До уваги користувачів пропонуємо книжкову виставку «Інтриги Версаля: хроніки герцога де Сен-Сімона», до 370-річчя від дня народження Луї де Рувруа, герцога де Сен-Сімона (1675 – 1755), одного з найвідоміших мемуаристів, автора докладної хроніки подій і інтриг версальського двору часів Людовика XIV і Регентства з фонду відділу документів іноземними мовами.
Версаль – це не просто архітектурна перлина й осередок розкоші, а й серце епохи абсолютизму. За його блиском ховалася складна структура влади, де інтриги, боротьба за вплив і політичні маневри визначали життя придворних. Саме цей прихований світ відкрив Луї де Рувруа, герцог де Сен-Сімон, у своїх знаменитих «Мемуарах». Його хроніки, що охоплюють період правління Людовика XIV і Регентства Філіпа Орлеанського, стали джерелом глибокого розуміння придворного життя, людських пристрастей і суспільних трансформацій.
Біографія
Луї де Рувруа, герцог де Сен-Сімон, народився 16 січня 1675 року в Парижі, у знатній родині, яка походила з давнього дворянства Франції. Його батько, Клод де Рувруа, отримав титул герцога за вірну службу королю Людовику XIII, що дало родині Сен-Сімонів високий статус при дворі. З дитинства Луї був оточений атмосферою престижу та відповідальності, що вплинуло на його світогляд.
Молодий Сен-Сімон здобув освіту, яка відповідала його знатному походженню. Він вивчав класичну літературу, історію та теологію, що допомогло йому розвинути аналітичний розум і вишуканий літературний стиль. У 1691 році він розпочав військову кар’єру, вступивши до королівської армії, але швидко зрозумів, що військова служба не відповідає його амбіціям.
У 1693 році він залишив армію, вирішивши зосередитися на житті при дворі. Завдяки своєму титулу та близькості до королівської родини Сен-Сімон мав доступ до найвищих політичних кіл Версаля. Проте він не прагнув стати фаворитом короля Людовика XIV, а навпаки, часто виступав із критикою централізації влади та фаворитизму, що викликало певну напруженість у його відносинах із монархом.
Сен-Сімон одружився з Марією Габріеллою де Дюрфор, дочкою герцога Дюраса, що ще більше зміцнило його позиції в аристократичному середовищі. У подружжя народилися троє дітей, однак їхнє життя було непростим через постійні політичні інтриги й випробування при дворі.
Після смерті Людовика XIV у 1715 році Сен-Сімон став радником регента Філіпа Орлеанського. Він активно підтримував політичні реформи, спрямовані на зменшення королівської влади, але залишався критичним до морального занепаду, який супроводжував цей період. Його політична активність поступово зменшувалася, і в останні роки життя герцог зосередився на написанні своїх знаменитих «Мемуарів».
Сен-Сімон помер 2 березня 1755 року, залишивши по собі грандіозну літературну й історичну спадщину. Його «Мемуари», написані протягом багатьох років, стали не лише літописом Версальської епохи, а й глибоким аналізом соціальних і політичних змін у Франції.
Версаль: сцена для інтриг
У часи Людовика XIV Версаль став серцем Франції. Цей палац уособлював абсолютну монархію, де кожен придворний мусив виконувати чітку роль у складному театрі влади. Король-Сонце ретельно контролював своє оточення, де навіть найдрібніші рішення ухвалювалися після складних політичних маневрів.
Сен-Сімон вважав, що Версаль був не просто резиденцією, а механізмом, який тримав аристократію у залежності від короля. Придворні прагнули наблизитися до Людовика XIV, адже відстань до трону визначала їхній соціальний статус. У своїх мемуарах Сен-Сімон описує, як інтриги, дрібні образи та несподівані альянси формували політичний ландшафт двору. Для нього ці інтриги були не лише грою амбіцій, а й відображенням глибоких структурних змін у суспільстві.
Сен-Сімон як свідок і аналітик
Мемуари Сен-Сімона – це унікальний погляд на події, адже він був не просто пасивним спостерігачем, а активним учасником придворного життя. Його освіта та становище герцога давали йому доступ до найвищих політичних кіл Франції. Проте його погляди часто розходилися з політикою Людовика XIV.
Сен-Сімон був палким прихильником традиційної ролі аристократії і критикував централізацію влади. У своїх хроніках він засуджує фаворитизм, який дозволяв людям без знатного походження отримувати високі посади. Особливо гостро він критикував маршала Луї Франсуа де Вільруа, одного з фаворитів короля, описуючи його як марнославного і некомпетентного.
Однак критика Сен-Сімона не обмежувалася окремими особами. Він аналізував і загальні тенденції, такі як послаблення ролі парламентів і концентрація влади в руках монарха. Його роботи є не лише описом минулого, а й попередженням про небезпеки абсолютизму.
Людовик XIV і Версаль його очима
Образ Людовика XIV у мемуарах Сен-Сімона є багатогранним. З одного боку, він визнає геніальність короля як організатора та політика. З іншого боку, він засуджує його егоїзм, марнославство та невміння слухати інших. Герцог описує, як Людовик використовував церемонії та розкіш, щоб утримувати придворних у покорі.
Сен-Сімон звертає увагу на те, що Версаль був не лише місцем влади, а й інструментом її утримання. Король оточував себе фаворитами та придворними, які залежали від його милості. Проте за цією блискучою фасадою ховалися соціальні напруження, які врешті-решт призвели до занепаду абсолютистської системи.
Регентство і нові виклики
Після смерті Людовика XIV Франція пережила період нестабільності. Регентство Філіпа Орлеанського стало часом реформ, але водночас і морального розбещення. Сен-Сімон сприймав цей період як перехідний, з одного боку, вітаючи зусилля регента, а з іншого – засуджуючи зниження моральних стандартів при дворі.
Герцог докладно описує боротьбу за владу між різними групами впливу, такі як фінансисти, нова аристократія та старі дворянські родини. Його записи свідчать про поступове зниження ролі традиційної аристократії, що викликало у нього розчарування.
Мемуари як літературна спадщина
Стиль Сен-Сімона вирізняється яскравістю та емоційністю. Він майстерно використовує іронію, сарказм та деталі, щоб передати атмосферу двору. Його мемуари – це не просто документальний опис, а справжня літературна праця, що поєднує аналітику з драматизмом.
Читачі мемуарів відзначають їхню живість і суб’єктивність. Сен-Сімон не боявся виражати власну думку, навіть якщо вона суперечила загальноприйнятим уявленням. Саме ця чесність робить його роботи такими цінними для сучасного читача.
Видання 1789 року:
Видання 1791 року:
Видання 1856–1857 років:
Видання 1873–1889 років:
Видання 1976 року: