ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
04.05.2024
Виставка однієї книги до 150-річчя з дати видання
«Весь перебіг минулого життя людства
захоплював його думку,
та особливо приваблювали її долі слов'янства»
Микола Дашкевич
про Олександра Котляревського
У рамках наукового дослідження «Історичне товариство Нестора Літописця» та на відзначення 150-річчя з дати виходу в світ видання видатного славіста Олександра Котляревського представляємо виставку однієї книги:
Котляревский, А. А. Древности юридического быта балтийских славян : опыт сравнительного изучения славянского права. Ч. 1. – Прага : Тип. В. Нагель, 1874. – 168 с.
На виставці експонується особливий екземпляр видання з дарчим написом автора.
Філолог, народознавець, історик, археолог, бібліограф, педагог, доктор слов’янознавства Олександр Олександрович Котляревський народився у 1837 році в посаді Крюків (нині у складі Кременчука) на Полтавщині. У 1857 році закінчив Московський університет. У 1867-1873 роках – професор Дерптського (нині Тартуського) університету, з 1875 року – професор Університету св. Володимира у Києві. Упродовж 1879–1881 рр. був головою Історичного товариства Нестора Літописця (нині відзначаємо 145-річчя з часу його обрання на цю почесну посаду).
«Древности юридического быта балтийских славян» – це докторська дисертація О. О. Котляревського, яка й донині залишається важливим джерелом у процесі вивчення історії слов'ян. «Темні місця й уривчастість у свідченнях джерел щодо історії балтійських слов’ян стають зрозумілішими при порівняльному співставленні їх з джерелами польських, лужицьких, чесько-моравських та інших слов’ян», – пояснював автор. Доцент Університету св. Володимира, знавець античності Павло Аландський, згадуючи глибоко шанованого ним Олександра Олександровича, зазначав, що він «следил за движением науки в области не только славяноведения, но также истории средневековой литературы германской и романской, археологии и мифологии». «[…] в работе о балтийских славянах он дает кропотливый подбор свидетельств о быте и и правовых древностях угасшего славянского племени». «В совершенстве владея немецким языком, А. А. был и глубоким знатоком германской литературы и древностей, полным хозяином в той области, где соприкасались исторические судьбы славянского племени с германским. Не отступаясь никогда от своего [славянского], А. А. умел понимать и чтить чужое и был исполнен глубокого уважения к подвигам германской науки». Тут йдеться насамперед про праці німецького філолога Якоба Грімма. Олександр Котляревський починав наукову діяльність, коли гріммівська школа була останнім словом західноєвропейської науки; вчитель О. Котляревського – Ф. Буслаєв – у своїх дослідженнях послідовно застосовував принципи цієї школи, тобто намагався встановити зв'язок історії мови з життям народу, його звичаями, віруваннями, переказами. Прихильником цієї школи став і Котляревський.
У 1867 р. на Слов'янському з'їзді у Москві він познайомився з істориком, філософом, діячем чеського національного відродження Франтішеком Палацьким, а також із філологом, співробітником Бібліотеки Чеського музею в Празі Адольфом Патерою – неперевершеним знавцем слов’янських писемних пам’яток, що зберігалися в архівах та бібліотеках Чехії, Моравії, Силезії, Австрії, Угорщини, Саксонії та Пруссії. З обома вченими О. Котляревський довгі роки зберігав наукові та приятельські зв'язки.
Знаковим для О. Котляревського стало знайомство з професором Дерптського університету Карлом Шіреном; саме за його допомоги О. Котляревський після захисту в 1868 р. магістерської дисертації отримав посаду екстраординарного (позаштатного) професора Дерптського університету по кафедрі російської мови і слов'янського мовознавства. Нагадаємо, що Дерптський університет після Польського повстання 1831 року та ліквідації Віленського й Варшавського університетів, став головним місцем навчання українців з Поділля й Волині. Мовою викладання була німецька, однак з 1882 р. розпочалося планове російщення мови викладання предметів, і до 1898 р. німецька мова була повністю вигнана з університету в Дерпті.
Одним із перших, кого спіткали репресії імперських русифікаторів, став Карл Шірен, змушений подати у відставку після виходу в 1869 році його брошури «Ліфляндська відповідь», спрямованої проти дій російського уряду з мінімізації впливу прибалтійських німців в Остзейському краї. Він назавжди покинув Дерпт і переїхав до Німеччини.
У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві зберігся «Диплом Курляндського товариства літератури і мистецтва про обрання професора Котляревського О. О. почесним членом товариства», виданий 4 червня 1869 р. Курляндське товариство літератури і мистецтва – культурна інституція балтійських німців, заснована 1815 року місцевими діячами та викладачами Дерптського університету в Курляндському музеї Мітави (сучасна Єлгава). Учасники Товариства – прусські, російські й латиські науковці – вивчали літературну й мистецьку спадщину Курляндського герцогства, займалися історичними, археологічними, мовознавчими й етнологічними дослідженнями. Товариство видавало краєзнавчі матеріали, створювало музеї. Припинило існування після репатріації балтійських німців Латвії до Німеччини. Пізніше, у Києві, на посаді голови Історичного товариства Нестора Літописця О. Котляревський, безперечно, врахував цей досвід участі у науковому товаристві: він започаткував на засіданнях Товариства розгляд проблем історії слов’янських народів, зокрема, й полабсько-балтійських. У численних виступах О. О. Котляревського на засіданнях Товариства порушувалися питання південно-руської археології, досліджень народної поезії; історії писемності, церковнослов’янської мови, слов’янських діалектів і літератур тощо.
У 1872 р. О. Котляревський разом із родиною виїхав у наукове відрядження до Праги. Зиму 1872–1873 рр. через загострення хвороби О. Котляревський перебув у Неаполі. Аналізуючи цей період життя науковця, П. Аландський писав: «Давно исчезнувшие и почти забытые славяне балтийского поморья занимали его думы и в Италии».
Навесні 1873 р. О. Котляревський повернувся до Праги, де залишився ще на рік. Тут учений завершив роботу над докторською дисертацією.
У передньому слові до видання про балтійських слов’ян він висловив щиру вдячність своїм чеським друзям і помічникам: Адольфу Патері, професору слов'янської філології Карлового університету Мартіну Гатталі, історіографу Я. Ганелю.
Складовою частиною дослідження О. Котляревського стала його книга «Сказания об Оттоне Бамбергском в отношении славянской истории и древности», видана в тому ж 1874 році. У передмові автор зазначає: «Славянская часть «Жизнеописаний» Оттона передается нами […] в сводном изложении [и представляет собой] связное историческое обозрение поморского путешествия и проповеди бамбергской миссии, а помещаемые в выносках обширные извлечения из латинских подлинников заключают в себе все, хотя чем-нибудь замечательные, факты славянского быта и древностей: это – полное, упорядоченное собрание материала. Если тексты биографов [Эбона и Герборда] сильно отклоняются друг от друга, мы сводим их […] или следуем одному, более […] достоверному, а в выносках сопоставляем оба подлинника целиком».
Ця титанічна праця отримала високу оцінку слов’янської наукової спільноти. «[…] немецкая систематичность [А. Котляревского] соединялась с горячим, страстным характером, с умом живым, всегда с юмором. Он был тип идеального человека науки», – згадував колегу Олександр Кочубинський. «Достойный подражания образец любви к науке», – так характеризував друга своєї юності й соратника по науці О. Котляревського визначний філолог та археограф Микола Тихонравов. «Блискучий представник широкого порівняльного вивчення старовини й народності», «ґрунтовний філолог», «видатний діяч порівняльно-історичного методу дослідження» – такі цілком заслужені епітети європейських науковців звучали на адресу О. Котляревського.
М. С. Грушевський наголошував: де б не працював О. О. Котляревський, він ніколи не втрачав «[…] теплого прив’язання до рідного краю, цікавився ним, його історичним побутом, словом, […] новою українською літературою, і ці інтереси та симпатії виявилися б ще ясніше, якби не той гіркий досвід політичний».
Гіркий досвід політичного переслідування 25-річний Олександр отримав у 1862-му році. Рік починався щасливо: він одружився, молода родина чекала первістка. Олександр був одним із кращих викладачів Олександрінського сирітського кадетського корпусу: «Теплое и человеческое отношение к ученикам, живая речь, блестевшая образами и остроумием [–] все это привязывало молодежь к Котляревскому неразрывною связью».
Водночас це був найдраматичніший рік життя О. Котляревського. «Однажды вечером он встретился у одного из своих сослуживцев с эмигрантом К. [В. І. Кельсієвим], тайно пробравшимся в Россию, и эта встреча, безобидная сама по себе, стоила [ему] очень дорого». О. Котляревський був на той 
час уже відомим бібліофілом; він послав або передав В. І. Кельсієву рідкісне видання О. М. Новицького «О духоборцах» (Киев, 1832).
На книзі він написав своє прізвище та поставив дату. Після від’їзду В. І. Кельсієва з Росії розпочався так званий «Процес 32-х» («Справа про осіб, звинувачуваних у відносинах із лондонським пропагандистом», 07.06.1862–27.04.1865). Головним звинуваченням була допомога В. І. Кельсієву. Знайдена під час обшуку книга з підписом О. О. Котляревського і стала приводом для його арешту в кінці липня 1862 р. Пів року О. Котляревський провів у Петропавлівській фортеці, захворів там на сухоти. Доказів його протиправних дій не виявили, звинувачення з нього зняли, але тавро «неблагонадійного» збереглося. Наступні сім років, до 1869 р., він перебував під поліцейським наглядом.
Імперська влада, вочевидь, не пробачила Котляревському заперечення ним російського гегемонізму в історії слов’янських народів, приятелювання з М. І. Костомаровим, і, серед іншого, його антипогодінської публікації в «Основі» («Были ли малоруссы исконными обитателями полянской земли, или пришли из-за Карпат в XIV веке»; на виставці представлено окремий відбиток цієї статті). Це – один з творів Олександра Котляревського, які давали «простор его воинствующему юмору». Друзі та колеги Олександра Олександровича відзначали у спогадах його рідкісну властивість «на лету схватить слабость или недостаток противника и воспроизвести их в метком рассказе», його «изобретательность в пародии, неожиданных сравнениях».
О. Котляревський підібрав для статті красномовний епіграф з праці словенського філолога Є. Б. Копітара: «Якщо дозволити перекручувати історію за своїм бажанням – що залишиться недоторканим?». Офіціозний історик Погодін отримав від Котляревського їдко-іронічну характеристику: «[…] наклонность вымучивать у истории желанные ответы», «излишняя любовь к собственной мысли». Автор статті довів абсурдність цієї «мысли» Погодіна: «[…] само ее основаніе несправедливо и несостоятельно в ученом отношении, потому что совершенно оставлена без внимания историческая сторона вопроса. […] попытка г. Погодина доказать, [что «в языке южных летописей нет до XIV в. присутствия малорусскаго элемента»] выборкой слов и выражений из летописей не имела успеха: «Филологические письма» г. Максимовича ясно показали, что эти выражения настолько же русские, насколько и малороссийские. […] г. Погодин применял современное к старине и тем отступил от основного закона исторического исследования, запрещающего мерить старину аршином новейшего изделья». Цитуючи «висновок» Погодіна: «[…] великоруссы являются коренными обитателями Полянской земли, потому что летописные характеры – все чисто великорусские», – О. Котляревський глумливо зазначає: «Здесь опять у г. Погодина виден не-исторический прием».
Пращури українців ніколи не покидали своєї наддніпрянської полянської землі, доводить Олександр Котляревський. «Эту привязанность к отчизне не могли искоренить даже многовековые бури непоседной козацкой жизни. […] святое чувство это только крепло, мужало: оно и теперь залегло основным камнем народного малорусского характера – и оно служит верною порукою, что нынешние Малороссияне – прямые и достойные потомки тех Руссичей, к народному чувству которых обращался певец Игоря […]».
Список представлених на виставці видань
1. Котляревский, А. А. Древности юридического быта балтийских славян : опыт сравнительного изучения славянского права. Ч. 1. – Прага : Тип. В. Нагель, 1874. – 168 с. – Авторський інскрипт: «Вас. Степ. Гнилосирову на добрую память от Котляревс[кого]». Земляк і ровесник О. О. Котляревського Василь Степанович Гнилосиров (1836–1900) – був хранителем святого для українців місця – могили Тараса Шевченка на Чернечій горі. Василь Степанович став літописцем подій, пов’язаних зі збереженням могили, організатором її відвідин київськими, харківськими, одеськими громадівцями: В. Антоновичем, В. Науменком, П. Житецьким, М. Комаровим. Дружив з О. О. Потебнею, писав Т. Г. Шевченку, спілкувався з М. І. Костомаровим (надсилав йому кошти для видання книг українською мовою для недільних шкіл). Автор статті «Пять день з життя х[арківсько]го студента» в «Основі». Стаття вміщена у жовтні 1862 р. під псевдонімом А. Гавриш (прізвище рідного батька В. Гнилосирова).
2. Котляревский, А. А. Сказания об Оттоне Бамбергском в отношении славянской истории и древности / А. Котляревский. – Прага : Тип. К. Л. Клауди, 1874. – [2], 160 с. – Екслібрис: «Павел Петрович Ганько». Ганько Павло Петрович (1870, Полтава – після 1932) – полтавський дворянин, інженер-гідротехнік. Депутат Полтавських дворянських зборів від Полтавського повіту; гласний Полтавської міської Думи (1907–1916); член правління Полтавського відділення Селянського поземельного банку; голова Полтавської повітової земської управи (1911-1913). Пожиттєвий член Полтавського сільськогосподарського товариства.
3. Котляревский, А. А. Были ли малоруссы исконными обитателями полянской земли, или пришли из-за Карпат в XIV веке / А. А. Котляревский. – Петербург : Тип. Н. Тиблена, 1862. - 14 с. – Отдельный оттиск из «Основы» 1862 г. [Листопад (Октябрь). – С. 1-12].
4. Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца. Книга 1. 1873-1877 гг. / под ред. В. С. Иконникова ; Историческое общество Нестора летописца. – Киев : В Университет. тип., 1879. – 317 с.
5. Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца. Книга 2 / под ред. Н. П. Дашкевича и А. И. Соболевского ; Историческое общество Нестора летописца. – Киев : Тип. С. В. Кульженко, 1888. – 440 с.
6. Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца». Книга 3 / под ред. Н. П. Дашкевича ; Историческое общество Нестора летописца. – Киев : Тип. И. И. Завадзкого, 1889. – ІІІ, 54, 114, 96 с.
7. Поминка по Александре Александровиче Котляревском. – Киев : В Университет. тип. (И. И. Завадзкого), 1881. – 96 с.
8. Новицкий, О. М. О духоборцах : сочинение студента Киевской духовной академии Ореста Новицкого / О. Новицкий. – Киев : В тип. Академической при Киевопечерской Лавре, 1832. – 146 с.
9. Кулаковский, Ю. А. Памяти Моммзена / Ю. А. Кулаковский. – Киев : Тип. Имп. ун-та св. Владимира Акц. О-ва Н.Т. Корчак-Новицкого, 1904. – 24 с. – [Речь, произнесенная в собрании Исторического Общества Нестора Летописца в Киеве, 16 ноября 1903 года]. На обкладинці - авторський дарчий напис, адресований Миколі Леонтійовичу Лятошинському (1861-1920) – українському педагогу, вчителю історії 1-ї Київської гімназії, батькові майбутнього композитора Бориса Лятошинського. Під час навчання в Університеті св. Володимира Микола Лятошинський відвідував лекції О. О. Котляревського. У ЦДІАК України зберігається рукопис конспекту лекцій О. О. Котляревського із слов’янознавства 1880–1881 рр., записаний М. Л. Лятошинським. Рукопис дає можливість визначити структуру курсу. О. О. Котляревський поділив весь курс слов’янознавства на три частини: 1. Допоміжні науки. 2. Історія слов’янської філології. 3. Власне слов’янознавство. Курс лекцій О. О. Котляревського був насичений найновішим матеріалом, відзначався об’єктивністю оцінки наукового доробку славістів, й підтверджує високу репутацію О. О. Котляревського як прогресивного вченого й викладача. Особливість викладацької манери вченого — любов до ґрунтовних бібліографічних посилань. Його лекції користувалися у студентів великою популярністю, адже він знайомив їх з науковим методом і заохочував до самостійної роботи над предметом.
Джерела
Любовець, Н. І. Олександр Олександрович Котляревський : матеріали до біобібліографії / Н. І. Любовець // Українська біографістика : збірник наукових праць. Вип. 6. – Київ, 2010. – С. 58.
Копилов, С. А. Проблеми історії полабських і балтійських слов’ян в українській історіографії другої половини ХІХ ст. / С. А. Копилов // Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. ун-ту. Іст. науки. – Кам’янець-Подільський, 2004. – Т. 13. – С. 508-512.
Підготувала Н. О. Горська,
Науково-дослідний відділ стародруків, цінних та рідкісних видань
