збірки «Празького архіву». «[…] у Києві досі немає опублікованого повного реєстру еміграційних фондів, що зберігаються у двох центральних архівах столиці», - наголошує авторка книги.
7. Український музей у Празі (1659) 1925–1948 : опис фонду = Ukrajinské muzeum v Praze (1659) 1925–1948 : inventář / НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Архівне управління Чеської Республіки, Державний центральний архів (Прага) ; упоряд. Р. Махаткова. – Київ ; Прага, 1996. – 295 с. – (Науково-довідкові видання з історії України ; вип. 41).
8. Бочковський, Ольгерд. Т. Г. Масарик : національна проблема та українське питання : (спроба характеристики та інтерпретації) / О. Бочковський. – Подєбради : [б. вид-ва], 1930. – 344 с. – [На титульному аркуші – штамп «Спец. фонд»].
Гуманітаризм Масарика, вважав Ольгерд Іпполіт Бочковський, «наскрізь реальний та активний, […] ані краплі фразеологічної романтики». «[…] засуджуючи насильство, […] боронитись можемо, маємо і мусимо. В найгіршому випадку навіть залізом», – стверджував президент ЧСР Т. Масарик.
9. Енциклопедiя українознавства. [Т. 5]: «Місто — Перемиська Єпархія» / гол. ред. В. Кубійович. - Париж, Нью-Йорк : Молоде життя, 1966. - С. 1660.
10. Кужiльна, Оксана. Дiяльнiсть української емiграцiї Чехословаччини iз заснування Товариства Музей визвольної боротьби України" / Оксана Кужiльна // Наук. зап. Нац. ун-ту "Острозька академiя". - Вип. 23. - 2015. - С. 50-54.
11. Сергiйчук, Володимир Iванович. Трагедiя Музею визвольної боротьби України в Празi / B. Cергiйчук // Золотi ворота. - Київ, 1993. - Вип. 3. - С. 53-58.
Підготувала Н. Горська,
НДВ стародруків, цінних та рідкісних видань
