ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
27.04.2024
Обряди. «Виряджала мати сина у солдати…»
... Я думала, сину,
Невісточку брати,
А ти їдеш, сину,
Наш край захищати...
Україна багата на різноманітні народні обряди та звичаї, які сягають глибини століть. Унікальним дійством в різних куточках України був обряд проводжання чоловіка в армію або на війну. Згадаємо цей обряд, бо сьогодні щодня йдуть з дому воїни захищати нашу землю від російських загарбників. Саме завдяки їхньому героїзму, країна декілька місяців відбиває навалу багатотисячної московської орди. Тепер, коли всі наші сподівання і молитви спрямовані на тих, хто цілодобово тримає фронт, прийшло прозріння щодо головних героїв української історії – славних воїнів. Бо в оточенні ворогів, саме військова спроможність країни є єдиною умовою її існування.
За останні 250 років російська імперія перебувала у війні понад 140 років. Російські правителі в своїх діях цілковито відповідали заповітам імператора-деспота Петра І, чия загарбницька політика імпонувала імператорам та їх послідовникам. Він був і зараз є для них зразком. Людське життя нічого не вартувало в такій політичній системі.
На українських землях здавна славили чоловіків, саме як захисників своєї землі. У запорізького козацтва була своя власна обрядовість, ритуали козаків напряму пов’язані з тим заняттям, що складало основу їхнього життя – військовою справою. Обряди прийому та посвяти в козаки мали характер військових дій. Спочатку йшла перша фаза цієї своєрідної ініціації – хлопець відокремлювався від громади та йшов у світ. Супроводжувалось це відповідними обрядами – майбутній запорожець проводився «на той світ». Коли новий воїн приходив на Січ, відбувались обряди прийому в козацтво, вони включали урочисту присягу товариству на вірність, а також прийняття православ’я у випадку, якщо молодик був іншої віри. Отримавши статус «молодика», воїн навчався військової справи, дотримувався правил повсякденного життя в громаді та поведінки справжнього козака. Стати козаком-запорожцем було не так вже й легко: іспити могли бути з вживання доволі бридкої їжі чи їзди на дикому коні. До іспиту могло входити завдання пройти над Дніпровою кручею напідпитку по колоді, або пропливти на човнах по Дніпру та багато інших незвичних та складних завдань, під час яких випробувалась винахідливість юнака. Тільки пройшовши через всі ці іспити з честю, ініціант міг бути допущений до військової справи. Коли ініціація вважалась успішно пройденою, новий козак був прийнятий до одного з куренів Січі, він приймав нове ім’я – це означало його нове народження вже не як простої людини, а як січового козака (https://etnoxata.com.ua/statti/traditsiji/zaporozki-kozaki-jih-obrjadi-ta-zvichaji/).
 |
Картина Опанаса Сластьона «Проводи на Січ» в колекції Харківського художнього музею це, безумовно, знаковий для української культури твір у плані висвітлення і пропагування високої національної ідеї, яка і тепер надихає наших воїнів на щоденний ратний подвиг (https://artmuseum.kh.ua/novini/opanas-slaston.-provodi-na-sich.-1889.html). |
Після руйнування Запорізької Січі і знищення усіх залишків автономії України,росія запровадила на українських землях солдатчину (солдат від лат. solidus – монета, італ. soldato – буквально: той, що одержує платню) – військову службу чоловіків різних верств населення, яка невдовзі перетворилась у рекрутську повинність (рекрут – від франц. rekruter - набирати, вербувати) – спосіб комплектування російської армії шляхом примусового набору від податних станів солдат-новобранців, а від дворян – офіцерів. Рекрутська повинність була страшним соціальним злом. Перш за все непомірною була сама тривалість служби. Комплектувати регулярну армію рекрутами в Російській імперії почав цар Петро І. Купці, міщани, козаки й селяни були зобов’язані від своїх общин відправляти для служби у війську по 5-7, іноді до 10 чоловіків на тисячу населення. Не брали в солдати єдиного сина в сім’ї, вдовиних дітей і калік. Та місцеві урядовці, що займалися набором, за хабарі часто нехтували цими приписами.
Упродовж майже всього XVIII ст. термін військової служби фактично був пожиттєвим. За це кріпаки та їхні сім’ї отримували волю. З 1794-го по 1834-й в армії служили 25 років, потім скоротили до 20, з 1859-го –13 років служби в армії та сім у запасі. Реформа 1874 року скасувала рекрутство. Натомість запровадили загальну військову повинність. Термін «рекрут» замінено на «новобранець». У тій частині України, що 1772 року відійшла до Австрії, – служили 14 років, а з 1849-го – вісім років у армії та два роки в запасі, з 1866-го– 3 роки в армії, сім – у резерві (https://shron1.chtyvo.org.ua/Strilko-Tiutiun_Valentyna/Vyriadzhala_maty_syna_Provody_v_armiiu_na_Boryspilschyni.pdf).
Іван Соколов. «Проводи рекрутів». 1860 рік. Національний музей Тараса Шевченка (https://kampot.org.ua/foto/foto_ua_odag/3546-provodi-rekrutiv.html)
Про обряд проводжання у армію ми дізнаємось з української традиційної культури, де вояцька тема представлена у вигляді рекрутських (жовнірських) пісень, численних оповідок та бувальщин. Але не тільки: перше побажання хлопчикові, як майбутньому воїнові, звучить ще тоді, коли печуться калачі для його хрестин. Так, у селі Великий Кучурів Сторожинецького району Чернівецької області записаний такий варіант обрядової пісні:
«Мукичка біленька до пальців си ліпи, / Най си верне нарожденик, як у войско піде» (http://194.44.152.155/elib/local/sk718909.pdf).
Народний обряд проводів в армію зворушує мелодикою української пісні, водночас трагічної і ліричної. Відбувається своєрідне «прикрашання» новобранця кольоровими стрічками, хустками, котильонами, саморобними яскравими квітами, а також супроводжується щирими побажаннями доброї служби та повернутися додому живим і неушкодженим. На військову службу йшли молоді, здорові хлопці, але багато з них не доживали до завершення строку: гинули у війнах, від знущань, покарань, важких умов життя, хвороб та ін. Багато з тих, кому щастило повернутися з війська, приходили додому каліками, хворими, зламаними фізично і морально.
Під час прощальних обрядів виконувалося багато рекрутських, солдатських і інших пісень. Серед широко відомих пісень: «Виряджала мати сина у солдати», «В суботу пізненько, в неділю раненько» та ін. Солдатські пісні тісно пов’язані з козацькими, деякі з них – це просто дещо змінені варіанти козацьких пісень, пристосованих до нових суспільних обставин після занепаду козацтва. Деколи тільки змінювалось слово «козак» на «солдат», а весь зміст пісні залишався без змін. Щоправда, виникло багато нових пісень, породжених новою дійсністю. Проте і в них є багато спільних рис і образів із козацькими піснями: життя далеко від дому, туга за рідними, небезпека, нестатки, жорстока дійсність – теми, що споріднюють ці два жанрові різновиди суспільно-побутової лірики.
Час набору до війська був переломним у житті парубка. Звістка про набір приходила восени у вигляді «картки» чи «бумаги». Найдраматичнішим моментом, що ставав кульмінацією усього дійства, бо означав остаточний присуд парубкові, було примусове й обов’язкове «гоління чуба» – хлопця стригли «наголо», що було першим приниженням людської гідності. Цей епізод широко відтворений у піснях. З особливим драматизмом він змальовується у ліриці карпатського та буковинського реґіонів, бо саме на Закарпатті та Буковині парубки хизувалися довгим волоссям, кучері були визначальним елементом красивої зовнішності. Недаремно у рекрутських піснях звучить застереження:
... Не хвалися, козаченько
Кучерявим чубом,
Бо прийдеться, доведеться
Під аршин ставати,
Молодого козаченька
В військо віддавати…
Дослідники відзначають поширений мотив опалого листя у рекрутських піснях, який звучить паралельно із мотивом опадання обстриженого волосся або асоціюється з ним (на основі символічного порівняння парубка з деревом – дубом, явором). Гоління чуба було остаточним прощанням юнака зі своїм життям на волі і початком важких поневірянь на чужині. Проводи з дому змальовуються в символічних образах, мета яких – передати тяжку дорогу, що нею женуть новобранців:
Ох, і то ж не маки – то наші козаки,
То ж наші козаки, та все новобранці,
Що понабирали в неділеньку вранці.
Найстрашнішою сторінкою солдатського життя була війна. Народна уява відтворює в піснях страхіття війни, кровопролиття, каліцтво, смерть воїнів на полі бою. Ця група пісень найбільше пов’язана з козацькими основними мотивами: смерть на полі бою, похорон солдата після битви; тіло убитого лежить серед поля, над ним літає ворон; смертельно ранений вояк посилає додому коня (орла або зозулю) зі звісткою про свою загибель; дівчина тужить над забитим солдатом і т. п.
В темнім лісі на камені
Лежить жовняр поранений.
Темна нічка зимненькая,
Мати ж моя рідненькая.
Нащо мене породила?
Умираю, ревно плачу.
Що при смерти вас не бачу:
В темнім лісі ні хатини,
Ані жінки, ні родини.
Нема кому заплакати.
Рани мої завивати.
Лишень сумно вітер грає,
Орел збоку заглядає:
Хоче й очі видзьобати,
Кости ж мої розтягати.
Ой ти, орле сизокрилий,
Ти мій брате рідномилий.
Принеси сю вістку мою
Та й прощай рідню мою —
Брата, сестру, мать стареньку
Та й вдовицю молоденьку,
Та й дрібненькі сиротята,
Що не мають свого тата...
(з пісні «В темнім лісі на камені»)
Найчастіше у літературі описано спосіб найму хлопців на військову службу: «По селах розсилались браві жовніри, які справляли в корчмі музики, удавали із себе веселих, безжурних вояків, що п’ють, гуляють, сіють грішми. Простий селянський парубок, дивлячись на ці картини веселого життя, до того ж підпоєний вербувальниками та улещений привабливими розмовами про славу майбутніх походів, спокушався «привільним» життям у війську і давав згоду на службу. Часом така згода була викликана певними обставинами – нещасливим коханням чи матеріальною скрутою. Такий вербунок широко відображений у галицьких, буковинських, закарпатських жовнірських піснях:
В Бердичеві, славнім місті
Звербовали хлопців двісті.
А чим же їх вербовали?
Злотих грошей дарували.
Пристань, Юрку, до вербунку,
Будеш їсти з маслом курку,
Будеш їсти, будеш пити,
Будеш, як панок, ходити...
Через трагічність події, вусній народній творчості з’явились рекрутські голосіння, якими супроводжувався відхід хлопця до війська. Вони майже не відрізнялись від поховальних голосінь, бо довготривала служба у війську фактично означала кінець його життя у родині, рідному домі і знаменувала перехід зі «свого» світу в «чужий», де діють чужі, незнайомі закони, чекає невідоме майбутнє та ін. Жінки-родички зустрічали кожну появу і від’їзд рекрутів голосінням. Сам рекрут прощався зі звичним життям, молодістю, родиною.
Ой заплачеш, моя мамко,
В неділю раненько,
Як не буде кому дати
Сорочку біленьку.
Ой заплачеш, моя мамко,
В неділю з полудня.
Що всі хлопці на гулянні,
А мене не буде.
За день до відправлення рекрутів на збірний пункт відбувалася поїздка до церкви, потім влаштовувався «сумний стіл» і відбувалося благословення рекрутів батьками. Якщо серед родичів виявлялися старі солдати, вони ділилися спогадами, повчали рекрутів, передавали відомі їм змови від хвороб, куль, «від начальства». Важливим в обряді було прощання рекрута в день проводів з батьком, матір’ю, братами, сестрами та іншими родичами. Тут знову звучали пісні і голосіння:основні мотиви рекрутського голосіння – нарікання на долю, скарги на те, що рекрут йде не вчасно (він молодий, батьки старі). У причетних від імені батьків звучало питання про те, куди він збирається, на кого їх залишає, що нагадує похоронні плачі. Царська служба малювалася як «грізна», «сумна», а життя солдата зображувалося як «нещасне», як «неволя велика».
Коли коні рушали в путь, рекрути заспівували солдатські і рекрутські пісні і співали їх всю дорогу до самого збірного пункту. У сюжеті рекрутських пісень – образ рекрута, що покидає рідну домівку, сім’ю, друзів і відправляється на чужину, в армію.
В Україні в період радянських часів військовозобов’язаними були всі чоловіки, що досягали 18 років. У 1930-х роках піти до армії іноді було єдиною можливістю вирватися з голодного села, отримати паспорт, освіту й утекти з колгоспу. Спочатку служба в сухопутних військах та авіації тривала три роки, на флоті – чотири. Із 1967-го й до розпаду СРСР – відповідно два і три роки (https://gazeta.ua/articles/history-newspaper/_na-provodah-do-armiyi-groshi-kidayut-u-trilitrovu-banku/227562).
Традиції і звичаї проводів юнаків до армії в радянські часи знаходимо у краєзнавців, фольклористів, етнологів. У ті часи проводи до війська за розмахом поступалися хіба що весіллям. А ще обростали міфами про патріотизм самої служби.
На Запоріжжі проводи до армії у 1950-ті роки супроводжувалися застіллями, де збиралися родичі, сусіди, молодь – приятелі призовника. Кілька фотографій з ресурсу (http://iz.com.ua/zaporoje/yak-zaporizhtsiv-provodzhali-do-armiyi-foto) ілюструють ці традиції.
1956 рік. Вулиця Пропелерна (тоді це було село Вознесенка). До армії йде Юрій Авраменко. Рушники через плече символізують портупею – так тоді прикрашали призовника. 
1950-ті роки. Проводи в селі. Подивіться, яка широченна «портупея» у винуватця торжества.
1956 рік. Проводжають до армії запоріжця Василя Бібика. Тут бачимо також поширений варіант тодішнього звичаю – крім рушників, майбутнього солдатаобдаровували хусточками і приколювали їх до сорочки шпильками.І ще одна традиція – радянський рекрут чомусь мав бути переважно з поголеною головою.
У вересні 2011 р. у містечку Високопілля Херсонської області Ірині Коваль-Фучило (канд. філолог. наук, старший наук. співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України) пощастило зафіксувати детальний опис вже забутого в Україні обряду проводів в армію, яке проводили в радянський час. Завдячуючи завідуючій краєзнавчого музею Високопілля Зікрач Галині Афанасіївні, яка розшукала серед жителів міста людей, що пам’ятають проводи до армії в радянський час, саме - Міхеєву Любов Філаретівну та Лаханську Ніну Іванівну, які охоче розповіли про традиції свого містечка.
Проводи, 1951 р. с. Осокорівка Нововоронцівського р-ну Херсонської обл. Фото скопіювала Боса Л.Г.
Проводи у Високопіллі розпочинались із запрошення на «виряджання». Рекрут, якого матір перев’язувала рушником, а наречена – червоною стрічкою, ходив зі своїм другом по селу і скликав рідних та близьких: «Як виряджали в армію – тоже гукали на виряжання із дружкою, він ходе з другом своїм. Ходе попід хати і всіх гукає на виряжання. Він уже перев’язаний. Мати перев’язала його рушником, лєнтою». Таке запрошення схоже на запросини на весілля, що свідчить про вбачання у проводах обрядів переходу у новий життєвий статус.
Гості, запрошені на виряджання, приходили з хлібом і вишитим рушником, а пізніше – з купованим рушником, розмальованим яскравими квітками. Даруючи рекруту хліб, бажали, щоб голоду не знав, доки службу буде нести. Жінки перев’язували його рушниками «на щасливу армійську дорогу», «на щастя», «на долю». Коли всі сідали за столи, говорили побажання майбутньому солдату. А потім уже підходить час, що треба збиратинаплічник. «Підходять і начинають старші диктувать. Перевіряємо: ложку поклав – поклав, полотенце… І оце все, шо мати поклала. Там є пєрєчень, що воєнкомат зобов’язував покласти, а кромє того іще мати: конверти, носки, переодягнуться, шоб було. І їжу. І бере ще з собою там випити. Бо коли приїжджають на воєнкомат – до ранку, а в шість вели вже на поїзд. То тут, на поїзді, – те саме: наливають, танцюють, співають! Аж до ранку, а ранком [проводжаючі] їдуть назад додому. Поки не вирядять його, не посадять вже в поїзд».
У наш час збирання речей має, перш за все, практичну функцію, але не виключено, що у ньому присутнє і ритуальне символічне значення. На «виряджанні» виконували пісні, які описували тривожні і сумні почуття матері у зв’язку з виходом сина на службу: «В суботу пізненько», «Виряджала та ой мати сина», «Виряджала мати сина у солдати», «А в полі береза».
Дівчата, які приходили на «виряджання», шпильками чіпляли на одяг рекрута хустинки, а заміжні в’язали хустинки на руки: «Він весь обв’язаний повністю! Даже знімають, як висить, бо дуже вже багато». Це найбільш урочистий етап проводів.Коли новобранця виводили з двору, біля воріт на удачу розбивали пляшку і тричі кликали його, щоб він вертався. Це робили для того, щоб рекрут три рази повернувся додому: два рази у відпустку і один раз після закінчення служби: «Як виводять його з хати, з двору, некрута, називали. Виводим. Батько з матерею до воріт дійшли, бутилка в руках – розбивають бутилку, вертаються назад – шоб він вернувся»; «Гукали три рази. Раз гукнули, щоб він же вернувся додому. Він вернувся шось до матері. Тоді ще раз: він уже йде, йде, попрощався – і ще раз вертається».
Проводжали солдата-новобранця на кінець села, де стояв автомобіль, прикрашений квітами. За селом проводили невеликий мітинг, на якому виступав голова колгоспу і вручав грамоту-подяку чи подарунок. З напутніми промовами виступали також парторг, комсорг, директор школи, хлопці, які нещодавно повернулися з армії.
Обрядовий час від’їзду новобранця – це апогей проводів, коли виконувалися спеціальні пісні: «Ой машина ти желєзна», «Ой машина в’їжджає», «Послідній же нинішній деньочок». Потім, коли новобранець вже їхав на машині до пункту прийому, він по одній відчіпляв ці хустинки і кидав через плече: «Кожна дівчина, яка приходить, цепляє платочки. /…/ Тоді оце, як їде, машина його везе, він по одному відчіпає і кидає через плече»; «Машина їде помаленьку, а він маха-маха і кидає».
Ці хустинки збирали люди, які йшли за машиною. Батько і мати обов’язково мали підняти по хустинці і зберігати їх, доки син не повернеться додому: «Обично стараються батько й мати взять по платочку, потом скільки ждуть – стільки вони хранять ці платочки».Коли мати піднімала хустинку, говорила такі слова:
Ступаю, синочок, я в твій слідочок,
Беру у ручки я твій платочок,
Легкої служби тобі бажаю,
Через два рочки додому чекаю.
Таким чином, проводи до армії в радянський час були пов’язані з системою ритуалів, спрямованих на захист новобранця під час служби та його повернення додому (http://ethnography.org.ua/content/vyryadzhala-maty-syna-u-soldaty#:~:text=Проводи%20у%20Високопіллі%20розпочинались%20із,він%20ходе%20з%20другом%20своїм).
Про традиції і звичаї проводів юнаків до армії на Коломийщині розповіли краєзнавці Василь Нагірний та Марія Дишук:«У давнинубувало таке, що як зачує село про проводи рекрута до армії, то збереться як на весілля, триста осіб, могло гуляти до рання…». Напередодні відправки в армію родина йде до церкви – благословляти армійця. На подвір’ї родина влаштовувала величезний намет, на який натягували плівку від негоди, ставили саморобні лавки з дощечок, дівчата прикрашали квітами, запрошували музик тощо. На таке застілля завчасно майбутній солдат з другом чи братом запрошував родичів, друзів і сусідів. Хлопцю готували почесне місце за столом, посередині, як і молодому подружжю на весіллі.До проводів готувалися завжди відповідально, адже це урочистий день для молодого хлопця і його родини, це велика подія. До армії йшли і на 2 роки, а раніше і на 3 і більше. Важливо сказати, що чим багатша була родина, тим пишніші проводи влаштовували батьки своєму синові. Але не було такого, щоб хлопець з бідної сім’ї йшов до армії без проводів. Цікаво те, що за часів Австрійської імперії навіть сироті влаштовували проводи, - приготуваннями займалися війт або ж громада. У той час також можна було відкупитися від армії, наприклад, якщо хотів одружитися. Коли проводжали хлопця на три роки у моряки, то дійство було значно емоційнішим, аніж коли студент йшов до армії на один рік. Але у кожному селі обряди свої. Зазвичай співали рекрутських пісень, а кохана хлопця приносила вишиту хустину, яку чіпляла йому булавкою на груди. Цю хустину, як оберіг, солдат забирав з собою. Також колись батьки прив’язували вишитого рушника на плечі хлопцю «На щастя і долю», «На щасливу армійську дорогу». Раніше молодь ставала в коло, а в центрі солдат танцював з дівчиною. Ще досі пам’ятають ту пісню «Рушив поїзд в далеку дорогу», під яку всі гірко плакали. Був такий звичай, який зберігався і в ХХ ст.: дівчата заквітчували молодого або прикріпляли йому до грудей вінок, щось на кшталт сучасної бутоньєрки. Це робилося на випадок його загибелі, мовляв, щоб не зустрів смерті «нежонатим».
Навіть у радянські часи духовні цінності для українців завжди важили найбільше. Попри заборону, батьки освячували синові натільний хрест і ховали його за пазухою або ж в кишеню. Але до церкви вже боялися йти, молилися так, аби ніхто не чув. Матір благословляла сина і хрестила його тричі. Коли відправляли вже до автобуса на військкомат, хлопцеві треба було йти спиною вперед, не повертаючись. Так люди вірили ще здавна, що смерть не стане перед обличчям хлопця.Перед тим, як відправитися у дорогу, хлопці йшли до будинку офіцерів, де їх проводили напутніми словами. Це була своєрідна пропаганда. Бути у війську, вважалося, честю і гонором. Навіть дівчата цуралися заміжжя з хлопцем, який не пройшов військової муштри.
Сьогодні багато вже забулося. Найбільш прикро, що пісень тих вже не співають. Молодь танцює під сучасну музику. Але проводи здебільшого є у селах: люди збираються, щоправда, вже не тільки вдома, а й у кафе чи ресторанах і там проводжають хлопця у солдати. Гості приносять гроші «на солдатські черевики» чи то «на добру долю військову», але вже у конвертах, які потім солдат віддає батькам. Кохана дівчина вже не вишиває юнакові хустини, а приносить квіти, переважно це синьо-жовті ромашки. Також є ще одна традиція, яка збереглася ще з радянських часів. Друзі залишають на пляшці шампанського побажання або розписуються на ній і закопують в саду. Після повернення солдата, урочисто розкопують її і випивають.
Зранку, як хлопець вже приїжджає до військкомату і має ось-ось сідати в автобус і вирушати, його друзі починають викрикувати «Коломиє, спи спокійно, Йван йде в солдати!» (https://dzerkalo.media/news/yak-viryadjali-yunakiv-do-armii-na-kolomiyschini-traditsii-i-zvichai).
Обряди,урочисті проводи новобранця до війська, мають різні назви: виряд,вірєд, видрєдини, проводи. Одним з ритуальних подарунків на цьому обряді є шервитка– якщо дівчині подобається парубок і його забирають до війська, вона йому на виряді дарує вишиту хустинку, і це негласний символ, що вона йому бажає безпечної служби і дочекається його з війська. На Буковині хусточка відігравала роль атрибута для освідчення ще в урочистому танці «Хусточка», який згодом втратив свою інтимність і став естафетним. А первісно хусточку на танці перед церквою дарувала дівчина суто тому парубкові, який запав у серце. Якщо ж він забрав хусточку – засилатиме старостів, якщо перепросив і повернув – дівчина не люба йому.
У деяких регіонах (наприклад, на Херсонщині) момент адресності вишитої хусточки на виряді втрачено, тож парубкові могли дарувати хусточки не тільки дівчата, котрі симпатизують парубкові, а всі запрошені. Заміжні ж жінки обв’язують такими хусточками зап’ястя новобранця. У цьому випадку це не так знак уваги, скільки невербальне прохання повернутися живим. Обряд запрошення на виряд подібний дещо з весіллям: так, як наречений по селу скликає на своє весілля з дружбою (другом), так і на виряд парубок кликав зі своїм найкращим другом (дружбою).
Цікаві обітниці, які дає парубок перед тим, як піти з села на війну чи до війська. Так, у селі ЮжинецьСтавчанської сільської територіальної громади, Чернівецького району(колишня Заставнівщина) на початку ХХ століття хлопець, перед своїми проводами мусив прочистити 12 джерел у селі і біля них помолитися. Вважалося, що це вбереже його від кровопролиття (не стече кров’ю на чужій землі). Вранці, перед вирядом, тато обрядово вмиває лице синові, мати дає сорочку, сестра (якщо є) – рушник, якщо немає сестри – рушник дає мама. Тоді ж парубкові дають настанову: аби під час танців на виряді не обминув жодної дівчини, запросив кожну. Також, перед відбуттям до війська, парубок обрядово просить вибачення в усіх, кого скривдив чи міг скривдити. Це добре відображено у одній з рекрутських пісень, записаних Ольгою Магдюк на Заставнівщині:
Ой гай, мамко, ой гай, мамко
Ой гай зелененький
Від’їжджає з Буковини
Хлопець молоденький
Від’їжджавши, шапку знявши
Низенько вклонився
Будь здорова, родинонько
Може з ким сварився
Ой сварився, не сварився
А може з ким бився
Як від’їжджав з Буковини
Низенько вклонився.
Як оберіг, який носив вояк з собою як пам’ять про наречену, була і обрядова бісерна нагрудна прикраса – котильон (вівсюрок, вістончик) (Про цю прикрасу ми вже розказували у попередніх випусках: Див. https://nibu.kyiv.ua/exhibitions/550/). Воїнам-повстанцям УПА наречені виплітали, окрім орнаментів, геральдичні символи (прапор, герб), ініціали власника, іноді – короткі словесні побажання. Котильон (вівсюрок) можна вважати адресним оберегом, виготовленим жінкою для дорогої їй людини (брата, чоловіка чи нареченого)(http://www.bukcentre.cv.ua/index.php/tradytsiina-kultura/svitohliadni-praktyky/5582-tradytsiia-i-viina-dosvid-bukovyny.html).
Сьогоднішні урочисті церемонії проводів на строкову службу до війська юнаків проходять приблизно однаково.У будинку культури збираються батьки, брати і сестри, родичі, численні друзі, подруги та кохані тих, хто виконуватиме почесний обов’язок перед державою і поповнить ряди захисників нашої Вітчизни. Із напутніми словами і найкращими побажаннями виступають перед новобранцями військові комісари та інші офіційні особи, які бажають юнакам витримки та успіхів з честю виконати почесний обов’язок громадянина України, змужнілими і здоровими повернутися додому, де на них чекатимуть їхні батьки та рідні.Завжди хвилююча і водночас урочиста мить: для призовників – початок служби у Збройних Силах України, а у батьків - почуття гордості і радості за своїх синів, за те, що виростили їх, і сьогодні Батьківщина довіряє їм найдорожче – берегти мир і спокій рідної землі.І як і століття тому, актуальними є проводи, молитви за солдата і обряди, спрямовані на захист його життя та здоров’я, хоча багато звичаїв з обрядів втрачено, залишилися тільки деякі елементи
(https://www.youtube.com/watch?v=_UmvBVeH0m4).
Проводи на строкову службу до війська юнаків із Томашпільського районуВінницької області 
(http://tomrda.gov.ua/news/645655/)
На території Ніжинського об’єднаного військового комісаріату відбулися урочисті проводи ніжинців на строкову службу до лав Збройних Сил України
(https://nizhynrada.gov.ua/news/novini/urochisti-provodi-v-armiyu)
В Івано-Франківському Центрі патріотичного виховання молоді імені Степана Бандери відбулися урочисті проводи призовників на строкову військову службу до лав Збройних Сил України восени 2021 року (http://briz.if.ua/68499.htm)
Сьогодні обряд «проводи в армію» переважно можна побачити тільки на фестивалях або на сценах клубів, лише окремі елементи збереглися у наші дні. Так, гурт «Браничанка» із села Браниця, Бобровицького (нині Ніжинського) району Чернігівської області відтворили обряд та заспівали пісні на проводах в арміюна фестивалі «Етносвіт» (https://www.youtube.com/watch?v=dCCS0uvIknY).
Сьогоднішні новітні реалії, на жаль, засвідчують, що військова тематика – це не тільки історія. Десятки тисяч людей, які в перші дні війни, після 24 лютого 2022 року пішли до військкоматів по всій Україні, свідчить про те, що наша країна виростила гідних синів і доньок, які не задумуючись, готові стати на захист своєї Вітчизни. Ми горді нашими воїнами і, можливо, не усіх встигли зібрати і провести до війська, ми молимось за їхні життя, ефір повниться піснями, які прославляють їхні подвиги, діти пишуть листи з малюнками та передають на фронт – такі сучасні обереги, вони мають щиру і світлу енергетику.Не усі воїни повернуться додому, але пам’ятатимемо кожного, бо їхні життя - це ціна нашої Свободи. Після перемоги мабуть з’являться нові ритуали і нові обряди, які будуть суголосними новій реальності.
Так, у 2014 році народилась традиція проводжати загиблих за волю України піснею «Пливе кача по Тисині».Вона стала широковідома після виконання під час реквієму за загиблими учасниками Революції гідності.
(https://www.youtube.com/watch?v=KUdHkDFzXXk)
Пісня має літературне походження, автором є письменник і перекладач Василь Ґренджа-Донський, який народився 1897 р. у с. Волове, (нині смт. Міжгір’я) Закарпатської області. Саме пісню вперше записав композитор і фольклорист Дезидерій Задор у 1940-х роках у селі Воловець на Закарпатті, вона була опублікована у збірці «Народні пісні підкарпатських русинів» в Ужгороді у 1944 році. За сюжетом і стилістикою вірш близький до народного твору, адже йдеться про прощання рекрута з матір’ю та загибель на чужині («лягло серце у тернині»).Пісня «Плине кача…» була включена до протоколу параду ЗСУ до Дня Незалежності 24 серпня 2014 року. І сьогодні тисячі загиблих за Незалежність України неначе звертаються до нас словами цієї пісні. Це не тільки герої Карпатської України, УПА, це герої Небесної сотні, герої війни на Сході України з 2014 року і, нажаль, герої війни, яка відбувається сьогодні… (https://www.youtube.com/watch?v=J-CMxoNu5fc).
Протистояння України підступному нападу росії щодалі набуває екзистенційних ознак національно-визвольної війни за Незалежність. Трагедії, що уявлялись сучасному поколінню як літературно-кінематографічні сюжети, «лоскотали нерви» в комп’ютерних іграх, з 24 лютого 2022 року стали страшною повсякденністю. Ми гостро відчули не віртуальний, а реальний простір, що наповнився глухими ударами артилерійських снарядів, свистом ракет і гуркотом руйнувань. Раптом кожний з нас без зайвих пояснень і дискусій зрозумів, яке велике значення для держави має армія та воїни, які вдень і вночі боронять Україну від агресора. Але хоч якими б різними були українські воїни, їх насправді об’єднує найважливіше – безмежна любов до України, землі, батьків, коханих, дітей та друзів.
Разом до перемоги!
Пропонуємо ознайомитися зі списком літератури з фонду Національної історичної бібліотеки України та відкритих джерел Інтернету.
Книжкові видання з фонду НІБУ:
Етнічна та етнокультурна історія України: у 3 т. Т. 1 / В. Д. Баран [та ін.]; ред. Г. А. Скрипник. – Київ, 2005. – 510 с.
Етнографія України: навч. посіб. / ред. С. А. Макарчук. – Львів: Світ, 2004. – 516 с.: фото.
Історія української культури / ред. І. Крип’якевич. – Київ, 1999. – 656 с.
Ковтун І. О. Рекрутська повинність в Наддніпрянській Україні (1795–1874 рр.): автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / І. О. Ковтун ; М-во освіти і науки України, Переяслав-Хмельницький держ. пед. у-т. ім. Григорія Сковороди. – Переяслав-Хмельницький, 2015. – 18 с.
Лановик М. Б. Українська усна народна творчість: підручник / М. Б. Лановик. – Київ : Знання-Прес, 2006. – 591 с.
Резнік Л. Рекрут. (Так було): п’єса на 4 дії (11 картин) за Аксенфельдом: авториз. пер. з євр. / Л. Резнік. – Харків: Держлітвидав, 1936. – 96 с.
Рекрутські та солдатські пісні: [зб.] / АН УРСР. Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильского; упоряд. А. Л. Іоаніді, упоряд., вступ. ст. О. Правдюк, ред. кол. О. І. Дей. – Київ: Наук. думка, 1974. – 623 с.: нот., 4 л. іл. – (Українська народна творчість).
Сводуставов о повинностях: Кн. 1: Уставы рекрутские. – Санкт-Петербург: Тип. Второго отд-ния Собств. е.и.в. канцелярии, 1862. – 4407 с.
Стрілько-Тютюн В. Виряджала мати сина: проводи в армію на Бориспільщині в XX столітті / В. Стрілько-Тютюн. – Київ; Кам’янець-Подільський: Друк. Рута, 2020. – 245, [2] с.: табл., факс., фот.
Українські козацькі пісні / упоряд. О. С. Олійників. – Одеса: Маяк, 2003. – 116 с.
Українське народознавство: навч. посіб. / М-во освіти і науки України; ред. С. П. Павлюк. – Київ, 2006. – 568 с.
Українські традиції / упоряд. О. В. Ковалевський. – Харків: Фоліо, 2011. – 576 с. – (Перлини української культури).
Українці: Історико-етнографічна монографія: у 3 т. Т. 2 / Ін-т мовознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського; ред. Г. Скрипник. – Київ: ІМФЕ, 2005. – 256 с.
Філінюк А. Г. Рекрутська повинність у Правобережній Україні в 1794-1874 рр.: суспільно-політичний, соціально-становий і демографічний аспекти: сучасний дискурс: монографія / А. Г. Філінюк, С. А. Сидорук. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2017. – 413, [2] с.: іл.
Список не є вичерпним. Більше документів по даній темі Ви можете знайти в Електронному каталозі та базах даних НІБУ.
Додатково читайте електронні джерела:
На проводах до армії гроші кидають у трилітрову банку / Gazeta.ua. – Дата опублікування 16 травня 2008. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу:https://gazeta.ua/articles/history-newspaper/_na-provodah-do-armiyi-groshi-kidayut-u-trilitrovu-banku/227562. – Назва з екрана. – Дата звернення: 11.06.2022.
Обряд виряджання хлопця до армії / ua-ethnology. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://www.aeneas.blog/hive-165469/@ua-ethnology/obryad-viryadzhannya-hlopcya-do-armiyi. – Назва з екрана. – Дата звернення: 11.06.2022.
Проводи в армію – звичай, що не прижився у Лецівці / Село дуба. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://selodubainfo.wixsite.com/duba/zvu4ai-obrjadu. – Назва з екрана. – Дата звернення: 10.06.2022.
Проводи на війну: унікальне Різдво у молдован Буковини/ ВВС News Україна, Чернівці. – Дата опублікування 7 січня 2020.– Електрон. текст. дані. – Режим доступу:https://www.bbc.com/ukrainian/features-51024466.– Назва з екрана. – Дата звернення: 10.06.2022.
Сидорук С. А. Особливості рекрутських наборів на Волині та Поділлі наприкінці XVIII – на початку XIX століть [Електронний ресурс] / С. А. Сидорук // Вісник Кам’янець-Подільського нац. універ. імені Івана Огієнка: Істор. науки. – 2016. – Вип. 9. С. 306 – 405 – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://visnyk-history.kpnu.edu.ua/article/view/98095. – Назва з екрана. – Дата звернення: 10.06.2022.
Що вишивати для воїна в дорогу як оберіг / Діана-клуб. – Дата опублікування 12.03.2020. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу:https://www.dianaplus.com.ua/shho-vishivati-dlya-voїna-v-dorogu-yak-oberig/. – Назва з екрана. – Дата звернення: 10.06.2022.
Як запоріжців проводжали до армії 65 років тому / Індустріалка. – Дата опублікування 15 квітня 2022. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу:http://iz.com.ua/zaporoje/yak-zaporizhtsiv-provodzhali-do-armiyi-foto. – Назва з екрана. – Дата звернення: 10.06.2022.
Укладачі: фахівці відділу
довідково-бібліографічної
та науково-інформаційної роботи
Нестеренко О. В., Снігирьова Л. М.
