ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
16.04.2024
До уваги користувачів пропонуємо електронну копію видання Лукіана Самосатського «Dialogorum pars secunda quorum Index est in proximis paginis» (Діалоги, частина друга, 1535 р.) з фонду відділу документів іноземними мовами.
485 років назад побачило світ видання Лукіа́на (дав.-гр. Λουκιάνος, прибл. 120-185 рр. н. є.) — давньогрецького письменника, сатирика, вільнодумця періоду занепаду античного світу.
Родом із Самосати (Сирія). Лукіан виступав із сатирою на давньогрецьких богів і героїв, а також із критикою античної філософії, риторики й історіографії.
Біографія його залишилася б невідомою, якби він сам не навів факти особистого життя у своїх творах. Лукіан закінчив школу, потім вивчав філософію в Іонії, здобув професію ритора, але продовжував бідувати. Лише коли почав виступати з промовами, до нього прийшов достаток. Побував у багатьох регіонах – Римській імперії, Галії, Македонії, Афінах, повернувся до Сирії. Саме в цей час він почав писати літературні твори. Непевні дані свідчать про матеріальну скруту Лукіана і в кінці життя, через це він знову залишив батьківщину і переїхав до Александії на запропоновану державну службу. Проте задоволення чи багатства вона не принесла.
І за життя, і в пізніші періоди Лукіан був популярним. Одні його високо цінували за дотепність і великий сатиричний хист, інші, особливо адепти релігійних культів, за це ж саме його ненавиділи.
До нас дійшло понад 70 Лукіанових творів, переважно невеликих розмірів, більшість із них — у діалогічній формі. В усіх його творах постає складна, суперечлива, сповнена ідейною боротьбою та потворними викривленнями сучасність, різні сторони якої Лукіан висміює найчастіше в сатиричних діалогах. Цю форму він запозичив у філософів: з часів Платона діалог був улюбленою формою філософських міркувань. З ямбів Архілоха, політичної комедії Арістофана, уїдливих сатир кініка Меніппа він узяв дотепний сміх, що став у його творах разючою зброєю, могутнім засобом полеміки з ідейними ворогами.
Перші твори позначені захопленням автора риторикою: по суті вони написані відповідно до її правил («Тирановбивця», «Позбавлений спадщини»). Але згодом виникають і прямі пародії на риторичне мистецтво, прийоми якого автор доводить до ступеня глупоти. Показовим є «Похвала мусі» - пряма сатира на епідиктичні промови: з надзвичайною серйозністю Лукіан вихваляє цю докучливу комаху, використовуючи найхарактерніші правила риторики.
Неодноразово Лукіан спрямовує свою сатиру проти застарілих понять, забобонів, викриваючи їх з допомогою різних сатиричних засобів. Зокрема, він висміює міфологічні уявлення про богів. У «Розмовах богів» вони цілком втрачають свій божественний ореол і, зображені в грубо олюдненому вигляді, перетворюються на типових обивателів, які сперечаються, сваряться, обдурюють один одного, цинічно вихваляються своїми любовними пригодами, брешуть, заздрять тощо. Ще з часів Гомера над богами часто глузували. Лукіан із них знущається і дискредитує їх своїм убивчим сміхом. Особливо від нього дістається Зевсові, який зображений боягузом, дуже розбещеним, ревнивим, жорстоким («Ерот і Зевс», «Зевс і Гера», «Зевс і Ганімед», «Зевс і Гермес», «Зевс трагічний», «Викритий Зевс»). Лукіан виступив проти поширеної думки про божественний промисел, що ніби визначає долю людини і керує її життям. Він доводить: все на землі влаштоване так погано, що навіть у найдурніших виникають сумніви в могутності богів.
Викриває Лукіан і численні псевдовчення, шарлатанство в усіх проявах, його проповідників. Особливо популярним за часів імператора Марка Аврелія був один з подібних «пророків» Александр. Його шахрайство і творені ним «чудеса» письменник викрив у памфлеті «Александр, або лжепророк». Іншого дурисвіта і кримінального злочинця, який діяв під машкарою християнського праведника і здобув великі багатства, Лукіан показав у повісті «Про кончину Перігріна». Обидва ці шахраї використовували віру людей у чудеса у своїх корисливих цілях, і автор переконливо розкриває таємні прийоми їхньої «майстерності», допомагає побачити справжнє обличчя «благодійників».
На противагу богам, користолюбцям, пустопорожнім філософам, Лукіан зобразив і звичайних трудівників, до яких відчуває щирі симпатії і в зображенні яких відсутні навіть елементи сатири. В основному це позитивні образи скромних і цнотливих людей, чесних і прямодушних, лише в них автор знаходить справжні чисті людські почуття — відданості, кохання, дружби («Токсарид, або Дружба», «Два кохання» ).
Головну несправедливість у житті Лукіан убачає в неправильному розподілі багатств, зосереджених лише в руках могутніх господарів. Багато творів Лукіана присвячено питанням філософії та літератури. Він неодноразово висміював промовців, які вихваляли минуле і героїв давніх часів, користувалися архаїчними виразами, словами й поняттями («Лексифан»). Особливо гостро Лукіан критикував численних представників різних філософських шкіл, які видавали своє учення за єдине правильне, а також негідну поведінку багатьох із них, коли вони нескромно проголошували себе вчителями доброчесності ("Бенкет№, «Рибалка», «Продаж життів»).
Ідеалом його була справедливо влаштована держава, в якій усі громадяни мали б відчувати себе вільними людьми незалежно від соціального стану чи національності.
Майстерності використовувати зображальні засоби сміху й сатири в Лукіана вчилися Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Вільям Шекспір, Джонатан Свіфт і Вольтер.
З рубрики ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА "ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА УКРАЇНИ"
(видання зберігається у відділі документів іноземними мовами)
Сатиричні (та інші) діалоги Лукіана становлять, безперечно, найзначнішу частину його літературної продукції. Антирелігійні діалоги стосуються переважно «класичної» релігії стародавньої Греції та Риму, яка на той час давно вже позбавлена була справжнього авторитету чи наївно-побожного ставлення до неї (принаймні з боку освічених шарів суспільства); проте такі твори Лукіана, як «Олександр» або «Перегрін» (де між іншим він висміює й християн), виразно виявляють, що письменник так само ставиться й до модного «філософського» містицизму, і до нових східних культів та містерій. Якщо в більшості тих антирелігійних діалогів - у «Діалогах богів», у «Прометеї, або Кавказі», в «Морських діалогах», в «Ікароменіппі» Лукіан обмежується діалогізацією та драматизацією смішних і чудних мотивів у стародавніх міфах, то в деяких інших – як от «Зевс трагічний» і «Зевс викритий» – об'єктом сатиричного нападу стає сама природа й існування богів (переважно у філософській концепції стоїцизму); отже, войовничо-атеїстичне настановлення сатири Лукіана є в цілому безперечним.
Хоча Лукіан досить скептично ставився до християн і їхньої віри, однак він дає нам відомості про те, якою саме була віра перших християн, згадує також і факт розп’яття Христа.
У праці Василя Миколайовича Кислого "Студентська робота Івана Франка "Про Лукіана і його епоху", 1877 рік", кандидата історичних наук, начальника відділу забезпечення зберігання документів № 1 Державного архіву Львівської області, публікується студентська робота Івана Франка, яку він написав у 1877 році, навчаючись у Львівському університеті.
Дякуємо за увагу!
