Відкриття України. 21-ше сторіччя: біобібліографічні есеї

17 вересня 2020 р. 12:44

425 переглядів

Павло Платонович Чубинський за спогадами Федора Кіндратовича Вовка

Державний Гімн України – не просто один з атрибутів державності. Сьогодні – це символ незламності, патріотизму, героїчної боротьби українського народу проти російської навали.

Автор тексту, написаного восени далекого 1862 року – відомий вчений-етнограф, поет, журналіст, юрист, активний діяч українського національного руху Павло Платонович Чубинський (1839-1884). Вірш швидко поширився і став дуже популярним в осередках вітчизняного патріотичного руху. «За вредное влияние на умы простолюдинов» за розпорядженням шефу жандармів князя Долгорукова Чубинського було вислано на проживання в Архангельську губернію. Лише у 1969 році Павлу Платоновичу було дозволено повернутися в Україну.

Саме після повернення Чубинського з п’ятирічного заслання в Архангельській губернії, на квартирі в будинку В. Антоновича і відбулось знайомство Ф. Вовка з П. Чубинським. Звісно, як зазначає Вовк, молоде покоління заочно було знайоме з діяльністю Чубинського у київській студентській Громаді початку 1860-х років і з його етнографічними роботами. «Его личность была окружена для нас известным ореолом, а его появление не могло не произвести очень сильного впечатления», – пише Ф. Вовк.

Ф. Вовк наводить відомості про причини заслання Чубинського. Однією з версій, за словами Федора Кіндратовича, було намагання сусіда Чубинського по маєтку у Борисполі Трепова [Трепов Федір Федорович – чиновник з особливих доручень при київському, подільському й волинському генерал-губернаторові], усунути молодого юриста, який активно допомагав селянам у судових тяжбах проти нього. Родичі Павла Платоновича розповідали також іншу версію, згідно якої «высылка его объяснялась частыми сборищами у него на хуторе его киевских друзей, причем будто бы на деревенской вышке, построенной еще отцом П. П., выкидывался какой-то флаг». «Очень возможно, - пише Вовк, что обе эти версии справедливы и что первая могла быть причиной, а вторая «законным основанием» [1, с. 2].

Своїм «замечательно сильным, созданным для площади или огромной аудитории» [1, с. 2] голосом Павло Платонович емоційно розповідав про життя у засланні, свої успіхи у Російському географічному товаристві, зокрема про отримання звання дійсного члена цього Товариства. Найбільш зацікавили молодь розповіді Чубинського про історію виникнення в Географічному товаристві ідеї про експедицію в «Западно-Русский край» і про зусилля Чубинського надати цьому заходу науковий характер, використати експедицію в інтересах усієї України, а не лише трьох губерній так званого «Юго-Западного края» [термін, яким у той час було замінено вираз «Украинские губернии». До складу Південно-Західного краю входили Київська, Подільська та Волинська губернії].

Піднесення та ентузіазм Чубинського зробили свою справу. Тож «со времени появления П. П. в Киеве вопрос об экспедиции в киевских украинских кругах, а больше всего, разумеется, в «Громаде» сделался не только очередным, но и преобладавшим над всеми прочими» [1, с. 3]. Було зібрано чимало етнографічних матеріалів. У цьому контексті цікавими є факти з біографії самого Ф. К. Вовка. «Еще когда мы были гимназистами в нежинской гимназии, т. е. в начале 60-х годов и во время существования первоначальной студенческой «Громады» в Киеве, в наш гимназический украинский кружок […] уже присылали из Киева маленькие этнографические программы – отдельные оттиски из киевских и, вероятно, черниговских «Губернских ведомостей» и мы под руководством двух киевских студентов, заботившихся о нашем кружке, проявляли свой патриотизм больше всего тем, что старались записать как можно больше народных слов для украинского словаря, терминов, песен, сказок, пословиц и т. п. Подобного рода начинания были во всей Украине и по крайней мере у некоторых лиц составились целые рукописные сборники, поступившие в распоряжение П. П. Чубинского и перечисленные в его предисловии к 1-му тому «Трудов» экспедиции» [1, с. 3, 4].

Про розмах експедиції, що стала помітною подією та мала великий резонанс в науковому і культурному житті того часу, потрібно сказати окремо. ЇЇ успішній роботі сприяло багато вітчизняних культурно-громадських діячів: М. Драгоманов, В. Антонович, М. Лисенко, О. Русов, М. Костомаров, О. Кістяківський, В. Симиренко. Численними кореспондентами були вчителі, земські статисти, священики, мирові посередники.

У передмові до першого тому «Трудов» Чубинський писав: «В поездках моих я старался не упустить из виду ни одной из сторон народной жизни, в особенности обращал внимание на те стороны жизни, которые наименее были обследованы. Так, я везде следил за фонетическими и грамматическими особенностями говора, изменениями в бытовой обстановке; из памятников народного творчества – я обращал внимание особенно на обрядовые песни и сказки мифического содержания; описывал обряды, рассматривал и выбирал решения волостных судов; собирал сведения, касающиеся экономического состояния крестьян, о заработной плате, промышленности […]. Обрядовых песен записано мною 4000 […]» [2, с. XIV-XV].

14 місяців Чубинський провів у наукових пошуках. За три експедиції (упродовж 1869-1870 рр.) об’їхав кількасот населених пунктів: сіл, хуторів, міст і містечок, 56 повітів. На думку фахівців, різними шляхами він одержав матеріали з-понад 70-ти повітів. Навіть сьогодні важко уявити, як за такий короткий час можливо зібрати такий всеосяжний, багатий за змістом і широкий за географічними мірками фольклорний, етнографічний, мовний і статистичний науковий матеріал, ціла наукова установа могла б збирати його кілька років…

«Праці цієї експедиції викликатимуть зацікавлення не тільки наукове або місцево практичне, а навіть і політичне. Їх організувало відоме наукове товариство, і виконані [вони] без найменшого упередження суворо по-науковому, швидко спростують безліч неправдивих уявлень про наш край, які домінують не лише в незнаній з ним Західній Європі, але – на сором – і в деяких колах нашого освіченого товариства» [3, с. 245].

Загалом вийшло 7 томів праць експедиції у 9-ти книгах (легенди, загадки, прислів’я, ворожіння, міфічні та побутові казки, народний календар, обрядові та побутові пісні, матеріали волосних судів, статистика українського населення, огляд говірок, описи житла, їжі, одягу українців).

З приводу звіту етнографа про результати експедиції в Географічному товаристві у січні 1872 р. у газеті «Киевлянин» зазначалось: «На цей час П. Чубинський уже закінчив велику частину своєї праці, яка охоплює всі сторони малоросіян, їхні вірування й світогляд, обряди, ігри, забави, пісні, перекази й легенди, юридичні звичаї й побут. За розпорядженням етнографічного відділення Російського географічного товариства уже почалося друкування кількох частин цієї праці. Редагування багатого на пісні збірника взяв на себе М. Костомаров, видання інших частин доручено п. Гільденбрандту. На засіданні П. Чубинський ознайомив зі стислим нарисом етнографічних різновидів малоросійського племені на основі говірок. Шановний дослідник доводить, що народні різновиди цього племені дивно збігаються з етнографічними племенами, що населяють Південно-Західний край за літописом Нестора. На думку Чубинського, малороси і в побутовому, і в лінгвістичному, і навіть у топографічному планах становлять головні розгалуження: українців, сіверян, або поліщуків, і галичан…[йдеться про мовні, етнографічні та інші відмінності, що існують поміж українцями Наддніпрянщини, Полісся та Галичини]. На карті, що її надав П. Чубинський, нанесено місцевості, зайняті не тільки кожним наріччям, а й піднаріччям і навіть показані межі всіх говорів. Повідомлення Чубинського зустріли з великим схваленням. М. Костомаров, зробивши деякі зауваження про відношення нинішніх говорів до давніх племен, визнав працю шановного дослідника надзвичайно чудовою, а голова висловив Чубинському вдячність за таке блискуче виконання доручення Географічного товариства» [3, с. 249].

«Об’їхавши всю Україну й ті місцевості, де жили українці, П. Чубинський у 50-ти пунктах записав особливості мови, говірок, діалектів і, проаналізувавши їх, дійшов такого висновку: «Збіг мови і говорів з поділом Нестора на окремі племена свідчать про древність населення Південно-Руського краю. Указаний Нестором поділ існує до цього часу, не дивлячись на всілякі перевороти». Твердження вченого підтримав і мовознавець К. Михальчук, опрацьовуючи матеріали, зібрані П. Чубинським. «Це була глибока наукова теорія, обґрунтована історичним досвідом народу, яка визначала місце українців серед інших народів і спростовувала псевдотеорії та твердження валуєвих і погодіних, які заперечували існування української мови та вважали, що українці прийшли на ті території, які вже були заселені великоросами. Спираючись на знання, здобуті в численних експедиціях, П. Чубинський не пішов як нитка за голкою слідом за хибними уявленнями антиукраїнських теоретиків, які усіма силами намагалися заперечити право українців на свою мову, культуру і національну гідність, а сміливо перекреслив псевдонауку погодінських прихвоснів, яких не бракувало тоді в Російській імперії» [3, с. 267-268].

Окрім наукової етнографічної експедиції в «Западно-Русский край», важливими подіями в українському науково-культурному житті 1870-х рр., про які згадує Вовк і які не відбулися б без участі Чубинського, є утворення Південно-Західного відділення Російського географічного товариства та проведення першого одноденного перепису населення м. Києва 2-го березня 1874 р.

Південно-Західне відділення Російського географічного товариства у Києві було створено наприкінці 1872 року саме завдяки ініціативі, наполегливості, невичерпній енергії та організаторським здібностям П. Чубинського. «Открытие Юго-Западного отдела Императорского Русского Географического Общества […] давало нам возможность значительно развить наши поневоле очень скромные начинания в области украиноведения, увеличить наши издательские средства, привлекать к работе гораздо больший круг деятелей и пользоваться содействием многих ученых и административных учреждений…» [1, с. 5].

13 лютого 1873 року відбулося перше засідання членів-засновників Відділу за головуванням київського генерал-губернатора князя Дондукова-Корсакова. Як пише Вовк, з 17 членів, які згадуються у протоколі цього історичного засідання, 10 або 11 були членами «Громади». Яким би комічним не здавалося засідання «Громади» під керівництвом генерал-губернатора, але насправді, як зазначає Вовк, «мы получили только то, на что имели полное право: собираться и открыто заниматься научной деятельностью об Украине и для Украины» [1, с. 5]. Головою одноголосно було обрано Г. П. Ґалаґана [Григорій Павлович Ґалаґан (1819 -1888) – громадський діяч, меценат, представник відомого старшинсько-дворянського роду Ґалаґанів], який, за свідченням Ф. К. Вовка був одним «из немногих украинских панов, не только не стыдившихся своего казацкого происхождения, но и всегда манифестировавших свои украинские симпатии».

Оскільки Чубинський, який спочатку існування Відділу був одним з членів адміністрації у справах цукрових заводів Яхненків і Симиренка і жив головним чином у Городищі Київської губ., часто не міг бути присутнім на засіданнях, його заступником був О. О. Русов [Олександр Олександрович Русов (1847-1915) – український земський статистик, етнограф, фольклорист, громадський діяч, член Старої громади].

Ця заміна, на думку Вовка, була деякою мірою корисною для Товариства: якщо Павло Платонович був незамінним щодо різних адміністративних справ всередині Росії, то Русов, який нещодавно повернувся з-за кордону, зміг налагодити зв’язки з різними слов’янськими осередками і закладами, особливо це стосувалось розвитку бібліотеки Відділу. «П. П. Чубинский путем сношений с разными […] учреждениями и лицами сумел в несколько месяцев обогатить библиотеку Отдела массой очень хороших, а отчасти и редких изданий» [1, с. 7].

Енергії П. П. Чубинського Відділ був зобов’язаний здійсненням і різних інших заходів. Так, Вовк з вдячністю згадує поради і вказівки Чубинського, якого він вважав своїм учителем, під час економічних та етнографічних досліджень ярмарку у м. Бориспіль, які, як він зазначив, стали у нагоді і у подальшій його науковій діяльності [пізніше доповідь Ф. Вовка про бориспільський, а також ніжинський та фастівський ярмарки були надруковані у 1-му томі «Записок Юго-Западного отдела Императорского Русского Географического Общества»].

Неабиякий організаційний талант вченого яскраво проявився під час непересічної події – першого одноденного перепису населення м. Києва 2 березня 1874 року. «И в этом очень крупном и замечательно гладко проведенном деле главным двигателем, душею его, был тот же П. П.» [1, с. 9]. У червні [1873 р.] було обрано відповідну комісію під головуванням П. П. Чубинського, у вересні план було представлено генерал-губернатору і затверджено ним, виконання завдання було доручено Відділу. Для якнайкращої організації техніки перепису, «требовалось особенно талантливое и энергичное руководительство, какое с блестящим успехом и выпало на долю П. П. Чубинского». «Дело заключалось не только в том, чтобы выработать хороший план, найти подходящих исполнителей и поддержать во всем наиболее совершенный порядок, но и в том, чтобы предусмотреть всевозможные препятствия и устранить их, не вызвав ни с чьей стороны ни раздражения, ни тем более противодействия». Наприклад, Ф. Вовк згадує пропозицію одного генерала: «У нас здесь есть около 40000 войска. Оцепим Киев на ночь и перепишем всех – ни одна душа не уйдет!». Звісно, таке завзяття поліції могло значно ускладнити виконання завдання. Завдяки тактовності, енергійної, але м'якої наполегливості Чубинського вдалося досягнути поставленої мети «в совершенстве» [1, с. 9, 10]. У спогадах можна знайти цікаві факти з життя міста тих часів, розповідь про курйози, що відбувались під час перепису. Вовк згадує: «Во главе каждого из 20, кажется, переписных участков, на которые был разделен город, находился наблюдатель, по большей части из членов нашего Отдела». Зокрема, Федір Кіндратович відповідав за ділянку на київському Подолі, що була поруч з Житнім ринком.

Попри усілякі побоювання, несподіванкою для переписувачів стало те, що найбільш свідомо і спокійно, навіть доброзичливо, до справи поставились «самые низы киевского населения, рабочие, мещане, мелкие купцы и т. п. В некоторых мещанских и мелких чиновничьих домах переписчиков ждал чай и даже угощение, от которого нельзя было отделаться, - до такой степени мило и радушно оно предлагалось…». «Неодинаково отнеслись к переписи и пребывавшие в Киеве иерархи: один из них, архиепископ Николай […] дал сведения лично и записал родным языком, как своим, так и учеников софийской школы малорусский» [1, с. 13].

Одноденний перепис був останньою великою подією у житті Відділу, в якому брав участь Чубинський.

У 1875 році, за свідченням Вовка, Павло Платонович вже рідко з’являвся у Києві. Між тим, «над […] Отделом уже начали собираться тучи. Уже с конца 1874 г. «Киевлянин» начал ряд статей, в которых старался доказать, что и Юго-западный Отдел Императорского Русского Географического Общества был основан в Киеве с целью пропаганды украинского сепаратизма и однодневная перепись была устроена только для того, чтобы показать, что чуть ли не пол Киева считают своим родным языком малорусский, и археологический съезд был созван в Киеве в видах демонстрации особой украинской науки, т. е. в интересах того же сепаратизма, и т. д. [мова йде про ІІІ Археологічний з'їзд, що відбувся в Києві 2-21 серпня 1874 р.]. За этим последовали уже не литературные, а вполне «агентурные» доносы, и в заключение состоялся знаменитый lex Juzefovitchi 18-30 мая 1876 года» [1, с. 15].

7 липня 1876 року діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві було припинено, а Чубинському було заборонено проживати в українських губерніях і в столицях.

Наприкінці книги Ф. К. Вовк пише: «В моих воспоминаниях о П. П. нет почти ничего относящегося к его частной, интимной жизни, но эта жизнь стояла у него самого на совершенно втором плане, на первом же у него всегда была деятельность общественная. И наука была для него видом общественной службы.

[…] В высшей степени добрая, отзывчивая, симпатичная и вместе с тем широко экспансивная натура его не могла не быть глубоко общественной, а эта общественность толкала его вечно вперед, заставляя стремиться все к новым и новым целям. Другой, более спокойный исследователь, конечно, потребовал бы себе более длинного срока для работы, начал бы с литературной подготовки себя, конечно. Не спешил бы так с представлением результатов своих работ и занялся бы более внимательной их обработкой, живя для этого, например, в Петербурге, где у него была возможность устроиться. Но, разумеется, это была бы программа не для П. П. Чубинского: слишком долго тосковал он по своей родине, по своему родному небу, по своим вербам и тополям, по белым хаткам… Он устремился домой, объехав «вверенный его изучению край», собрал массу материалов, и не возвращаться же ему было на север, когда дома начинались новые дела, открывались новые широкие перспективы».

«Но нечего и говорить о том, что след, оставленный им в этнографии Украины. Так велик, заслуги его так значительны, что их хватило бы и на нескольких профессиональных ученых. До настоящей минуты, т. е. больше чем через 30 лет, его сборник [«Праці етнографічно-статистичної експедиції»] составляет громадный, до сих пор почти не обработанный и неиспользованный научный материал, которого хватит еще очень надолго».

«[…] Его крик во все горло в дружеских спорах, его увлечения и в похвалах, и в порицаниях, его требовательность, наконец, в отношении к другим во всяком общественном (но только общественном) деле могли бы создать для кого другого довольно много врагов. Ничего подобного не было с П. П. Его очень ценили и очень искренно любили в «Громаде», несмотря на все его неровности. В. Б. Антонович, любивший, роясь в своих актах [Володимир Боніфатійович працював головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві], подыскивать предков своим приятелям, нашел и предка П. П., поселившегося в Боришполе, но аттестованного в акте не совсем лестным эпитетом «persona ignota et vagabunda» [невідома і непосидюча особа]. Неистощимый юморист М. П. Драгоманов, разумеется, не пропустил этого обстоятельства и утверждал, что П. П. persona praeclara… sed vagabunda…[чудова, але непосидюча людина]. И это очень шло к его действительно непоседливой натуре…, а именно в этом-то вагобондизме, этой неспособности прирости к какому-нибудь месту и заключался секрет его и общественных и научных успехов».

Завершуючи спогади про свого соратника, друга і учителя, Ф. К. Вовк пише: «П. П. Чубинский […] был, несомненно, чрезвычайно крупной личностью, которой при других условиях предстояла бы гораздо более историческая роль. Но у него как-будто бы не было и сознания своего превосходства над многими другими, и при всем своем бурном темпераменте он был в сущности замечательно скромен и безпритязателен. И никогда не обнаруживал претензий на какой-нибудь авторитизм. Это еще одна симпатичная черта для характеристики его высокого общественного значения, которое не забудется Украиной никогда» [1, с. 17, 18].

Використана література

1. Волков Ф. П. П. Чубинский. Отрывки из личных воспоминаний / Ф. Волков. – [Москва : Типография П. П. Рябушинского, 1914]. – 18 с. – Отдельный оттиск из журнала «Украинская жизнь» №1 [1914 г.]. – Видання належало до бібліотеки військового історика, бібліофіла, музеєзнавця П. П. Потоцького (на 1-ій сторінці – шрифтовий екслібрис «Павелъ Платоновичъ ПОТОЦКІЙ. Екатеринг. пр., д.№8»).

2. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной императорским Русским географическим обществом. Юго-Западный отдел. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским. Т. 1. Вып. 1. – Санкт-Петербург, 1872. – ХХХ, 224 с.

3. Зиль, Андрій. Народознавець Павло Чубинський і його доба / Андрій Зиль. – Київ : Казка, 2009. – 399 с. : іл.

Підготувала Світлана Смирнова

Докладніше про проєкт:
Відкриття України. 21-ше сторіччя: біобібліографічні есеї