ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
19.04.2024
Есей 1.
Михайло Максимович: «Ми залишились у своїй рідній Київській стороні»
Вишукуючи й обслідуючи коріння українства в глибокій минувшині, Максимович
тим самим відродження українського народу позбавляв елементу випадковості
й надавав йому значення органічного процесу
Сергій Єфремов
Наприкінці березня 2022 року в італійській Болоньї відбувся 59-й ярмарок дитячої книги. На форумі, зокрема, було презентовано книгу Маші Сердюк «Війна. Діти, які ніколи не читатимуть книжок», що вийшла у видавництві «Моя книжкова полиця». З цього приводу українські тележурналісти взяли інтерв’ю у Наталії Мосьпан, засновниці видавництва. На їх запитання, як би вона пояснила дітям причину безжального російського вторгнення в Україну, пані Наталія відповіла: «Вони знищують нас за те, що вкрали нашу історію, адже ми – єдині свідки цього їхнього злочину».
За допомогою книжкових раритетів Національної історичної бібліотеки України спробуємо з’ясувати, про який злочин іде мова, і чому ми, власне, – свідки. Знімемо з полиць відділу рідкісних книг два видання Михайла Олександровича Максимовича (1804–1873): «История древней русской словесности» (1839)* та «Новые письма к М.П. Погодину. О старобытности малороссийского наречия» (1863)**. Вчитаємося в довершені тексти нашого видатного енциклопедиста, щоб знайти відповіді на питання: що собою являла Давня Русь, і якого роду-племені були кияни до катастрофічного 1240-го року.
У своєму блискучому творі «История древней русской словесности» М.О. Максимович невтомно повторював: «Поляне первые прозвалися Русью. Их главный город Киев […]»; «[…] до исхода ХІІ века Русью или Русскою землею собственно называлась только Киевская земля или Украина». [Далі автор у примітці пояснив:] «Имя Украины для Киевской земли появляется в Летописи Киевской в конце ХІІ века, а именно под 1187 годом». [І – надзвичайно цікаві факти:] «Первоначальное водворение и распространение Руссов произошло в Киевской земле и у Черного моря, при Оскольде и Дире, и потому земля Киевская первая прозвалася Русью или Русскою землею, а Черное море Русским». «Что Русь была у нас сперва в Киевской земле, а не на севере – это […] ясно из следующего места Несторовой Летописи: «Ярослав […] из Киева ходил на Болеслава, совокупив Русь, и Варяги, и Словены [або Новгородці]». Тобто, Нестор, який жив і творив у 12-му столітті, не змішував з київськими русами ані варягів, ані слов’ян-новгородців, адже то були окремі племена.
Упродовж 1856–1863 років Михайло Олександрович Максимович полемізував з російським істориком М. Погодіним (загалом толерантно, та часом досить жорстко, розуміючи, що в антинауковій теорії опонента є імперська шовіністична складова). Наводячи безліч філологічних та історичних аргументів, М.О. Максимович, з його талантом джерелознавця, з відданістю науковій істині та любов’ю до батьківщини, спростував уявну (за Погодіним) відсутність предків українців на київських землях до нашестя Батия та довів факт їхнього безперервного перебування на цій землі з домонгольських часів.
Першими були «Філологічні листи до М.П. Погодіна» (1856). «Мы жили здесь, по обе стороны Днепра, с незапамятного времени, с предковеку! […] Мы, малороссияне, остались по-прежнему в своей родимой Киевской стороне, в своих стародавних городах и селах, со своими преданиями и обычаями, – мы остались на корню, с которого не сильны были сорвать нас никакие вихри и бури, ниже гроза Батыевская», – писав М.О. Максимович.
Звертаючись до Погодіна у своїх «Новых письмах […]», Михайло Олександрович висловлює іронічний подив щодо кардинальної зміни наукових поглядів Погодіна впродовж десятиліття (1846–1856). «Аналіз» мови давньоруських літописів привів російського академіка, як пише Максимович, «к заключению о пребывании Великорусского народа на Киевском Юге искони и до нашествия Татарского. Малороссийский же народ, ныне здесь обитающий, ты переместил в Карпаты на все до-Татарское время. Вот это то отчуждение нас Малороссиян от нашей Приднепровской родины, от нашого Киева и всей нашей древней исторической жизни, […] – это отлучение от нас наших древле-Киевских писателей и подвижников – и заставили меня вступить в полемику с тобою[…]. «Я уже и думать забыл об этой нашей полемике». [М. Максимович був упевнений, що довів безпідставність теорії Погодіна ще в 1856 році]. «Но вот становится между нами г. Лавровский, с своїм Ответом на мои филологические Письма, с […] «процессом опровержения г. Максимовича». «Новгородскому наречию придана у г. Лавровскаго […] глубокая древность, […] допускается древняя особенность […] и Великорусскаго, которому дано непомерное распространение – на всю Южную Русь. Это очевидный переход […] к твоему новому учению о Киевских или Южных Великороссиянах; и ты уже предвидишь, где очутится у г. Лавровскаго Малороссийское наречие, не получившее себе места «в пределах нынешнего Русскаго государства»? [М. Максимович наводить цитату з Лавровського:] «Отсутствие местных особенностей наречия объясняется непервобытностью большинства массы Южнорусского народа в нынешних пределах Южной Руси […] не было тогда и самого наречия Малороссийского на Киевском юге». Тобто, за Лавровським, не було в Києві до 1240 року ні русів-українців, ні їхньої мови! А були придумані істориком-казкарем Погодіним «Киевские или Южные Великороссияне». Але, пише М. Максимович, все це «есть не факт, а только фикция», і наводить 10 беззаперечних доказів наявності української мови в усіх давньоруських літописах та у «Слові о полку Ігоревім». Як відомо, оригінал «Повісті минулих літ» не зберігся.
Наукові висновки М.О. Максимовича щодо мови першоджерела прості й переконливі. «Летописанье Несторово, с Киевским и Волынским его продолжением, дошли к нам в Севернорусских списках, не ранее конца XIV века, усеянныя многочисленными следами говора Великорусского – Суздальскими у Лаврентия, Новгородскими – у писцов Ипатьевских. Несторово летописанье, с Киевским и Волынским продолжением, да Слово о Полку Игореве: […] в них, под наносным слоем Великорусского говора, принадлежащим позднейшей переписке, [остались] явне следы наречия Малороссийского, принадлежащие древним подлинникам».
Перший доказ М. Максимовича: допоміжне дієслово був «в Южнорусском языке выдерживает свой коренной слог бу не только в будущем времени и в наклонении повелительном (будь), но и во всех своїх видоизмененіях: бути, бувати, бувши, бувай, добути, забути, прибутна вода […]. В моей истории древней Русской Словесности (1839 г.), при обозрении особенностей Южнорусскаго языка, было замечено, что и по-Санскритски б'у значит быть, а это «приводит к мысли, что Южнорусская Форма этого глагола есть древнейшая» (с. 122)». Звернув увагу автор і на таку особливість української мови, як зміна в та у (вона не тільки збереглася, а й отримала свій розвиток у сучасній мові): «[…] в Святославском Изборнике 1073 г. Уселенная вм. Вселенная; в житии Феодосия (по списку XII в.) Вгоднік вм. Угодник. Киевская летопись: Уздвиженіе». Ще один беззаперечний доказ: «[…] на порозі, по дорозі, в древле-Киевском летописаньи поставлено по-Малороссийски». Не забув Михайло Олександрович і про кличний відмінок: «[…] в Слове о П.[олку] И.[гореве] Ярославна взывает: «О Дніпре Словутицю!». І ще одну чудову особливість нашої мови зазначає М. Максимович: «[…] у Нестора: «Преставися Цариця Володимеряя Анна», или: «у отця, у оконця».
Михайла Олександровича, без сумніву, потішив би той факт, що з кінця лютого 2022 року українці повсякчас промовляють сакральне слово паляниця, якого жодний «великороссиянин» вимовити не в змозі.
Ось про що говорила Наталія Мосьпан: ми, українці, у 21-му сторіччі говоримо тією ж мовою, що й кияни тисячу років тому.
Все ж наш мудрий учений-історик дещо знав і про майбутнє свого народу. Пропонуємо пересвідчитись у цьому, прочитавши уривки із перекладених М.О. Максимовичем псалмів.***
Псалом 51
«Що так хвалишся ти, сильний, своєю злобою,
Коли милость Божа й благость по всяк день зо мною.
Твій язик уже змишляє неправди да смути
Він в тебе як бритва гострий, чоловіче лютий.
Сподобав ти – лучче лихо, чим добро діяти;
Лучче любиш ти неправду, ніж правду казати;
Любиш речі нечестиві й язик тобі льстивий.
За те Бог тебе в пень зрушить,
Витручить з селення,
Із землі живої вирве
І твоє корення.
З страхом будуть добрі люди на теє глядіти,
І тобі на посмеяннє стануть говорити:
Се той сильний, що на Бога ввік не полагався
На своє вповав багатство,
Злобою пишався!»
А я все – як в Божом дому древина маслична –
Я на милость Божу й благость уповаю вічно».
Псалом 78
«А лихим сусідам нашим
За їх к Тобі злобу
Семерицею воздай їм
в їх злую утробу!
Бо ми Твій народ,Твоєї
Пажиті овчата;
Тебе будемо ми, Боже,
Повік величати!»
Ми на своїй землі зроду-віку і повік-віків! Нікому не дамо привласнювати нашу землю, нашу історію, паплюжити нашу мову і культуру.
Вклоняємося українським подвижникам усіх часів.
Слава Україні!
Примітки
*Максимович, Михаил Александрович. История древней русской словесности. Кн. 1 / Соч. Михаила Максимовича. –Киев: Унив. тип., 1839. – [8], 227 с.
**Видання з автографами українських діячів науки і культури: каталог колекції Національної історичної бібліотеки України. Вип. 1 / Нац. іст. Б-ка України, Н.-д. від. Стародруків, цінних та рідкісних видань ; уклад. Н.О. Горська ; ред. О.І. Марченко, С.І. Смілянець, К.Г. Таранюк-Русанівський. – Київ: Вид. дім «Вініченко», 2018. – С. 248-250.
***Псалмы, переложенные на украинское наречие / перелож. М. Максимович. – Москва : В тип. Каткова и К°, 1859. – 41, [2] с. – Повний текст: https://nibu.kyiv.ua/elfond/maksimovich_psalmy/maksimovich_psalmy.pdf
Підготувала Н.О. Горська
