ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
19.04.2024
Українська академія наук була створена у листопаді 1918 року. Українська інтелігенція сприйняла цю подію як символ гідного входження держави у світовий культурний простір. Згідно зі статутом, дійсними членами УАН могли бути громадяни Української Держави, українські вчені із Західної України та іноземці – за згодою двох третин дійсних членів УАН.
«Слід зазначити, що у першому десятиріччі УАН складалася переважно з талановитих, відданих науці вчених […]»*.
Праці українських науковців з цієї когорти ми й пропонуємо розглянути в нарисі, присвяченому 100-річчю з дати заснування Української академії наук та 90-річчю з часу виходу низки достопам’ятних академічних видань.
1928 рік фактично став останнім роком відносної свободи Української академії наук. «Висновки і пропозиції комісії НКО [Народного комісаріату освіти] 1928 р.» призвели до прийняття «нормативних документів, якими менше, ніж за рік академію повністю було підпорядковано партійно-державному апарату»*.
До уваги читачів – добірка серійних видань УАН-ВУАН. Екземпляри, що розглядаються, об’єднує наявність на їхніх титульних аркушах унікальних дарчих написів.
Найбільше раритетних авторських написів виявлено нами у «Збірниках Історично-філологічного відділу ВУАН», які видавалися в Києві у вигляді окремих монографій з історії, літературознавства, мовознавства, етнографії, мистецтвознавства, фольклористики. Значна частина книг «Збірників» мала індивідуальне авторство.
В одному з попередніх нарисів ми презентували інскрипт українського мовознавця Є. К. Тимченка на його книзі «Акузатив в українській мові», адресований Б. М. Ляпунову: Підкреслимо лише, що цю працю вміщено у 67-му номері «Збірника» (1928). Ще один дарчий напис, адресований Б. М. Ляпунову, виявлений на екземплярі 78-го номеру «Збірника».
Лавров Петро Олексійович. Кирило та Методій у давньослов'янському письменстві. (Розвідка) / Петро Лавров ; Українська Академія наук. – Київ, 1928. – [4], 422, [2], IV с. : [12] вкл. арк. – [Текст інскрипту]: «Дорогому Борису Михайловичу Ляпунову от П. А. Лаврова, ожидающего исправления допущенных ошибок, дополнений и пр., а также и снисхождения к обстоятельствам, при которых писана книга».
Філолог-славіст, палеограф, дослідник та видавець слов’янських пам’яток, професор Новоросійського, а з 1900 р. – Санкт-Петербурзького університету, академік АН СРСР Петро Олексійович Лавров (1856—1929), на відміну від багатьох російських слов'янознавців, не заперечував факту існування української мови та культури. Підтримуючи тісні контакти з ВУАН, він опублікував низку праць українською мовою. Серед них і пропонована увазі читачів праця, перекладена П. Г. Іванцем.
Адресат інскрипту – філолог-славіст, професор Новоросійського (1901—1924) та Ленінградського (1924—1929) університетів, академік АН СРСР Борис Михайлович Ляпунов (1862—1943). Дослідники зазначають, що П. О. Лавров мав неабиякий вплив на формування наукових поглядів Б. Ляпунова під час його навчання у Санкт-Петербурзькому університеті. В особовому фонді Б. М. Ляпунова в Архіві РАН (№752) збереглися його відгуки про наукову діяльність П. Лаврова та численні листи П. Лаврова до Б. Ляпунова 1895-1915 та 1925-1929 років (як бачимо, у другій половині 1920-х листування пожвавилося). [Див.: Електронний путівник по особових фондах Архіву Російської Академії наук http://www.arran.ru/data/publications/4/217.htm].
У № 69 «Збірника» було вміщено працю знаного українського історіографа Леоніда Беркута.
Беркут Леонід Миколайович. Етюди з джерелознавства середньої історії. Період утворення й консолідації національних держав на романо-германському Заході / Л. Беркут ; Українська Академія наук. – Збірник історично-філологічного відділу № 69. – Київ : Друкарня Української Академії наук, 1928. – XII, 146, [2] с. : карти. – [Текст автогр.]: «Глубокоуважаемому Ивану Михайловичу Гревсу от автора. 21.IV.1928».
Дослідник західноєвропейського середньовіччя Леонід Миколайович Беркут (2 (15) червня 1879, м. Київ — 12 лютого 1940, там само) після закінчення в 1901 році історико-філологічного факультету Університету св. Володимира був залишений при університеті як професор-стипендіат. У 1907—1909 перебував у науковому відрядженні в Німеччині та Франції, де студіював середньовічну історію, палеографію, право. В 1909—1917 – доцент, професор Варшавського університету, викладав також на вищих жіночих курсах. У 1913 брав участь у 3-му Міжнародному історичному конгресі у Лондоні. З 1922 — професор Київського інституту народної освіти (згодом – Київського університету). Доктор історії європейської культури (1928).** На початку 1930-х репресований. Автор близько тридцяти монографій. Особливо плідним був варшавський період діяльності вченого: лише в 1911 році вийшли друком три його монографії. У київський період, крім праці, що розглядається, вийшла також книга «Про долю Каролінзької історіографії 20-40-х років ХІ віку» (1928). «Каролінзький ренесанс був тим ланцюгом, що об’єднав культуру Античності з культурою Середньовіччя. […] без нього не було би нашої сучасної європейської цивілізації».*** Двох учених: автора інскрипту і адресата — об’єднував, окрім іншого, й інтерес до каролінзької тематики.
Іван Михайлович Гревс (англ. – Greaves [рід Гревсів походив з Англії]; 1860, с. Лутовиново Воронезької губ. — 1941, м. Ленінград) — визначний російський історик-медієвіст, педагог, краєзнавець. Професор Петербурзького університету та Вищих жіночих Бестужевських курсів у Петербурзі. Доктор історичних наук. Авторитетний фахівець з історії Римської імперії, Іван Михайлович вірив «в непрерывную могучую жизненность культурной римской традиции» і незмінно провадив цю ідею на своїх професорських курсах. У 1923 був звільнений з університету. «Мое преподавание признали «бесполезным». […] Я связан с университетом с 1879 г, […] и проводил я в нем всегда одну и ту же […] точку зрения, т.е. независимость и беспристрастие науки, […] отделение научного исследования от собственно политических убеждений, этических симпатий и религиозных верований. Этого не уважали прежде наверху, не уважают и теперь […]», – писав він у серпні 1923 у листі до своєї учениці, випускниці Вищих жіночих Бестужевських курсів Євгенії Рудинської.**** Теоретик і практик екскурсійного методу викладання історії, І. М. Гревс у середині 1920-х працював у Петроградському екскурсійному інституті та у Центральному бюро краєзнавства. У 1930 був заарештований, невдовзі звільнений. У 1935 р., після відновлення історичного факультету в Ленінградському університеті, професор повернувся до викладання на кафедрі історії середніх віків. *****
Наразі ми не з’ясували, чи були Л. Беркут та І. Гревс знайомі особисто. Можна припустити, що вчені зустрічалися у Польщі, де Л. Беркут викладав, а І. Гревс проводив для своїх студентів знамениті історичні екскурсії. Можливо, науковців міг познайомити Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) – найближчий друг Івана Михайловича (вони були також і родичами, адже дружина вченого, Наталія Єгорівна Вернадська (1862–1943) доводилася дружині І. М. Гревса двоюрідною сестрою). Євгенія Яківна Рудинська (1885–1977), яка впродовж 1926—1934 працювала завідувачем, директором Музею українських діячів науки та мистецтва в Києві, також могла посприяти знайомству двох медієвістів – свого поважного учителя і київського професора. Сподіваємося, що знахідки істориків – біографістів у мемуарних, автобіографічних та епістолярних джерелах дадуть відповідь на це питання.
 |
Песталоцці : вибрані твори / Одеське наукове при Українській академії наук товариство ; ред. М. І. Гордієвський [та ін.]. – Одеса, 1928. – 167 с. |
| Птуха, Михайло Васильович. Смертність у Росії й на Україні / М. В. Птуха. – Харків ; Київ 1928. - 194, 1 с. – (Праці Інституту демографії [при ВУАН] / Центральне статистичне управління УСРР ; вип. 5). |  |
 |
Тулуб, Олександр Олександрович. Словник псевдонімів українських письменників: (матеріали) / О. О. Тулуб ; Українська академія наук. – Київ : Друк. Укр. акад. наук, 1928. – 34 с. – Відбитка з кн. ХVІ Записок Історично–філологічного відділу [ВУАН]. |
