Національна історична бібліотека України

Політика «українізації»

23 лютого 2023 р. 15:14

1274 переглядів

Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами...
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі...

Володимир Сосюра

У сучасних енциклопедичних виданнях термін "радянська українізація" тлумачиться як система заходів Комуністичної партії (більшовиків) України та уряду УСРР 1923-1933 років з метою зміцнення радянської влади в Україні, як різновид політики так званої "коренізації", яку проводила ВКП(б) в 20-30 рр. минулого століття в СРСР. Українізація передбачала залучення українців до партії, надання їм посад у партійному та державному апараті, запровадження української мови в державне та партійне діловодство, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій справі, підтримку української культури тощо.[44]

Взагалі вживання терміну "українізація України" – це одне з парадоксальних явищ нашої історії. Нікому не спаде на думку абсурдне словосполучення, скажімо, "русифікація Росії", "спольщення Польщі" чи "офранцуження Франції"... У практиці ж українського народу внаслідок офіційної колонізаторської політики, що її віками проводила Росія в Наддніпрянській Україні, Польща й Австро-Угорщина - в Західній Україні, намагаючись денаціоналізувати український народ, позбавити його своєї історичної пам'яті, національної мови і культури, такий парадокс сприймається цілком природно.[44]

Відчуваючи життєву важливість вирішення українізаційно-мовних проблем для перспектив державного розвитку України, національно свідомі й небайдужі до того, що відбувається в країні, громадяни, як і представники зарубіжного українства, в численних виступах у прест та інших засобах масової інформації непокояться запитанням: чому наша прекрасна й багата з позицій лінгвістичної науки мова, з глибоким історичним минулим, змушена постійно відстоювати себе у своїй же країні, чому вона у таких муках виборює право на визнання її як державної мови великої європейської нації, назву якої носить ця держава? Чому протягом віків сусідні держави-хижаки намагалися денаціоналізувати український народ полонізувати його, онімечити, русифікувати?[44]

Це непросте запитання можна поставити й конкретніше: чому шовіністичні імперські сили сусідньої країни упродовж тривалого співжиття Росії й України у спільній державі і за часів царизму, і в роки комуністичної імперії, переслідуючи український народ як націю, як окрему культурно-історичну спільність, прагнули у першу чергу знищити його мову? Вони її, як і історію нашу, паплюжили принижували, забороняли, оголошували неіснуючою. Адже, страшно сказати, лінгвоцид свідоме, цілеспрямоване нищення української мови з боку Росії тривало 300 літ! Він розпочався 1690 року московською забороною випуску "киевских новых книг" і закінчився, та й то лише формально, в 1991 році. За підрахунками фахівців, за цей час царською й радянською імперіями було видано 57 указів, постанов та партійно-радянських директив про заборону української мови, освіти, преси, українських театральних вистав, церковних відправ - тобто про заборону національного духовно-культурного життя, постійно поглиблюючи і узаконюючи насильницьку русифікацію українського народу.[44]

“Стара громада” — таємна організація української інтелігенції часів репресій та переслідувань

Здобуття Україною незалежності стало закономірним підсумком боротьби українського народу за свою свободу і суверенітет, за відродження і розвиток української культури. Одним з етапів цієї боротьби було національне відродження 20-х початку 30-х років ХХ століття. Так звана "політика коренізації" була лише короткочасним зигзагом у національній політиці більшовиків. Але на місцях, у республіках, вона мала довготривалі політичні наслідки, істотно розширивши сферу застосування національних мов i стимулюючи процеси дерусифікації. Інша річ, що влада швидко схаменулася і впродовж багатьох років робила все для того, щоб уніфікувати і стандартизувати культурне життя у багатонаціональній країні.[40]

В Україні завдання дерусифікації стояли особливо гостро, і тому зрушення, які відбулися на грунті "коренізації", визначали суть і напрям культурного процесу 20-30-х рр. Трагічна доля України, пов'язана з втратою ще в глибині віків її суверенності, перетворила українське суспільство в об'єкт чужоземних, як економічних і політичних, так і культурних, у тому числі мовних, впливів. Добі посиленої полонізації у середині XVII століття прийшла на зміну більш як трьохсотлітня епоха цілеспрямованої русифікаторської політики, підпорядкованої завданню культурної асиміляції і цілковитої денаціоналізації українського етносу. У тій частині України, яка опинилася під владою Австро-Угорщини, інтенсивно йшли процеси не тільки онімечування, але й ополячування, оскільки польська етнічна спільнота в Галичині зберігала панівні позиції і в економіці, і в сфері культури.[40]

Одну з найголовніших ролей у процесі "українізації” судилось відіграти українській інтелігенції. І це не випадково, оскільки ті сфери, в яких зайнята інтелігенція - освіта, література, мистецтво, наука, а особливо історія i мовознавство були формами культури, що мали глобальний резонанс. Ці форми зумовлювали значення і пріоритет національної ідентичності. Тому українську інтелігенцію в даному випадку певною мірою можна вважати творцем нації і національної свідомості.[4]

Національна інтелігенція, сповнена високих думок про відродження української культури, піднесення національної самосвідомості на нові щаблі розвитку, використовувала можливості художніх засобів і жанрів у літературі, образотворчому мистецтві, музиці, театрі, кіно, гуманітарних науках, сфері освіти. Завдяки національним жанрам, українські митці і письменники могли відтворити картини історичного життя нації з усією повнотою і правдоподібністю. Саме національна інтелігенція ставала тією рушійною силою, тим засобом, що втілював в життя національний ідеал і поширював його. В цьому аспекті українська інтелігенція могла зробити значно більше, ніж апарат радянської влади. Відомий англійський соціолог Е.Сміт у своїй книзі "Національна ідентичність", відзначаючи колосальний вплив митців у розвитку національної самосвідомості своїх націй, писав: "Хто краще за поетів, музик, художників і скульпторів може втілити в життя національний ідеал і поширити його серед народу? В цьому аспекті Давід Міцкевич і Сібеліус були варті більшого, ніж кілька батальйонів Turnershaften, гімназичних товариств, Патера Яна, а Їтс важив не менше, ніж галасливі товариства Гельської асоціації".[4]

У цьому контексті, до речі, слід зазначити, що небачене у світі насильство протягом віків над високорозвиненою українською культурою і мовою не раз визнавали на офіційному рівні самі росіяни. Ось характерний приклад. Центральний орган партії кадетів, газета "Речь", розкриваючи політику російського царизму щодо України, в номері від 16 березня 1917 року писала: "... Нема жодного національного руху в Росії, до якого б старий лад ставився з таким цинізмом і байдужістю, як до українського руху. Від 1876 до 1905 року було заборонено, без всяких винятків, друкувати щось українською мовою. Від початку цієї війни (I світової війни. - С. Ц.) українську пресу теж заборонено. До неї було вжито заборону раніше, ніж до німецької мови. Навчання українською (малоросійською) мовою вважалося злочинством. Бюрократичні неуки не соромилися в своїх актах висміювати українську мову, що має свою історію, свою літературу, котра є одним з найбільших духовних творінь найближчого нам по крові й за походженням слов'янського племені, невідривно спорідненого з нами історичними зв'язками. Божевільні політики гадали, що коли вони не будуть визнавати існування цієї мови, то вона, справді, зникне. Але вони тільки плодили великий гнів у вільних серцях і сіяли насіння розбрату в найглибших надрах російської держави…".[44]

Користуючись тим, що "українізація" була проголошена державною політикою, українська інтелігенція розгорнула бурхливу діяльність у створенні культурних організацій, поширення української культури серед міського русифікованого населення. В результаті "українізація" вийшла за межі, передбачені для неї радянським урядом, i стала важливим чинником бурхливого національно-культурного розвитку 1920-х років.[4]

Національна інтелігенція була не лише активною силою українізаційних процесів, але заклала самі підвалини, яким завдячує проголошення "українізації" державною політикою більшовицьким урядом. Наочним свідченням цього є національно-культурний рух другої половини XIX – початку ХХ ст., діяльність В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грінченка, М. Грушевського, С. Єфремова, О. Лотоцького та інших українських вчених і діячів культури. Традиція культурного подвижництва, що склалась в цей період, мала безпосередній вплив і на пізніші десятиліття. Як зазначає український історик Г. Касьянов, “це була й традиція протистояння владі". Пізніше В. Затонський у своїх "Матеріалах до українського національного питання" зазначить, що національна ідеологія у старого покоління української суспільності майже не виходила за межі "культурництва-просвітянства".[4]

29 листопада 1919 р. пленум ЦК РКП(б) прийняв, а VIII Всеросійська партійна конференція, що відбулася згодом, затвердила написану Леніним резолюцію "Про Радянську владу на Україні". У цьому документі проголошувався новий поворот у політиці Російської комуністичної партії на Україні. Однак йшлося не про національно-державне будівництво, не про розвиток України як повноцінної держави, а лише про певну увагу до її національної культури. Більшовицька влада "дарувала" українському народу невелику частину того, що ним уже було фактично завойовано в попередні роки. Але й це була, виходячи з теоретичних засад більшовизму, величезна поступка "націоналам". "Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) протягом віків придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами Росії, - говорилося у вищезгаданій резолюції, – ЦК РКП ставить в обов'язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури ".[40]

Ця резолюція в умовах диктатури партії та її державного впливу на хід подій надала певні можливості й стимул до пожвавлення національно-культурного життя, поклала початок процесові, який згодом дістав назву "українізація", хоча насправді йшлося про обмежену спробу дерусифікації суспільно-культурного життя в Українській СРР та формування національних більшовицьких кадрів чиновництва для управління республікою в межах єдиної і неділимої Росії.[40]

Вже на початку 30-х років настає період згортання українізації й повернення до політики жорсткої насильницької русифікації. Посилення центристських тенденцій Москви супроводжувалось розгортанням боротьби з "буржуазною ідеологією", "буржуазним націоналізмом", з "класово-ворожими елементами". Згодом цей процес переростає на тотальний наступ антиукраїнських сил на українізацію і все, що було пов'язане з цією тимчасовою політичною і культурно-національною кампанією.[44]

Вирішальним у розкручуванні маховика жорстоких репресій в СРСР, як відомо, став 1934 рік. В один вузол тоді було пов'язано цілий ряд драматичних подій. Після відчайдушної спроби делегатів XVII з'їзду ВКП(б) усунути Йосифа Сталіна з посади генерального секретаря ЦК і вбивства при нез'ясованих обставинах популярного комуністичного діяча Сергія Кірова, кандидатура якого висувалася замість Сталіна в генсеки (ідея заміни Сталіна більш ліберальним партійним керівником Кіровим нібито була відкинута самим Кіровим особистим другом диктатора. Та, вочевидь, в даному випадку, як і в безлічі інших в практичній діяльності Сталіна, спрацював принцип: "Дружба дружбою, а влада понад усе"), "вождь усіх народів" - зробив для себе висновки: він проголосив зловісну тезу про те, що нібито в міру просування СРСР до соціалізму все більше загострюється класова боротьба. Це стало ідеологічним обгрунтуванням для здійснення терористичної політики щодо власного народу, для проведення масової "зачистки", кривавих репресій, розстрілів без суду і слідства, пік яких прийшовся на 1937-1938 роки.[44]

Доба комуністичної диктатури сталінського "ідеалу" виявилася для українського народу найтрагічнішим періодом в його історії. Масштаби трагедії, викликаної політичним і національним терором, що лютував на українській землі в 30-40-х роках минулого століття, не мають аналогів в історії людства. Це був час небаченого етноциду, національного приниження, винищення інтелектуальної еліти, національної свідомості, духовної культури, історичної пам'яті. Це був період, коли правляча комуністична партія, прикриваючись інтернаціоналістською фразеологією, проводила великодержавну імперську політику денаціоналізації українського народу, цілеспрямованого підриву сил українства як окремого етносу. Для її здійснення застосовано голодомори, репресії, депортації, свідоме "перемішування" населення, запровадження пануючої російської мови як обов'язкової, усе те, що повинно було стати на шляху повноцінного розвитку цивілізованої української нації, збереження етнонаціональної самобутності і побудови незалежної Української держави.[44]

Видання з фонду НІБУ

30 війн із Zаклятим сусідом / [авт. кол.: Є.В. Букет, Т. П. Мороз, В. І. Саранцев (кер. проєкту) та ін.]. – К, 2022. – 64 с.: Іл.

Ажнюк Б. М. Мовна політика: Україна і світ : монографія / Б. М. Ажнюк . – Київ : Вид дім "Дмитра Бураго", 2021. – 419 с.

Андрухович Ю. Московіада : Роман жахів / Ю. Андрухович. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2000. – 140 с.

Бачинський Д. В. Українізація 1920-х - початку 30-х років та інтелігенція : навчальний посібник / Д. В. Бачинський . – Чернівці : ЧНУ ім. Ю. Федьковича, 2010. – 175 с.

Бондарчук П. М. Українізаційні процеси у профспілковому русі УСРР (20-і р.) / П. М. Бондарчук ; Інститут історії України НАНУ. – Київ, 1999. – 47 с. – (зошити ; № 44)

Боровик А. М. Українізація загальноосвітніх шкіл за часів виборювання державності (1917-1-20 рр. ) : Автореферат / А. М. Боровик. – Х, 2005. – 36 с.

Геть з Москвою! Волю Україні. Першій Світовій Конгрес Вільних Українців // Екран. Український журнал для молоді і старших. – 1967. – Число 35-36.

Голод - геноцид 1933 р. в Україні : Історико-політолог. аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків: матеріали міжнар. науково-теорет. конференції. Київ, 28 листоп. 1998р. – Київ-Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць,2000. – 536 с

Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття / Я. Й. Грицак. – Київ : Генеза, 1996. – 356 с.

Даниленко В.М. Станілізм на Україні / В. М. Даниленко, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький. – Київ: Наукова Думка,1994. – 95 с.

Дереш Л. Культ / Л. Дереш. – Львів : Кальварія, 2006. – 206 с.

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація / І. М. Дзюба. – Київ, 2005. - 330 с.

Дзюба І. М. Пастка: тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна / І. М. Дзюба. – Київ : Криниця, 2003. – 144 с.

Єфремов С. О. Щоденники. 1923-1929. / С. О. Єфремов. – Київ : Рада, 1997. – 833 с.

Жадан С. Гімн демократичної молоді / С. Жадан. – Харків : Фоліо, 2006. – 222 с.

Забужко О. С. Let my people go : 15 текстів про українську революцію / О. С. Забужко. – Київ, 2005. – 229 с.

Забужко О. С. Дві культури / О. С. Забужко. – Київ : Т-во “Знання” УРСР, 1990. – 48 с.

Заремба С. З національно-культурного життя українців на Кубані [20 – 30 роки ХХ ст.] / C. Заремба // Київська старовина . – 1993. – №1. – С.94-104.

Історія української літератури ХХ століття : у 2 кн. Кн. 1. Перша половина ХХ століття. Підручник / Ред. В. Г. Дончик. – Київ, 1998. – 462 с.

Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х - 30-х років: соціальний портрет та історична доля / Г. В. Касьянов. – Київ : Глобус ; Київ : Вік ; Едмонтон : Канадський ін-т Укр. Студій Альберт. ун-ту, 1992. – 175.

Культурне будівництво в Українській РСР : найважливіші рішення Комуніст. партії і Радян. уряду, 1917-1959 : зб. док. / М-во культури УРСР, Центр. держ. архів Жовтневої революції і соціаліст. буд-ва УРСР. Т.1 : [1917 - 1941 рр.] – Київ : Держполітвидав УРСР, 1960 – 883 с.

Мейс Дж. ,В. Ф. Солдатенко Національне питання у житті й творчості Миколи Скрипника / Дж. Мейс, В. Ф. Солдатенко // УІЖ. – 1996. – №3. – С.143.

Мухарський Антін I am not Russia : неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман / Антін Мухарський. – Київ: Наш Формат, 2020. – 328 с.

Мухарський Антін, Бєльська Єлизавета Як перейти на українську / Антін Мухарський, Єлизавета Бєльська. – Київ: Ukrideabook.com.ua, 2021. – 260 с.

Навальна М. Динаміка лексикону української періодики початку XXI ст. : монографія / М. І. Навальна ; НАН України, Інститут української мови. – Київ : Вид. дім Дмитра Бураго, 2011. – 328 с.

Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.) : у 3 кн. Кн. 2 / АН України. Ін-т історії України ; відп. ред. Ю. О. Курносов. – Київ, 1994. – 171 с.

Народня освіта на Вкраїні . – Червоний шлях, 1924. – 201 с.

Національне питання в Україні: виклики сучасності, уроки історі : доповіді та матеріали всеукраїнської наукової конференції. 20 листопада 2014 р. / НАН України, Ін-т історії України. – Київ : Інститут історії України НАН України, 2016. – 261 с.

Нестеренко В. А. Українізація на Поділлі у 20-30-х роках ХХ ст.: Основні напрями, наслідки, недоліки та особливості / В. А. Нестеренко ; Подільська державна аграрно-технічна академія, Центр дослідження історії Поділля . – Кам’янець-Подільський : Абетка, 2003. – 68 с.

Новітня історія України (1900-2000) : Підручник / А. Г. Слюсаренко. – Київ : Вища шк., 2002. – 719 с.

Рубльов О. С. Черненко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції [20-ті – 40-ві роки ХХ ст.] / О. С. Рубльов, Ю. А. Черненко // УІЖ. – 1991. – №1. – С.3 - 13.

Савойська С. В. Мовна політика у сучасній Україні: деструктивні і конструктивні виміри : монографія / С. В. Савойська. – Київ : Просвіта, 2015. – 687 с.

Семчишин М. Тисяча років Української культури : історичний огляд культурного процесу / М. Семчишин. – Київ : Друга рука, 1993. – 550 с.

Синявський О. Норми української літературної мови / О. Синявський ; НАН України. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні, Ін-т укр. мови. – Репр. вид., 1931 р. – Київ : Вид. дім Дмитра Бураго, 2018. – XIX, 368 с.

Сміт Е. Д. Національна ідентичність : пер. з англ. / Е. Д. Сміт. – Київ : Основи, 1994. – 223 с.

Солдатенко В. Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника / В. Ф. Солдатенко. – Київ : Пошуково-видавниче агентство "Книга Пам'яті України", 2002. – 352 с.

Тименко Л. Лексика офіційно-ділового стилю в історії української мови (1917-1933 рр.) / Л. О. Тименко ; НАН України, Інститут української мови. – Київ : Вид. дім Дмитра Бураго, 2011. – 182 с.

Українізація на Чернігівщині в 20-30-ті роки : (добірка документів) / Державний архів Чернігівської області ; упоряд. Н. М. Полетун. – Чернігів : [б. и.], 1997. – 129 с.

Українізація радянських установ : (декрети, інструкції і матеріали). № 2 / Народний комісаріят освіти. – Харків, 1926. – 104 с.

"Українізація" 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки / Національна академія наук України, Інститут історії України ; ред. В. А. Смолій. – Київ, 2003. – 392 с.

Українська мова на осі часу. Василеві Васильовичу Німчукові : науковий збірник / НАН України. Ін-т укр. мови. – Київ : КММ, 2017. – 518 с.

Українська мова у ХХ сторіччі : Історія лінгвоциду: Документи і матеріали / упоряд. Л. Масенко. – Київ : Києво-Могилянська академія, 2005. – 399 с.

Хвильовий М. Україна чи Малоросія? : памфлети / М. Хвильовий ; заг. ред. М. Г. Жулинський. – Київ : Смолоскип, 1993. – 289 с.

Цвілюк С. А. Українізація України : Тернистий шлях національно-культурного відродження доби сталінізму / С. А. Цвілюк. – Одеса : Маяк, 2004. – 200 с.

Шаповал Ю. І. Україна 20 - 50-х років: сторінки ненаписаної історії: (Україна як об’єкт сталінських політичних репресій) : автореферат дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / Ю. І. Шаповал ; Київський держ. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – Київ, 1994. – 37с.

Шаповал Ю. Людина і система : Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні / Ю. Шаповал. – Київ,1994. – 270 с.

Шаповал Ю. Україна ХХ сторіччя: Особи та події в контексті важкої історії / Ю. Шаповал . – Київ : Генеза, 2001. – 560 с.

Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941) : стан і статус / Ю. Шевельов. – Чернівці : Рута, 1998. – 207 с.

Шевчук Г. М. Культурне будівництво на Україні у 1921-1925 роках / Г. М. Шевчук ; АН УРСР. Ін-т історії. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1963. – 435 с.

Шемшученко Ю. С. Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» 1989 / Ю. С. Шемшученко // Енциклопедія історії України Т.3. – Київ : Наукова Думка, 2005. – С.218 – 219.

Електронні ресурси

Українізація у 1923–1932 роках. Український національний рух становив загрозу для влади СРСР [Електронний ресурс] / Петро Карлюк // Радіо Свобода / Суспільство. – Дата публікації: 26.04.2020. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30576563.html. – Дата звернення: 09.02.2023.

Українізація [Електронний ресурс] // Вікіпедія. Вільна енциклопедія. – Дата публікації: 28.01.2023. – Режим доступу: http://surl.li/eavnv. – Дата звернення: 09.02.2023.

Українізація по-московськи: пряник, що став батогом, або як більшовики українців українізували [Електронний ресурс] // Укрігформ. Мультимедійна платформа іномовлення України / політика. – Дата публікації: 08.11.2018. – Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2575613-ukrainizacia-pomoskovski-pranik-so-stav-batogom-abo-ak-bilsoviki-ukrainciv-ukrainizuvali.html. – Дата звернення: 28.01.2023.

Українізація 1920-х років: «винахід» більшовиків чи джин із пляшки? [Електронний ресурс] / Позняк-Хоменко Наталка // Український тиждень / Історії. – Дата публікації: 02.08.2018. – Режим доступу: https://tyzhden.ua/ukrainizatsiia-1920-kh-rokiv-vynakhid-bilshovykiv-chy-dzhyn-iz-pliashky/. – Дата звернення: 28.01.2023.

Підготував відділ
соціокультурних комунікацій