ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
20.04.2024
Есей 2. Володимир АНТОНОВИЧ про давній і середньовічний Київ
«Київські гори, що були гніздом
старого українського життя,
яке ти досліджував з такою любов’ю…»*
Михайло Грушевський
Із середини 19-го й до початку 20-го століття три покоління наших славетних істориків доводили органічний зв’язок «старої Русі з новою Україною».
У 1850-х - 1860-х роках Михайло Максимович «щирим, благородним[…] тоном боронив історичне добро українського народу від московських претензій»[1].
Не пройшло й 20-ти років, як уже Володимиру Антоновичу довелося мовою писемних джерел відновлювати захист української гідності.
Ось як розповів про це Михайло Грушевський: «Нова пря за «старобутність» і органічність українського життя, що піднялася[…] в 1880-х роках, з приводу звісних виступів акад. Соболевського**, – останній, можна сказати, науковий акорд українознавства XIX в. – дала ще раз в повній мірі відчути зв’язки з науковим ділом Максимовича. Знаменита стаття Антоновича «Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие», котрою розпочалася «Киевская старина», новий орган українознавства 1880-х рp., – була відновленням старої аргументації Максимовича про неперерваність і органічність київського життя. Я, як представник останньої, наймолодшої української генерації XIX віку, з приємністю згадую в сій хвилі всю уважливість і пошану, з якою в своїй «Історії України-Руси» я оглядався на погляди, аргументи і матеріали, зібрані з сього становища Максимовичем: її перші три томи, присвячені, власне, тій старій Руси, котрої […] зв’язок з новою Україною так гаряче аргументувався і ріжнобічно освітлювався покійним нашим корифеєм, вийшли саме в останніх роках XIX віку як маніфестація живучості його праці й ідей»[1].
З нагоди 140-річчя з часу виходу першого номеру журналу «Киевская старина», а також публікації в ньому згаданої легендарної статті В. Б. Антоновича (Антонович, Владимир Бонифатьевич. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие (1362–1569) // Киевская старина.— 1882. – Январь. – Т. 1. – С. 1–48), – звернемося до деяких її тез.
 |
 |
 |
На початку статті автор подає велику вступну частину, в якій висвітлює життя Києва до 1362 року. Тут Володимир Боніфатійович, зокрема, зазначає, що загальноприйнята думка про запустіння Південної Русі (України) з 13-го до 14-го століття «есть исторический мираж».
Далі дозволимо собі розлогу цитату (зі скороченнями), в якій нас дивують факти про давню «традицію» переписників додавати до історії свої «свідчення»; дивують також і наслідки цієї їхньої «творчості». «[…]многие историки пытались объяснить дело гипотезами[…], к несчастью, не основанными ни на каких фактических данных. Так,[…]Погодин предположил, что население Южной Руси будто поголовно убежало от татарского нашествия на Север (заметим, гораздо более Юга пострадавший от монголов) и место его заняло новое племя, спустившееся с Карпат на днепровские равнины, причем переселение целых народних масс произошло будто ни для кого не заметно и не оставило никакого следа в бытописании. Батыево разорение есть последнее постигшее Киев бедствие, записанное древними русскими летописями; затем после долгого перерыва, в XVI столетии, путешественники, посещавшие Киев или писавшие о нем[…], описывают развалины, загромоздившие нагорную часть Киева[…]». «В древнейшем известии о взятии Киева Батыем,[…]в Ипатьевской летописи, указано только разрушение Десятинной церкви». […]«в Лаврентиевском летописном списке, […] в редакции конца XIV столетия, в той части его, которая составлена уже не в Киевской земле[…] прибавлено несколько фраз о […] поголовном истреблении жителей Киева. Составитель Густинского списка пользовался […] Ипатьевским списком, но прибавил[…]: «Татаре изсекше людей без числа, а прочих[…] в плен поведоша, а град Киев огнем […] запалиша». Воскресенский свод дополняет эту картину разорения еще болем печальними подробностями. [Так] […] составилась полная картина разорения Киева и запустения Киевской области, освобождавшая писателей от дальнейшего рассказа о ее судьбе […]. Успокоившись на том, что об истории пустыни писать нечего, летописцы и историки свободно переходили из Киева к истории Великого княжения Владимирского и Московского и продолжали рассказ, пользуясь источниками летописными, уцелевшими в Северо-Восточной Руси. По раз проложенному пути пошли дальнейшие историки и установилось мнение, что в течение трех столетий о Южной Руси, запустевшей и как бы исчезнувшей, следует умалчивать […]. [Однако] по нескольким намекам [в] Ипатьевской летописи […] видно, что Киев не был превращен в пустыню. Под 1250 г. рассказано пребывание Даниила Романовича, на пути в орду, в Выдубецком монастыре, а под 1257-м упоминается о намерении Даниила завоевать с помощью литовцев Звягель и Киев. Густинский свод [сообщает]: с 1243—1249г. Киев находился под властью Ярослава Всеволодовича на основании ярлыка, полученного им от хана».
Далі автор перелічує шість імен київських князів і роки їхнього княжіння, з перервою між 1271 і 1331 роками; закінчує ж перелік 1399 роком.
«[…] в ХІІІ столетии […] мы должны признать политический упадок Киевской области. […] причины его заключались в […] борьбе, которую вели в течение XII столетия разные ветви русского княжеского рода за обладание киевским столом. Из-за невозможности овладеть Киевом […] князья вступают на новый политический путь: они стремятся унизить Киев и перенести понятие о старшинстве в русской земле в другие, нове центры […] — Владимир на Клязьме и прикарпатский Галич; […] к Киеву же тянет только его коренная незначительная область — «Русская земля» […] в тесных границах, определявшихся течением рек Случи, Припяти, Днепра и Роси. Киевская область […] в XIII-м и большую половину XlV-го столетия […] среди раздробившихся русских областей занимала место второстепенное, незаметное. Но в XIV столетии в судьбе Руси случился новый исторический поворот, начертавший и для Киева новую политическую роль[…]. Юго-Западные русские земли находят точку опоры в Великом княжестве Литовском. В 1362 году, вследствие победы, одержанной Ольгердом Гедиминовичем над тремя татарскими темниками, Киев вместе с Подольской землей переходит, без сопротивления со стороны местного населения, под власть великих князей литовских[…]».
Сучасники Володимира Антоновича стверджували, що його українознавчі ідеї радикальніші, ніж видима оболонка його натури, скромної, далекої від будь-якої різкості. От і в цій статті В.Б. Антонович «просто і «наївно» оповідав про всі події, які трапилися в місті та безпосередньо з містом від князівських часів до польських в їх хронологічному порядку. Плин такої оповіді створював враження безперервності, а те, що В. Антонович довів свій виклад до другої половини 16-го ст., давало зрозуміти напрямок давньої київської історії — через часи литовські до часів козацьких» [2]. І, отже, далекий від радикальності науковець захистив у цій своїй праці ні багато ні мало – легітимність української історії.
А ось чудова й дотепна оцінка статті В. Б. Антоновича з боку Степана Томашівського: «[…]се не тісна історія самого Києва, а широка картина української історії в литовській державі». «[…]визначив В. Антонович у сій розвідці місце на провіреннє питання про запустіннє України. Сталось те ще перед відновленнєм звісної Погодинської теорії А. Соболєвским. […] Антонович забрав у сій справі голос, не тілько в дискусії над відчитом Соболєвского, а ще й виступив з окремим рефератом і в нім подав деякі дані про людність Київської землі в XVI ст. [Чтения ИОНЛ, 2, с. 225-226. Реферат сей не був друкований у цілости]. В нім стверджено рішучо, що в XVI ст. напрям кольонізації в Київщині не йшов із заходу на схід, як то мусить випливати зі згаданої теорії, а з півночи на полудне […]. Влучність тих вказівок В. Антоновича була без сумніву одним із головних моментів, проти яких відогріта теорія великоруськості Києва скоро зійшла до гробу»[3].
Отже, як не «відогрівали» наші сусіди теорію великоруськості Києва, – вона таки зійшла до гробу. Остаточно. У 2022 році.
---------------------------------------------
Примітки
*Грушевський, Михайло Сергійович. Пам’яті Володимира Антоновича / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. Т. 2 / М. С. Грушевський ; редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. – Львів: Світ, 2005. –– C. 359.
**Філолог-славіст О. І. Соболевський (1857–1929) відстоював шовіністичну концепцію єдиної «російської» мови із, зокрема, «малоруським діалектом». Київські та чернігівські рукописи 12–15 ст. він тенденційно назвав «галицько-волинськими», і тим відновив теорію Погодіна.
Цитована література
1. Грушевський, Михайло Сергійович. «Малороссийские песни» Максимовича і століття української наукової праці / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. Т.10. Кн. 1 / М. С. Грушевський ; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. – Львів: Світ, 2015. – C. 257-258. – Перша публікація: Україна. – 1927. – Кн. 6. – С. 1–13. Підпис у кінці статті: Акад. Михайло Грушевський. Наприкінці статті зазначено: «Читано на урочистім засіданню 2 жовтня 1927р.».*** Цій чудовій праці видатного учня В. Б. Антоновича, а також не менш вагомій його статті «П’ятдесят літ «Исторических песен малоруського народа» Антоновича і Драгоманова», – ми обов’язково присвятимо окремий есей.
2. Україна і Росія в історичній ретроспективі : нариси в 3-х т.Т. 1. Верстюк В. Ф. Українські проекти в Російській імперії / В. Ф.Верстюк, В. М. Горобець, О. П. Толочко ; Інститут історії України НАН України. – Київ : Наукова думка, 2004. – С. 331-345.
3.Томашівський, Степан Теодорович. Володимир Антонович : його діяльність на полі історичної науки (з нагоди ювілею) / Др С. Томашівський. – Львів: Друк. Наук. т-ва ім. Шевченка, під зарядом К. Беднарського, 1906. – С. 24-25.
Підготувала Н. О. Горська
