Випуск 8. Місто Ізюм, Харківська область

Ізюм – одне зі стародавніх міст України, розташоване на березі річки Сіверський Донець за 138 км від Харкова. Археологічні дослідження на території міста та його околиць свідчать про існування тут стоянок первісних людей ще близько 5-го тисячоліття до н.е. У давні часи ця місцевість належала слов’янському племені сіверян і згодом увійшла до складу Київської Русі.

Із розпадом Русі в ХІ ст. Ізюмщина зазнавала частих нападів половців. З того часу на горі Кременець збереглися кам’яні баби (IX–XIII ст.) – надмогильні скульптури, що зображують воїнів і жінок, які використовувалися у культі предків.

Походження назви «Ізюм» досі залишається дискусійним. Одні дослідники пов’язують її з річкою Ізюмець і давнім бродом, інші – з тюркськими словами «гузун» - переправа, або «іззун» - довгий, що могло асоціюватися з формою гори Кременець [1].

Найдавніша згадка про місцевість Ізюма є у «Повісті минулих літ» - у 1111 році руські війська під проводом Володимира Мономаха розбили тут половців. Також у «Слові о полку Ігоревім» згадується про похід дружини князя Ігоря Святославича у 1185 році, табір якої було розташовано на території міста.

У XVI ст. ці землі стали прикордонною зоною Московського царства. Для охорони кордонів була створена Ізюмська сторожа. Про неї згадує посол Сигізмунд Герберштейн (1517, 1526), описуючи службу вартових. За його свідченням у нижній течії Сіверського Дінця діяли варти – невеликі загони кінних служилих людей, призначені для охорони південних рубежів. Їхнім обов’язком було постійно триматися верхи, не розпалювати вогнищ, не зупинятися двічі в одному місці та своєчасно повідомляти про загрозу нападу. Варту несли по черзі жителі Путивля, Лівен і Рильська – міст, які розташовані на значній відстані від Ізюмської сторожі (до 400 верст). Така система охорони була вкрай виснажливою та малоефективною, тому за наказом Бориса Годунова на річці Оскіл було засновано укріплене поселення – місто Цареборисів (нині село Оскіл, Оскільська сільська громада, Ізюмський район, Харківська область) [2]. Згодом, у 1651 році вже згадується Ізюмський окоп – оборонний пункт, збудований на стратегічно важливій височині гори Кременець. Він став одним із важливих форпостів для захисту Слобожанських земель.

У 1660-х роках переселенці з Лівобережної України під проводом балаклійського полковника Якова Чернігівця спорудили нове укріплення, яке у документах 1680 року згадується як «Ізюмський городок» [3]. А в 1681 році під керівництвом козацького полковника Григорія Донця-Захаржевського була зведена Ізюмська фортеця – саме цей рік вважається офіційною датою заснування міста.

Важливою історико-архітектурною пам’яткою Ізюма є Спасо-Преображенський собор (1684–1685) – одна з найстаріших мурованих споруд Харківщини, зразок народного українського зодчества, пам’ятка архітектури національного значення [4]. 

У 1685 році Ізюм став центром Ізюмського слобідського козацького полку. Із адміністративною реформою 1708 року місто ввійшло до складу Азовської губернії, а згодом – до Київської губернії, Бєлгородської провінції. У 1780 році Ізюм стає повітовим центром Харківського намісництва [5, C.436-437].

У XIX ст. Ізюм залишався аграрним і ремісничим. Проте, з 1852 року тут з’являються перші фабрики й заводи: маслоробний, горілчаний, салотопні, воскобійні, вовняний, кахельний, цегельні. Місто стає важливим торговим центром губернії – насамперед зі збуту хліба, шкіри, худоби. У 1880-х роках в Ізюмі працювали 58 крамниць і 26 шинків. Розвивалася освітня та культурна інфраструктура: трикласне училище, жіноча гімназія, реальне училище, приватна бібліотека. У 1894 році засновано Ізюмську повітову бібліотеку [5, С. 87].

Будівництво залізниці (1910) сполучило Ізюм із Харковом і Донбасом, що дало потужний імпульс розвитку промисловості. До 1915 року в місті вже діяли заводи сільгоспмашин, оптичного скла, пивзаводи, лісопильні тощо.

Після звісток про повалення самодержавства в Росії 5 березня 1917 року в Ізюмі відбулася масова демонстрація, в якій взяли участь робітники, ремісники, селяни та інші мешканці міста. Розпочалася реорганізація місцевих органів влади: старі царські установи поступово замінювали новими – революційними й демократичними. Одночасно активізувався український національний рух. Особливу роль у цьому процесі відігравала «Просвіта», яка згуртувала навколо себе українців Ізюмщини та розгорнула широку культурно-просвітницьку діяльність. «Жовтневий переворот» 1917 року практично не вплинув на ситуацію в місті: більшовики не мали вагомої підтримки, а їхні позиції залишалися вкрай слабкими. Про будь-яке самостійне встановлення влади з їхнього боку навіть не йшлося. Однак, цей період як в Україні, так і в Ізюмі означився постійною зміною влади: місто переходило з рук до рук – від Тимчасового уряду до Української Центральної Ради, згодом до Гетьманату, Директорії, а далі – до більшовиків, які скористалися такою нестабільною ситуацією і на початку 1922 року остаточно встановили контроль над містом, поклавши край боротьбі за українську незалежність у цьому регіоні [6]. Отже, 1917–1922 роки стали для Ізюма часом політичних зрушень, суспільного піднесення, надій і втрат, що суттєво вплинуло на подальшу долю міста.

У 1923 році Ізюм став центром округу внаслідок адміністративно-територіальної реформи [7]. У липні 1930 року в Україні було ліквідовано систему округів і запроваджено районний адміністративно-територіальний поділ [8]. На місці Ізюмського округу утворено кілька окремих районів. Ізюмський район спочатку підпорядковувався безпосередньо «центру», а з 1932 року увійшов до складу новоствореної Харківської області.

У роки Другої світової війни місто зазнало руйнувань, особливо після Харківської операції 1942 р. Остаточно звільнене 5 лютого 1943 року.

Після війни Ізюм відбудовувався, зокрема відновив роботу Ізюмський оптико-механічний завод (1956), який став одним із провідних підприємств України. Місто зберігало культурну самобутність: тут діяли музеї, освітні заклади, храми, такі як Свято-Вознесенський кафедральний собор і Миколаївська церква.

З відновленням незалежності України у 1991 році Ізюм продовжував розвиватися. А внаслідок адміністративно-територіальної реформи 2020 року район був реорганізований, а Ізюм став центром оновленого Ізюмського району [9].

З початком повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році Ізюм стає ареною запеклих боїв. Місто було окуповане 1 квітня, а 10 вересня 2022 року звільнене Збройними Силами України. Втрата Ізюма стала однією з найгучніших поразок російської армії, але місто зазнало катастрофічних руйнувань – до 80% центральної частини знищено. Серйозних пошкоджень або повного знищення зазнали й численні об’єкти культури. Зокрема, постраждав будинок культури «Залізничник», збудований у 1926 році. У 2022 році він частково постраждав, а в травні 2024-го – в наслідок російського обстрілу зруйнований. Ця споруда відігравала важливу роль у культурному житті Ізюма.

Палац культури «Залізничник» (до повномасштабного вторгнення)	Зруйнований Палац культури «Залізничник» (20.05.2024 р.)

Суттєвих ушкоджень зазнала також історична будівля, пам’ятка архітектури - колишнє Реальне училище, зведене у 1882 році, в якій до російсько-української війни розміщувався Ізюмський ліцей № 4 [10].

Будівля Реального училища (до повномасштабного вторгнення)	Зруйнована будівля Реального училища

Пошкоджено і пам’ятки археології – зокрема, одна з половецьких баб на горі Кременець повністю зруйнована, ще дві – ушкоджено [11]. Ці об’єкти є частиною великого переліку пам’яток культури, зруйнованих або пошкоджених внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Найстрашніше є те, що після деокупації Ізюма були виявлені жахливі масові поховання людей та зафіксовані численні випадки катувань мирного населення.

Попри все, Ізюм залишається символом незламності, багатовікової історії й культурної спадщини України. Його відбудова стане не лише архітектурним, а й національним символом стійкості українського народу.

Джерела та література:

1. Город Ізюм – Вся полезная информация [сайт]. – Режим доступу: https://izyum-gorod.pp.ua/istoriya
2. Дяченко М. Т. Ізюм : історико-краєзнавчий нарис. / М. Т. Дяченко . – Харків: Харківське книжкове видавництво, 1963. – 167 с.
3. Полное собрание законов Российской империи : с 1649 по 12 декабря 1825 г. [Собрание 1-е] Т. 4 1700 - 1712. [№1740—2619] / Санктпетербург : Тип. 2 Отд-ния Собств. е. и. в. канцелярии, 1830. - [1], 881, 7 с.
4. Преображенский собор в Изюме // Андрей Парамонов, Александр Парийский. Истоки каменной храмовой архитектуры Слободской Украины. – Харьковский частный музей городской усадьбы, 2012. – С.59-73.
5. Ізюм: збірник архівних документів і матеріалів / гол. ред. А. І. Епштейн; упоряд.: Л. М. Момот та ін. – Харків: Фоліо, 1994. – 104 с. – (Старовинні міста Харківщини).
6. Ісаїв Лесь. Ізюмщина у вирі революції (1917-1920) / Л. Ісаїв, Л. Щибря. – Харків: «С.А.М.», 2014. – 124 с.
7. Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України за 1925 рік / Рада Народних Комісарів УРСР. – Харків: Друкарня ПУ УВО ім. М. Фрунзе, 1925. – 1785 с. – (Видання Народного комісаріату юстиції).
8.  Про ліквідацію округ та перехід на двоступеневу систему управління : Постанова ВУЦВК та РНК від 02 вересня 1930 р. // ЗЗ УСРР. 1930. №23. Ст.225.
9. Про утворення та ліквідацію районів : Постанова Верховної Ради України № 807- IX від 17 липня 2020 року // Офіційний вісник України. – 2020. - № 59. – Ст. 1851.
10. Смагіна Аліса. Загарбати або знищити: 18 пам’яток української архітектури, які зруйнувала росія [Електронний ресурс] / А. Смагіна // Рубрик [сайт]. – Режим доступу: https://surl.li/hhjvmm
11. Кабацій Марія. Як і навіщо в Ізюмі законсервували тисячолітні половецькі скульптури [Електронний ресурс] / М. Кабацій // Українська правда [сайт]. – Режим доступу: https://surl.lt/mpsipr

Підготувала: О. В. Покропивна

09.07.2025