ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
04.05.2024
Академік Ярослав Ісаєвич (7 березня 1936 – 24 червня 2010)
Пропонуємо до вашої уваги виставку однієї з найвідоміших книг Ярослава Дмитровича Ісаєвича – історика, без якого, за словами австрійського вченого Міхаеля Мозера, «важко уявити світову україністику».
Ісаєвич, Ярослав Дмитрович (1936–2010). Україна давня і нова : народ, релігія, культура = Ukraine, old and new: people, religion, culture / Я. Д. Ісаєвич ; НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича; Міжнародна асоціація україністів. – Львів : [Місіонер], 1996. – 335 с.
На обкладинці малюнок з рукопису М. Ґруневеґа 1604-1606 р. – найдавніше зображення української дерев’яної церкви
Представлений на виставці екземпляр був подарований Ярославом Дмитровичем нашій Бібліотеці, з інскриптом: «Державній історичній бібліотеці України від її вдячного читача. Я. Ісаєвич».
Співробітники НІБ України, зі свого боку, вдячно згадують неоціненну допомогу Ярослава Дмитровича Ісаєвича в науковому редагуванні бібліографічних покажчиків Бібліотеки.
Пропоноване видання являє собою збірник статей вченого різних років. Передмову подано українською та англійською мовами. Переважна більшість статей у збірнику – українською мовою. До низки іншомовних текстів подані авторські резюме. «Статті, написані іноземними мовами [а саме: англійською, польською, французькою і німецькою], були відредаговані і видані за кордоном при допомозі колег з Українського наукового інституту Гарвардського університету, а також Фонду катедр українознавства», – повідомляє автор у передмові.
Більшість статей збірника, пише Я. Ісаєвич далі, «присвячено різним аспектам історії української культури». Пропонуючи свою періодизацію історії вітчизняної культури, «краще узгоджену з загальноєвропейською», автор пише: «Давня українська культура […] – це культура нашого середньовіччя – Княжої доби». Ця доба завершилася, продовжує автор, «з ліквідацією 1471 р. Київського удільного князівства, яке зберігало істотні риси державності, хоч і було васалом Великого князівства Литовського». На початку 70-х років 16-го ст. «українська культура виходить з середньовічних рамок, починає засвоювати здобутки доби Ренесансу і Реформації. [В ті часи] діячі культури зуміли поєднати вірність вітчизняній традиції з освоєнням досягнень інших народів». «Одним словом, – резюмує автор, – йдеться про співучасть України й українців у процесах, які мали міжрегіональний, або міжнародний характер».
Збірник «Україна давня і нова» – головний, але не єдиний раритет на нашій виставці; ми експонуємо також низку рідкісних видань, дотичних до тематики книги.
Дві статті збірника: «Найдавніший історичний опис Львова» та «Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам'ятки Києва», – присвячені запискам, або спогадам німецького мандрівника Мартина Ґруневеґа (1562-після 1606), які Ярослав Дмитрович Ісаєвич ввів до наукового обігу. Учений опублікував і проаналізував ті частини записок, які стосувалися Львова та Києва.
Ґруневеґ – «закоханий у Львів чужинець, який оселився в місті з власної волі, описав прибрану батьківщину для своїх ґданських родичів, щоб дати їм уяву про своє життя. […] При описі Львова він вказує на руське («Reussen») походження міста, краю, а населення московського царства іменує московитами».
Стаття Я. Ісаєвича про київські мандри Ґруневеґа не менш захоплива; розглянемо та процитуємо її: «Найраніші з [описів Києва] були побіжними, лише наприкінці 16-го – в середині 17-го ст. з’являються порівняно докладні описи в творах Е. Лясоти, Г. Левассера де Боплана […]. Проте дослідникам історії Києва залишалися невідомими спогади Мартина Ґруневеґа, який був у місті 18-25 жовтня 1584 р. з караваном львівських вірменських купців […]. Твір Ґруневеґа відзначався ґрунтовністю і […] містив на полях малюнки – найстарші відомі зображення краєвидів Києва […]. Ґруневеґ був «людиною допитливою», «цікавився історією, був знайомий з деякими історичними працями. [Він] твердив, що Київ заснував князь Кий 500[-го] р. […]. Ймовірно, [автор записок] закруглив дату заснування Києва, яку подавав М. Стрийковський»*
*Стрийковський, Мацей – польський військовий, дипломат, католицький священник, автор славнозвісної «Хроніки польської, литовської, жмудської та всієї Русі» (польською мовою: Stryjkowski, Maciej. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Królewiec, 1582). Нагадаємо, що Королевець, в якому була видана «Хроніка», – це нинішній Калінінград.
«Впровадження християнства на Русі Мартин Ґруневеґ датував 990 р., як і в «Хроніці всього світу» Мартина Бєльського»**.
** Бєльський (Бельський), Мартин (Марцін). Хроніка всього світу (польською мовою: Bielski, Marcin. Kronika wszystkiego świata. – Kraków, 1551) – перший у польській літературі огляд всесвітньої історії. «Хроніка» істотно вплинула на українську історіографію, адже містила цінні відомості про початки українського козацтва та народні рухи 1590-х років.
Я. Ісаєвич зазначає: «Відомості Ґруневеґа про історію Києва більш ґрунтовні й вірогідні порівняно зі звістками на цю тему Лясоти і Левассера де Боплана».
Представляємо рідкісні видання з фонду НІБ України, які доповнюють цю тезу вченого.
Перший раритет – зредаговане В. Б. Антоновичем видання мемуарів «чужинців», в якому нас цікавить опис Києва Еріха Лясоти
(Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 1. (ХVI ст.). Михаил Литвин. Б. де-Виженер. Л. Горецкий. Э. Ляссота / ред. В. Б. Антонович ; пер. К. Н. Мельник. – Киев : Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого, 1890. – 190 с.). Представлений на виставці екземпляр був подарований Володимиром Антоновичем та Катериною Мельник лідеру одеських «старогромадівців» Михайлу Комарову.
Друге представлене у цьому зв’язку видання – «Опис України» Г. де Боплана в українському перекладі з передмовою Я. Д. Ісаєвича (Боплан, Гійом Левассер де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн сіра де Боплана / Г. Л. де Боплан ; АН УРСР, Археографічна комісія, Інститут історії, Інститут суспільних наук ; Укр. наук. інститут Гарвардського університету. – Київ : Наукова думка, 1990. - 256 с. : іл. – (Україна в міжнародних зв'язках: хроніки, мемуари, щоденники).
Збірник «Україна давня і нова» видали дві поважні наукові інституції. Перша з них – Інститут українознавства імені І. Крип’якевича Національної академії наук України (назва до 1993 р.: Інститут суспільних наук АН УРСР).
Звернімося ще раз до передмови Ярослава Ісаєвича: «Коли через півроку після закінчення університету [1958] я був запрошений до цього інституту тодішнім його директором професором Крип’якевичем, то зустрів там надзвичайно сердечну, товариську атмосферу. […] Я згадую з певною ностальгією роки, які були для українського народу […] в цілому важкими, але почуття […] впевненості у слушності своєї позиції надавала інститутові атмосфера співпраці […] і взаємодопомоги. Всупереч наступові примітивізму, навіть […] здичавіння звичаїв і падіння рівня наукових установ наші старші колеги і вчителі намагалися зберегти і продовжити ті традиції справжньої інтелігентності і наукової порядності, які вони успадкували від попереднього покоління діячів української культури».
Учень М. С. Грушевського Іван Петрович Крип’якевич (1886–1967) перейняв від свого учителя найважливішу засаду – будувати свої праці на основі перевірених фактів і надійних джерел. Ті ж самі принципи наукової роботи Іван Петрович передав і своїм молодим колегам, насамперед – Ярославу Ісаєвичу. Принагідно нагадаємо, що батько Ярослава, Дмитро Григорович Ісаєвич (1889–1973) був сподвижником Михайла Грушевського, членом Центральної Ради та дипломатом УНР.
«На зламі 1990-х років Ярослав Дмитрович увійшов до українського академічного істеблішменту, одночасно отримавши заслужене визнання у західному науковому світі. Його слово і думку цінували і в далекому Гарварді, де він як гостьовий професор читав лекції, і в сусідній Польщі, де його обрали іноземним членом Академії наук» – згадує свого вчителя Остап Середа.
У 1989 році доктор історичних наук, академік Ярослав Ісаєвич став очільником Інституту суспільних наук. За його директорства назву закладу було змінено на Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України.
Образ Ярослава Ісаєвича, науковця і людини, яскраво висвітлюється у спогадах його колег, учнів та прихильників. «Ярослав Ісаєвич був […] без усякого перебільшення – добрим і передусім українським істориком. На високому академічному небосхилі галицької столиці – княжого Львова, а заодно всієї соборної України й цілого світу, поряд та услід за Ярославом Дашкевичем, він, без сумніву, був зіркою першої величини» (Володимир Пришляк). Я. Ісаєвич був «одним із небагатьох визначних істориків у підрадянській Україні, кому згодом не треба було нічого викреслювати з бібліографії своїх творів: практично все написане складалося з унікальних архівних та бібліотечних розвідок, поцінованих і за кордоном. Знання багатьох мов, неординарний спосіб мислення, елеґантні зовнішні манери та коректний і тактовний стиль спілкування виказували ще дорадянську українську культурну традицію, що була недоступна й чужа «бюрократам від науки» і радянської, і пострадянської доби». «Справжній джентльмен, надзвичайно симпатична людина, провідний міжнародний вчений Ярослав Ісаєвич завжди був готовий відкривати багатий світ свого наукового досвіду».
У 1989 році була заснована Міжнародна асоціація україністів (МАУ) – друга інституція, завдяки якій вийшла в світ «Україна давня і нова». Ярослав Ісаєвич брав участь в установчій конференції МАУ в Італії. На Другому міжнародному конгресі україністів (Львів, серпень 1993 р.) Ярослава Дмитровича було обрано президентом МАУ. Він очолював інституцію до 1999 року, за цей час підготував шість конгресів.
Автором ідеї заснування Міжнародної асоціації україністів був Юрій Андрійович Бача (1932–2021) – український громадський діяч на Пряшівщині (Словаччина), письменник і науковець. Свідомим громадянином-українцем Юрій, за його свідченням, став під час перебування у 1958 році у Львові, де він вивчав архівні матеріали. А вже в 1968 році Юрій – доцент кафедри української мови та літератури Пряшівського філософського факультету Університету ім. Шафарика – запропонував створити МАУ і розробив проект її статуту. Однак після окупації Чехословаччини військами т. зв. Варшавського договору 21 серпня 1968 року Юрій півтора року перебував у в’язниці, в 1971 р. був звільнений з університету, у 1973 р. засуджений на 4 роки за перевезення й розповсюдження праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Представляємо унікальний екземпляр збірки оповідань Юрія Андрійовича:
Бача, Юрій. А матері твоїй завиджу / Ю. Бача. – Пряшів : Словацьке пед. вид-во в Братіславі; Відділ української літератури в Пряшеві, 1991. – 256 с. : іл.
Юрій Бача подарував свою книгу Юрію Щербаку – «другові і майстру». Юрій Миколайович Щербак (нар. у 1934 р.) – авторитетний український дипломат, політик, письменник і людина, наділена провіденційним даром. «Світова історія сьогодні поселилася у кожній українській домівці», – любить повторювати Юрій Миколайович з кінця лютого 2022 року, і висловлює впевненість: «Кривавий посів в Україні обернеться оркам чорними жнивами; [ми ж, українці] будемо жити в суворому світі народної правди Тараса Шевченка: Поборемо, нам Бог помагає».
«Новій Україні» Ярослав Ісаєвич присвятив у своєму збірнику статтю «Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект» (вперше була опублікована в 1995 році). В ній ідеться про те, що в СРСР «[…] політичні ідеї формулювалися під маскою тлумачення фактів минулих епох, […] під національним питанням у радянській термінології розуміли політичний статус неросіян»; і далі констатує: щодо питання української державності «у Західній Європі й Америці більшість істориків […] залишилися під впливом інтерпретацій, спопуляризованих російськими емігрантами 20-30-х років і радянськими виданнями».
З 1991 року і до останніх днів життя на всіх міжнародних форумах Ярослав Ісаєвич як «добрий і передусім український історик» боровся з московськими наративами, відстоював давність української державності, підкреслював значення незалежності України як фактора стабільності в Європі та світі. Як передбачення й пересторога прозвучали слова доповіді Ярослава Ісаєвича на 19-му Міжнародному конгресі істориків в Осло у 2000 році: «Народи, яким доводилося відстоювати своє право на існування, національну територію визначали в етнічних межах. Натомість народи, які мали привілейовану позицію в багатонаціональних державах, вважали законним т. зв. «історичні права» на завойовані в давнину землі».
