Поет народився 15 жовтня 1921 року в с. Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області. З дитинства знав багато пісень, які співали дітям мати Євдокія Оникіївна, батько Омелян Васильович та гості, котрі відвідували родинну хату.
В одинадцять років маленький хлопчик пізнав, що таке голод. У 1933 р. помер батько і старша сестра Ярина. Одразу після голодомору 1932 – 1933 років, котрий скосив на Полтавщині чи не кожне друге село, підлітком виїхав на Донбас, працював на шахтах, навчався в гірничопромисловому технікумі.
Навесні 1936 р., після тяжкої і виснажливої роботи під землею Дмитро приїхав до Києва із мрією стати артистом. Вступив до хореографічного училища, але не витримав «щоденні одноманітні балетні вправи, та ще впроголодь» і покинув навчання. Щаслива доля звела його з письменником Іваном Микитенком, який очолював Спілку письменників України (1936–1937). Добрими словами згадував Дмитро Луценко сім'ю Микитенків, самого письменника та його дружину Зінаїду Григорівну – вчительку української мови та літератури, яка прийняла на свої плечі турботи про підлітка, зовсім чужу їй дитину. За допомогою подружжя Микитенків поет поступив на робітфак. Через те, що Іван Микитенко був репресований в 1937 році, Дмитра виключили з комсомолу за зв'язок з "ворогом народу", але з робітфаку не вигнали. Після його закінчення вступив 1938 р. до Київського гідромеліоративного інституту. Скрутні студентські роки, постійне недоїдання спричинили легеневу хворобу…
У 1939-му Дмитра Луценка призвали до армії, служив на заставі Бури (на кордоні з Афганістаном), де тропічна малярія лихоманила прикордонника так, що на фронт їхав напівживий... Витримав пекло війни Курської дуги, Сталінградського, Центрального, 1-ого Білоруського, 1-ого Українського, 2-ого Прибалтійського фронтів. У старшого сержанта автоматника розвідроти Дмитра Луценка відвага в ті дні була подвійною: відвага воїна і відвага поета.
Саме на фронті доля звела Дмитра Луценка з відомим поетом Євгеном Долматовським. Хтось із друзів поета передав Є. Долматовському один із поетичних творів Луценка. За тиждень вірш надрукували у фронтовій газеті, а самого Дмитра Луценка перевели до редакції газети «За перемогу!»
Перший композитор, якому припали до душі солдатські вірші Д. Луценка був Левко Ревуцький, який поклав на музику «Пісню кіннотників» та «Пісню про Україну».
8 травня 1945 року Дмитро Луценко після тяжкого поранення на косі Фріш-Нерунг у Східній Прусії отримав страшну контузію: втрачає слух, не може говорити, госпіталь, тривале лікування…
У листопаді 1945 року в редакції газети «Сільські вісті» Дмитро Луценко зустрів своє кохання на все життя – Тамару Іванівну – майбутню дружину, друга, помічника, надійну опору. 1947 року народилася донька Лариса, 1952 року – син Сергій. Батько присвячував вірші своїм дітям («Доня», «Сергійко»), писав вірші для дітей.
У повоєнні роки працював у редакціях газет: «Сільські вісті», «Молодь України», був кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні.
Перша збірка "Дарую людям пісню" вийшла 1962 р. Передмову написав поет Володимир Сосюра, якого Д. Луценко вважав своїм хрещеним батьком. Із В.Сосюрою поет познайомився ще до війни, на Донбасі, коли навчався в технікумі.
У 1962 році була написана і вперше прозвучала пісня «Як тебе не любити, Києве мій!» на слова Дмитра Луценка, композитора Ігоря Шамо, яка стала своєрідною візитівкою столиці: мелодія через кожну годину видзвонювалась на годинниковій вежі на майдані Незалежності, а по міському радіо лунали позивні: "Як тебе не любити, Києве мій!".
У 1963 році Дмитро Луценко став членом Спілки письменників України. Рекомендуючи його у письменницьку спілку, П. Тичина назвав поета-пісняра талантом багатим.
Раптова смерть дорогої доньки Лариси, їй було неповних 17 років, відгукнулася для Дмитра Луценка першим інфарктом. Всього поет пережив сім інфарктів і після кожного повертався до повноцінної праці.
1976 року Д. Луценко разом з композитором І. Шамо удостоєний Державної премії ім. Тараса Шевченка за пісні «Балада про братерство», «Києве мій», «Стоїть над Волгою курган», «Зачарована Десна», «Пісня про щастя», «Не шуми, калинонько», «Фронтовики». Преміальні гроші передали до дитячих будинків Києва. За два роки до цього Дмитро Омелянович отримав звання «Заслужений діяч мистецтв України» (1974 р.).
Після трагедії на Чорнобильській АЕС Дмитро Луценко неодноразово приїздив у Прип’ять та виступав перед ліквідаторами наслідків аварії. Підкошений «мирним атомом» поет практично не виходив з лікарні. Останні слова Дмитра Омеляновича, сказані дружині, були такі: «Тепер мені не страшно й умирати – я залишив людям пісні…».
Помер Дмитро Омелянович Луценко від восьмого інфаркту 16 січня 1989 р. в Києві. Похований на Байковому цвинтарі Києва поряд з могилою доньки. Скульптор Микола Міщук увічнив поета-пісняра бронзовим барельєфом на тлі паперових аркушів: з каштановим листком, образом мами з вишнями... Нижче на граніті викарбувано вишиваний український рушник з написом на ньому: «Дарую людям пісню». Таким був сенс його життя.
На вшанування пам’яті у рідному селі поета Березовій Рудці, де він уже в зрілому віці подовгу жив і писав, встановлено меморіальну дошку. У сільському історико-краєзнавчому музеї, що в колишньому флігелі родового маєтку Закревських і де свого часу зупинявся й зустрів своє найпалкіше кохання Тарас Шевченко, відкрито кімнату-музей Дмитра Луценка. Починаючи з 1990 року у Березоворудському парку проводяться пісенно-мистецькі свята «Осіннє золото», на яких виконуються пісні на слова поета.
У Полтаві є провулок Дмитра Луценка.
У 1996-му році на фасаді будинку у Києві на вулиці Михайла Омеляновича-Павленка, 19а (колишня Суворова), де жив і працював Дмитро Луценко останні п’ятнадцять років (1921-1989) встановлено бронзову меморіальну дошку (скульптор М. Міщук) з барельєфним портретом поета. Відповідно до Наказу Головного управління охорони культурної спадщини від 25.09.2006 № 53 зазначений будинок входить до переліку об'єктів культурної спадщини Печерського району м. Києва.
1998 року іменем Дмитра Луценка офіційно названо середню школу № 197 у Києві, де митець не раз виступав і де тривалий час працювали його дружина Тамара Іванівна та син Сергій. 19 травня того ж року в школі відкрито музей-світлицю поета.
В пам’ять про поета у 2001 році за сприяння Національної спілки письменників України та Національної всеукраїнської музичної спілки було засновано літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка «Осіннє золото», яка вже переросла в міжнародну. Премія вручається найкращим поетам-піснярам, співакам, композиторам. Перші лауреати – народні артисти України – Раїса Кириченко та Анатолій Пашкевич.
8 вересня 2006 року Національний банк України випустив у обіг 2-х та 5-гривневі ювілейні монети із зображенням портрета Дмитра Луценка, присвячені 85-річчю з дня народження поета. На монетах також викарбувані його слова «Як тебе не любити, Києве мій!».
Згідно з рішенням Київської міської ради № 984/4422 від 8 липня 2010 року вулиця Крейсера «Аврори» в Голосіївському районі Києва перейменована на вулицю Дмитра Луценка.
Згідно з рішенням Київської міської ради від 13 листопада 2014 року пісня на слова Дмитра Луценка та музику Ігоря Шамо «Як тебе не любити, Києве мій» стала офіційним Гімном міста Києва.
8 жовтня 2015 року Дмитру Луценку присвоєне звання Почесний громадянин міста Києва.
У 2021 році у селі Березова Рудка відкрито сквер пам’яті Дмитра Луценка «Вічне джерело натхнення». Тут з’явилась гранітна дошка з викарбуваними на ній поетичними рядками земляка, які змальовують чарівний краєвид рідного села.
Цього ж року у Пирятинському краєзнавчому музеї відкрили кімнату Дмитра Луценка. В урочистостях взяв участь його син Сергій, інші близькі ювілярові люди. Серед експонатів – валіза, в якій спав немовлям поет-пісняр, фотографії, меблі, нагороди, які лише тепер в Пирятинському краєзнавчому музеї, і найцінніше – особиста вишита сорочка Дмитра Омеляновича.
Бібліографічний список (з фонду НІБУ)
Авдієвський А. Людина від Бога : [Дмитро Омелянович Луценко…] / А. Авдієвський // Маестро Анатолій Авдієвський : портрет хору з мозаїки ; упор. В. П. Корнійчук. – Київ : Криниця, 2012. – С. 397 – 403.
Біленко В. В. Луценко Дмитро Омелянович / В. В. Біленко // Енциклопедія історії України : у 10 т. Т. 6 : Ла – Мі / Інститут історії України НАН України ; редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – Київ : Наукова думка, 2009. – С. 306.
Гаман В. Остання пісня лебединого серця. Дмитро Луценко: погляд із сьогодення / В. Гаман // Віче. – 1995. – N 4. – С. 137 – 149.
Дубина М. І. Луценко Дмитро Омелянович / М. І. Дубина // Українська літературна енциклопедія : в 5 т. / відп. ред. І. О. Дзеверін. – Київ, 1995. – Т. 3 : К–Н.
Жадько В. У пам'яті Києва. Науковий фотоілюстрований довідник-посібник – Київ : Фенікс, 2007. – С. 73, 112, 299.
Капустін В. С. Луценко Дмитро Омелянович / В. С. Капустін // Одна на цілий світ : розповіді про творців українських пісень, які стали народними. – Київ : Криниця, 2003. – С. 142.
Лощинська Н. Луценко Дмитро Омелянович / Н. Лощинська // Шевченківська енциклопедія : в 6 т. Т. 3 : І–Л / НАН України, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка ; ред. кол.: М. Г. Жулинський (голова) [та ін.] ; ред. тому В. Л. Смілянська. – Київ, 2013. – С. 860.
Луценко Д. О. Коли ти зі мною : вірші / Д. О. Луценко. – Київ : Молодь, 1978. – 96 с.
Луценко Д. Криниця нашого кохання : ліричні пісні на вірші Дмитра Луценка / Д. Луценко. – Київ, 2010. – CD.
Луценко Д., Чухрай О. Про любов наспіватись не можна : пісні / О. Чухрай, Д. Луценко. – Київ, 2010. – CD.
Луценко Д. О. Дарую людям пісню / Д. О. Луценко. – Київ : Музична Україна, 2011. – 240 с.
Луценко Д. О. Криниця мого кохання [Ноти] : пісні / Д. О. Луценко. – Вид. 2-ге, з доповненнями та змінами. – Полтава : ТОВ «АСМІ», 2013. – 256 с.
Луценко Д. О. А я люблю, люблю... : пісні / Д. О. Луценко. – Київ : Укр. письменник, Вир, 1995. – 260 с.
Луценко Д. О. Незакінчена соната : лірика / Д. О. Луценко. – Київ : Рад. письменник, 1966. – 98 с.
Луценко Д. О. Усе любв’ю зміряне до дна : лірика, поеми, пісні / Д. О. Луценко. – Київ : Укр. письменник, Вир, 1994. – 470 с.
Луценко Д. О. Усе любов'ю зміряне до дна : вибране / Д. О. Луценко. – Київ : Криниця, 2005. – 608 с.
Луценко Д. О, Шамо І. Н. Пісні. – Київ : Музична Україна, 1977. – 95 с.
Луценко Дмитро Омелянович // Короткий енциклопедичний словник з культури / відп. ред. В. Ф. Шевченко, автори : М. М. Корінний, В. Ф. Шевченко. – Київ : Україна, 2012. – С. 186.
Луценко Дмитро Омелянович // Кульчий О., Малярчук Т., Бентя Ю. Документальна скарбниця Шевченківських лауреатів / Державна архівна служба України, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. – Київ : КЛІО, 2013. – С. 184 – 185.
Луценко Дмитро Омелянович // Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд. А. В. Кудрицький. – Київ : Укр. енциклопедія, 1997. – С. 378.
Луценко Дмитро Омелянович // Митці України : енциклопедичний довідник / ред. А. Кудрицького. – Київ : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1992. – С. 372.
Луценко Дмитро Омелянович // Шевченківські лауреати, 1962-2012 : енциклопедичний довідник / авт., упоряд. М. Г. Лабінський. – Київ : Криниця, 2012. – С. 395 – 396.
Луценко Т. Як його не любити : до 80-річчя від дня народження Д. О. Луценка / Т. Луценко // Календар знаменних і пам'ятних дат. 2001. IV квартал / автори-уклад. О. В. Булгак, О. Л. Заваліна [та ін.]. – Київ, 2001 – С. 39 – 46.
Майданович Т. В. Луценко Дмитро Омелянович / Т. В. Майданович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. Т. 18 : Лт – Мал / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка ; ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.]. – Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2017. – С. 142.
Москалюк Т. Він піснею чутливі душі тішив : пісенна творчість Дмитра Луценка / Т. Москалюк // Дивослово. – 2001. – № 5 (531), травень. – С. 40 – 43.
Нехай Луценка щире слово веде, мов зірка по життю : альманах поезій учнів школи, присвячений 85 річниці з дня народження поета-пісняра Дмитра Луценка / Міністерство освіти і науки України, Управління освіти Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Спеціалізована школа № 197 ім. Дмитра Луценка. – Київ : Енергія плюс, 2006. – 40 с.
Фронтова лірика Дмитра Луценка : До 60-річчя Перемоги над фашистськими загарбниками / М-во культури і мистецтв України, Державна історична бібліотека України ; упоряд. Т. І. Луценко. – Київ, 2005. – 25 с.
Фронтовая поэзия Дмитрия Луценко : 60-летию Победы над фашистскими захватчиками посвящается / Государственная историческая библиотека Украины ; сост. Т. И. Луценко . – Киев, 2005. – 28 с.
Чухрай О. Невгамовні солов’ї : пісні та вірші Дмитра Луценка / О Чухрай. – Київ : Росток Рекордз, 2007. – CD.
Як його не любити : спогади про Дмитра Луценка / ред. В. Л. Юхимович. – Київ : Укр. письменник, Вир, 1996. – 219 с. – З автографом дружини Д. Луценка.
Укладач: Плюта С.В.
(відділ соціокультурних комунікацій)