ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
20.04.2024
Історичні студії Ф. Вовка про Задунайську Січ
«[…] як у книзі буде, до й через сто, через двісті год хто схоче, той і прочита… хто у цьому силу зна…»
задунайський козак А. Коломієць
У 1883 році, у київській типографії Г.Т. Корчак-Новицького під псевдонімом Ф. Кондратович вийшла друком книга Федора Кіндратовича Вовка «Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам)» (див.також: Киевская старина. 1883. №1, 2, 4).
Краєзнавчо-етнографічні нариси Ф. К. Вовка про українську колонізацію Задунав’я висвітлюють історію задунайського козацтва упродовж цілого століття - з 1775 року, коли було зруйновано Запорізьку Січ і до початку 80-х років ХІХ століття.
Усі історичні відомості про Задунайську Січна той момент, за словами Вовка, обмежувались деякими вказівками про те, що вона постійно була прихистком для українських селян, які рятувались від кріпосного права та рекрутчини. «Что же касается организации, внутреннего быта и исторической жизни задунайского украинского козачества в течении последней четверти прошлого и первой четверти нынешнего столетий, то на все это мы не находим почти решительно никаких указаний во всей известной нам исторической литературе. Между тем история запорожцев за Дунаем, в течении этого, все таки довольно значительного периода времени не может не быть для нас интересною; с одной стороны потому, что задунайская Сечь представила собой уцелевший почти до нашего времени обломок известной народной организации, существовавший вполне самостоятельно и сохранивший до конца свой оригинальный общественный склад и наконец оставивший после себя заметный след в виде современного украинского населения Добруджи и дунайской Дельты – и с другой стороны потому, что мы не можем оставить без внимания судьбу этой украинской эмиграции…».
Цікаво, що історичні розвідки «долі цієї української еміграції» були здійснені вченим на основі етнографічних матеріалів. Як зазначив сам Федір Кіндратович Вовк, коли він раптово опинився у Добруджі [а опинився він там, тому що мусив рятуватися від переслідувань царських жандармів], йому «не оставалось ничего больше, как обратиться к местной народной литературе, к рассказам и воспоминаниям стариков и т. п.». Вченим було зібрано близько 70 історичних пісень, «сохранившихся, кстати сказать, в Добрудже едва-ли не лучше, чем в Украине», багато усних переказів та оповідань. «Почти от каждого старика удавалось слышать то или другое, более или менее интересное, более или менее характеризующее жизнь бывшего задунайского Запорожья».
А розпочинається книга з подій 1775 року, коли«… во время разорения запорожской Сечи драгунами Текелия, был один трагический момент, едва отмеченный историей, но не забытый и подробно переданный нам украинскими народными песнями, - момент, когда свободолюбивые сичовики в отчаянии просили своего «батька – Кошового»:
«Позволь, батьку-отамане, нам на башті стати:
Москаль стане лагорями, а ми курінями.
Москаль стане з палашами, а ми з кулаками,
Нехай буде наша слава поміж козаками!»
На щокошовий Петро Калнишевський, «томившийся потом в застенках соловецкого монастыря» відповів:
«Не позволю, миле браття вам на башті стати:
Однакове християнство – грішно вигубляти!»…
Тож після цих трагічних подій частина запорожців, як пише Вовк, скорилася волі свого батька-отамана і склала невдовзі чорноморське козаче військо, інша, набагато менша частина встигла піти вниз по Дніпру у межі турецької імперії і отримала дозвіл від турецького уряду оселитися у гирлі Дунаю.
«Ой чого, чого запорожці тай смутні, невеселі стали?
Ой що обступили превражі драгуни та й усіма сторонами…
Ей оступили превражі драгуни усі степи та й усі плавні,
Пішли наші запорожці не з добра, а з печалі,
Ой як утікали, то усе забирали і із церков ікони,
Тільки покидали золотую збрую та вороні кони…
Ой пустилися наші запорожці через море дубами,
Ой як оглянуться до Старої Січи, умиваються сльозами.
Ой сходились да у кінець Дунаю та до купи лимани,
Бо там наших запорожців сорок тисяч проживали…»
Цю історичну пісню Федір Вовк записав від старого козака – Ананія Івановича Коломійця, якому на момент зустрічі з Вовком, виповнилося 119 років.
«В самом уголке, образуемом впадением георгиевского гирла Дуная в Черное море,вдоль левого берега этого гирла, приютилась за обрубленными по малороссийски вербами – малороссийская же рыбачья деревня Катирлез. Вот в этой то деревеньке, обозначенной далеко не на каждой карте, но игравшей и до сих пор играющей еще очень важную роль в качестве надежного пристанища для разного рода украинских «забіглих душ», пришлось мне встретиться с Коломийцем, этим, сколько мне известно, единственным уже живым представителем бывшей задунайской Сечи», - пише Ф. Вовк. «Рассказы этого последнего задунайского «січовика», сохранившего еще удивительную для его лет память, записанные с его слов со всевозможною тщательностью, и составят главный материал настоящей статьи, так как воспоминания старого запорожца охватывают без малого почти все время существования задунайской Сечи и дают возможность составить себе более или менее определенное понятие о социальной жизни этой козацкой общины».
Федір Вовк з великою приязністю описує свого співбесідника: «Сильно сгорбленный, […] он все таки носил на себе ясные следы прежней мужественной красоты и богатырского сложения. Необыкновенно спокойный тон, неизменная старчески-добродушная улыбка и словоохотливость, с небольшой подчас примесью обычного малороссийского юмора, столь свойственного нашим «дідам», сразу же облегчили начало наших разговоров».
Старий козак, незважаючи на свій поважний вік, зберіг у пам'яті багато історій про життя та бойові походи задунайських січовиків.
Дуже цікавим з етнографічного боку є відтворення побуту козаків на чужині.
«В отношении пищи[…] курень составлял одну семью: «Їли разом усі, [каже Коломієць], хто що принесе, хто що притягне, те й буде […]… рибу було возили, й кабанів, і визигу, й кабаки [гарбузи], й усе. На, каже, кухарю! Або нате, пане-отамане, - нехай козаки голодні не будуть! П’ять-шість столів постановлять було у хаті та й їдять!”. Особливою урочистістю та розкішшю у харчуванні відзначались свята. За словами Коломійця, «на Покрову скотину різали – праздник був… вина й горілки скільки вгодно, і притом на військові гроші».
Як зазначає Вовк, з усіх побутових особливостей, більш за все зазнав змін костюм запорожців, що залежало, перш за все, від нових кліматичних умов. «[…] за Дунаем запорожцы все время имели уже костюм полу-турецкий, за исключением шапки и сапог и отчасти штанов, которые сохранились у добруджских руснаков и до сих пор в полной неприкосновенности. Кошевой […] носил сивую смушевую шапку с верхом, выложенным позументами, шелковый элек, т. е. турецкую куртку, заменяющую собой жилет, капаран или антерев – верхнюю, тоже турецкую, куртку из тонкого красного сукна, синие шаровары из тонкого сукна, подпоясанные персидским поясом, и хорошие сапоги с голенищами».
Особливої уваги заслуговують відомості про інтелектуальне життя козаків. Великою повагою користувались на Січіі сторичні пісні, перекази й оповідання «несмотря на полное отсутствие кобзарей или «лірників», которые у нас служат единственными, да и то уже исчезающими хранителями их в народе».
Однак Січ мала не лише усну народну літературу. Як пише Федір Вовк, там були й книги. «И что всего интереснее и важнее, книги эти представляли собой не частную собственность каких-нибудь исключительно грамотных людей, которые одни только ими и интересовались, а принадлежали всему товариству, составляя сечевую библиотеку, хранившуюся в паланке в заведывании писаря и находившуюся в полном распоряжении всех желавших читать». Судячи з розповіді Ананія Коломійця, в бібліотеці зберігались книги або «описи» переважно духовного та історичного змісту. Потреба в читанні була такою великою, що козаки брали з собою книги навіть на риболовні заводи. «Підуть було до писаря та й просять… - «візміть, візьміть, писарь було каже, тільки читайте!» - то брали й туди й там читали». Крім того, не обмежуючись січовою бібліотекою, козаки звертались за книгами й до приватних осіб. Згадує Коломієць «велику книгу», яку «по праздникам часто було читають… збираються та й читають!». Судячи з змісту оповідань Коломійця, історичних відомостей, фактів, які в них подавались, Федір Вовк припускає, що цією книгою могла бути одна з рукописних копій «Історії русів», «которая, как известно, ходила в то время по Украине в большом количестве списков и, разумеется, могла попасть и на Сечь».
«На Січі мало було неграмотних, а то усе більше письменні були». Розповсюдженням «письменства» займались військові священники й писарі, «имевшие у себя нечто вроде маленькой школы», де навчались як діти, так і дорослі.
Ф. Вовк зазначає, що навіть незначні дані про інтелектуальне життя Задунайської Січі доводять, що серед козацтва поширювались задатки своєрідної культури, яка розвивалась на ґрунті історичних традицій київської культури та Придніпровського Запоріжжя. За сукупністю усіх життєвих завдань, що обумовили існування цих козацьких громад, Задунайська Січ була продовженням СічіЗапорізької.
Окрім військових завдань, які вирішували запорожці, основним мотивом, який змушував козаків переселятися за межі вітчизни та жити ізольованою общиною, було прагнення до свободи. «Не романтически-рыцарская погоня за славой, ни даже хищническое искание добычи […] заставляло людей бросать свою родину и уходить на Сечь, а крепостное право, гнет политический и духовный, притеснения национальные и т.п.». Вовк пише, що ЗапорізькаСіч не була суто військовою організацією. Перш за все, це була асоціація економічна. І саме як цілісна економічна громада, де активно розвивалось землеробське господарство, Запоріжжя мало усі умови для свого подальшого розвитку… Ті ж самі риси притаманні й історії Задунайської Січі. Прагнучи «у вольності хоч віку дожити», козаки бажали отримати землю. «Помимо приюта всякому гонимому тогдашними общественными порядками «бурлацтву», всяким «забіглим душам» из Украйны, приюта, давать который задунайская Сечь не только считала своей нравственной обязанностью, но и необходимым условием своего существования, помимо этого она группировала возле себя целые слободы семейных людей – райи, которую наделяла землей и держала под своей военной защитой». В той час як військовий устрій задунайців, принаймні наприкінці існування Січі, помітно слабшав, розвиток сімейних традицій, початок переходу до землеробного господарства, створення приватних господарств і промислових підприємств, за словами Вовка, свідчить про те, що Задунайська Січ активно розвивалась і мала усі шанси перетворитись в оригінальну і самобутню українську колонію.
Та різні причини як соціально-економічного, так і політичного характеру, сприяли тому, що, врешті решт, общинна січова організація була зруйнована. Вимушене перебування на чужині, в той час як вільне життя на батьківщині було неможливим, суттєво відображалось на внутрішньому стані громади.
«Должно быть такая уже судьба нашего украинского народа. По сделавшейся теперь общепринятою и вполне верной исторической теории, каждый народ пользуется таким общественным и политическим строем, какой он создал себе всей своей исторической жизнью, своим культурным развитием. Но бывают случаи, когда народ совершенно независимо от себя, подчиняясь force majeure разных внешних стимулов, попадает в совершенно чуждые для него социальные и политические условия… История задунайской Сечи представляет […] один из таких случаев и может служить в миниатюре прекрасным примером того, как непрочно и гибельно бывает всякое, вольное или невольное, уклонение всякого общества от своего естественного пути в ту среду, принципы существования которой по тому или другому противоположны с принципами существования этого общества. Украине не раз в течении ее исторической жизни приходилось испытывать такие уклонения…».
Упродовж багатьох століть українці боролись за право вільно жити та працювати на своїй землі, розвивати свою мову і культуру. Так і сьогодні наш народ згуртувався у самовідданій боротьбі проти російської збройної агресії…
Завершує своє дослідження Ф. Вовк словами мудрого козака А. Коломійця, які дуже влучно відображають долю українського народу, наше сьогодення: «А усе знаєте – от як бачите, який уже вік на світі живу, усього бачив, а усе я вам скажу: […]наше не пропаде… досі не пропало, то вже й не пропаде!... нашого насіння ніхто не скоренить…».
Використана література:
[Вовк, Ф. К.]Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) : с приложен[ием] портрета живущего доселе запорожца А. И. Коломийца, карты и плана Сечи, а также вида Дунавца / Ф. Кондратовича [псевд.] ; изд. ред. журн. «Киевская старина». – Киев : Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1883. – 116, [1] с.
Из украинской старины = LapetiteRussied'autrefois : [альбом] / рис. акад. С. И. Васильковского и Н. С. Самокиша ; поясн. текст проф. Д. И. Эварницкого. – Санкт-Петербург : Изд. А. Ф. Маркса, 1900. – VIII, 100 с. : ил.
Підготувала Світлана Смирнова
