ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
29.10.2026
Виставка однієї книги: до 100-річчя з дати видання (у межах Тижня української мови)
Сучасна мовна норма повернулася до природних джерел,
які Євген Тимченко захистив від асиміляції та забуття.
Видатний український лінгвіст Євген Костянтинович Тимченко (1866, Полтава – 1948, Київ), фахівець із порівняльного мовознавства і санскриту, перекладач, автор понад ста праць із фонетики, граматики, лексикографії, діалектології української мови, залишив нам також неоціненний синтаксичний спадок, а саме – цикл видань з історії відмінкових форм української мови.
На виставці представлено особливий примірник монографії Євгена Тимченка «Вокатив і інструменталь в українській мові», виданої сто років тому як 45-й випуск «Збірника Історично-філологічного відділу УАН»*.
*«Збірник Історично -філологічного відділу УАН/ВУАН» (1921–1931) унікальний тим, що виходив у вигляді окремих індивідуальних монографій, а також колективних монографій, великих словників і збірників документів. Усього світ побачили 130 випусків.
Тимченко, Євген. Вокатив і інструменталь в українській мові / Проф. Є. Тимченко ; Укр. акад. наук. – У Київі : З друк. Укр. акад. наук, 1926. – 117 с. – (Збірник Історично-філологічного відділу ; № 45). На титульному аркуші – дарчий запис: «Многоуважаемому Борису Михайловичу Ляпунову от автора» [1, с. 22].
Це дослідження Є. Тимченка з історії кличного (вокативу) та орудного (інструменталю) відмінків в українській мові є логічним продовженням іншої монографії вченого – «Номінатив і датив в українській мові», яку було вміщено в 41-му випуску згаданого «Збірника ІФВ УАН» (1925). До циклу також увійшли «Льокатив в українській мові» (1924) та «Акузатив в українській мові» (1928). Давньогрецьке слово «синтаксис» перекладається як «побудова, складання». «З української складні» – такий підзаголовок дав Є. Тимченко своїм працям, присвяченим відмінкам української мови.
В основу задуму Є. Тимченка описати всю систему українського відмінкового синтаксису лягло його дослідження морфології й синтаксичних функцій родового відмінка (генітива) на українському ґрунті – монографія «Функции генитива в южнорусской языковой области». Ця книга Євгена Тимченка, опублікована у Варшаві в 1913 році як магістерська дисертація, стала визначною подією у слов'янському мовознавстві. Автор вдався до термінологічного компромісу із офіційною імперською наукою – вжив назву «южнорусская языковая область» замість української мовної території. Для представлення цілісної картини всієї української етнічної території вчений свідомо залучив дані не лише центрально- і східноукраїнських говорів, а й північних (поліських) та західних говірок. Автор майстерно поєднав синхронічний опис живої народної мови з діахронічним (історичним) аналізом, проаналізував випадки конкуренції родового відмінка з акузативом – знахідним відмінком, класифікував відтінки значень приіменного генітива.
Філологи-славісти хвалили автора за багатство матеріалу, за детально виписаний синтаксис родового відмінка без прийменника, але й критикували, зокрема, за брак аналізу вживання синтаксичних варіантів у різні епохи. Навіть Борис Ляпунов, прихильник ідей Є. Тимченка, мав зауваження до композиції твору: «… книга нагадує розрізнені елементи (membra disjecta), а не монолітну систему». Причиною занадто лаконічного тексту і сухого зіставлення мовних фактів Є. Тимченка були суворі вимоги до обсягу та жорсткі умови публікації. У 1928 році в передмові до «Акузатива […]» автор щиро визнавав недоліки видання 1913 року: «… потребує значних доповнень, найбільше в царині прийменників, і певного перероблення». Попри критику, колеги Євгена Тимченка Кость Михальчук і Олексій Шахматов вважали його «Функции генитива […]» зразком сумлінного збирання мовних фактів. Автор переконливо довів самобутність української синтаксичної системи та продемонстрував глибинні відмінності між українським і російським відмінковим керуванням.
Текстологічна точність і повага до давніх писемних пам'яток, притаманна Є. Тимченку, була прищеплена йому професором В. М. Перетцом, керівником «Семінару руської філології» в Університеті св. Володимира. Гарячий прихильник ідей Олександра Потебні, основоположника психолінгвістичного напряму в слов'янському мовознавстві, Євген Тимченко розвивав його концепцію про внутрішню форму слова, зв'язок мови й мислення, а також психологічну природу граматичних категорій. Це яскраво простежується в його працях, присвячених відмінковим функціям в українській мові (номінативу, дативу, вокативу).
В першій частині монографії «Вокатив і інструменталь в українській мові» Є. Тимченко аналізує лінгвістичну природу кличного відмінка, спираючись на тривалу дискусію у світовому мовознавстві (від античних стоїків до європейських істориків Нового часу). Частина вчених відмовляла вокативу в статусі повноцінного відмінка, називаючи його «формою речення» або ізольованим коренем. Філософи школи стоїцизму вагалися щодо статусу вокатива, оскільки він, на відміну від інших відмінків, не виражає синтаксичного зв'язку між словами в реченні, а є формою прямого звертання. Александрійські мовознавці включили вокатив до системи відмінків (як п'ятий відмінок грецької мови), спираючись на формально-морфологічні ознаки – наявність у нього власних флексій (закінчень) в іменниках. Тимченко зазначає, що саме ця антична дуальність заклала основу для суперечок на два тисячоліття вперед: чи визначати відмінок за його формальним виглядом (морфологія), чи за роллю в реченні (синтаксис).
Є. Тимченко ж на багатому матеріалі української мови довів граматичну та синтаксичну значущість вокативу. Залучивши тексти давньоруських та староукраїнських писемних пам'яток, народну творчість та класичну художню літературу, вчений детально простежив історичну еволюцію закінчень кличного відмінка (-у, -е, -о).
Після десятиліть радянської маргіналізації (коли вокатив штучно називали лише «кличною формою» і намагалися замінити називним), сучасний правопис чітко кодифікував його як сьомий повноцінний відмінок української мовної системи. Вживання називного відмінка замість кличного у звертаннях тепер кваліфікується як груба граматична помилка. Досліджуючи пам'ятки та фольклор, Є. Тимченко зафіксував, що закінчення -у для іменників другої відміни чоловічого та спільного роду є питомо українською історичною тенденцією, яка робить мову милозвучною та гнучкою.
Сучасний правопис чітко закріплює закінчення – у кличній формі для іменників твердої групи із суфіксами -к(о). Є. Тимченко акцентував, що жива українська народна мова та давня літературна традиція тяжіють до повного узгодження слів у звертаннях. Якщо використовуються два слова, вони мають синкретично взаємодіяти. Раніше допускалися спрощені варіанти, та правопис 2019 року остаточно утвердив правило: у звертаннях, що складаються з двох власних назв (імені та по батькові) або імені та прізвища (чи посади), обидва слова обов'язково ставляться у кличний відмінок. Євген Тимченко дійшов компромісного висновку щодо природи українського вокатива: синтаксично, кличний відмінок справді є специфічним, він має спонукальну функцію і не пов'язаний сурядним чи підрядним зв'язком з іншими членами речення. Морфологічно українська мова виявила унікальну консервативність і тривкість: на відміну від багатьох інших слов'янських мов (російської, де давній вокатив майже зник, лишившись у реліктах), українська мова зберегла і розвинула повноцінну морфологічну систему закінчень кличного відмінка (на -е, -у, -о, -ю). Тож Є. Тимченко наполягав на збереженні кличного відмінка як повноправного сьомого відмінка в українських граматиках, адже вважав його самобутньою категорією, що поєднує в собі глибоку праіндоєвропейську архаїку та яскраву синтаксичну специфіку звертання. Кличний відмінок додає українській мові мелодійності і співучості.
Друга частина монографії присвячена інструменталю – орудному відмінку. Є. Тимченко, який розвивав психолінгвістичні ідеї Олександра Потебні, розглядав відмінки не як формальні закінчення, а як глибокі психолого-граматичні категорії.
Є. Тимченко розібрав його семантичні функції в українському синтаксисі (знаряддя дії, суб'єкт пасивної конструкції, значення місця, часу, способу дії); проаналізував історичний розвиток флексій (закінчень) орудного відмінка в усіх типах відмінювання іменників. Він так трактував конкретні значення, спираючись на еволюцію людського мислення від просторового сприйняття до абстрактного: інструменталь місця (простору) – це вихідна, найдавніша форма обставинного орудного, яка має прислівниковий характер. Рух, що відбувається певною поверхнею (іти дорогою, бігти полем). Місце як точка в просторі: проходження крізь обмежений об'єкт, що слугує межею (входити дверима, лізти вікном). Євген Тимченко вважав орудний часу історичним розвитком інструменталю місця, оскільки в людській свідомості «час дається уявити як дорогу, а чинність у часі – рухом у просторі». Функція – позначення часового тла чи періоду, коли заходить чинність (працювати вечорами). Інструменталь знаряддя або середника чинності виражає предмет, яким суб'єкт безпосередньо здійснює дію. Тимченко відносив його до категорії «тіснішого стосунку до дієслова». Він позначає предмет, який суб'єкт бере в руки, щоб виконати дію. Предмет є продовженням волі суб'єкта і взаємодіє з дієсловом-дією (Він косив траву косою, а батько правив косовищем).
Євген Тимченко послідовно доводив, що українська мова розвивалася за власними внутрішніми законами, спростовуючи імперські міфи про її «вторинність». У 1930-х роках після арешту Тимченка та розгрому його наукової школи радянська влада провела штучну асиміляцію мови: з ужитку силоміць вилучалися питомі граматичні форми та лексика задля штучного наближення української мови до російської [2].
Учений боровся за очищення української мови від штучних запозичень і русизмів, відстоюючи збереження її питомих граматичних і лексичних рис; обстоював синтаксичні та морфологічні риси української мови; захищав активне вживання кличного відмінка (вокатива), використання давального відмінка (датива) та орудного відмінка (інструменталю) у їхніх народних функціях.
Сучасна мовна норма, закріплена у редакції правопису 2019 року, повернула до офіційного стандарту саме ті автентичні елементи, які на початку 20-го століття теоретично обґрунтував і захищав Євген Тимченко на основі історичних джерел та живої народної мови.
Джерела
1. Неповторні риси книг. Нариси про видання з автографами видатних українців : (з колекції Національної історичної бібліотеки України) / М-во культури та стратегічних комунікацій України, Нац. іст. б-ка України ; уклад. Н. О. Горська ; ред.: С. М. Смирнова, Н. О. Волошінська, І. С. Однопозов ; відп. за вип. І. Е. Дяченко. –Київ, 2025. – С. 16-23.
2. Відмінки іменників української мови: студії Євгена Тимченка 1913-1928 років / [редкол.: М. Г. Железняк та ін.] ; НАН України, Ін-т енциклопед. дослідж., Київ. осередок НТШ. – Київ : Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України, 2022. – 454, XVI с. : іл.
Підготувала Н. О. Горська
Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань
Докладніше про проєкт: «Ювілей історичної книги»
