ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
01.09.2024
Майбутній архітектор народився 5 лютого 1881 року в селі Базилівка, що на Чернігівщині, в родині кріпака-землеміра Прокіпа Тимошенка. Його мати, Юзефіна Яківна Сарнавська, на відміну від батька, походила з польської родини відставного військового й закінчила Фундуклеївську жіночу гімназію в Києві. У родині, крім Сергія, народилося ще троє дітей – Степан, Володимир та Анна. Дитинство хлопчик провів на сільських вулицях, здобуваючи початкову освіту вдома з вуст матері. Коли настав час вступати до Роменського реального училища, навчання і підготовку дітей вона доручила педагогу Михайлу Коваленкові.
Після закінчення реального училища в Ромнах, Сергій став студентом Петербурзького інституту цивільних інженерів. Там і розпочався його шлях громадського активіста. Він започаткував підпільний гурток вивчення української архітектури, долучився до нелегальних українських організацій і став активним членом Української студентської громади, що проводила національно-виховну роботу серед студентських земляцтв і влаштовувала демонстрації. Під час однієї з таких демонстрацій Сергія Тимошенка побили так, що лікарі ледве врятували його життя. Це згодом спричинило проблеми із зором на одне око. У 1903 році також приєднався до петербурзького осередку Революційної української партії (РУП) (пізніше УСДРП) і через два роки знову отримав поранення на демонстрації, через що був звільнений від постійної військової служби.
Отримавши вищу освіту в Петербурзі, Сергій Тимошенко поїхав на Волинь, де з 1906 по 1908 рік працював за фахом – виконавцем робіт на будівництві залізничного вузла ст. Ковель й одночасно інженером місцевого повітового земства. Під його керівництвом було збудовано чимало споруд: великий палац, приміщення кондукторських і паровозних бригад, школа, інтернат, склад тощо, а за його проєктами – земський шпиталь (амбулаторія) і жіноча гімназія. Деякі з цих будівель можна побачити й сьогодні.
У 1908 році Сергій Прокопович приймає рішення переїхати до Києва. Там він працює інженером у технічному відділі дирекції Південно-Донецької залізниці, а також стає членом (через рік головою) Київського товариства «Просвіта». За його проєктами сучасну столицю прикрасили 4-поверхові будинки Л. Юркевича та С. Лаврентьєва в українському стилі.
У 1909 році Сергія Тимошенка запрошують до Харкова, де він 10 років працює інженером, начальником технічного відділу, заступником головного інженера на Північно-Донецькій залізниці. Результатом його 10-річної роботи стали лінії залізниці Льгов-Роданово, Федорівка-Скадовськ, Яма-Бахмут-Микитівка, Гришине-Рівне та різноманітна інфраструктура до них, будинок управління Північно-Донецької залізниці, відомі особняки Бойка, Попова, Томицького, Лазарєвих, кілька 5-поверхових будинків. Також займав посаду консультанта на будівництві хімічного заводу товариства «Русскокраска» в Куп’янському повіті, заводу «Коксобензол» на станції Рубіжна, начальника будівельного відділу з розробки проєкту електрифікації Донецького басейну «Углеток». Мав власне бюро-майстерню, що здійснювало проєкти цивільного і промислового будівництва. Також вважається автором проєктів санаторно-курортного будівництва у Туапсе, Сочі, Геленджику та в Криму. Серед будівель громадського призначення, спроектоктованих архітектором, варто згадати приміщення повітової земської управи в Костянтинограді, кустарний склад-музей у Полтаві, кілька народних домів на Полтавщині.
Можна побачити, що Сергій Тимошенко активно займався професійною діяльністю: починаючи з 1907 до розгортання більшовицької революції брав участь у виставках і конкурсах в Україні і росії, отримавши більше 10 нагород. Він став членом Українського літературно-художнього та етнографічного товариства ім. Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, також одним із керівників Українського художньо-архітектурного відділення Харківського літературно-художнього гуртка, головою інженерно-будівельної секції Харківського союзу інженерів. Цікавившись історією української архітектури й надихаючись історичним досвідом, Сергій Прокопович розробляв український національний стиль в архітектурі (український архітектурний модерн початку ХХ ст.). У цьому стилі виконав будинок міського училища ім. Т.Г. Шевченка на Павлівці-Лозовій, житлові будинки на колишніх вул. Катеринославській, Петинській, Мироносицькій.
Сергія Тимошенка варто пам'ятати не лише за його роботи як талановитого архітектора, а й за активну державну діяльність.
1917 рік перевернув життя кожного українця, зокрема і Сергія. На Всеукраїнському національному конгресі його обрали членом Української Центральної Ради від Харкова. Згодом — головою Селянського з’їзду Слобідської України, заступником голови Харківського губернського виконавчого комітету. Також він став головою Національної Ради Харківщини і пізніше губернським комісаром регіону. Був уповноваженим українського уряду на переговорах з урядом Війська Донського для координування спільних антибільшовицьких військових операцій.
У 1919 році Сергій Прокопович повертається до Києва. Працюючи інженером залізниць міністерства шляхів сполучення, стає одним з організаторів Українського архітектурного інституту. Наступні три роки — міністром шляхів сполучення у в кабінетах І. Мазепи, В. Прокоповича й А. Лівицького.
«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр» — так С. Тимошенко пояснював мотиви участі в ІІ Зимовому поході армії УНР, за що його нагородили Хрестом Симона Петлюри. А на початку 1921 року став членом (від уряду) Вищої Військової Ради.
У цьому ж році Сергій переїздить на Захід України – до Львова, де працює в архітектурному бюро «Ян Левінські» та Польському будівельному товаристві. До 1924 року встигає спроектувати церкви у передмістях Львова Клепарові та Левандівці, монастир Студитів у селі Зарваниці, ще кілька церков і монастирів, маєтки у Галичині та на Волині, перебудову Національного музею і найбільшого готелю у Львові. Звісно ж, не забуває брати участь і в художніх виставках.
Церква святого Андрія (Львів, Клепарів). Автор проєкту – Сергій Тимошенко
У 1924 році після провалу Української революції 1917–1921 років вирішив емігрувати до Чехословаччини. Там С. Тимошенко викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво в Українській господарській академії в Подєбрадах, обійнявши посаду декана інженерного факультету, а згодом і ректора. Цікаво, що його добрим товаришем був Іван Шовгений — батько поетеси та діячки ОУН Олени Теліги.
Протягом наступних п’яти років Сергій Прокопович паралельно працював професором Студії пластичного мистецтва в Празі. Створював проекти шкіл, церков, музеїв, народних домів, що були реалізовані в Чехословаччині та Галичині. Залишався членом УСДРП.
У 1930 році Сергій Тимошенко переїхав до тогочасного Волинського воєводства, що входило тоді до Другої Речі Посполитої. Прийнявши польське громадянство, він почав працювати в Луцьку, в Окружному земельному управлінні, де зараз розташований Волинський краєзнавчий музей. Також був радником міського голови та, маючи на меті посприяти українізації Православної церкви в Польщі, став головою Луцького Чесно-хресного братства, Товариства прихильників православної освіти й охорони традицій православної віри ім. Петра Могили. Також не в змозі залишитися осторонь від суспільного життя, приєднався до Товариства ім. Лесі Українки, а згодом і до гуртка діячів українського мистецтва у Львові і мистецького товариства «Спокій» у Варшаві.
Храм Івана Хрестителя в с. Прилуцьке. Автор проєкту – Сергій Тимошенко
Зауважимо також, що С. Тимошенка двічі обирали послом польського сейму (1935–1939) й сенату (1938–1939), що може свідчити про його авторитет серед державних діячів.
На Волині архітектор збудував кілька церков, понад 40 цивільних будинків, відновив в українському стилі Братську церкву в Луцьку.
У 1933 році Сергій Прокопович активно допомагав потерпілим від Голодомору, працюючи заступником голови Волинського громадського комітету допомоги голодуючим у Радянській Україні.
Кілька років потому настала Друга світова війна, яка змусила С. Тимошенка назавжди покинути Україну. Протягом 1940–1941 років архітектор перебував у Любліні, далі – у Луцьку, поки в 1943 році його не мобілізували до німецької будівельної організації Тодта. Згодом саме цей період Сергій Прокопович описував як найважчу смугу свого життя. «Опісля, — писав Тимошенко, — ми вже, як осінній лист, покотились по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад і в 1945 році приплентались до Гейдельбергу, де просиділи рік і вже думали, що не видостанемося на поверхню». Після поразки гітлерівської Німеччини Сергій Тимошенко опинився в таборі для переміщених осіб. Там його планували передати в руки радянської влади, та довоєнне польське громадянство врятувало архітектора від ймовірних тортур.
Два роки життя в німецькому місті Гейдельберг, і в 1946 році за допомогою молодшого брата Володимира С. Тимошенко емігрував у США. Там він оселився в Пало-Альто (Каліфорнія).
За останні роки життя архітектор встиг здійснити подорож Канадою, створити проєкти церков для Аргентини, Канади, Парагваю. Попри важкий стан здоров’я він продовжував займатися архітектурними студіями, аж поки 6 липня 1950 року його серце не замовкло назавжди.
Сергій Тимошенко помер від серцевого нападу, однак залишив по собі величезний творчий доробок: понад 400 різних комплексів і споруд по всьому світу: від України, Грузії, Польщі, Чехії й аж до Аргентини, Парагваю, Канади та США. Прагнення архітектора відродити український архітектурний стиль на основі українського бароко чітко прослідковуються у його творах українського архітектурного модерну, зокрема будинках станцій Албаши, Ведмідівці та інших. Також С. Тимошенко поділився своїми знаннями й досвідом у літературній праці «Будівельні матеріали, їх властивості, досліди та виготовлення», що вийшла друком у Подебрадах.
Отож Сергій Прокопович Тимошенко був напрочуд талановитим українцем. Він зміг поєднати роботу архітектора з науковою та політичною діяльністю, приділяючи чимало уваги українському мистецтву та його відродженню. Хоч і останній удар серця архітектора прозвучав за тисячі кілометрів від Батьківщини, його відлуння досі чується тут – в Україні.
Видання із фонду НІБУ
 |
А35690 Книга присвячена уродженцям Сумщини – активним учасникам Української революції 1917-1921 рр., які змушені були з різних причин залишити Батьківщину. Перебуваючи за межами України, вони продовжували боротьбу за її звільнення від більшовиків, проявили себе у різних галузях суспільно-політичного та культурно-освітнього життя української еміграції. Розрахована на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України ХХ ст. |
 |
Б9104 У книзі нарисів висвітлено участь у суспільно-політичному житті та стосунки з владою Другої Речі Посполитої уенерівської еміграції на території Волинського воєводства. Автор відстежила політичну еволюцію та національно-культурну працю української еміграції в міжвоєнній Польщі через висвітлення діяльності її чільних представників на Волині. Дослідження охоплює 1920-1930-і рр., включаючи проекцію на період УНР (1917-1920 рр.) та період 1939-1941 рр. Після приходу на Західну Волинь радянської влади, українська еміграція перестала існувати як суспільна група і політичний чинник: частина емігрантів були репресовані радянськими каральними органами, інша частина врятувалась втечею на територію, контрольовану Німеччиною. Для дослідників, викладачів, студентів, учнів, усіх зацікавлених історією України. |
 |
В 870 Спогади Ісака Мазепи (1884-1952) – одного з чільних громадських та політичних діячів українських визвольних змагань 1917-1921 рр., міністра, голови уряду, одного з керівників українського соціал-демократичного руху – містять багатий та змістовний фактичний матеріал про перебіг подій в Україні в 1910-1920-х рр. Написана в міжвоєнний час, книга подає безпосередній і відвертий погляд автора на ті події та їх учасників. В документальний додаток увійшли тексти ряду універсалів, постанов урядів, наказів, декларацій та інших офіційних документів. Розрахована на науковців, викладачів та студентів вузів, усіх тих, хто цікавиться історією українських визвольних змагань. |
Список використаних джерел
Сергій Тимошенко (1881-1950) [Електронний ресурс] / В. М. Власенко // history.sumy.ua / дослідження. – Дата публікації: 15.12.2018. – Режим доступу : https://history.sumy.ua/research/prominent-names/8991-serhii-tymoshenko-18811950.html. – Дата звернення: 04.02.2023.
Тимошенко Сергій Прокопович [Електронний ресурс] / uk.wikipedia.org / стаття. – Дата останнього редагування: 27.01.2023. – Режим доступу: http://bit.ly/3RJkuN8. – Дата звернення: 04.02.2023.
Сергій Прокопович Тимошенко: до 140-річчя від дня народження архітектора та суспільного діяча [Електронний ресурс] / Тетяна Яценко-Блаженко // vnu.edu.ua / головна. – Режим доступу: https://vnu.edu.ua/uk/news/suspilstvo/sergiy-prokopovich-timoshenko-do-140-richchya-vid-dnya-narodzhennya-arkhitektora-ta. – Дата звернення: 04.02.2023.
Сергій Тимошенко на ниві архітектури і політики [Електронний ресурс] / В. М. Власенко // parafia.org.ua. – Режим доступу: https://parafia.org.ua/SUM/biblio/%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%86%D1%96/%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9-%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%BD%D0%B0-%D0%BD%D0%B8%D0%B2%D1%96-%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8/. – Дата звернення: 04.02.2023.
Тимошенко Сергій [Електронний ресурс] / volart.com.ua. – Режим доступу: https://volart.com.ua/art/tymoshenko_serhiy/. – Дата звернення: 04.02.2023.
Підготувала Аліна Покропивна,
відділ соціокультурних комунікацій
