ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!

Никифор Якович Григоріїв (1883-1953). Виставка однієї книги

«З народу ми вийшли, з ним і підемо...

йому належать наші знання й наша сила»

Никифор Григоріїв

 

21 лютого виповнюється 140 років від дня народження Никифора Яковича Григоріїва (1883-1953) українського громадсько-політичного діяча, публіциста, педагога, вченого-суспільствознавця, журналіста, одного з лідерів Української національної революції 1917–1921 рр., міністра освіти УНР, співзасновника українського еміграційного осередку у Чехословаччині, першого директора Української служби "Голосу Америки" (1949-1953).

Автор понад 250 наукових, науково-популярних, публіцистичних праць, провідною ідеєю яких є імператив здобуття Україною незалежності та побудови у ній демократичного суспільства, Никифор Григоріїв відіграв помітну роль на різних етапах українського національно-визвольного руху.

Народився Н. Я. Григоріїв у містечку Бурти Черкаського повіту Київської губернії (нині село Звенигородського району Черкаської області), у родині сільського вчителя.

Під час навчання у церковнопарафіяльній школі талановитий юнак самостійно опанував польську й латинську мови, пізніше здобув фах управляючого господарством у сільськогосподарській школі м. Городище.

У 1904 році Никифор Григоріїв склав іспит на вчителя. Педагогічну кар’єру розпочав у Сквирі на Київщині, виховував молоде покоління у школах Бердичева, Літина, Кам’янця-Подільського. Поряд з викладанням Никифор Якович розгорнув активну громадську і культурно-просвітницьку діяльність: заснував публічні бібліотеки, філії київського Товариства грамотності, нелегальні курси з вивчення суспільно-політичних наук та вчительські гуртки. З утворенням подільських «Просвіти» і філії Товариства українських поступовців увійшов до їх управ, а в 1915-му очолив подільську групу Товариства Українських Поступовців.

На Поділлі розпочалась його активна, успішна діяльність як публіциста, педагога-методиста і популяризатора наукових знань. Автор оригінальної методики викладання окремих предметів та національно-патріотичного виховання, Н. Гигоріїв підготував низку шкільних підручників і науково-популярних праць: «Історія українського народу», «Історія України в народних думах і піснях», «Поділля: Географічно-історичний нарис», «Всесвітня історія», «Мораль (Природа, зміст, історія та норми її)» та ін.

Від початку бурхливих подій визвольних змагань 1917 р. Н. Григоріїв рішуче виступив за автономію, а згодом самостійність України, запропонувавши стратегію і тактику її національно-державного будівництва за формулою «самостійність по суті, а не по формі». Він був членом Центральної Ради та її Малої Ради, чільним діячем Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і Товариства імені П. Полуботка.

Як міністр освіти і товариш міністра освіти (січень 1918 р., червень 1919 – травень 1920 рр.) Никифор Григоріїв реалізовував курс на українізацію освіти: було запроваджено обов’язкове навчання в школах українською мовою, відкрито нові школи у 39 населених пунктах України.

Опинившись після поразки УНР на еміграції, у Польщі, Чехословаччині та США і Канаді, Никифор Григоріїв до останніх днів свого життя продовжував активну діяльність, спрямовану на національно-політичне, соціально-економічне та культурне визволення України. Йому належить помітна роль у розвитку українського суспільствознавства та розробці концепції об’єднання усіх національних демократичних сил на засадах соборності, незалежності та демократичного розвитку України.

Активну діяльність у 1920-х – 1930-х рр. Никифор Григоріїв розгорнув у Празі, яка у цей період стала центром українського національного суспільно-політичного, культурного та наукового життя. Тут активно діяли кілька українських освітньо-наукових установ: Український вільний університет, Українська господарська академія в Подєбрадах, Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Український інститут громадознавства (Соціологічний інститут), Український національний музей-архів, Український робітничий університет та ціла низка культурно-освітніх товариств, наукових та мистецьких організацій, що об’єднали навколо себе не просто справжніх патріотів – безпосередніх учасників та активних діячів українських визвольних змагань, але й талановитих вчених, найкращих представників української наукової еліти. Провідну роль у цьому процесі відіграв Український громадський комітет, заснований у 1921 році керівниками Закордонного комітету Української партії соціалістів-революціонерів Микитою Шаповалом та Никифором Григоріївим. Досвідчені політичні і державні діячі, науковці-соціологи, вони вважали, що свідомим громадянином, активним учасником боротьби за власну державність може бути лише всебічно освічена людина, яка спроможна вивчати та аналізувати проблеми, «що витікають з конкретних потреб українського народу в дану добу його існування».

Намагання охопити широке коло суспільно важливих проблем, просувати українську національну ідею, виховувати патріотичне молоде покоління сприяло становленню і розвитку емігрантської видавничої справи.

10 лютого 1922 р. у Празі було засновано приватне видавниче товариство «Нова Україна» для випуску періодичного органу, присвяченого проблемам культурної та економічної відбудови України. Було обрано управу для вирішення поточних справ на чолі з Никифором Григорієвим, який залишався її незмінним головою та членом редакційного комітету упродовж усього періоду існування товариства: займався вирішенням фінансово-господарських та адміністративних проблем, контактував в інтересах видавництва із різними особами та установами, контролював призначення та виплату гонорарів авторам, погоджував інші організаційні справи. З 1922 по 1928 рр. у видавництві виходив часопис з однойменною назвою.

Цілком свідомо засновники товариства робили акцент на виданні національної художньої та публіцистичної літератури. У такий спосіб вони реалізовували настанову на збереження у своїх співвітчизників-емігрантів національної самосвідомості та виховання в еміграції нового покоління патріотів як неодмінної передумови відновлення української державності. Видавниче товариство «Нова Україна» видавало чимало творів української художньої літератури, публіцистики та науково-популярних видань. Серед них твори В. Винниченка, О. Кобилянської, В. Підмогильного, М. Вороного, М. Шаповала та ін.

Саме у видавництві «Нова Україна» 100 років тому вийшла книга Н. Григорієва «Підстави української національно-державної політики» (1923), в якій він означив уявлення про територіальні, економічні й культурні інтереси української нації та держави, визначив, за його словами, «той ґрунт, з якого має виростати національно-державна політика».

Процитуємо основні ідеї праці, що, безперечно, залишаються актуальними і сьогодні.

«Територія й господарство – основа суверенності нації. Нація, що не має своєї території та свого господарства, завше залежатиме від тих, на чиїй території вона перебуває й чиїм господарством користується. Без своєї території і свого господарства нація може існувати тільки як наймит, що живе і працює на пана при його господарстві, маючи свою тільки душу та свої мрії про волю. Без своєї ж культури нація зовсім існувати не може, як людина не може існувати без своєї душі. Для охорони своєї території й господарства нація мусить бути політично свідома» [1, c. 4].

«Нація, яка не має власних політичних ідей, живе чужими, асимілюється, вироджується, перестає бути окремим самобутнім організмом, бо не може захищати своїх інтересів» [1, c. 4].

«Нація, яка втрачає свою культуру, втрачає один із головних засобів боротьби за вільне самостійне існування. Нація, яка виробляє свою окрему культуру, творить головну фортецю свого самостійного існування. [] Боротьба за культуру в кінцевому висліді – боротьба за державу, за політичну самостійність. Хто не дає розвиватись культурі, той перешкоджає здобуттю політичної волі. І навпаки: скасування політичних прав є разом із тим і замахом на культуру» [1, c. 5].

«Культура нації тісно звязана з її державним станом. Боротьба за культуру нації – є боротьбою за її державну самостійність і навпаки: боротьба за державну самостійність є боротьбою за національну культуру» [1, c. 5].

Никифор Григоріїв застерігає про величезну історичну небезпеку для України: «Московщина, країна природою бідніша за Україну, від самого свого заснування, стремить до захоплення України у свої руки, в інтересах розвитку свого господарства, а також для безпосереднього звязку з Чорним морем та Європою. [] шляхи до моря і в Європу Московщині надзвичайно потрібні, й вона прямує до захоплення їх силою, бо мирним способом Україна не дасть Московщині робити такого свавільства над своїм господарством і визиску його, як Москва хоче. З цієї причини Україні постійно загрожує навала Московщини. Опір цій навалі робити надзвичайно тяжко, [] державна межа з Московщиною [] дуже довга – найдовша за всі сусідні. [] Отже, з цього боку перед Україною стоїть велика, властиво, найбільша небезпека» [1, c. 16].

Продовжуючи думку про те, що найбільш загрозливим сусідом України «у справах територіальних є Московщина», а завданням історичної політики Москви є знищення України, автор зазначає: «Некультурні народи відзначаються тим, що вони потрібні їм для прожиття річі здобувають не працею, не виробом їх із тих природних скарбів, які є до їх розпорядкування, не будуванням свого власного господарства, а грабіжем сусідів. Вони не вміють використовувати ті природні скарби, які є в них для переробу й виміни на потрібні річі, тому для задоволення їхніх господарських проблем їм залишається лише один спосіб – грабувати сусідів. Через те найменш культурні народи – найбільш войовничі, бо все своє життя вони проводять у війнах за відбивання від сусідів їжі, одежі, житла (господарства)» [1, c. 17]. «Грабування господарства сусідів для задоволення потреб московської нації – це історичний зміст московської політики» [1, c. 18]. «Некультурність, нездатність налагодити своє господарство […] гнали, женуть і довго ще будуть гнати Московщину до грабування своїх сусідів. Це велика й реальна небезпека від неї для всіх її культурніших сусідів, а особливо України» [1, c. 19].

Тож для захисту своїх національно-державних інтересів, зазначає Григоріїв, Україні необхідно вести активну міжнародну політику:«Кожна нація й держава, що не спроможна захистити всі свої інтереси власними лише силами, шукає собі спільників серед інших націй і держав, щоб укупі з ними захищати свої інтереси. З цього твориться міжнародна політика, тобто, захист інтересів кожної нації й держави в міжнародних відносинах, у міжнародному масштабі» [1, c. 22].

«Підносячи у цій статті азбучні істини національно-державної політики, ми мали на оці лише підкреслити й застерегти, що ніколи особисті міркування й бажання, дрібне політиканство, ситуація сьогоднішнього дня не замінить дійсної політики, тобто справжнього захисту інтересів нації і держави. [] Національно-державну політику треба будувати не на випадкових обставинах сьогоднішнього дня, а лише на природних історичних інтересах нації» [1, c. 27].

 

Література:

1. Підстави української національно-державної політики. – Прага ; Берлін : Нова Україна, 1923. – 27 с.

2. Сухобокова, Ольга. Часопис «Нова Україна» у Празі (1922-1928 рр.): до 90-ї річниці від заснування // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика : зб. статей. - Вип. 18. – Київ : Ін-т історії України, 2013. – С. 324-337.

3. Українська революція і державність (1917-1920 рр.) / авт. кол.: Т. А. Бевз [та ін.]. – Київ, 1995. – 248 с.

4. Палієнко, Марина. Архівні центри української еміграції (створення, функціонування, доля документальних колекцій) / Марина Палієнко, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Київ : Темпора, 2008. – 686 с.

 

Підготувала Світлана Смирнова