ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
27.04.2024
До Міжнародного Дня жінки в науці
та на відзначення 130-річного ювілею
дослідниці українського народного мистецтва
Євгенії Юріївни Спаської
представляємо нарис
«Матеріал оживає
лише на кінчику пера дослідника»
У спогадах про свого вчителя, українського мистецтвознавця, етнографа і педагога Данила Михайловича Щербаківського, Євгенія Спаська процитувала слова з його лекції на семінарі з народного мистецтва, прочитаної у грудні 1923 року: «Кожний матеріал оживає лише на кінчику пера дослідника! А до цього ніякий матеріал не існує, залишається невідомим, доки хтось інший раптом не знайде його да якщо до того цей матеріял не загине!» [1*]. У цих словах образно й точно визначено сутність праці Пелагеї Литвинової, невтомної дослідниці українського народного мистецтва. І Євгенія Спаська все своє подальше життя слідувала цій настанові вчителя. Автентичні орнаменти та взірці, що потрапляли в поле зору обох дослідниць, оживали на кінчику пера, пензля й олівця, адже були не тільки описані, а й замальовані, й тим збережені на віки.
Пелагею Яківну Литвинову (прізвище при народженні – Бартош) М. С. Грушевський вважав однією з найстарших репрезентанток української етнографії. А талановита учениця професора Київського археологічного інституту Д. М. Щербаківського Євгенія Юріївна Спаська «оживила» й належно поцінувала доробок Пелагеї Литвинової.
Відзначити 130-ту річницю від дня народження Є. Ю. Спаської ми вирішили, розповівши про її книгу, а точніше – про окремий відбиток її публікації в «Етнографічному віснику» [2].
Традиція друкування окремих відбитків статей, вміщених у часописах, призвела, зокрема, до появи особливого типу мініджерел, а саме – дарчих написів на сторінках відбитків. Автори, яким надавалося декілька екземплярів, дарували їх зі своїми написами вчителям та колегам.
Раритетний відбиток, що нині зберігається у фонді Національної історичної бібліотеки України і що його ми презентуємо, був спрямований авторкою до книгозбірні її наставника, який на той час уже відійшов у вічність.
Спаська, Євгенія Юріївна. Пелагея Яковівна Литвинова (1833–1904) : нарис її життя та праці за її рукописами й родинними документами / Є. Спаська. – Київ, 1928. – 30 с.
На першій сторінці видання ледь прочитується побляклий напис: «До бібліотеки Д. М. Щербаківського. Є. Спаська. Київ. 1929. [ІІ?]».
На тлі атмосфери, що панувала в середовищі київської наукової спільноти 1920-х років, спробуємо передати, переважно словами самої авторки, історію створення нарису. Торкнемося також історії побутування цього особливого екземпляру.
До опрацювання архіву П. Литвинової, написання нарису Є. Спаська взялася за настійливою рекомендацією Д. М. Щербаківського, який закликав її «всі […] справи […] одкласти і перш за все віддати весь свій час і всю свою увагу цій справі» [3]. Збереглися план-чернетка розподілу матеріалів за розділами та науковий звіт Є. Ю. Спаської про роботу з архівом: «З І/І 1927 почала найбільше працювати над рукописами П. Я. Литвинової і цієї роботи мені вистачить до літа. Перш за все зроблю детальну опись усього рукописного матеріялу, далі оддам дані для бібліографії та огляду її наукових праць» [8]. У 1927 році в Етнографічній комісії ВУАН Є. Ю. Спаська виголосила доповідь на матеріалах «литвинівського» архіву». Нам не вдалося з’ясувати, коли саме було виголошено доповідь, але найбільш вірогідно, що вже після трагічної смерті Д. М. Щербаківського. Наступного, 1928 року, ґрунтовний нарис Є. Спаської вийшов друком; він мав 16 тематичних розділів.
У першому розділі («Доля П. Я. Литвинової») авторка повідомляє: «Скоро 25 років, як поховали П. Я. [Пелагею Яковівну], – дивно і ніяково, що смерть такої видатної людини, яка була відома переважно як дослідниця етнографії та народнього мистецтва […] пройшла цілком непомітно […]. Вона народилася, жила й працювала на Глухівщині, їй присвятила мало не всі свої праці. Улітку 1926 р. випадок привів мене в Глухів, познайомив з родичами П. Я., оддав у мої руки цілу скриньку її паперів, і на підставі цього матеріялу я й хочу написати спробу її біографії, щоб хоч цим способом зняти з нас, чернігівців, справедливий докір, що ми не пам’ятаємо таких щирих чернігівок, якою була Пелагея Яковівна». Уточнимо принагідно, що «скриньку паперів» віддала Є. Ю. Спаській дочка Пелагеї Яківни, Анастасія Петрівна Боголюбова (загалом у Пелагеї Литвинової було десятеро дітей).
У розділі нарису «Український народний орнамент» Є. Спаська зазначає: «головна, об’єктивна вартість усіх записів і малюнків П. Я. полягає завсіди в докладних описах різних технік шиття, малювання, в точній фіксації місця, де саме змальовано, а по змозі й назви орнаменту й прізвища власників».
«Здається, немає такої галузі народної культури, яку б поминула увагою у своїх численних розвідках П. Я. Литвинова-Бартош» [4, с. 66].
Понад тридцять років Пелагея Яківна збирала народні орнаменти, змальовувала візерунки вишивок, ткацтва, малюнки на кахлях, керамічних виробах, дереві, писанках, рушниках, скатертинах. Етнограф Олександр Малинка, якому дослідниця передала для публікації низку фольклорних записів, писав про це її захоплення: «Зустріне на вулиці чи на базарі в Глухові дівку в гарно вишиваній сорочці або в красивій плахті, спинить її: «Почекай на хвилинку», розгляне візерунок, змалює й іде далі, а дівка стоїть та оглядається на кумедну панію» [5, с.205].
На схилі років Пелагея Яківна тривожилася за долю свого архіву; в одному з листів до Ф. К. Вовка вона писала: «[…] величезний письмовий матеріал не знаю, куди можна подіти, адже в Києві майже ніколи не буваю» [6].
На щастя, матеріали Пелагеї Яківни потрапили у руки фахової й відповідальної дослідниці, високоморальної людини – Є. Ю. Спаської. Двох талановитих чернігівок об’єднували невпинний за всіх обставин науковий пошук, розмаїття досліджуваних тем, і, дякуючи прихильності долі, – причетність до великих постатей своєї доби. Пелагеї Литвиновій як етнографу допоміг відбутися Федір Кіндратович Вовк (за його редакцією у 1900 році вийшов визначний її твір «Весільні обряди і звичаї у селі Землянці Глухівського повіту в Чернігівщині»); Є. Ю. Спаській у скрутні часи в Алма-Аті допоміг учень Ф. К. Вовка, професор Сергій Іванович Руденко (за його пропозицією Євгенія Юріївна опрацювала велику й занедбану збірку мідних скіфських котлів Центрального музею Алма-Ати, і дійшла оригінального висновку щодо їх функціонального призначення, вважаючи, що фактично котел скіфського типу – це зручне переносне вогнище кочівника).
Та найсильнішим на формування наукових зацікавлень Євгенії Спаської був, безперечно, вплив видатного науковця Данила Михайловича Щербаківського (17.12.1877 – 06.06.1927). «Данило Михайлович – це той, чиїми устами промовляло до нас українське народне мистецтво, той, перед кого голосом говорила стихія народної творчості, кого вона сама обрала за свого тлумача» [7]. Учитель вплинув не лише на стиль та методи наукової праці Євгенії Юріївни, а й на весь триб її життя – довгого, страдницького і прекрасного.
Євгенія Спаська народилася 1 січня 1892 року (20 грудня 1891 р. за старим стилем) у Ніжині в шанованій містянами родині священика Свято-Миколаївської церкви Георгія Івановича Спаського. У Ніжині пам’ятають, як під час єврейського погрому протоієрей Георгій сховав у своєму будинку майже 30 родин ніжинських євреїв. Людина, гідна називатися праведником світу.
1914 року Євгенія закінчила історичне відділення Вищих жіночих курсів імені проф. Гер’є в Москві. Достойна дочка свого батька, Євгенія на початку Першої світової війни стала сестрою милосердя. Працюючи з біженцями Галичини та Буковини, організовуючи для них перші артілі вишивальниць, Євгенія, вражена мистецькою своєрідністю краю, розшукувала й замальовувала давні взірці вишивки та збирала фотоматеріали. А ось іще одна історія, яка підтверджує харизму Євгенії Юріївни, її здатність вселяти довіру людей до себе, надихати їх. Наприкінці 1918-го року Є. Спаська перебувала в Криму, де познайомилася з краєзнавицею з Феодосії О. М. Петровою: «Ал[ександра] Мих[айловна] удивительно предана нар[одному] искусству татар. Когда она узнала, что у меня дома, в Украине тоже хватает зарисовок, она […] решила, что мои руки самые верные для окончания ее работы – всей ее жизни!» [8, с.79]. У 1921 році, по смерті О. М. Петрової, її колекція кримськотатарської вишивки (сімсот малюнків і чотириста чернеток) за заповітом була успадкована Є. Ю. Спаською. Появою своїх робіт про татарську вишивку, як згадувала Є. Спаська, вона завдячує Данилу Щербаківському. Довідавшись про колекційну спадщину О. Петрової, Д. Щербаківський наполіг, щоб цей матеріал був опрацьований дослідницею, а не переданий на схов до музеїв. Він порадив їй зробити порівняльний аналіз вишивок колекції з іншими збірками, бо на його думку, у ній було багато елементів, спільних з українським орнаментом. Взимку 1924 року Є. Спаська систематизувала матеріал, а влітку 1925 р. відвідала кримські музеї з колекціями подібних вишивок. Її мистецтвознавчі висновки сповнені справжньої поезії: «…колористика татарської вишивки наближена до кольорової гами оточуючого рослинного світу: золотисті жовтуваті тони мигдалю, груші, черешні; коричнювата бархатистість каштана, чорнобривця, тютюну; зеленкуваті персик, слива і розмаїття сріблястих степових трав […]». І далі: «[…] у татар, як і у слов’ян, рушнику, поясу, хустині, покривалу відводиться така ж значна ритуальна роль, а окремі елементи вишивки мають таке саме магічне значення» [3, с. 12-13].
Повернімося до 1923 року, коли Євгенія стала вільною слухачкою Київського археологічного інституту (КАІ). Вона згадувала: «[…] ніколи і ніщо так не захоплювало та не вражало мене, як лекції та семінари з «народного мистецтва» Данила Михайловича Щербаківського. […] все, на що звертав увагу вчитель – писанки, вишивки, гаптарство, все-все однаково після його лекцій цікавило і притягало до себе, і ми просто не встигали робити всього, що хотілося, за що, на ЙОГО думку, треба було братися негайно» [1]. Д. Щербаківський ще на початку навчання Є. Спаської в КАІ переконав її взятися за ґрунтовне студіювання чернігівського гончарства, і вона підготувала цілий цикл чудових етюдів з цієї тематики. Саме ці справи вчитель пропонував Євгенії «одкласти» заради опрацювання архіву П. Литвинової.
КАІ закрили у серпні 1924 року. Учасники семінару Д. М. Щербаківського входили також до складу гуртка при Кабінеті українського мистецтва ВУАН, і 1926 року вони об'єдналися в один гурток при Науково-дослідній кафедрі мистецтвознавства. Євгенія Спаська стала аспіранткою цієї кафедри.
Настало 6 червня 1927 року. Федір Ернст писав про цей трагічний день: «Укоротив собі віку Данило Михайлович Щербаківський. У цих словах стільки жаху, що в першу хвилину відмовляєшся вірити. Дуб зламався… Дуб міцний, упертий, по лицарському чесний, що стояв на сторожі інтересів української культури, української науки, музейної справи. […] Треба було його бачити під час праці – якою енергією він кипів, яким глибоким та всебічним знанням і досвідом протягнуто було кожне його слово […]» [7]. Згадаємо й болючі слова Євгенії Спаської про «вічний докір всій Україні, що не зберегла свого найкращого, бідного, втомленого, самотнього сина» [1].
Відбиток статті Євгенії Юріївни, вміщеної у першому і єдиному томі збірника «Український музей», містить присвяту: «Незабутньому Вчителеві Данилу Михайловичу Щербаківському – першу працю, що робила за його порадою» (Спаська, Євгенія Юріївна. Кахлі Чернігівщини (XVIII–XIX ст.) : попереднє звідомлення / Є. Спаська. – Київ, 1927. – 24 с.).
У 1930 році Науково-дослідну кафедру мистецтвознавства було ліквідовано, отже, навчання Є. Ю. Спаської в аспірантурі припинилося. В 1931 році її кандидатське дослідження (з історії фарфорової фабрики А. М. Міклашевського) було представлене в Харківському інституті матеріальної культури. Однак ні ґрунтовна історіографічна частина, ні прекрасні ілюстрації, ні схвальні відгуки про дисертацію не допомогли Є. Спаській отримати науковий ступінь. Вже через два роки, восени 1933-го проти Є. Ю. Спаської було відкрите кримінальне провадження. Навесні 1934-го Євгенію Юріївну з дворічним сином було заслано до Казахстану. Спочатку це був Уральськ, потім Семипалатинськ і Алма-Ата. До України вона так і не повернулась. Син Юлій виріс прекрасною людиною, став геологом; дочекалася Євгенія Юріївна й онучки, яка опублікувала спогади про казахський період життя дослідниці (Жизнь Евгении Юрьевны Спасской в Казахстане по воспоминаниям родных и переписке ученой / Н. Ю. Анохина // Ніжинська старовина: збірник регіональної історії та пам’яткознавства. – 2011. – Вип. 11(14). – С. 51-56). 12 вересня 1980 р. у віці 88-ми років Є. Ю. Спаська померла в Алма-Аті.
Повертаючись до раритетного екземпляру праці Євгенії Юріївни, зазначимо, що він надійшов за адресою, вказаною в інскрипті, а саме – до бібліотеки Всеукраїнського археологічного комітету, де знайшла гідне місце книгозбірня Данила Михайловича Щербаківського. Підтвердження цьому міститься у «Словнику музейників України» Сергія Івановича Білоконя: «У 1920-х [Д. М.] Щ[ербаківський] став найавторитетнішим знавцем укр[аїнського] нар[одного] мистецтва. [Д. М. Щ[ербаківський був] Товариш[ем] голови Всеукр[аїнського] археол[огічного] ком[ітету] (ВУАК), до бібліотеки якого надійшла згодом його власна книгозбірня» [10].
Восени 2020 року на київському Подолі демонструвалася монументальна вулична виставка «Наказано не знати: українські археологи в лещатах тоталітаризму». На стенді, присвяченому Д. М. Щербаківському як археологу, була представлена «копія з копії» його передсмертного листа до П. Курінного. Неможливо без болю читати останні прохання Данила Михайловича: «Петро Петрович, Вам доведеться, як заміснику секретаря ВУАК’у приймати мої книжки, що згідно заповіту мають бути передані до ВУАК’у. […] Простіть мене за турботи. […] Д. Щербаківський».
Найближчі друзі й учні Данила Михайловича, напевно, знали, що принаймні один примірник кожної з його друкованих праць він особисто направляв до бібліотеки ВУАКу, і розуміли, що саме туди по його смерті потрапить уся книгозбірня. У 1929-му Є. Спаська ще, мабуть, сподівалася, що книжкове зібрання Д. М. Щербаківського зберігатиметься окремим єдиним комплексом.
Однак, починаючи з кінця 1940-х і до середини 1950-х років керівники Бібліотеки Інституту археології УРСР (правонаступниці бібліотеки ВУАКу) передали чимало літератури (дублетної й непрофільної, як писалося в супровідних документах), іншим інституціям, серед яких була і Державна історична бібліотека УРСР.
Як П. Я. Литвинова і Є. Ю. Спаська рятували від забуття дивовижні українські орнаменти, так і ми, бібліотечні працівники, повинні спільними зусиллями відновлювати (зрозуміло, що лише частково) розпорошені книжкові зібрання видатних діячів України, зокрема, Д. М. Щербаківського.
Завершити нашу розповідь варто словами дослідниці біографії Євгенії Спаської Лідії Мельничук: «Вічна пам'ять цій мудрій, мужній, відданій Україні жінці! Нехай її доля буде німим докором тим людцям від влади, які так вільно маніпулювали чужим життям. Пам'ятаймо й бережімо імена [діячів і діячок української науки], бо цією пам'яттю вивіряється і наша людяність» [11].
Використана та цитована література
1. Спаська, Євгенія Юріївна. Спогади про мого найсуворішого вчителя Данила Щербаківського / Є. Спаська // Наука і культура. Україна. – К., 1990. – Вип. 24. – С. 272-286.
* Відродження імені та популяризація наукової спадщини Є. Ю. Спаської є великою заслугою доктора історичних наук Сергія Івановича Білоконя; він, зокрема, підготував до друку надзвичайно цінні спогади Євгенії Юріївни, написав до публікації вступне слово і подав коментарі.
2. Спаська, Ївга. Пелагея Яковівна Литвинова (1833–1904) [Електронний документ] / Ї. Спаська // Етнографічний вісник. – Київ, 1928. – Кн. 7. – С. 168-199. – Режим доступу : https://archive.org/details/Etnovisnyk--1928--7/page/n179/mode/2up?view=theater.
3. Скрипник, Ганна. Етнографія в науковій біографії Євгенії Спаської / Ганна Скрипник // Народна творчість та етнологія. – 2016. – № 6. – С. 7-30.
4. Борисенко В. К. Пелагея Литвинова-Бартош : доля народознавця / В. К. Борисенко // Українки в історії. – Київ, 2004. – С. 62-66.
5. Малинка О. Н. Мої спогади про П. Я. Литвинову / О. Малинка // Етнографічний вісник. – Київ, 1928. – Кн. 7. – С. 204-206.
6. П’ятаченко С. В. Пелагея Литвинова-Бартош – дослідник народної культури Сіверщини / С. В. П’ятаченко // Родові таємниці Сіверянського краю. Вип. 8. – Ніжин : Видавець ПП Лисенко М. М., 2020. – С. 6-15.
7. Ставицька, Анастасія. Данило Щербаківський як викладач Київського археологічного інституту / Анастасія Ставицька // Наукові записки з української історії : збірник наукових статей. Вип. 36. – 2015. – С. 65-69.
8. Луговик Т. В. Наукова та пам’яткоохоронна діяльність Євгенії Юріївни Спаської (1892-1980). На правах рукопису [Електронний документ] : дисертація на здоб. наук. ст. канд. істор. наук / Т. В. Луговик ; Нац. університет «Чернігівський колегіум» ім. Т. Г. Шевченка. – Чернігів, 2018. – 214 с. – Режим доступу : https://shron1.chtyvo.org.ua/Luhovyk_Tetiana/Naukova_ta_pamiatkookhoronna_diialnist_Yevhenii_Yuriivny_Spaskoi_18921980.pdf.
9. Спаська, Євгенія Юріївна. Кахлі Чернігівщини (XVIII–XIX ст.) [Електронний документ] : попереднє звідомлення / Є. Ю. Спаська. – Київ : [Київ-Друк], 1927. – 24 с. – [Відбиток зі збірника «Український Музей» вип. 1]. – Режим доступу : https://nibu.kyiv.ua/elfond/spaska_kahli_chernigivschiny/spaska_kahli_chernigivschiny.pdf.
10. Білокінь, Сергій Іванович. Щербаківський Данило Михайлович [Електронний ресурс] / Сергій Білокінь // Словник музейників України (1917–1943). – Режим доступу : https://www.s-bilokin.name/Personalia/MuseumWorkers/Sc.html.
11. Мельничук, Лідія Семенівна. Від роду до народу, від народу до роду. Народознавчі студії : спогади друзів, колег, однодумців. Кн.1 / Л. С. Мельничук. – Вінниця : Книга-Вега, 2006. – 240 с.
Підготувала Н. О. Горська
