Микола Левитський (1883–1939)

07 серпня 2023 р. 06:00

616 переглядів

Левитський (Левицький, Лівицький) Микола Григорович — український громадянський та політичний діяч, дипломат, юрист.

Народився 26.07(07.08).1883, в селі Хрінівка Липовецького повіту Київської губернії, нині Вінницькго району Вінницької області.

Закінчив юридичний факультет Київського університету (1909) та Вищу школу політичних наук в Берліні (1924).

У 1906 вступив до студентської групи Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), працював у профспілках м. Києва.

Після розгрому Київської організації УСДРП 1908 служив помічником присяжного повіреного Київської судової палати.

У травні 1917 – делегат Першого Всеукраїнського військового з’їзду, від якого обраний членом Українського генерального військового комітету, завідував його юрист консульським відділом.

 
Підписанти Берестейського мирного договору: генерал Брінкманн, Микола Любинський, Микола Левитський, Олександр Севрюк, Макс Гоффманн, Сергій Остапенко

У січні–лютому 1918 – член делегації Української Народної Республіки (УНР) на мирних переговорах з державами Четверного союзу в Брест-Литовську нині м. Брест, Білорусь. Разом з іншими делегатами УНР (Олександром Севрюком і Миколою Любинським) 9 лютого 1918 брав участь у підписанні Брестського мирного договору УНР з Четверним союзом. Договором передбачалося, зокрема, налагодження дипломатичних і консульських відносин між сторонами.

У березні-квітні 1918 він був призначений першим дипломатичним представником УНР у Османській імперії (Туреччина). Левицький активно приступив до організації посольства, встановлення поштово-телеграфних, економічних, торговельних зв'язків між Османською імперією й УНР.

Із червня 1918 був призначений заступником директора департаменту зовнішніх відносин МЗС УНР, членом делегації УНР на переговорах із представниками РСФРР в Києві. У період правління Директорії УНР Левицький працював у складі дипломатичної місії УНР в Парижі, був учасником Паризької мирної конференції 1919—1920, згодом — заступник дипломатичного представника УНР у Швейцарії (до листопада 1920).

Емігрував до Німеччини, де проводив наукову роботу в галузях економіки і права. Поступово схилився до визнання радянської влади в Україні, у червні 1921 вийшов зі складу Закордонної групи Української соціал-демократичної робітничої партії(УСДРП).

29 серпня 1922 Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло доповідну записку Левицького про Харченка та А. Ніковського; ухвалено дати директиву закордонним місіям про необхідність запитувати ЦК про можливість повернення в Україну емігрантів у кожному окремому випадку, причому попередньо таким емігрантам належало робити публічну заяву про каяття в минулій політичній діяльності. У середині листопада 1923 повпредом СРСР у Відні офіційно призначено М. Левитського.

У січні 1925 за персональною амністією уряду УСРР повернувся в Україну, працював у Харкові на різних посадах у торгово-промислових закладах і Держплані УСРР. У березні 1931 був заарештований, а в лютому 1932 засуджений за звинуваченням у причетності до контрреволюційній організації (у сфабрикованій справі 1930-1932 “Українського національного центру”) і засланий до таборів Красноярського краю (нині територія РФ). За наступним вироком військового трибуналу 9 червня 1939 був засуджений до вищої міри покарання - розстрілу. Реабілітований у березні 1989, посмертно.