ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!

Вони були епохою! (Михайло Грушевський про дві найвідоміші збірки українських пісень).

«Слава вам, мужі кияне, що живу літопись

України з писаною поруч ставите!»

(з листа галицького фольклориста

до В. Антоновича і М.Драгоманова)

 

Відзначення двох ювілеїв: століття «Малороссийских песен» М. Максимовича (1827) та півстоліття «Исторических песен малоруського народа» В. Антоновича і М. Драгоманова (1874), – Михайло Сергійович Грушевський перетворив на блискучий аналітико-синтетичний огляд розвитку як української фольклористики, так і історіографії в цілому. Він відзначив ці дати і доповідями, і статтями в часописі «Україна».

Доповідь:«Століття «Малороссийских песен»  і століття української наукової праці» –М. С. Грушевський виголосив на присвяченому М. О. Максимовичу засіданні Історичної секції ВУАН (2 жовтня 1927 р.). Стаття ж отримала дещо скорочену назву «Малороссийские песни» Максимовича і століття української наукової праці»[1].

Зоряний для Михайла Олександровича Максимовича1827 рік він сам згадував так: «В січні 1827 року я витримав магістерський екзамен. […] взяв відпустку на 21 день і, відгулявши масляну в Малоросії у батьківському домі, повернувся в Москву з багатим ужинком малоросійських пісень. Упродовж Великого посту написав я магістерську студію «Про системи рослинного царства» і, опублікувавши її, захистив 30 червня. У той час уже друкувалися мої «Малороссийские песни» з поясненнями і порівняльним словником[…].І вийшли вони тоді у велику славу […]»[2].Михайло Олександрович помістив у збірнику 127 пісень, і, як він писав у передмові, зібрав «досить велику кількість варіантів», які «можуть бути видані згодом»; висловлював щиру вдячність усім, хто надіслав йому тексти. У примітці до пісні «Ой плавала сіра утка по воді, Кликала вона матінку і к собі» (№30) він писав: «За цю прекрасну пісню [весільну – одну з пісень дівич-вечора] зобов’язаний я п. професору І. М. Снєгирьову».

«Ой плавала сіра утка по воді
Кликала вона матінку ік собі:
– Прибудь тепер, матінко, до мені,
Ой дай мені порадоньку, бідній сироті.
– Ой рада б я, дитя моє, прибути к тобі –
Насипано сирой землі на груді мої
Склепилися чорні очі на всі ночі,
Закипіли уста кров'ю, не промовлю
Ой, корися, дитя моє, чужій стороні,
Нехай порядок дасть бідній сироті
– Корилася, моя матінко, не раз і не два,
Та не дає порадоньки чужа сторона».

До термінів «Україна, український» М. Максимович почав прихилятися з 1834 року. Другий його збірник пісень мав уже назву: «Украинские народне песни, изданные Михаилом Максимовичем».

Ювілейну статтю, яку ми розглядаємо, М. С. Грушевський розпочав з оцінки фольклористичних видань на початок 19-го ст.: він назвав їх рівень «антикварним» (тобто аматорським, суто збирацьким). Натомість «Малороссийские песни» «високо підіймалися над цим рівнем».«Своєю […] ув’язкою з романтично-народницькою течією, з відродженським рухом і незвичайно багатою, як на свій час, першою збіркою народної поезії […]– вони доводили як необхідність повороту від штучних літературних канонів до безпосереднього джерела творчості – народного, так і особливу цінність з сього погляду народності української […]. Вони були епохою!».І, отже, друга декада 19-го ст. була, як наголошував М. Грушевський,«яскраво увінчана«Малоросійськими піснями» 1827 р. з їх передмовою – маніфестом українського народництва.[…]народницький підхід, проголошений Максимовичем в передмові,[…]проходить, як електрична течія, через його традиціоналізм і антикваризм».

М. Грушевський наводить «влучні слова Драгоманова, писані 56 літ тому з нагоди п’ятдесятилітнього ювілею наукової діяльності Максимовича: «М[аксимович] чоловік віку «прекрасних чувств» […]: ті чувства були і до народу, і до волі, – та й до панів і начальства. З таких людей виходили и декабрісти, и мошенники (як Погодін). […]М[аксимович] тим спасся од поганого впливу «Миколаевської епохи», що рано сховався у провінцію, дальше од князів, меценатів, орденів […]– і задержав ліризм преживої епохи. […]удалившись рано у Кіев, а потім на свою Михайлову гору, М[аксимович] не покористувався матеріяльно своїми високими звязями и дожив до старости у бідності йпочти у поденній роботі[…]».«Два животворчі і невмирущі гасла, вірно вхоплені Драгомановим, лунають в науковій творчості Максимовича і надають інтересу[…]його історично-археологічним, філологічним і природничим писанням: Нарід– як ціль і предмет наукового досліду, і –Неперерваність його історичної традиції як провідна нитка в усякім науковім орієнтуванні».«Максимовичеві […]довелося бути організатором […]Київськ[ого] університет[у], котрого [був]першим ректором, першим деканом історично-філологічного факультету і єдиним викладачем українознавства. [Тут]з стихійною силою стали відроджуватися традиції старої української культури, […]перервані і придавлені – але не викорінені». Очоливши «катедру «русской словесности», він […] перетворив її в катедру українознавства».

Далі автор статті підкресливщасливу здатність Михайла Олександровича до«дрібних мікроскопійних спостережень» при дослідженні першоджерел,які привели його до переконання,«що нова українська мова, народна і книжна, нова українська література, козацька і гайдамацька Україна – органічно розвинулися з побуту історії, мови і творчості старої Київської Руси. Що супроти всеї пізнішої історії Східної Європи, з московськими царями і патріархами, петербурзькими імператорами,[…] ся Київська Русь була вихідним моментом. Була тим «яйцем-райцем», з котрого вийшла на світ уся казково-блискуча й імпозантна, в очах людей тридцятих, сорокових, п’ятдесятих років, російська дійсність того часу[…]». «Стара Київська Русь була українською[…]. Але коли я піввіку пізніше брав сміливість договорювати сі тези до останнього слова, протиставляючи віками у свяченій російській схемі історії східного слов’янства –московсько-династичній–схему, подиктовану реальними взаємовідносинами східнослов’янських народностей; коли я трактував київську добу як стару добу української історії і позволяв собі називати Ярославів і Мономахів українськими князями, накликаючи гнів, глузування і доноси хранителів казьонного православія, самодержавія і народності, перед котрими мусив застьобувати на всі ґудзики свій віцмундир наш старий ректор, –я тільки називав поіменно ті тези, ті погляди, ті зіставлення, які давав сей наш перший ректор і після нього розвивали великі продовжувачі його діла – Костомаров, Антонович, Драгоманов. Не написавши за своє життя ні одної суцільної праці з історії України чи історії її літератури, Максимович був одним з творців української історіографії, а інакше – історичної української ідеології. Се річ велика. Історіографія взагалі відіграє велику ролю в культурнім і спеціально – в національнім житті. […] Але в історії деяких народів, особливо покривджених історією – як от нашого, українського, – історіографія (й історія літератури, що являється другою стороною того самого діла) відіграла ролю[…] колосальну. Ті народи-конкуренти,[…]які силкувалися позбавити український нарід самостійного існування і вжити його як гній на свій город, […] хитро і зручно – руками своїх політиків, письменників і учених – старались загальмувати розвій історичної свідомості українського народу. А для того –розшматувати, роздробити його історичну минувшину! Робилось се […] багатьма, довго, витривало і послідовно».

Михайло Сергійович нагадав про погодінську «теорію», в якій проголошувалося:«Руська Правда», «Слово Іларіона», «Київська літопись», «Слово о полку Ігоревім»– се невідділені частини руської [російської]літератури, а «малороссы» «со своим Шевченкой» нехай шукають своєї історії в карпатських проваллях». «Супроти сього величезною національною заслугою ставало кожне наукове досягнення, яке усувало сі розриви української традиції і реставрувалоїї органічність – промацувало неперерваність українського народного життя. Кілька таких незабутніх заслуг […]було і на рахунку нашого сьогоднішнього ювілята. […] Максимович взяв предметом свого аналізу київські літописі XI і XII віку і «Слово о полку Ігоревім», доводячи безконечним рядом паралель наявність українських елементів в їх мові, в їх стилі, в їх ідеології й поезії. Літописями зайнявся головно в своїх листах до Погодіна, збиваючи теорію їх великоросійського характеру; через те його помічення над ними не зробили такого вражіння, як аналіз «Слова», що ввійшов в широкий обхід славістики, і його тісний зв’язок з українською народною поезією був загальноприйнятий– сформульований в тезі, що «Слово»– се антецедент [річ, що передувала] українських дум XII віку, невідділима ланка в ланцюгу української поезії. Постаравшися сам перекласти «Слово» на нову українську мову» – властиво, змодернізувавши його під сю нову українську мову, Максимович тим ще яскравіш підчеркнув цей зв’язок» [Див. 4]. Максимович неспростовно довів, що автори літописів поети і церковні літописці – безумовно говорили українською мовою, мислили образами народної поезії».

«В усім сім, –пише С. Грушевський, – прозирає ся дорогоцінна любов до народної історії, до народної підоснови всіх сих історичних проявів її життя, і, з другого боку, замилування в історичнім процесі як цілості». М. Максимовичмав переконання і вірив у «конструктивні здібності українського народу, його благородну відпорність проти насильства»; із «гідністю боронив досягнення українського народу від усяких зазіхань, з яких би високих […]кругів вони не йшли». Напрочуд сучасно звучать «[…]історичні слова київського Ізяслава суздальському Юрієві в славній боротьбі за суверенність Києва, процитовані Максимовичем: «[…] йди у свій Суздаль»! Сьогодні українські лицарі, воїни, захисники пропонують ворогам іншу, більш радикальну адресу.

У статті «П’ятдесят літ «Исторических песен малоруського народа» Антоновича і Драгоманова»[3] Михайло Грушевський називає це видання одною «з найзаслуженіших, найславніших українських наукових праць. Цензурна дата на першім томі – 10 серпня 1874 р; 1875-м роком датована перша частина другого тому, на котрій ся публікація перервалась[…]. Се не був звичайний собі збірник етнографічного матеріалу – хоч би й коментованого. Се мала бути історія українського народу, розповіджена ним самим в поетичній формі. […]Київська громада 1860-х pp. хотіла мати історію автентичну, свобідну від усяких фальсифікатів, вповні науково зроблену, провірену, зведену і об’яснену найкращими своїми науковими силами. [Наведено уривок з] листа одного з молодих галицьких народовців з Станіславова, котрого Драгоманов, як редактор, закликав до участі в збиранні матеріалів[…]: «Слава вам, мужі кияне, що ділом дбаєте за святу спадщину народу, за будучності його поруку, за ниву словесну українську, що […]нині зуповний збірник пісень наших історичних лагодите».

Автор зазначає: «Редактори збірника перечисляють довгу низку осіб […], котрі передавали їм свої раніші збірки, робили нові спеціальні розшукування […]. Поруч ветеранів українського народництва, як Максимович, […]бачимо тут і представників молодших генерацій. Було се дійсно громадське, всенародне діло, ведене з завзяттям і захопленням, в почутті обов’язку перед народом: дати йому змогу сказати своє слово про минувшину, проголосити своє право на історію сього краю, на котрий заявляли претензії російські й польські імперіалісти.[Укладачі]виконали своє завдання з великим хистом, зрозумінням і тактом». […]«ми спинились на гадці видати під […] іменем Історичних пісень малоруського народу всі пісні,накотрих відбилися зміни соціального устрою сього народу.[…] Вибравши з друкованих і рукописних збірників пісні історичні в такім розумінні […], матимемо поетичну історію соціальних явищ в Полудневій Руси щонайменше від IX в. до сучасних подій […]. Багатство сього роду пісень і та яскравість, котру заховують в них риси такої довгої історії, вражає тим більше, що всі наші пісні записані останніми часами в XIX віці і всі заховані в пам’яті неписьменного сільського люду».Це пісні обрядові, балади, пісні історичні про особи і події, і думи«Таким способом згруповані спочатку пісенні твори, в яких відбивається «вік дружинний і княжий», […]величальні колядки й щедрівки, веснянки […]; легенда-співомовка про Михайлика й Золоті ворота, котру редактори вважають останками колишньої «думи» про Батиїв погром[…]. Далі йдуть «пісні віку козацького». Головна увага коментаторів була звернена на вияснення […] тих подій і обставин, з котрих вийшла та чи інша пісня; се було ділом Антоновича. Драгоманов же дав до деяких пісень цінні екскурси в бік фольклорних порівнянь. […] звідусіль стала напливати сила нового матеріалу (редактори називають нові збірки Максимовича,[…] матеріал про Хмельниччину і випустити його окремо, як І випуск II тому, додавши до того деякий матеріал книжного походження: уривки з віршів на смерть Сагайдачного, опубліковані свого часу Максимовичем.[…]1876 р. вийшов звісний заборонний указ. Друку етнографічних текстів він одначе не забороняв; але Драгоманов та, мабуть, і Антонович також уважали неможливим дати відповідний коментарій до сих пісень, рахуючись з новими цензурними вимогами».

Далі Грушевський зазначає: «Драгоманов пише (1883 p.), що, виїздячи за кордон, він розділив «зведені докупи спільною працею списки пісень» з Антоновичем так, що Антоновичеві зістались пісні від Хмельницького до Мазепи і цикл гайдамацький, а з собою Драгоманов узяв інші пісні XVIII віку і весь матеріал XIX […]). Він потім і опублікував значну частину свого матеріалу […] се зложилось на дві книжки «Політичних пісень українського народу», випущені в Женеві в р. 1883 і 1885 […]. Лишилась невиданою вся серія пісень, зарахована до другої половини XVII в., в тім числі й кілька дум; пісні історичні й балади з польського володіння XVIII в.– в тім числі весь цикл гайдамацький; «козацтво по руїні нової Січі: запорожці в Туреччині і чорноморці», […]пісні на соціально-політичні теми XIX в.». «Нинішнє п’ятдесятиліття нагадує нам про сю недокінчену працю, про сей несповнений обов’язок перед народом і його творчістю. Він повинен сповнитись. Приймаючи катедру історії українського народу у Всеукраїнській академії наук, – що зійшлося з отсим п’ятдесятиліттям, я поставив собі в обов’язок […] відновлення сеї недокінченої попереднім поколінням істориків праці […]. Мусимо зайнятись виключно епічною піснею. Серед неї на першім місці стоять думи, так, як були в центрі уваги й укладчиків старого корпусу як найбільш оригінальний в формі й змісті, спеціально український рід. […] Назва думи, котрою його стали означати за прикладом Максимовича, що перший вказав на сі твори як на особливу літературну категорію, […] умовна.[…]В передмові до першого видання пісень (« », 1827), с. VI, Максимович пише: «Особеннозамечательныдумы–героические песнопения[…]. Их и ныне еще поют слепцы-бандуристы, коих можно назвать малороссийскими рапсодами». Його дефініція […]утрималась в нашій фольклористиці[…]. Укладчики нашого старого корпусу цілком вірно […] зазначили:«найстарші взірці думи, певно, се дума про неволю турецьку і утечу трьох братів з турецької неволі з Азова» (передм[ова], [с.] XV), і вказали на аналогії сеї невільницької думи з «Словом о полку Ігоревім», – що «на добрую долю есть сказание о неволе братьев Игоря и Всеволода у половцев», і щодо форми може бути назване «южнорусскою думою XII в., не имевшею только рифмо новейшей украинской думы». На завершення статті Михайло Сергійович накреслив план майбутнього видання: «За збіркою текстів дум пішов би корпус історичних пісень, далі – балади.[…] Квітень 1924 р. Читано на прилюднім засіданні Історичної секції 11 травня 1924 р.». У 1927 році, на час написання статті про перший збірник пісень М. О. Максимовича, цей план уже почав втілюватися – побачив світ 1-й том «Українських народних дум».

Повертаючись до «южнорусской думы XII в.», подамо фрагмент чудового перекладу українською мовою Плачу Ярославни. Його автор, Михайло Максимович, у виданні 1859 року назвав «Слово о полку Ігоревім» – «Песнью». Лаконічна передмова до цього виданняне так відома, як передмова до «Малороссийских песен», але це також, безперечно,– маленький шедевр [4].

«ПесньЯрославны», – писав він за чверть століття до здійснення перекладу, –есть[…]тема, которая распевается в дышущих любов’ю женских песнях украинских»[5].

«Я зозулькою далеко
По Дунаю полечу
І бобровий рукавець мій
У Каялі обмочу;
Свого милого я князя
До серденька пригорну
І криваві його рани
Я промию, обітру!»

М.С. Грушевський надзвичайно цінував літературний і публіцистичний талант Івана Семеновича Нечуя-Левицького:«Його писання – се дорогоцінна літопись українського сільського життя від середини[19-го] віку»[6].

На завершення есею нагадаємо заповітні слова І. Нечуя-Левицького про пісню, як вираження духу нашого народу: «Естетичність українських пісень, а найбільше дівочих та жіночих, така висока, неначе їх складала не проста[сільська натура], а натура просвічена[…]. Українська народна муза ніколи не підбирає епітетів та синонімів неграціозних […]; ніколи не дозволить собі сказати, наприклад, про […]дівчину такими словами, як каже великоруська народна пісня: «Уж ты пьяница, пьяница, душа красная девица!». Іван Нечуй-Левицький порівнює українські весільні величання: «Наш староста старенький, Як голуб сивенький»,–та прокльони великоруських дружок у бік свата й свахи: «Чтобы тебе, сватьюшка, сыновей бы те розбойников!»[7].

І ті «побажання» справджуються століттями: немиті сини п’яниці-дівиці здатні лишена вбивства, ґвалтування та грабіжництво на чужій землі. До своєї землі прикласти рук не вміють,–не навчені.

Українська ж мама змалечку вчить сина добру – колисковими піснями, казками та приказками, вкладаючи в них свою любов, свій досвід.Творення українських пісень не припиниться ніколи; і в нашій «Стефанії», підхопленій усім світом, співається про рідну маму, але також і про матір-Україну, яка мудрим словом та піснею благословляє своїх синів на боротьбу за вільне життя у колі цивілізованих народів.

Цитована література

  1. Грушевський,Михайло Сергійович.«Малороссийские песни» Максимовича і століття української наукової праці / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський. – Львів: Світ, 2015. Т.10. Кн. 1. – C. 244–259. (Перша публікація: Україна : науковий двомісячникукраїнознавства. – 1927.– Кн. 6. – С. 1–13.). Стаття написана до століття видання: Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. – Москва : В Тип. Августа Семена при Императорской медико-хирург. академии, 1827. – XXXVI, 234 с.
  2. Попов, Павло Миколайович. Перший збірник українських народних пісень / П. М. Попов // Українські пісні, видані М. Максимовичем : фотокопія з видання 1927 р. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1962. – С. 303-304.
  3. Грушевський, Михайло Сергійович.  П’ятдесят літ «Исторических песен

Малоруського народа»  Антоновича і Драгоманова / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. Т.10. Кн. 1 / М. С. Грушевський. – Львів : Світ, 2015. – C. 3–18. (Перша публікація: Україна. Науковий двомісячник українознавства.– 1924.– Кн. 1-2. – С. 97-109). Стаття написана до 50-річчя видання: Исторические песни малорусского народа / с объяснениями В. Антоновича и М. Драгоманова. –Киев : Тип. М. П. Фрица, 1874-1875. Т. 1. – 1874. – XXIV, 336 c.;Т. 2. Вып. 1: [Песни века козацкого]. – 1875. –[4], XI, 166 с.

  1. Песнь о полку Игореве, переведенная на украинское наречие Михайлом Максимовичем. – Киев : В Унив. тип., 1857. – VII, 47 с.
  2. Максимович, Михаил. [Отзыв на перевод «Слова […]» А. Вельтмана. М., 1833] / М. Максимович // Максимович Михаил Александрович. Собрание сочинений. Т. 3. – Киев, 1880. – С. 656-660.
  3. Грушевський, Михайло Сергійович. Іван Нечуй-Левицький : [стаття з газети «Село» від 11 листопада 1910 р.] / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський. – Львів: Світ, 2005. Т. 3. – C. 320–321.
  4. Нечуй-Левицький, Іван Семенович. Непотрібність великоруської літератури для України і для Слов’янщини : (сьогочасне літературне прямування) / Іван Нечуй-Левицький //Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. Т. 5. Кн. 1 : XIX ст. – Київ : Дніпро, 2001. – С. 427-490.

Підготувала Н. О. Горська